Нікольський В.М. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х-1950-ті рр.). Історико-статистичне дослідження.- Донецьк, 2003. 2 страница

4. Сталінградська битва (17 липня 1942 р.—2 лютого 1943 р.), під час якої Німеччина та її союзники втратили 1,5 млн. осіб, тобто 1/4 усіх діючих на радянсько-німець­кому фронті фашистських військ, стала не тільки почат­ком корінного перелому в Другій світовій війні, а й по­чатком визволення території України. Внаслідок розпо­чатого в ході Сталінградської битви контрнаступу вже 18 грудня 1942 р. було визволено перший український населений пункт — с. Півнівку Міловського району Ворошиловградської (Луганської) області.

Успішний наступ Червоної армії на широкому фронті продовжувався аж до лютого 1943 р. За цей час було виз­волено значну частину Донбасу і Харківщини. Завдяки операції «Зірка» радянські війська оволоділи Харковом. Проте ворог був ще дуже міцним і за будь-яку ціну нама­гався вирвати стратегічну ініціативу. Сконцентрувавши свої сили на південному заході від Харкова, він створив дві ударні групи з семи танкових та моторизованих диві­зій («Мертва голова», «Адольф Гітлер», «Рейх» та ін.) і вдарив у фланги й тил радянських військ під команду­ванням М. Попова. 16 березня Харків знову було захоп­лено фашистами. Влітку 1943 р. Німеччина, здійснивши тотальну мобілі­зацію, вирішила взяти реванш за Сталінград новим насту­пом на Курськ. Битва на Курській дузі, що почалася 5 лип­ня 1943 р., тривала майже 2 місяці. У ній брало участь понад 4 млн. солдатів. За 50 днів боїв ворог втратив понад півмільйона своїх воїнів, 3 тис. гармат, 1,5 тис. танків. Стра­тегічна ініціатива остаточно була вирвана з рук фашистів.

Розвиваючи успіх, війська Південно-Західного фрон­ту (командуючий Р. Маліновський) на початку вересня визволили Донецьк і вийшли до Дніпра в районі Дніпро­петровська. Війська Південного фронту (Ф. Толбухін) виз­волили Маріуполь і підійшли до Мелітополя. Війська Во­ронезького фронту (М. Ватутін) визволили Суми та вий­шли до Дніпра в районі Переяслава-Хмельницького.

Визволити столицю України Сталін вимагав до річни­ці Жовтневої революції. Щоб полегшити форсування Дніп­ра, передбачалося викинути на правий берег сильний по­вітряний десант — дві бригади. Проте десантування прой­шло невдало, раптовість було втрачено. Генеральний штаб вважав, що за цих обставин наступ з Букринського плац­дарму навряд чи може розраховувати на успіх. У відпо­відь на це Сталін сказав: «Ще не пробували наступати по-справжньому, а вже відмовляєтеся. Треба здійснюва­ти прорив з наявного плацдарму». Наступ було розпоча­то, і на світанку 6 листопада Київ було взято, але ціною величезних втрат. Помилки командування, нестача тех­ніки та боєприпасів часто зумовлювали невиправдані люд­ські жертви. Лише в районі Букрина загинуло 40 тис. бійців. За подвиги, здійснені в ході битви за Дніпро, 2438 воїнам надано звання Героя Радянського Союзу (понад 20% від усіх, хто одержав це звання за період війни).

Форсування Дніпра і взяття Києва зірвало план Гітлера стабілізувати лінію фронту, створити неприступний «Східний вал» і перейти до затяжної позиційної війни з метою вимотування сил Червоної армії. Саме тому пере­мога в битві за Дніпро і стала завершенням корінного перелому в Другій світовій війні.

Досягнення вирішальних перемог на фронтах знач­ною мірою було зумовлене працею трудівників тилу, за­вершенням перебудови економіки на воєнний лад. У зміц­ненні обороноздатності СРСР вагомим був внесок еваку­йованих з України на Схід 550 великих підприємств ЗО га­лузей промисловості. Уже навесні 1942 р. більша части­на з них почала випускати продукцію. Обладнання, виве­зене з республіки, прийняли, головним чином, Новоси­бірська, Свердловська, Томська, Омська, Іркутська, Куйбишевська та інші області РСФСР. Воно становило майже половину всіх потужностей, введених у дію в східних ра­йонах СРСР. Плідно працювала на оборону й евакуйова­на в Уфу Академія наук УРСР. Достатньо назвати роботи академіка Н. Доброхотова, який запропонував нову тех­нологію виплавки броньованої сталі; швидкісну зварку, розроблену для виробництва танків колективом інститу­ту електрозварювання під керівництвом Є. Патона тощо.

