Конверсія - перехід підприємств з виробництва оборонної до мирної продукції 1 страница

Чи можна стверджувати, що політично самостійною Україна стала не цілком самостійно? Чи можна розглядати появу на політичній карті світу незалежної України як історичну закономірність, а не випадковість?

За перші п'ять років президентства Л. Кучми була прийнята Конститу­ція України (1996 р.), збережений громадянський мир у країні. Україна утвер­дилася у світі як повноправна учасниця міжнародного співтоварист­ва, зупинена гіперінфляція і введена власна національна валюта - гривня, призупинено падіння виробництва, загальмована економіч­на криза. Але в країні напруженою залишалася соціально-економіч­на ситуація, зростало безробіття, знижувався матеріальний рівень життя трудящих, гальмувалися необхідні реформи.

Восени 1999 р. закінчився п'ятирічний термін перебування на посаді Президента Л. Кучми і, згідно з Конституцією України, були призначені чергові президентські вибори. Під час передвиборної кампанії представни­ки лівих сил - П. Симоненко, О. Мороз, Н. Вітренко розгорнули шалену антикучмівську пропаганду, звинувачуючи Л. Кучму в некомпетентності, розвалі економіки, злиденному житті народу тощо. Політична боротьба за­гострилася до краю. Напередодні виборів Президента у жовтні 1999 р. був вчинений замах на кандидата у Президенти Н. Вітренко у Кри­вому Розі. У результаті вибуху гранати отримали поранення 29 осіб. У вчиненні замаху був звинувачений С. Іванченко - прибічник О. Мороза, одного з кандидатів у Прези­денти.

Восени 1999 р. на посаду Президента претендувало 13 кандидатів (Л. Кучма, П. Симоненко, О. Мороз, Н. Вітренко, Є. Марчук та інші). У першому турі голосування, який відбувся 31 жовтня 1999 р., Л. Кучма отримав 36,49% голосів виборців; лідер комуністів П. Си­моненко - 22,24%; лідер соціалістів О.Мороз - 11,29%; лідер прогре­сивних соціалістів Н.Вітренко - 10,97%; Є.Марчук - 8,13%, решта претендентів набрали значно меншу кількість голосів.

Отже, в другий тур голосування пройшли Л. Кучма і перший секретар ЦК Компартії України П. Симоненко. Вирішувалося пи­тання надзвичайної ваги: бути чи не бути незалежній Україні, йти нашій державі шляхом демократії і реформ до соціальне орієнтованої держави, у європейське співтовариство, чи повернутися до кому­ністичного минулого і втратити незалежність. Українські виборці у другому турі 14 листопада 1999 р. вибрали Президентом Л. Кучму, за якого віддали голоси 56,25% виборців, а за П. Симоненка тільки 37,8%.

Після виборів Президента політична боротьба в Україні між лівими і правими не припинилася. Центр цієї боротьби перемістився у Верховну Раду. На початку 2000 р. її робота була фак­тично паралізована боротьбою двох сил: лівою і правоцентристською. 13 січня 2000 р. ліві відхилили проект державного бюджету на 2000 р., назвавши його антинародним. Тоді 11 депутатських фракцій і груп правоцентристського спрямування і позафракційних депута­тів заявили про утворення у Верховній Раді парламентської біль­шості для співпраці з іншими гілками влади. Більшість мала на меті зняти гостроту політичних проблем, що, на їх думку, породжувалася політичними амбіціями і непрофесіоналізмом лівої частини керівництва Верховної Ради, передусім Голови О. Ткаченка та його першого заступника А. Мартинюка.

