Основними предметами військової психології є психіка воїна, психологія військового колективу й психологія військової діяльності. 6 страница

Особи з флегматичним темпераментом, на думку Івана Павлова, спо­кійні, врівноважені, наполегливі й завзяті трудівники [74, с. 86]. Інертність нервових процесів у них створює умови для спокою і холоднокровності. Флегматиків за будь-яких обставин вивести із себе практично неможливо. Ці якості виявляються і в стосунках із товаришами по службі. Ця людина в міру товариська, настрій її завжди рівний. Працездатна, вона ніколи не мар­нує сил, розраховує їх наперед, справу, як правило, доводить до кінця, нову інформацію засвоює повільно, але грунтовно. Флегматику важко переклю­читися з однієї діяльності на іншу, важко пристосуватися до нових умрв, міміка в нього невиразна.

Флегматиком був Михайло Кутузов. Спокійно, навіть ніби сонливо, він керував військовою радою у Філях, на якій вирішувалася доля Російської імперії. І, очевидно, якраз об цей спокій, ніби об скелю в бурхливому морі, розбилися пристрасті воєначальників, і залишилось місце тільки для хо­лодного розрахунку розуму. Всупереч намірам більшості генералів дати бій перед Москвою, Кутузов сказав: «...владою, довіреною мені моїм госуда­рем і Вітчизною, я наказую відступ».

Типовими флегматиками є космонавт Андріян Ніколаєв, кіногерой — Штирліц.

Для воїнів з меланхолічним темпераментом характерна дуже висока емоційна чутливість; вони дуже вразливі, швидко втомлюються. Рухи в них сповільнені. Емоційні переживання меланхоліків характеризуються вели­кою глибиною, що часто накладає відбиток на особистість у цілому. Вони нерішучі, тяжко переживають невдачі, кожну з яких вони сприймають як особисту трагедію. Меланхоліки відлюдькуваті, часто ніяковіють, почува­ються незручно, відчувають розгубленість і нерішучість. «Я з числа тих людей, — говорив про себе Гі де Мопасан, — в яких здерта шкіра і нерви оголені». І не випадково багато поетів, композиторів, артистів є меланхолі­ками, наприклад, Микола Гоголь, Федір Достоєвський, Петро Чайковський.

Тепер звернімося до такого важливого аспекту проблеми, як взаємо­зв'язок темпераменту й поведінки воїна. Із врахуванням властивостей темпераменту конкретного воїна можна з певною імовірністю прогно­зувати особливості його реагування в заданій ситуації. Темперамент позначається па способах спілкування, визначаючи, зокрема більшу чи меншу активність контактів.

Взаємозв'язок способу реагування з темпераментом яскраво й образно ілюструє Анатолій Коні (1844-1927) у праці «Пам'ять і увага», характе­ризуючи вплив темпераменту на свідомість, а саме розповідаючи про те, як поставився би свідок до того чи іншого явища або події. Можна як приклад уявити собі ставлення носіїв різних темпераментів до однієї і тієї самої по-| дії: трамвай наїхав на жінку, яка переходила колію, і заподіяв їй тяжкі тілесні ушкодження або, можливо, і смерть — внаслідок того, що вона сама не зве­рнула уваги на застережний дзвінок або якщо такий пролунав занадто пізно.

Сангвінік, хвилюючись, скаже: «Це була жахлива картина — пролунав надривний крик, бризнула кров. Мені вчувся тріск кісток, ця картина стоїть перед моїми очима, переслідує мене, хвилюючи і непокоячи».

Меланхолік скаже: «При мені вагон роздавив нещасну жінку, і ось люд­ська доля: можливо, вона поспішала до коханого чоловіка, до улюблених діток, рідної домівки. І все розбито, знищено, залишилися сльози і скорбо­та за непоправною втратою, і осиротіла родина».

Холерик, сповнений обурення, скаже: «Роздавили жінку! Я давно казав, що міське управління недбайливе у виконанні своїх обов'язків: чи можна доручити керування трамваєм таким водіям, які не вміють вчасно попере­дити неуважних та тугих на вухо перехожих. І ось наслідок. Потрібно суди­ти за такий недогляд, і суворо судити».

А флегматик скаже: «їду я і бачу: стоїть трамвай, біля нього натовп, щось розглядають; я підвівся на прогоні й бачу: лежить якась жінка упопе­рек колії, певно, наїхали і роздавили. Я сів на своє місце і сказав візнику: їдьмо швидше» [46, с. 89]. Отже, тип темпераменту людини можна визна­чити за поведінкою.