У січні 1944 р. майже 2,3-мільйонна Червона армія розпочала визволення Правобережної України та Криму. Успішне досягнення цієї мети значною мірою було забез­печене перемогою в січні—лютому під Корсунем-Шевченківським (німці втратили 55 тис. солдатів). 25 березня 1944 р. на 1009-й день війни війська 2-го Українського фронту вийшли на державний кордон з Румунією.

На початку жовтня 1944 р. територія України була повністю визволена від окупантів, а наприкінці того ж місяця війська 4-го Українського фронту вибили ворога із Закарпаття. 29 червня 1945 р. між СРСР і Чехословаччиною підписано угоду про возз'єднання Закарпаття з Українською РСР. 8 травня 1945 р. капітулювала Німеч­чина, а 2 вересня — Японія. Це означало, що Друга сві­това війна фактично закінчилася.

Отже, визволення України було важливою частиною процесу розгрому фашистських загарбників. Перемога ста­ла можливою завдяки значному напруженню сил наро­ду, мужності та відданості борців з окупантами, плідній співпраці фронту і тилу. Війна зумовила кардинальні зру­шення в суспільному житті України. З одного боку — це невигойні рани та гігантські збитки, пов'язані з числен­ними людськими жертвами, грабіжництвом окупантів, руйнаціями. З іншого — з війною пов'язані завоювання Україною авторитету на міжнародній арені, зростання сві­домості та віри у свої сили народу, концентрація в межах однієї держави основної частини українських етнічних земель

Наприкінці війни процес об'єднання українських зе­мель та формування території України вступив у вирі­шальну фазу. Питання про повоєнні кордони гостро ста­ло вже під час завершальних операцій щодо розгрому Ні­меччини та її союзників. Воно активно обговорювалося на Тегеранській (1943) та Ялтинській (1945) конферен­ціях лідерів країн антигітлерівської коаліції. Остаточні контури повоєнних кордонів УРСР сформувалися в про­цесі українсько-польського, українсько-чехословацького та українсько-румунського територіальних розмежу­вань. Суть цих розмежувань полягала в міжнародному юридичному визнанні факту включення протягом 1939— 1945 рр. західних областей України до складу СРСР.

Особливо важливим було врегулювання територіаль­ного питання з Польщею. Цей процес був складним і три­валим. На перебіг подій вплинули: небажання західних держав зміцнення позицій СРСР; тиск польських емігра­ційних кіл на західних політиків з метою відновлення польських кордонів, що існували до вересня 1939 р.; на­магання Сталіна шляхом певних територіальних посту­пок підтримати прорадянські сили в Польщі; несамостій­ність української дипломатії, яка завжди йшла в руслі міжнародної політики

Якими ж були підсумки війни для України?

По-перше, війна і тимчасова окупація найбільш розвинутої в економічному відношенні, найбільш населеної частини країни завдала колосального збитку народному господарству. В Україні в руїни були перетворені 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, 16 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, майже 33 тис. шкіл, технікумів, вищих навчальних закладів. Припинили існування близько 30 тис. колгоспів, радгоспів, МТС. Тільки прямі збитки, завдані народному господарству України, становили 285 млрд. крб. Загальна сума збитків, яких зазнали населення і народне господарство України, становила майже 1,2 трлн. крб.

По-друге, Україна зазнала тяжких людських втрат. Крім мільйонів воїнів, які були мобілізовані з України і загинули в боях або померли від ран, загинуло ще багато мільйонів мирних жителів. Гітлерівці вбили і замучили 3 млн.265 тис. мирних жителів, І млн.366 військовополонених, вивезли в Німеччину 2 млн. 109 тис. чоловік. Мільйони мирних громадян вмерли, тому що фашисти ввели голодний режим харчування для місцевих жителів, фактично винищили систему охорони здоров'я. В період війни на одне народження приходило 2,3 смерті "з природних причин". За роки війни загинув кожний шостий житель республіки. В цілому довоєнна чисельність населення УРСР була відновлена тільки в 1960р.

По-третє, українські землі вперше за свою історію були об'єднані в складі єдиної держави — УРСР.