З 21 січня по 1 лютого 2000 р. парламент працював нарізно: 242 (згодом 256) депутатів в Українському домі, а 180 (згодом 157) депутатів з лівих фракцій - у приміщенні Верховної Ради. Біль­шість депутатів постановили відкликати О. Ткаченка з посади Голови Верховної Ради, як і його першого заступника А. Мартинюка. 1 лютого 2000 р. Головою Верховної Ради обрали І. Плюща, а його першим заступником - В. Медведчука і заступником - С. Гавриша. Ліві зазнали ще однієї поразки. Створення більшості у Верховній Раді, яка задекларувала прагнення співпрацювати у порозумінні, злагоді, взаємовимогливості і взаємодовір'ї з Президентом та його адміністрацією, Прем'єр-міністром і його Кабінетом, викликало оп­тимізм.

16 квітня 2000 р. відбувся всеукраїнський референдум за всена­родною ініціативою з таких питань:

1. Чи має право Президент України достроково припиняти пов­новаження Верховної Ради України, якщо вона протягом одного місяця не зможе сформувати постійно діючої парламентської біль­шості або протягом трьох місяців не затвердить підготовлений і по­даний Кабінетом Міністрів Державний бюджет України?

2. Чи згодні громадяни України з необхідністю обмеження депу­татської недоторканості?

3. Чи згодні громадяни України зменшити кількість народних депутатів України з 450 до 300?

4. Чи підтримають громадяни України створення двопалатного парламенту в Україні, одна з палат якого представляла б інтереси регіонів України і сприяла б їх реалізації?

З першого питання "за" проголосувало 84,69% громадян, з друго­го - 89%, з третього - 89,91%, з четвертого - 81,68%. Усього у рефе­рендумі взяло участь 81,15% громадян України. За вердиктом Конституційного Суду України результати рефе­рендуму мають обов'язкову силу і Верховна Рада була зобов'язана прийняти відповідні зміни до Конституції. Але процес імплементації (реалізації) результатів референдуму затягувався на невизначений термін. А з 28 листопада 2000 р. у Верховній Раді розгорнувся так званий "касетний скандал", котрий відволік увагу народних депута­тів від інших питань.

Мова йшла про зникнення, потім вбивство журналіста Г. Гонгадзе, який розміщу­вав критичні статті про Президента Л. Кучму в інтернет-газеті "Українська правда", та про записи майором Служби безпеки М. Мельниченком розмов Президента України з високопосадовими особами. Ситуація в парламенті знову загострилася, опозиційні сили зробили спробу розколоти парламентську більшість, дискре­дитувати Президента та виконавчу гілку влади, викликати політич­ну кризу в країні. 9 березня 2001 р. ці сили вивели на вулиці Києва своїх прибічників, відбулися серйозні сутички з правоохоронцями.

На початку 2001 р. відбулася зміна уряду. Прем'єр-міністр В. Ющенко змушений був піти у відставку, новим прем'єром був обраний А. Кінах. Наприкінці 2001 р. народні депутати відправили у відставку першого заступника Голови Верховної Ради В. Медведчука. Політична ситуація у Верховній Раді напередодні парламентських виборів 2002 р. за­гострилася.

15 травня 2002 р. розпочала роботу перша сесія Верховної Ради України четвертого скликання. Основний зміст політичного процесу на першій сесії четвертого скликання полягав у спробах створення парламентської більшості в тій чи іншій її конфігурації з можли­вим домінуванням у такій більшості пропрезидентських або опози­ційних політичних сил. Опозиційним силам ("Нашій Україні", КПУ, СПУ, Блоку Юлії Ти­мошенко (БЮТ) не вдалося ефективно виконати взяті на себе до­мовленості щодо солідарного голосування по висунутим кандида­турам через різнорідність цих сил. Водночас мобілізація практично всіх депутатів-мажоритарників, які були обрані не від опозиційних блоків і партій, тиск на окремих депутатів від "Нашої України" допомогли пропрезидентським силам зібрати в парламенті необхідну мінімальну кількість - 226 голосів - для обрання їхнього кандидата Головою Верховної Ради. У результаті двох тижнів виснажливої політичної боротьби Го­ловою Верховної Ради 28 травня 2002 р. було обрано колишнього голову Адміністрації Президента, лідера фракції "Єдина Україна" В. Литвина. Але 20 червня 2002 р. було оголошено про розпад парламентської фракції "Єдина Україна" на сім нових депутатських фракцій і груп.