Офіцерові потрібно пам'ятати про те, що темперамент не визначає характер військовослужбовця, але він виявляється в стилі його діяльно­сті, у взаєминах у військовому колективі, що, природно, може познача­тися на військово-професійних успіхах.

Відомо, що тип темпераменту залежить від спадковості, проте окремі показники темпераменту воїна можуть змінюватися від умов його учін­ня, виховання, самовдосконалення та життєдіяльності. Умови життя впли­вають на функціонування центральної нервової системи. Одні з них спри­яють певному розвиткові сили й рухливості психічних процесів, емоцій­ній збудливості, інші, навпаки, — повільності, стриманості тощо.

Так, спокійний врівноважений флегматик за умови багаторазового повторювання одноманітних сильних емоційних подразників емоційно вибухає і поводиться як холерик. А холерик під впливом певних факто­рів навколишнього середовища може виявляти невпевненість, розгуб­леність, нерішучість як меланхолік.

У зв'язку з цим одним з основних напрямів позитивного впливу ко­мандира на темперамент підлеглих є високий рівень організації бойової та гуманітарної підготовки в підрозділі, змістовна і якісна виховна робо­та з підлеглими та чіткий статутний порядок у військовому колективі. Весь процес повсякденної життєдіяльності воїна, з одного боку, має спри­яти загартуванню й розвитку позитивних рис типів темпераменту, а з іншого — допомагати позбутися певних слабких аспектів конкретного темпераменту.

Офіцерові слід зважати ще й на той факт, що особливості темпераме­нту воїнів позначаються на їхній службі та бойовому навчанні. Воїни з різними типами темпераментів відрізняються не рівнем можливостей пси­хіки, а своєрідними її виявами. Так, слабкість типу — це не лише брак сили збуджувального та гальмівного процесів, а й пов'язана з цим висо­ка чутливість і реактивність. Таким чином, кожен темперамент має і свої слабкі аспекти. Наприклад, офіцер, доводячи своїм підлеглим завдання, має враховувати особливості його виконання кожним воїном, виходячи з особливостей типів їх темпераменту. Дослідження свідчить, що резуль­тативність військової діяльності також залежить від темпераменту. Річ у тому, що воїни з різними типами темпераментів досягають мети кожен у свій спосіб. Так, якщо завдання поділити на три етапи — підготовчий, виконавчий і контрольний, то процес виконання завдання залежатиме від темпераменту. Виявляється, що холерики і сангвініки мало часу приділя­ють підготовчим і контрольним діям, а флегматики і меланхоліки — на­впаки. Перші також можуть довго виконувати кілька завдань, не плану­ючи їх спеціально і не розподіляючи в часі. Інші, виконуючи завдання, розраховане на тривалий час, намагаються свою діяльність планувати. Вони беруться за нову справу лише тоді, коли залагодять попередню, краще справляються з монотонною роботою, але їм не вдаються такі види діяльності, в яких треба мати справу з сильними, несподіваними подразниками.

Рухливість та інертність нервових процесів можуть також впливати на якість праці воїна, її ефективність і мають свої позитивні та негатив­ні аспекти. Вивчення відмінностей між воїнами з жвавішими й інертні-шими темпераментами за опанування військової майстерності дало таку картину. Рухливі (холерики і сангвініки) у швидкому темпі виконували різні завдання, але дещо ненадійно, що виявилось у пропусках складо­вих завдання. Інертні (флегматики) воїни краще виконують завдання, які вимагають повільних рухів. У них спостерігаються затримки у про­цесі роботи, але завдання виконано завжди чітко, що є безперечною перевагою. Вони також сильніше мотивовані на виконання більш прос­тих дій, ніж рухливі, менше втомлюються і дратуються від їх повторен­ня. У таких воїнів максимум мотивації виявляється у завданнях з вели­кою імовірністю успіху.

Військова справа — така фахова діяльність, в якій саме від власти­востей темпераменту може залежати її ефективність. Це зумовлює потребу в відборі воїнів за такими властивостями.