По-четверте, Україна, як складова частина Союзу РСР, стала переможцем у Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах.

По-п'яте, зріс міжнародний авторитет України, яка стала поруч з другими країнами засновницею Організації Об^'єднаних Націй та співробітником інших важливих міжнародних організацій.

Таким чином, Україна зустріла Другу світову і Велику Вітчизняну війну у складних внутрішніх і зовнішніх умовах. Смертельна небезпека, що нависла над Батьківщиною, згуртувала увесь радянський народ. Він витримав суворі випробування і відіграв вирішальну роль у розгромі фашистської Німеччини.

Український народ зробив вагомий внесок у перемогу над ворогом на фронті і в тилу. Народний характер війни виявився в єдності фронту і тилу, в широкому партизанському русі проти фашистських загарбників, у братерській дружбі народів. Назавжди увійшли в історію подвиги захисників Одеси, Києва, Севастополя, перемоги в битвах за Дніпро, у Корсунь-Шевченківській операції та багатьох інших наступальних діях радянських військ на території України.

У ході визволення Радянською Армією Закарпаття склалися умови для возз'єднання Закарпатської України з УРСР, що знаменувало завершення історичного процесу об'єднання всіх українських земель в єдиній державі.

Проблемно-пізнавальні питання:

Коли і де в умовах війни було проголошено самостійну українську державу?

У ході якої стратегічної операції почалося широкомасштабне визволення України?

Назвіть основні форми боротьби з окупантами у Донбасі.

Теми повідомлень:

Оун-упа: сучасна оцінка їх діяльності.

Рух Опору в Донбасі.

Патріотична діяльність трудящих Донбасу в роки Великої Вітчизняної війни.

Реферати:

Рух Опору у Донбасі.

Рітні подвиги воїнів України на фронтах Великої Вітчизняної війни.

Патріотична діяльність трудящих України в роки Великої Вітчизняної війни.

Внесок наукових працівників України в перемогу над Німеччиною.

Понятійний апарат:

Агресія – незаконне, з т.з. міжнародного права, застосування сили однієї держави проти іншої, збройний напад на іншу державу з метою захвату її території, скасування незалежності, зміни суспільного або політичного ладу.

Військова мобілізація – заклик військовозобов’язаних запасу до армії під час війни.

Українська Повстанська армія (УПА) – утворена восени 1942 р. УПА активізувала свої дії, спрямовані проти польських збройних формувань Армії Крайової (АК).

Література:

Бойко о.д. історія україни. – к.: академія., 2001.

Історія України. – Донецьк: ЦПА., 1999.

Історія України. Навч.посібник під ред. В.А.Смолія. – К., 1997.

Косик В. Україна і Німеччина у ІІ світовій війні. – Л., 1993.

Лановик Б. Історія України. – К., 2001.

лекція 14. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ, СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ ВІД ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ 4О-Х ДО ПОЧАТКУ 8О-Х РР. XX СТ.

План:

Відбудова народного господарства України після Великої Вітчизняної війни.

Хрущовська "відлига" в Україні.

Кризові явища в Україні (60-80 роках ХХ ст.)

Дисидентський рух в Україні

1. Відбудова та розвиток господарства України у по­воєнні роки відбувалися в складних умовах.

Україна в ході Другої світової війни зазнала більше руйнувань, ніж будь-яка інша європейська країна. Відступаючи з України, фашисти, як і більшовики у 1941 р., вдавалися до тактики «спаленої землі», тобто знищували за собою все, що міг би використати против­ник. Як наслідок, тільки безпосередні збитки, завдані господарству республіки, становили 285 млрд. крб. в цінах 1940 р. (загальні збитки СРСР становили 679 млрд. крб., з яких 255 млрд. — Росії). Ця сума вп'я­теро перевищувала асигнування УРСР на будівництво нових заводів, фабрик, залізниць, електростанцій, шахт, радгоспів, МТС та інших державних підприємств про­тягом останніх п'ятнадцяти довоєнних років. Загальна ж сума збитків, яких зазнали населення й господарство України, становила 1,2-1,5трлн крб. - понад 40 % національного багатства. На руїни було перетво­рено 720 великих і малих міст та 28 тис. сіл України (бл. 250 сіл зазнали долі Хатині), 16,5 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, 33 тис. шкіл, технікумів, вузів і науково-дослідних інститутів, 19 тис. бібліотек, понад 30 тис. колгоспів, радгоспів, МТС. Десять мільйонів чоловік залишилися без даху над головою. Проте найстрашнішими були людські втрати, які, за підрахунками дослідників, в Україні становили 8 млн. чол. (військові — 2,5 млн., цивільні — 5,5 млн.), в той час як у Німеччини та Росії ці показники виявилися значно меншими — 6,5 та бл. 6 млн. осіб. Загальні ж демографічні втрати України, які включають убитих у боях, померлих у концтаборах, депортованих, евакуйованих та емігрантів, становили 14,5 млн. чол.