Загалом за підсумками першої сесії (на 15 липня 2002 р.) розподіл політичних сил у парламенті був таким: "Наша Украї­на" - 110 місць, КПУ - 63, Партія промисловців і підприємців Ук­раїни і "Трудова Україна - 40, "Регіони України" - 36, СДПУ(о) -33, БЮТ - 23, СПУ - 21, НДП - 17, депутатські групи "Демократич­ні ініціативи" - 18, "Європейський вибір" -18, "Народовладдя" - 17, фракція "Аграрії України" - 16, група "Народний вибір" - 15.

24 серпня 2002 р. Президент Л. Кучма у Зверненні до українського народу з нагоди 11-ї річниці незалежності зініціював загальнонаціо­нальну політичну дискусію про необхідність конституційної рефор­ми в країні. Президент зазначив, що в Україні "має бути коаліційний уряд, який спирається на парламентську більшість", а "парламентська більшість формує уряд і є відповідальною за його роботу".

У відповідь опозиція ("Наша Україна", БЮТ, СПУ, КПУ) 16 ве­ресня 2002 р. провела всеукраїнські народні збори "Повстань, Украї­но!", спрямовані на відставку Президента Л. Кучми. В акції взяли участь за офіційними даними до ЗО тис. чол., а за даними опозиції — до 100 тис. Опозиціонери спробували силоміць вийти в ефір через національне телебачення і зайняли частину приміщення Адміністра­ції Президента. Силові структури в ніч з 16 на 17 вересня знесли наметове містечко опозиції в центрі Києва і затримали активістів акції громадського протесту "Повстань, Україно!". Політична ситуа­ція в країні знову загострилася. Але мітинги 16 і 24 вересня 2002 р. показали слабість опозиції.

27 вересня 2002 р. у Верховній Раді представники дев'яти фракцій і груп та ряду позафракційних депутатів (разом - 231 депутат) ого­лосили заяву про утворення парламентської більшості. У заяві йшлося про готовність більшості взяти на себе відповідальність за законотворчу діяльність парламенту і утворення коаліційного уря­ду відповідно до пропозиції Президента Л. Кучми. 8 жовтня 2002 р. Голова Верховної Ради України В. Литвин офі­ційно оголосив про створення постійно діючої парламентської біль­шості у складі 231 депутата. До більшості увійшли депутати з фракції Партії промисловців та підприємців і "Трудової України", "Регіонів України", СДПУ(о), "Демократичної ініціативи", “Європейського вибору", НДП, "Народовладдя", "Аграріїв України", "Народного ви­бору".

У відповідь 12 жовтня 2002 р. на Європейській площі у Києві опозиція ("Наша Україна", СПУ, КПУ, БЮТ, УНА-УНСО та інші політичні сили) провели "народний трибунал" над Л. Кучмою. За оцінками правоохоронних органів у ньому взяли участь 8-12 тис. осіб, а за даними опозиції - майже 30 тис. чол. Рішення трибуналу було передано до Генпрокуратури України, але прокуратура відхи­лила рішення як необґрунтоване.

16 листопада 2002 р. Президент Л. Кучма підписав указ про від­ставку уряду А. Кінаха і направив до Верховної Ради подання про отримання згоди на призначення Прем'єр-міністром В. Януковича. 21 листопада 2002 р. 234 голосами "за" народні депутати підтри­мали пропозицію Президента про обрання на посаду Прем'єр-міністра В. Януковича (до цього - голови Донецької облдержадміністрації). Був створений коаліційний уряд України, очолений В. Януковичем. У коаліційному уряді В. Януковича основні портфелі дісталися Партії регіонів, СДПУ(о) та "Трудовій Україні". В уряд увійшли також представники Аграрної партії України, НДП, "Народовладдя" та "Демократичних ініціатив". Коаліційний уряд узяв на себе відпо­відальність за стан справ у державі.