Цьому сприяє професійний добір, що допомагає виділити претендентів з найбільш відповідними для певної спеціальності психофізіологічними якос­тями. Наприклад, якщо офіцер добирає воїна на сержантську посаду з трьох кандидатів з різними темпераментами.(холеричний, флегматичний, сангвінічний), то йому належить зважати на те, що холерик імпульсивний, різкий у спілкуванні, підвищено збуджений, для сержанта це не оптимальний спосіб впливу. Флегматик — наполегливий, рівний з товаришами по службі, але повільно переводить увагу на інше завдання, малорухливий, його краще використовувати в самостійній, незалежній від спілкування роботі. З цього дослідження випливає, що для посади сержанта найбільше годиться сангві­нік. Це справді так.

Особливості темпераменту виявляються і в розумовій праці. Вони надають своєрідності стилю і манері діяльності. Тому офіцерові, на­приклад, у навчально-виховному процесі підлеглих для оптимізації їх учіння корисно контролювати навчальну діяльність холерика. В роботі з ним недопустимі різкість, нестриманість, бо вони можуть викликати негативну відповідну реакцію. У той же час, кожну його провину слід вимогливо і справедливо гудити. Щодо нього негативну оцінку допус­тимо застосовувати в дуже енергійній формі й так часто, як це потрібно для поліпшення результатів його служби чи учіння. Перед сангвініком слід ставити нові, цікаві завдання, які потребували б від нього зосеред­женості й напруженості, також необхідно постійно включати його в активну діяльність і систематично заохочувати. Флегматика потрібно залучати до активної діяльності й зацікавлювати. Він вимагає система­тичної уваги. Його не слід швидко відволікати від одного завдання для розв'язання іншого. Стосовно меланхоліка недопустимі не тільки різ­кість, грубість, а й просто підвищений тон, іронія. Про провину, скоєну меланхоліком, краще говорити з ним наодинці. До нього необхідно ви­являти особливу увагу, своєчасно похвалити за успіхи, рішучість тощо. Негативну оцінку належить давати якомога обережніше, усіляко її по­м'якшуючи. Наприклад, для деяких воїнів ситуація іспиту може бути стресовою. Так, складаючи іспит, флегматик реагує на запитання по­вільно, й може скластися враження, що він не знає матеріалу, і, щоб не вивести його з рівноваги, необхідне особливе терпіння. Зайва поспіш­ність сангвініка або невиправданачіюривчастість холерика в цій ситуа­ції можуть призвести їх до недостатньо обміркованих відповідей. Тут офіцерові необхідно багаторазово уточнювати, що власне вони хотіли сказати. Меланхолік— найчутливіший і найвразливіший тип. З ним потрібно бути якомога доброзичливішим.

Військова праця — це колективна праця. Тому в її організації офіце­рові також необхідно враховувати особливості вияву темпераментів. Динамічні риси темпераменту військовослужбовця найкраще вплива­ють на результати, якщо разом служать воїни різних темпераментів і якщо потрібно сприятливе їх поєднання, і навпаки. Так, діяльність холерика стає ефективнішою, коли він працює разом із флегматиком або сангвіні­ком. За роботи з меланхоліком, а надто холериком, результати набагато гірші. Таким чином, не можна оцінювати значення властивостей темпе­раменту без врахування спільного характеру багатьох видів військової діяльності.

Офіцеру слід також пам'ятати про те, що для розвитку позитивних якостей темпераменту воїнів, він мусить працювати над собою, займа­тися самовихованням. Це вкрай необхідно, інакше військовослужбо­вець не може стати високоморальною, гармонійною особистістю. Отже, офіцер має допомагати воїнові вивчити свій темперамент, знати його позитивні та негативні риси, а також озброїти його методикою роботи над собою щодо вдосконалення сильних сторін свого темпераменту і звільнення від негативних аспектів.

За звичайних умов темперамент виявляється тільки в особливостях індивідуального стилю, не визначаючи результативності діяльності. За екстремальних умов — а бойові дії для психіки завжди екстремальні — вплив темпераменту на ефективність діяльності посилюється, завчені й попередньо засвоєні дії стають неефективними, і знадобиться додат­кова енергетична та динамічна мобілізація організму, щоб впоратися з несподіваними або надсильними впливами. Тут багато що залежить від якості попередньої психологічної підготовки особового складу до бо­йових дій, а також озброєння воїнів різними прийомами самонавіюван­ня, аутотренінгу, емоційно-вольової саморегуляції тощо.