Економічне становище українських земель значно ускладнювалося тим, що на початку війни відбувалася масова евакуація на Схід заводів, робітників та інженерів. Всього з України було вивезено в Росію, Середню Азію та інші регіони СРСР майже 1 тис. заводів та понад 4 млн. осіб. Крім того, з України евакуйовано 30212 тракторів, майже все обладнання з українських електростанцій, більше 6 млн. голів худоби, 1,6 млн. т шкур, хутра тощо. У Донбасі було затоплено усі шахти, знищено промислові об'єкти Дніпрельстану, всі 54 домни, висаджено у повітря мости, зруйновано залізниці, телеграфні лінії тощо. Все це негативно позначилося на життєвому рівні населення, яке залишалося на окупо­ваній німцями території.

З усього, що було евакуйовано під час війни з України, поверталася незначна частина. За вивезене майно Украї­на не отримала ніякої компенсації. Натомість за нове обладнання, яке поступало в Україну після війни, дово­дилось платити з власного бюджету.

Завдяки героїчним зусиллям українського народу вдалося досягти значних успіхів у відбудові зруйнованого війною господарства. Щоправда, відбудова промисловості здійснювалася однобоко. Як і раніше випе­реджуючими темпами розвивалися галузі важкої промисловості, хронічно відставала харчова та легка промисловість. Вже на кінець війни питома вага Донбасу в загальносоюзному видобутку вугілля зросла до 26,7% У 1945 р. Україна дала 18 % загальносоюзного вироб­ництва чавуну і 11,2 % сталі. Всього до травня 1945 р. було відбудовано і введено в дію майже 3 тис. великих промислових підприємств України, що становило май­же третину довоєнних виробничих потужностей. Було відбудовано Дніпрогес, заводи “Запоріжсталь”, “Азовсталь”, машинобудівні заводи Києва, Харкова, введено в дію газопровід Дашава —Київ. На кін. 1950 р. більше, ніж до війни, видобували залізної руди, виробляли прокату чорних металів, продукції машинобудування, електроенергії, цементу тощо.

Особливо складним у повоєнний період було стано­вище сільського господарства, яке внаслідок війни та колективної системи господарювання повністю дегра­дувало. Хронічно не вистачало техніки, реманенту, тяг­лової худоби, насіння, робочих рук: у селі залишилися в основному жінки і діти. Селянство, як і раніше, залишалося найбільш ущемленою категорією тодішнього суспільства. Колгоспник був відчужений від засобів виробництва, від розподілу створеного ним продукту. Вироблена колгоспами продукція державою не закупо­вувалася, а фактично вилучалася методом продрозкладки. Оплата праці сільських виробників була символіч­ною, а існували вони, в основному, за рахунок приса­дибних ділянок. Село не забезпечувалося пенсіями. Більшість колгоспників не мали паспортів і без особ­ливого дозволу не могли залишити села.

Катастрофу сільського господарства України довер­шила жорстока посуха, яка знищила врожай у півден­них областях республіки. Почався голод 1946—1947 рр., який охопив мільйони жителів України. За найскромнішими підрахунками, бл. 800 тис. із них загинуло. Мільйони голодуючих ринули у західні області Украї­ни, рятуючись від біди. СРСР, як підтверджують най­новіші дослідження, мав достатні резерви для забезпе­чення людей зерном. Однак у 1921 - 1923 та 1932-1933 рр., добірну пшеницю виво­зили за кордон, а населення партія й уряд кинули на поталу. В цілому експорт зернових із СРСР тільки 1946 р. склав 1,7 млн. т, що могло б стати суттєвою допомогою голодуючим регіонам (підраховано, що для боротьби з голодом в Україні у 1946 р. потрібно було 150 тис. т зерна). При цьому поставки здійснювали­ся за цінами нижче світових і переважно в кредит.