21 листопада 2002 р. Верховна Рада у другому читанні схвалила проект Державного бюджету на 2003 р. 7 грудня 2002 р. була підписана політична угода між Верховною Радою і Кабінетом Міністрів. Верховна Рада підтримала Програму дій Кабінету Міністрів В. Януковича. Згідно з Конституцією протягом року відставки уряду не передбачалося.

6 березня 2003 р. Президент України Л. Кучма виступив із Звер­ненням до народу з нагоди підписання Указу про винесення на всенародне обговорення проекту Закону України "Про внесення змін до Конституції України". У ньому Л. Кучма наголосив на необхід­ності політичної реформи, а саме: на переході до парламентсько-президентської системи управління.

Президент 6 березня 2003 р. і виніс проект Закону України "Про внесення змін до Кон­ституції України" на всенародне обговорення. Україна мала прийти до політичної системи, що відповідає най­більш поширеній у демократичних країнах Європи парламентсько-президентській моделі. За цією моделлю виборці обирають до пар­ламенту депутатів від тієї чи іншої партії. Партії, які отримали най­більшу підтримку, створюють фракції в парламенті. Ці фракції фор­мують більшість. Більшість формує уряд. Більшість і уряд є стриж­нем, серцевиною влади. Прем'єр-міністра призначає парламент. Президент вносить кан­дидатуру на цю посаду, погоджену з парламентською більшістю. Пар­ламент також затверджує склад уряду, а уряд — керівників інших центральних органів виконавчої влади. Президент залишається гарантом конституційних прав і свобод громадян, незалежності та територіальної цілісності держави, Вер­ховним Головнокомандувачем та представником держави на між­народній арені. Для виконання цих функцій за ним і закріплюються призначен­ня лише міністрів оборони, внутрішніх справ, закордонних справ, з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, чотирьох інших керівників центральних відомств, глав державних адміністрацій - за поданням Прем'єр-міністра. Президент має право у трьох чітко визначених випадках достро­ково розпускати парламент: якщо депутати не спроможні протягом визначеного Конституцією часу сформува­ти більшість; якщо більшість не спроможна сформувати уряд; якщо парламент не може ухвалити державний бюджет на наступний рік.

Важливим елементом реформи мала стати нова структура парламенту. А саме: розподіл парламенту на дві палати. Одна формується від партій і блоків, що перемогли на виборах за пропорційною систе­мою. Друга - на основі рівного представництва всіх регіонів - облас­тей та міст центрального підпорядкування. Завдання палати регіонів - забезпечення надійного представництва територій України. Загальна чисельність Верховної Ради мала зменшитися.

Опозиція на звернення Л. Кучми відповіла демонстрацією протесту. У Києві в акціях протесту взяли участь кілька десятків тисяч чоловік. Опозиція ("Наша Україна", БЮТ, СПУ, КПУ) відкинула президентський законопроект і висловилася за негайну відставку Л. Кучми і дострокові вибори Президента.

Політична боротьба навколо політичної реформи в Україні від­бувалася в 2003 р. з винятковою гостротою. В ході всенародного обговорення проекту Закону України "Про внесення змін до Кон­ституції України" від 6 березня 2003 р. Л. Кучма відмовився від ідеї двопалатного парламенту, прийняття закону на всенародному референдумі і згодився зберегти у Верховній Раді попередню кількість депутатів - 450. Із зазначеними поправками 19 червня 2003 р. Л. Кучма вніс про­ект конституційних змін на розгляд парламенту, а парламентська більшість 4 липня 2003 р. направила цей законопроект на експертизу до Конституційного Суду України. Та 23 серпня 2003 р. Президент Л. Кучма направив до Верховної Ради листа з проханням відкликати його проект змін до Конституції, поданий 19 червня.