На закінчення необхідно зазначити, що темперамент має вплив на спрямованість особистості, характер воїна. Все це потребує комплекс­ного підходу у формуванні й розвитку його особистості у бойовій і гу­манітарній підготовці. Від темпераменту залежить, в який спосіб воїн реалізує свої дії у навчально-пізнавальній діяльності, екстремальних умовах бойової підготовки і бойової служби. Темперамент виявляється в динамічних аспектах поведінки особистості. Це біологічний фунда­мент, на якому формується особистість як соціальна істота. Тому його необхідно враховувати в індивідуальному підході під час виховання, навчання, психологічної підготовки воїнів.

Доведено, що тип темпераменту у воїна — вроджений, а від яких властивостей його вродженої організації він залежить, ще остаточно не з'ясовано.

Наступна психічна властивість особистості воїна — характер, що визначає його поведінку і ставлення до навколишнього середовища, праці, інших людей і самого себе. Якщо в темпераменті виявляється ставлення воїна до подій, які відбуваються навколо нього, то характер — у ставленні до власної діяльності. Темперамент і характер чітко розріз­няють не завжди. Тимчасом саме характер, а не темперамент ми нази­ваємо сильним, слабким, твердим, м'яким, тяжким, наполегливим тощо. Описів темпераменту значно менше.

На відміну від темпераменту, який залежить головно від природжено­го типу вищої нервової діяльності, характер більше визначають умови учіння, виховання, стосунки в родині, військовому колективі тощо. Ос­новні риси характеру розвиваються передусім під впливом соціаль­ного середовища, тобто в процесі соціалізації.

Тому в психології характер розглядається як сукупність істотних, стрижневих і найбільш стійких індивідуальних якостей особистості, що виявляються в діяльності, спілкуванні воїна та в його поведінці. Слово «характер» походить від грецького «character» — карбування, печатка, риса. Пізнання' характеру воїна дає змогу досить точно прогнозувати його поведінку можливі вчинки та дії. Дуже важливо виявити і нега­тивні риси характеру, такі як грубість, зарозумілість, жадібність, не­правдивість, лицемірство тощо. У цілому вони виявляються у ставлен­ні воїна до навколишніх, до себе, до праці, до речей. Але ми говоримо про риси характеру лише тоді, коли вони стали для воїна типовими, стійкими.

І.П. Павлов у своїх дослідженнях виявив, що фізіологічну основу характеру становить сума стійких тимчасових нервових зв'язків, які утворилися в корі головного мозку в процесі набуття життєвого досві­ду (динамічний стереотип), і тип вищої нервової діяльності людини. Впливаючи на динамічний стереотип, можна змінити характер люди­ни, тобто немає характеру, який би неможливо було змінити і переінакшити. Нарікання слабохарактерних на те, що «у мене такий характер, і я з собою нічого не можу вдіяти», з психологічного погляду цілком не­доречне. Змінюючи обставини, життєдіяльність воїна, його звички, мож­на впливати на формування його характеру.

Тип вищої нервової діяльності впливає на характер двояко:

— по-перше, він може допомогти або ускладнити виховання певних властивостей характеру (наприклад, у воїна зі слаб­ким типом нервової системи складніше виховувати впевне­ність у собі, ніж у воїна сильного і врівноваженого типу);

— по-друге, коли в результаті соціальних умов у воїна скла­лися певні стосунки, то від типу нервової системи залежа­тимуть ті способи дій, за допомогою яких він буде їх вияв­ляти (наприклад, працелюбність у флегматика і холерика виявляється по-різному, бо темперамент при цьому є дина­мічним боком характеру воїна).

Психічні якості особистості, які дають змогу з певною імовірністю передбачати поведінку воїна в конкретних умовах, називаються расами характеру. При цьому маємо на увазі, що рисами характеру називаємо лише ті чи інші особливості поведінки воїна, які систематично виявля­ються в різних видах його діяльності. Вони поділяються на позитивні

(мужність, сумлінність, дисциплінованість, ініціативність тощо) і нега­тивні (боягузтво, безпринципність, недбальство тощо). Існує кілька типів характеру (рис. 3-1).

Проблема класифікації характерів завжди приваблювала людей. На­приклад, ще в IV ст. до Р.Х. Теофраст, що запровадив поняття «харак­тер», описав у трактаті «Етичні характери» 31 його вид. В основу кла­сифікації він поклав риси моральності. У словнику української мови наведено понад 1500 понять і термінів, які розкривають різні риси ха­рактеру. При цьому офіцерові, що вивчає риси характеру підлеглих, не можна обмежуватися його окремими якостями. Характер воїна не просто сукупність, випадковий набір особливостей або рис. Різні властивості характеру взаємопов'язані, взаємозалежні. Закономірні зв'язки і взає­мозв'язки між різними рисами характеру визначають його структурність, яка має власну ієрархічність. Це означає, що серед рис характеру деякі

основні, провідні, визначальні, інші —другорядні. Основні риси підко­ряють собі другорядні.