Від голодної смерті багатьох східних українців вря­тувала допомога селян західноукраїнських об­ластей. Тут не було посухи, не знали вони й кол­госпів. Західні українці чесно, по-християнськи вико­нали людський обов'язок перед земляками, які опини­лися у безвихідному становищі. Але їхньої помочі було недостатньо, оскільки масштаби катастрофи були над­то великими.

До ЦК КП(б)У надходило багато листів з прохан­ням надати допомогу, продовольчу позику. Відмічали­ся випадки людоїдства і трупоїдства.

Сталін дав вказівку виділити Україні продовольчу і насіннєву позику, а також 140 млн. крб. для організації безплат­ного харчування населення. Хоча ця “допомога” була мізерною, але якоюсь мірою полегшувала становище українських селян південних областей.

В цілому ж сільське господарство залишалося збитко­вим. Підхід до розв'язання аграрних проблем зберігався старим: форсування виробництва в умовах жорстокої централізації та регламентації колгоспного життя. З метою боротьби проти порушення Статуту сільськогос­подарської артілі в 1946 р. почали обмежувати приса­дибні індивідуальні господарства. Введено грошові та натуральні податки, що призвели до знищення домашніх тварин, вирубування садів. Незважаючи на збільшення посівних площ, валова продукція землеробства на поч. 50-х років становила лише 84 % довоєнного рівня.

Як відомо, комуністичні правителі були неперевершеними майстрами “показухи” й окозамилювання. Вони в 1947- р. вдалися до відміни карткової системи на продукти харчування, а згодом і на промислові то­вари. Це була пропагандистська пустопорожня акція. Голодна, розорена країна не могла прогодувати насе­лення з допомогою карток, а, відмінивши їх, поставила його на край прірви. У містах люди стояли в чергах за хлібом по кілька діб. Промислових товарів у продажу не було. Грошова реформа 1947 р. “почистила” до кінця кишені простих трудівників.

Отже, післявоєнна відбудова народного господарства здійснювалася шляхом жорстких командно-адміністра­тивних методів управління, ігнорування інтересів прос­тих людей. Традиційне для радянського режиму нехту­вання випуском товарів широкого вжитку доходило до крайнощів: купити пару взуття, зубну щітку чи навіть буханець хліба ставало проблемою. Характерною рисою повоєнної відбудови було й те, що економічний розви­ток здійснювався на переважно екстенсивній основі. Понад 70 % робітників промислових підприємств Украї­ни досягали норм виробітку переважно ручною пра­цею. Ігнорування світового досвіду, ідеологічні амбіції завдавали великої шкоди в царині науково-технічного і соціального прогресу. Відомо, що США пропонували включити СРСР, в тому числі і Україну, в план Маршалла, однак сталінський режим відмовився і переніс весь тягар відбудови на плечі трудівників.

2. У 50-х рр. у розвинених країнах світу розгорнулася науково-технічна революція (НТР), наслідком якої стало активне запровадження у виробництво найновіших досягнень науки і техніки. Аналогічному процесу в СРСР та в Україні перешкоджала централізована система управління, і тому прогресивні технології та розробки не впроваджувалися, техніка фізично і морально застарівала. Ініціатором змін в Україні став Хрущов.

Хрущов Микита Сергійович (1894-1971 рр.) - державний і політичний діяч. Народився 17 квітня 1894 р. у селі Калинівка Курської губернії в родині селянина-бідняка. У молодості працював на шахтах Донбасу, без коливань прийняв жовтневу революцію, брав участь у громадянській війні. З 1924 р. - на партійній роботі. У 1929 р. вчився у Промисловій академії. У 1935-1938 рр. - перший секретар Московського міськкому КПРС. З 1938 р. очолював компартію України. У роки війни - член Військових рад ряду фронтів, мав військове звання генерал-лейтенанта. У 1947-1949 рр. знову очолив ЦК КПУ. З грудня 1949 р. - секретар ЦК КПРС і перший секретар Московського міськкому партії. З вересня 1953 р. - перший секретар ЦК КПРС. У 1958-1964 рр. - глава уряду СРСР. 14 жовтня 1964 р. звільнений з усіх займаних посад пленумом ЦК КПРС. Помер 11 вересня 1971 р.