Натомість 4 вересня 2003 р. народні депутати С. Гавриш, Р. Богатирьова, К. Ващук, Л. Кравчук, П.Симоненко та інші (усього 233 депутати) внесли свій проект Закону України про внесення змін до Конституції України. Головні ідеї цього проекту: склад Верхов­ної Ради залишається без змін - 450 депутатів; строк повноваження Верховної Ради - 5 років; у Верховній Раді за результатами виборів формується парламентська більшість, яка вносить пропозиції Президенту щодо Прем'єр-міністра; формує склад Кабінету Міністрів і є відповідальною за його діяльність; повноваження Президента, всенародно обраного восени 2004 р., припиняються восени 2006 р.; надалі (з 2006 р.) Президент України обирається не всенародне, а Верховною Радою строком на п'ять років; Верховна Рада в 2006 р. обирається в багатомандатному загальному виборчому окрузі лише за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій і виборних блоків, тобто на засадах пропорційної системи, і 9 вересня 2003 р. цей законопроект про зміни до Конституції був направлений до Конституційного Суду України. У пресі він отримав назву законопроект Медведчука-Симоненка.

У грудні 2003 р. Конституційна комісія Верховної Ради рекомендувала внести названий законопроект, на голосування в парламенті. 24 грудня 2003 р. 276 депутатів Верховної Ради від парламентської більшості і фракції комуністів схвалили законопроект Медведчука-Симоненка про внесення змін до Конституції, який серед іншого передбачав вибори у 2006 р. Президента парламентом. Але через пошкодження депутатами від опозиційних фракцій системи "Рада" у сесійній залі Верховної Ради 276 депутатів голосували за законопроект простим підняттям рук.

Та перспективи схвалення Верховною Радою в цілому змін до І Конституції залежало від того, чи за це проголошує конституційна І більшість, тобто щонайменше 300 депутатів. Опозиційні фракції у Верховній Раді - "Наша Україна", СПУ та БЮТ заявили, що голосування про внесення змін до Конституції 24 грудня 2003 р. незаконне, оскільки були порушені процедури го­лосування. Опозиційні депутати наполягали на збереженні права на­роду обирати Президента, та і більшість громадян України за ре­зультатами соціологічних опитувань на початку 2004 р. висловлю­вались за всенародні вибори Президента. Міжнародна громадськість теж не схвалювала спосіб голосування у Верховній Раді 24 грудня 2003р. Внаслідок такого розвитку подій 3 лютого 2004 р. Верховна Рада відмінила своє попереднє рішення від 24 грудня 2003 р. про вибори Президента парламентом. За це проголосувала конституційна біль­шість - 304 депутати. А 9 лютого 2004 р. Л. Кучма заявив, що він не збирається висувати свою кандидатуру на президентських виборах восени 2004 р., хоч Конституційний Суд України ЗО грудня 2003 р. надав йому таке право.

18 лютого 2004 р. представники парламентської більшості підпи­сали угоду про створення демократичної коаліції для проведення конституційної реформи і висунення єдиного кандидата на майбут­ніх президентських виборах восени 2004 р. Ним став В. Янукович. Політична боротьба в Україні вступила в нову фазу.

Кандидатом від опозиційних фракцій у Верховній Раді – блоку «Наша Україна», БЮТ став В.Ющенко. Перший тур виборів президента України відбувся 31 жовтня 2004 р. Були зареєстровані наступні кандидати: В.Ющенко, В.Янукович, О.Мороз, А.Кінах, П.Симоненко, Н.Вітренко, Д.Карчинський. Найбільшу кількість голосів виборців отримали В.Ющенко (39,87%) та В.Янукович (39,32%).