Залежно від переважального впливу тих чи інших властивостей пси­хіки на стосунки і діяльність воїна, можна виділити моральні, інтелек­туальні, емоційні та вольові риси характеру.

Інтелектуальними властивостями характеру вважають такі якості: теоретичний чи практичний склад розуму має воїн, володіє тонкою спо­стережливістю чи ні, має гнучкий розум чи йому, навпаки, притаманні точність та інертність.

Коли йдеться про емоційні риси характеру, то мають на увазі показ­ник збудження, пристрасне або розсудливе ставлення до явищ дійснос­ті, що він любить і що ненавидить тощо.

Залежно від вольової активності характери поділяють на сильні та слабкі. Звичайно, воїни, які мають сильний характер, рішучі, цілеспря­мовані, сміливі, готові до ризику, витримані й володіють собою. їм влас­тива відповідальність за власні дії; коли вони керують, то покладають на себе відповідальність за стан справ у колективі. Сильні особистості частіше трапляються серед сангвініків. Вольовими рисами воїна вва­жаються: наполегливість, упертість, схильність до навіювання тощо.

Б.М. Теплов класифікував риси характеру за такими позиціями:

—загальні — ініціативність, розсудливість, легковажність;

—особливості ставлення до самого себе — скромність, за­розумілість;

—ставлення до інших людей — товариськість, доброта, чуй­ність, замкнутість тощо;

—ставлення до праці — працьовитість, лідерство.

Системи взаємопов'язаних психічних якостей називаються симпто-мокомплексами. Існують чотири групи рис характеру, які створюють симптомокомплекси:

1) риси, що характеризують ставлення воїна до колег, до вій­ськового колективу загалом, до суспільства (товариськість, чуйність, повага до інших воїнів, колективізм і протилежні їм риси — замкнутість, байдужість, бездушність, презир­ство до товаришів по службі тощо);

2) риси, що засвідчують ставлення воїна до військової праці (працьовитість, схильність до творчості, сумлінність, від­повідальність, ініціативність і протилежні їм риси —ліно­щі, безвідповідальність, пасивність);

3) риси, що засвідчують ставлення воїна до самого себе (по­чуття власної гідності, самокритичність, скромність і про­тилежна їй зарозумілість, яка деколи переходить у нахаб­ство, пихатість, егоїзм, егоцентризм).

В індивідуальному плані особистість характеризується тим, як вона ста­виться до власної особи. Психологи це називають «атрибуцією відповідаль­ності». Одні люди вбачають причини успіхів або невдач у собі, своїх вчин­ках, інші ж — в обставинах, інших людях. Відоме твердження В. Гюґо про те, що в людини три характери: тон, який їй приписують, той, що вона сама собі приписує, той який є насправді. Л.М. Толстой порівнював людину з дробом, у якому чисельник — те, що вона собою являє, а знаменник — що вона про себе думає. Очевидно, чим більший знаменник, тим менший дріб;

4) риси, які характеризують ставлення воїна до речей (охай­ність або неохайність, дбале або недбале ставлення до сво­го обмундирування, речей).

Структуру характеру в цілому визначають також такі властивості:

—ступінь глибини (зв'язок рис характеру зі стрижневими сто­сунками особистості);

—цілісність (внутрішня єдність характеру, відсутність у ньо­му протилежних рис, відповідність між направленістю і ді­яльністю);

—рівень прискіпливості (визначається мірою важливості мети і завдань, які особистість обирає і ставить перед собою);

—ступінь стійкості характеру (дає змогу дійти висновку про його визначеність);

—активність (виявляється як постійна потреба воїна бути в діяльному стані);

—сила характеру (визначається тим, наскільки енергійно воїн досягає мети у послідовності дій і завзятості тощо).

Офіцер мусить мати чітке уявлення про те, що характер можна вихо­вувати, формувати, змінювати, загартовувати. Характер людини зміню­ється протягом усього її життя в процесі спілкування й діяльності. У зв'язку з цим основними факторами формування характеру воїна є: со­ціальне середовище, в якому діє воїн; діяльність; виховання; самовихо­вання. Тому завдання офіцера як вихователя полягає в тому, щоб все­бічно підтримати вияви позитивних рис характеру підлеглих і не ство­рити умов для розвитку в них негативних якостей.