3 приходом до влади в СРСР М. Хрущова було проведено реформи в управлінні народним господарством - міністерства у 1957 р. реорганізовано у раднаргоспи (здійснено перехід від принципу галузе­вого управління господарством до територіального). Внаслідок цього розвиток економіки дещо пожвавився.

Головним наслідком цих перетворень було те, що Україна стала керувати 70% своєї економіки.

Однак, коли у 1964 р. вчені-економісти проаналізували станови­ще в народному господарстві, висновки були настільки невтішними, що їх не оприлюднили. Виявилося, що:

1. семирічний план (1959-1965) зірвано, постійно зменшується при­ріст промислової продукції;

2. структура економіки - найгірша і найвідсталіша серед промислово розвинутих країн;

3. виробничі фонди використовуються неефективно. Так верстат­ний парк у СРСР дорівнював за кількісними показниками американсько­му, але безнадійно відставав за якісними та й використовувався лише на­половину. На виробництві тракторів було зайнято робітників менше, ніжна їх ремонті;

4. тривало нічим не виправдане кількісне нарощування промисловості, що було наслідком гігантоманії. Так, у СРСР вироблялося коксу більше, ніж у США, а витрати його на виплавку однієї тонни сталі було втричі більшими, ніж в Америці.

В особливо скрутному становищі опинилися колгоспи. Мільяр­ди карбованців через "ножиці цін" перекачувалися у промисловість, на­самперед в оборонну та важку. Непоправного удару по сільському гос­подарству України завдали заходи щодо впровадження у життя гасла Хрущова: "Найближчими роками наздогнати США по виробництву м'яса, молока й масла на душу населення". Це спричинило небувалі приписки у звітності колгоспів. У 1963 р. порівняно з 1958 р. продукція землеробства становила лише 86%, а тваринництва - 93%. Сільське господарство, перебуваючи під жорстким тиском директивного управління, не могло забезпечити населення продуктами. Держава була змушена закуповувати хліб за кордоном, і це при тому, що в Україні знаходить­ся до 40% світового чорнозему.

Врожайність зернових в Україні на початку 60-х рр. становила 20 центнерів з гектара, в той час, як на гірших землях Західної Європи врожайність досягала 50-70 центнерів.

Але, слід зазначити, що за Хрущова було поліпшено становище села:

1. скасовано фактичне прикріплення селян до місця проживання й роботи, колгоспники одержали паспорти і можливість самостійно вирішувати, де їм жити і працювати;

у 5-7 разів підвищилися закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, у 2,5 рази зменшено суму податків з колгоспних дворів, списана заборгованість їх перед державою;

для зміцнення кадрів у відсталі колгоспи на посади голів напра­влено з міст 30 тис. чоловік (в Україні - 7 тисяч);

робилися перші спроби впровадження господарського розра­хунку. Почали застосовувати нові технологи, заохочувався зарубіжний досвід.

Наслідками цих змін стало незначне зростання виробництва про­дукції рослинництва, що оцінювалося як величезне досягнення соціалі­стичної системи господарювання. Партійно-державне керівництво на 1959-1965 рр. запланувало нереальні темпи зростання сільгосппродук­ції.

Величезної шкоди сільському господарству завдали:

1. адміністративно-командні методи й некомпетентність його ке­рівництва та управління;

2. ставка не на економічні важелі прогресу, а на зміцнення й пе­рестановку партійних кадрів;

3. взяття зобов'язань і брехливі рапорти про їх виконання;

4. негативну роль відігравали укрупнення й розукрупнення колгос­пів, ліквідація неперспективних сіл, перетворення колгоспів на радгоспи;

5. гальмувалося впровадження у виробництво досягнень науки і техніки;

6. значних труднощів додали спроби скасувати травопільну систе­му, запровадження у хліборобстві непродуманих технологій, необґрунтоване розширення посівів кукурудзи, посуха 1963 р.;

7. на становищі сільського господарства республіки негативно поз­начилася й та обставина, що з України на цілину вивезли тисячі тракто­рів та іншої техніки, виїхали десятки тисяч працівників;

8. не вирішили проблем галузі й освоєння цілинних і залогових зе­мель у Казахстані та закупівля зерна у США, Канаді, Австралії, розпо­чата у 1964 році. Втрата, сільськогосподарської продукції в період зби­рання й переробки складала від 40% (зерно) до 80% (помідори).