У другий тур виборів вийшли В.Ющенко та В.Янукович. Другий тур виборів відбувся 21 листопада. За В.Януковича проголосувало 49,39% (14966336) виборців, а за В.Ющенко – 46,71% (14154153) виборців. Але другий тур виборів був проведений з багаточисленними фальсифікаціями, застосуванням адмінресурсу з боку влади на користь привладного кандидата В.Януковича. Це визвало масове обурення прихильників В.Ющенко. В.Ющенко призвав народ України вийти на вулиці міст та протестувати проти фальсифікації другого туру виборів. В Україні розпочалася помаранчева революція. У Києві та інших містах західної України протягом 17 днів проходили кількосоттисячні мітинги на підтримку В.Ющенко та демократичного вибору. Люди намагалися захистити свій вибір від фальсифікацій та грубих порушень їх прав. У складі опозиції об’єдналися партії блоку “Наша Україна”, БЮТ, СПУ та ін., лідери яких В.Ющенко, Ю.Тимошенко, А.Мороз, А.Зінченко, П.Порошенко, А.Кінах кожного дня виступали у Києві на Майдані незалежності перед тисячма своїх прихильників, закликаючи добиватися проведення чесних виборів. В Києві на підтримку Помаранчевої революції було розбито наметове містечко, активісти якого протягом 17 днів і днем і вночі знаходилися на Майдані. На підтримку революції була створена громадська організація Пора. Народу вдалося захистити право на чесні вбори.

23 листопада В.Ющенко склав символічну президентську присягу у Верховній Раді. Голова Верховної Ради В.Литвин закрив засідання Верховної Ради.

29 листопада приступив до роботи Верховний Суд України, який розглянув скаргу довіреної особи В.Ющенка М.Катеринчука на бездіяльність Центрвиборчкому, дії щодо встановлення результатів повторного голосування на виборах президента 21 листопада, а також на рішення комісії про оголошення президентом В.Януковича.

1 грудня 2004 р. Верховна Рада підтримала постанову про стабілізацію політичної і соціально-економічної ситуації в Україні і запобігання антиконституційним діям і сепаратистським проявам, що загрожують суверенітету і територіальній цілісності України. За цю постанову проголосувало 228 депутатів.

3 грудня 2004 р. Верховний суд України визнав неправомірними результати другого туру виборів Президента України. Порушення принципів виборчого законодавства передбачених статтями 38, 71, 103 Конституції України та засад виборчого процесу, визначених частиною 2 статті 11 Закону України “Про вибори Президента України”, виключає можливість встановити результати дійсного волевиявлення виборців в єдиному загальнодержавному виборчому окрузі. Судом встановлено: допускалися включення до списку виборців одного і того ж громадянина декілька разів, а також осіб, які не мали права голосу. Виготовлення, облік та використання відкріпних посвідчень відбувалося без здійснення належного контролю ЦВК. 4 грудня 2004 р. ЦВК виконала ухвалу Верховного Суду, призначивши дату повторного голосування на 26 грудня.

8 грудня 2004 р. Верховна Рада приймає пакет законів “Про внесення змін до Конституції України”, “Про зміни у Конституції відносно удосконалення системи самоврядування” та Закон “Про особливості застосування Закону України “Про вибори Президента України”. 402 депутати Верховної Ради проголосували за пакет цих законів. Також Верховна Рада прийняла Постанову про дострокове припинення повноважень ЦВК та Постанову про призначення на посади членів ЦВК. Замість Ю.Ківалова, який скопроментув себе багаточисленними порушеннями виборчого законодавства та участю у фальсифікаціях, новим головою ЦВК був обраний Я.Давидович. Таким чином була прийнята Конституційна реформа, яка передбачала перехід від президентської форми правління до парламентської, та поправки до Конституції, які обмежили голосування громадян на дому та голосування за откріпними посвідченнями – що призвело до масових порушень у другому турі виборів. 26 грудня 2004 р. було проведене повторне голосування. В.Ющенко набрав 51,99% (15115712 голосів), В.Янукович - 44,2% (12848528 голосів), не підтримали жодного кандидата 2,34% (682239) виборців. Таким чином президентом України був оголошений В.Ющенко. 23 січня 2005 р. відбулася інавгурація В.Ющенко в Верховній Раді і вперше за всю історію України відбулася інавгурація Президента на Майдані Незалежності, де В.Ющенко приніс присягу на вірність українському народові.