Характер — це життєвий почерк людини, це каркас особистості. Відо­ме східне прислів'я: «Посієш вчинок — пожнеш звичку, посієш звичку — пожнеш характер, посієш характер — пожнеш долю».

Основними психологічними умовами формування і розвитку харак­теру військовослужбовців є:

—вивчення підлеглих і на цій основі формування змістовних і різносторонніх мотивів їх службової діяльності;

—цілеспрямована виховна робота з підлеглими;

—вибір серед товаришів по службі такої особи, яка для воїна стала би прикладом;

—психологічна насиченість бойової підготовки;

—залучення воїна до такої діяльності, де він зміг би розвину­ти свої риси характеру;

—керівництво самовихованням підлеглих;

—заохочення мужніх вчинків;

— статутна організація життєдіяльності воїнів тощо. Характер воїна.тісно пов'язаний з іншими психічними властивостя­ми (наприклад, безпосередньо з темпераментом і спрямованістю), тому на нього можна також впливати через них.

3.3. Розвиток здібностей у військовослужбовців у ході військово-професійної діяльності

Як відомо, центральним завданням, яке покликаний вирішувати офі­цер спільно з іншими командирами, є підготовка воїна-професіонала, тобто військовослужбовця, готового і здатного виконувати бойове за­вдання. Успішність виконання цього завдання здебільшого залежить від певних властивостей воїна, що визначаються поняттям «здібності». У сучасній психології та протягом усієї історії її розвитку можна натрапити на різні визначення поняття «здібності».

Здібності стали предметом спеціального психологічного дослідження у XIX ст., коли працями Ф. Гальтона було покладено початок експери­ментальному вивченню людей. Деякі психологи помилково вважали, що здібності відповідають обмеженим ділянкам кори мозку — мозко­вим центрам.

Здібність виявляється в процесі оволодіння діяльністю, у тому, на­скільки воїн за інших однакових умов швидко і ґрунтовно, легко і міцно засвоює способи організації та її виконання. Тому сутність здібностей становлять якості психічних процесів, що лежать в основі оволодіння знаннями, навичками й уміннями г визначають успіх діяльності. Таким чином, здібності — це те, що не зводиться до знань, умінь, навичок, але забезпечує їх швидке набуття, закріплення й ефективне застосування на практиці.

На відміну від'характеру, здібності — це властивості особистості, що існують тільки відносно тієї або іншої, але обов'язково визначеної, діяльності. Вони виявляються в діяльності, і тому, доки не визначено, чим займатиметься воїн, не можна говорити про його здібності.

Що ж ми розуміємо під здібностями військовослужбовця?

Здібності — це сукупність індивідуально-психічних особливостей воїна, які забезпечують успіх у військовій діяльності, легкість і швид­кість оволодіння нею. При цьому не кожна психічна особливість є здібні­стю, а тільки така, яка має безпосереднє відношення до успішної бойової діяльності. Крім того, здібності — це не просто знання і вміння, а й мож­ливості, сприятливі передумови успішного досягнення результатів у військовій діяльності.

Кожен воїн має певні здібності, але різні види здібностей у різних воїнів розвинені неоднаково. Від чого це залежить? — по-перше, від природних задатків, різноманітність яких визначено генетично; по-дру- ге, від типу вищої нервової діяльності (наприклад, художньої, розумо­вої, проміжної); по-третє, від того, які задатки розвиває в собі конкрет­ний воїн.

У військовій психології під задатками розуміють певні морфоло­гічні й функціональні особливості воїна як природні передумови роз­витку здібностей. Наприклад, до задатків належать деякі природжені особливості слухового аналізатора, які сприяють успішному розвитку музичних здібностей. Задатки не визначають здібності та не характери­зують їхній розвиток. Вони відображають лише одну з умов розвитку здібностей. їхньою істотною характеристикою є багатозначність, оскіль­ки на основі одних і тих самих задатків (наприклад, гарні слухові задат­ки) можуть розвиватися різні здібності, залежно від характеру вимог, спричинених діяльністю (можуть розвиватися здібності співака, на­строювача музичних інструментів, композитора, зв'язківця тощо).