Розвиток економіки України у другій половині 50-х - першій половині 60-х рр. був неоднозначним. Реформи переведення централізованого управління промисловістю на територіальне дали ко­роткочасні результати. Позитивні зміни у сільському господарстві, про­ведені за часів Хрущова, також не дали тих результатів, на які очікували. Головними причинами відставання країни від розвинутих країн Євро­пи залишалися - панування комуністичної партії та насадження її ідеології.

Після створення раднаргоспів місцева політична еліта вперше дістала змогу тримати під власним контролем розвиток економічного потенціалу республіки, що, безперечно, значно змінювало її політичне становище. Економічні новації особливо підвищували авторитет і вплив секретарів обкомів, у руках яких були зосереджені основні важелі керування створеними раднаргоспами.

Зрозуміло, що партійні керівники областей, у яких раднаргоспів не було, намагалися створити їх у своїх регіонах. Як наслідок, у 1960 р. в республіці було сформовано додатково ще три нових ради народного господарства – Кримська, Полтавська і Черкаська.

Здійснивши рішучу зміну галузевого керування промисловістю територіальним, Хрущов мав можливість зробити і наступальний реформаційний крок – перевести підприємства на господарський розрахунок. Для цього необхідно було впровадити новий господарський механізм, який мав забезпечити максимум самостійності підприємств і активізувати матеріальне стимулювання і заохочення трудівників. Але на цей важкий крок на шляху реформ М. Хрущов так і не зважився.

Реформа керування промисловістю, підсилюючи позиції місцевих господарників, одночасно послабляла владу московської бюрократії. Ці консервативні сили відразу відчули, що втрачають контроль над економікою. Не випадково вже через місяць після прийняття закону про децентралізацію управління була розпочата спроба державного перевороту в СРСР (маються на увазі дії так званої “антипартійної групи” в 1957 р.).

Економічні наслідки реформ для народного господарства країни в цілому виявилися невтішними. Планова економіка не могла ефективно діяти за директивними вказівками з різних центрів. Тому цілком закономірно, що через кілька років довелося знову повернутися до централізованого управління.

Це відбулося спочатку за рахунок створення центральних раднаргоспів у трьох найбільших республіках - Росії, Україні і Казахстані, унаслідок чого кількість раднаргоспів в Україні зменшилася до 7, а згодом виник і єдиний союзний керівний економічний центр - Рада народного господарства СРСР. Він і почав контролювати виконання планів розвитку промисловості раднаргоспами всіх республік. У 1965 р. раднаргоспи були ліквідовані, і промисловість була повернута до галузевого управління із центру.

Україна залишалася житницею Радянського Союзу - одним з основних виробників найважливіших продуктів харчування для населення і сировини для промисловості. Сільське господарство було відсталою галуззю в радянській економіці. Низька продуктивність сільського господарства спричинила дефіцит продовольства. Тому М. Хрущов вирішив вжити ряд заходів для поліпшення становища на селі.

У 1954 р. почалося освоєння цілинних земель Казахстану і Сибіру, яке вимагало великих людських і матеріальних ресурсів, що негативно вплинуло на економіку України. На цілину з УРСР відправляли кошти, механізаторські кадри, техніку, як правило, у примусовому, директивному порядку. Надзвичайно слабким місцем цілинної політики стала величезна збитковість виробництва зерна, що в результаті виявилося на 20% дорожче, ніж у середньому по країні.

Інший експеримент передбачав перехід до пріоритетного вирощування кукурудзи на загальній площі 28 млн. га по всьому Радянському Союзу. Її повинні були використовувати як корм для збільшення продукції тваринництва. За вказівкою «зверху» кукурудзою засівали території без урахування кліматичних умов і можливостей її вирощування. Однак спроба пристосувати українське господарство до цієї запозиченої в Америці культури увінчалася лише незначним успіхом. У 1961 р. був зібраний непоганий врожай кукурудзи. Але 1963 р. через посуху виявився небувало неврожайним у цілому. Щоб зняти гостру проблему з нестачею хліба, почали випікати хліб зі значною домішкою кукурудзяного борошна. Через свій специфічний смак він не подобався населенню, і його споживали тільки тому, що іншого не було. Того ж року Радянський Союз уперше почав закуповувати і ввозити зерно з-за кордону.

У 1958 р. було прийняте рішення про реорганізацію машинно-тракторних станцій (МТС) у ремонтно-тракторні станції (РТС) і про обов'язковий викуп колгоспами техніки, що належала МТС.

Дата добавления: 2015-05-22