Проблемно-пізнавальні питання:

Які причини прийняття декларації про державний суверенітет?

В чому полягає історичне значення прийняття Акту про незалежність України?

Теми повідомлень:

Акт про незалежність України.

Конституція України.

Декларація прав національностей України.

Реферати:

Конституція України – основний закон незалежної держави.

Символіка України.

Становлення національної державності.

Понятійний апарат:

Державний Суверенітет – повна незалежність держави від інших держав у її внутрішніх ділах та зовнішніх відношеннях.

Декларація - (латинське деклараціо – об’ява, проголошення). Звичайно у формі декларації проголошуються основні принципи внутрішньої та зовнішньої політики. Декларація про державний суверенітет України закріпила основні принципи її державності.

Громадянство – правова незалежність особи (постаті) до конкретної держави.

Література:

Кульчицький С. Закономірності державотворчого процесу в незалеж­ній Україні. - К., 2001.

Калініченко В.В., Рибалка І.К. Історія України.-Ч.3.- Х., 2004

Бойко О.Д.Історія України.- К., 2002.

Литвин В. Україна на межі століть (1991-2000 рр.). - К., 2000

Безпалов М.Є., Бут О.М., Добров П.В., Шабельников В.І. Історія України: погляд із сьогодення. Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей.- Донецк, 2003.

Конституція України - основа реформування суспільства. - X., 1996.

Акт проголошення незалежності України: Постанова Верховної Ради Української РСР "Про проголошення незалежності України" // Радянська Україна. - 1991. – 31 серпня.

Українське державотворення. Словник – довідник.-К., 1997.

ЛЕКЦІЯ 16. НЕЗАЛЕЖНА УКРАЇНА В СУЧАСНОМУ СВІТІ

План:

Економічний розвиток незалежної України.

Політичні партії і рухи в Україні.

Національно-культурне відродження України.

Міжнародна політика України.

1. З проголошенням незалежності України особливого значення набув вибір оптимальної моделі економічного зростання. В нащадок від загальносоюзної економіки в Україні залишилося понад 2 тис. великих підприємств, які централізовано фінансувалися, отримували матеріально-технічне забезпечення, безпосередньо підпорядковувалися загальносоюзним міністерствам. До того ж, лише п'ята частка обсягу промислової продукції мала завершений вигляд, тобто набувала форми кінцевого продукту безпосередньо на території республіки. Отже абсолютну більшість продукції складали комплектуючі вироби та напівфабрикати, що використовувались у виробничому процесі в інших республіках.

За радянських часів визнавалося, що так звані базові галузі української промисловості - вугледобувна і металургійна - були винятково розвинутими. Щоправда, технічний рівень цих галузей був недосконалий, бо з 70-х років центральні плануючі органи Союзу РСР почали віддавати перевагу регіонам з більш сприятливими техніко-економічними показниками виробництва. Особливо зазнав свою "другосортність" Донбас, на вугіллі якого традиційно зав'язувалася економіка УРСР. Існуючі потужності десятиліттями майже не оновлювалися. На багатьох підприємствах використовувалася технологія 20-30-х років, що спричинювало виробництво низькоякісної, метало - та енергозатратної продукції, ускладнювало екологічну ситуацію. Народне господарство розвивалося екстенсивним шляхом, ос­новна частина капіталовкладень направлялась не на модернізацію виробництва, а на нове будівництво і розширення існуючого. Спостерігалася структурна та територіальна диспропорційність економіки. Так, частка групи "А" (галузей, у яких виробляються за­соби виробництва) становила 70%, а групи "Б" (галузей, що вироб­ляють предмети споживання) - 30%. 75-80% промисловості України вироблялося підприєм­ствами-монополістами. Як наслідок - низька конкурентоспромож­ність промисловості України на світових ринках.