Будучи багатозначними, задатки можуть бути більш або менш за­гальними. Більш загальними є задатки, зумовлені загальним типом нер­вової системи. Але, крім загальних властивостей нервової системи іс­нують і парціальні, що характеризують особливості діяльності окре­мих аналізаторських систем. Ці задатки пов'язані з відмінностями слу­хової, зорової, нюхової, смакової чутливості в різних воїнів. Вони ма­ють пряме відношення до спеціальних можливостей. Задатки — це спів­відношення першої і другої сигнальних систем. З цією ознакою І.П. Павлов пов'язував існування трьох типів людей: художнього,розу­мового і проміжного.

Таким чином, задатки — це тільки природжені анатомо-фізіологічні особливості нервової системи, мозку людини, які становлять природну основу розвитку здібностей. Задатки, що важливо знати офіцерові, пе­реходять у спеціальні здібності лише в результаті їхнього розвитку в процесі навчання, виховання, учіння, самовиховання. Вони можуть за­лишатися невикористаними, не розвитися в здібності, якщо воїн не пра­цює над їх удосконаленням або живе за несприятливих умов. Навіть за наявності геніальних здібностей вирішальну роль відіграє активна ді­яльність.

Видатний американський винахідник Томас Едисон говорив: «Геній — цс на І % натхнення, а на 99 — потіння». Сам Едисон умів «потіти». Його

робочий день тривав зазвичай 19 год.. ЗО чв. Спав він не більше 2-3 год. на добу. Коли йому минуло 50 років, він дозволяв собі розкіш зменшити свій робочий день на 30 хв. Після 70 років він працював близько 18 год. щодня. При цьому здібності можуть виявлятися в різному віці. Так, Вольфганг Моцарт почав писати музику в п'ять років, у композитора М.А. Римсько-го-Корсакова музичний слух і музична пам'ять сформувалися у два роки, художники В.О. Серов та І.Ю. Рєпін з шести років малювали фарбами, у поета О.С. Пушкіна літературний талант виявився в дев'ять років. Але відомі випадки дуже пізнього вияву здібностей- письменник СТ. Аксаков написав першу книжку в 56 років, 1.А. Крилов почав складати байки в 40 років.

Та все ж для виявлення задатків необхідно створювати умови, всіляко допомагати їх розкриттю. Інакше можна потрапити в казусні ситуації, які мали місце в житті геніальних людей. Наприклад, фізик І. Ньютон у школі вважався тупим і його повернули додому як нездатного до учіння. Пись­меннику В. Скоту професор університету дав таку характеристику: «Він дурень і залишиться дурнем». Л. Пастер у школі не встигав з хімії. У шко­лі вважали нездібними учнями також Ч. Дарвіна, Д. Менделєєва, А. Айн-штайна.

Таким чином, здібності — це сплав природного (задатки) і набутого. Задатки, що виявляються вродженими властивостями, розвиваються в умовах виховання, учіння і в процесі активної трудової діяльності. Офі­церові також необхідно мати на увазі той факт, що в процесі виконання різних видів воїнської діяльності формуються і нові властивості, необхід­ні для цього виду діяльності.

За рівнем розвитку здібностей розрізнюють людей здібних, талано­витих і геніальних. Люди, спроможні швидко оволодівати конкретною діяльністю, досягають у ній високих результатів, вносять у свою працю елементи творчості.

Талант — це високий рівень розвитку здібностей, передусім спеці­альних, що особливо успішно втілюються в певному виді діяльності. Талановита людина створює щось нове, оригінальне, певною мірою неповторне. Однак вона творить у межах ідей, які вже склалися. Таким чином, розвиток таланту передбачає наявність, з одного боку, здібнос­тей, а з іншого—,схильності до певного виду діяльності, великого ін­тересу, бажання й напруженої праці. Схильність і здібності до праці — найважливіші складові справжнього таланту.

Прикладом може служити життя багатьох видатних особистостей. «Мене вважають улюбленцем долі,— писав 1824 р. Иоган Вольганг фон Ґьо-те. — Я не хочу скаржитись і нарікати на свій жереб. Але насправді в моє­му житті не було нічого, крім тяжкої праці, і нині, у 75 років, я можу сказа­ти, що за все життя і чотирьох тижнів не прожив для свого задоволення. Я весь час ніби тяг на гору камінь, який знову котився вниз, і треба було знову тягнути його нагору».

Дата добавления: 2015-05-22