До проголошення України незалежною понад 72% її господарських зв'язків замикалися на Росії. Україна залежала від енергоносіїв, передусім з Росії, за майже повної відсутності енергозберігаючих технологій. Економіку УРСР відносили до розвиненої, проте світова економіка уже давно увійшла в постіндустріальну фазу розвитку.

Першим реальним кроком до національної економіки українське керівництво вбачало у відмові від колишньої налагодженої системи господарських зв'язків в рамках СРСР і розпочало переорієнтацію економіки на Захід. Припинення або скорочення традиційних зв'язків залишило сотні підприємств без споживача, а відповідно - без фінансування.

Ситуація в промисловому виробництві ускладнювалася після входження колишніх радянських республік у світове господарство ліквідацією цінових диспропорцій. Найбільш вражаючий розрив зі світовими цінами відбувався у паливному комплексі, коли Росія і Туркменистан встановили для України реальну споживчу ціну за нафту і газ. За 1992 р. ціни на газ зросли в 100, а на нафту - в 300 разів. Відбулося падіння промислового виробництва за 1991-1993 рр. майже на третину. Продукція українських підприємств не відповідала світовим стандартам, була неконкурентоспроможною. На Заході вона могла користуватися попитом здебільше як напівфабрикат. Зростання цін на енергоносії почало розкручувати спіраль інфляції. Водночас, витрати бюджету невпинно зростали. Дефіцит по­кривався за рахунок емісії. Інфляція поступово переросла в гіперін­фляцію. За 1992 р. українські купоно-карбованці знецінилися в 21 раз, а в 1993 р. - у 103 рази. Це був найвищий у світі рівень інфляції. Фінансова система розвалювалася, розпочався стрімкий спад виробництва і зростання собівартості продукції, що призвело до прогресуючого зменшення бюджетних надходжень від промисловості. Значна частка підприємств зупинилася. Армія безробітних постійно зростала.

Вихід із економічної кризи загострювався, бо надії українського керівництва на потенційні можливості вугільного Донбасу не виправдовувалися. Вуглевидобуток постійно скорочувався. В 1996 р. шахтарі видали на-гора, 70 млн. т. проти 165 млн. т. напередодні незалежності. До того ж недостача енергоносіїв спотворювалася переглядом в бік скорочення планів використання ядерної енергетики під впливом тиску Заходу на Україну по закриттю ЧАЕС.

В умовах гіперінфляції відбувалася обвальна бартеризація тор­гівлі, тобто натуральний обмін між товаровиробниками. Швидки­ми темпами зростала заборгованість України перед іншими країна­ми. В 1994 р. вона складала 7 млрд. доларів, або 25% від річного обсягу валового внутрішнього продукту. Спроба уряду припинити знецінення купоно-карбованця за до­помогою фіксованого курсу останнього по відношенню до долара призвела тільки до зростання "тіньової" економіки і перетікання ка­піталів за кордон. Наприкінці 1994 р. в Україні зберігалося 2-4 млрд. доларів, а за її межами 10-20 млрд. Щоб скоротити емісію незабезпечених товарною масою грошей, уряд розпочав збільшувати питому вагу податків з прибутку. Ставка прибуткового податку в ряді випадків досягла 90%. Це збільшувало питому вагу "тіньового" сектора економіки, вело до згортання легальної виробничої і комерційної діяльності. Держава не могла зібрати і половини запланованих податків. Бю­джетний дефіцит зростав.

Дата добавления: 2015-05-22