Конверсія - перехід підприємств з виробництва оборонної до мирної продукції 2 страница

Державна власність потрапила у повне, необмежене користуван­ня та управління номенклатури, яку остання використала для власного збагачення. При цьому основним способом накопичення капіталу номенклатурою стало створення при великих державних підприємствах значної кількості різноманітних комерційних малих підприємств. Саме під їх прикриттям грабувалася народна власність, перекачувалися гроші у "тіньовий" сектор та за кордон. Так, у 1992 р. Росія відповідно до укладеного договору поставила в Україну 32 млн. т нафти, її ціна була визначена у десять разів нижчою за світову. Протягом короткого часу 8 млн. т цієї нафти за допомогою малих підприємств, створених навколо державних структур, було вивезено за кордон. Українська держава від цієї торгової операції нічого не отримала, гроші осіли за кордоном на рахунках спритних ділків.

За 1991-1993 рр. вироблений національний прибуток України скоротився на 39%. За 1991-1994 рр. значно знизився життєвий рівень населення в Україні, зокрема купівельна спроможність зменшилася в 5 разів. Майже кожен третій із працюючих державного сектора економіки у 1994р. перебував у категорії прихованих безробітних. Небезпечних масштабів набуло некероване розшарування населення - нако­пичення багатства в руках незначної меншості і дедалі більше зубо­жіння широких мас трудящих. Грошові заощадження трудящих зни­щила гіперінфляція. У 1994 р. 500-тисячна купюра купоно-карбо­ванця мала вартість 4 доларів США. У 1994 р. економіка України опинилася на межі краху. Стартові можливості, які мала економіка України на кінець 1991 р. (достат­ній виробничий і науковий потенціал, відповідний розвиток базових галузей промисловості та сільського господарства), були бездарно втрачені керівництвом держави. Своєчасно не було підготовлено чітку економічну програму. Цю програму довелося розробляти і впрова­джувати у життя новому керівництву держави, яке прийшло до вла­ди в середині 1994 р.

11 жовтня 1994 р. Президент Л. Кучма оприлюднив у Верховній Раді України головні засади своєї економічної та соціальної політики, спрямованої на подолання кризи: стабілізація фінансово-гро­шової системи, перебудова податкової системи, реформування відносин влас­ності, утвердження приватної власності в економіці, здійснення радикальної земельної реформи, утвердження на селі приватної власності на землю.

Протягом першого строку президентства Л.Кучми поруч із різким загос­тренням кризових явиш в економіці України намітився ряд пози­тивних тенденцій. Якщо в 1993 р. рівень інфляції в Україні складав понад 10000%, у 1994 р. - 400%, то в 1997 р. тільки 10,1%. У 1996 р. була здійснена грошова реформа - купоно-карбованці з 1 вересня були замінені на гривні. Але досягти стабільності гривні не вдалося. У вересні 1996 р. курс гривні до долара США становив 1,75, а на початку вересня 1999 р. вже 4,0, і реальна вартість національної гро­шової одиниці України продовжувала зменшуватися. Падіння курсу гривні в 1997-1999 рр. свідчило і про занепад виробництва у держа­ві. Правда, спад в економіці дещо пригальмувався. Після падіння більш як на 23% у 1994 р. валовий внутрішній продукт зменшився у 1995 р. на 12%, у 1996 р. - на 10% і в 1997 р. - на 3,2%. Тіньовий сектор економіки України стано­вив у 1998 р. щонайменше 40% від загальної економічної діяльності.

Фінансове становище більшості підприємств залишалося дуже важким. У1998 р. збитковим було кожне друге з них. Загальна сума збитків по промисловості досягла в 1998 р. 5 мільярдів гривень. За даними на 1998 р. близько 40% усієї промисловості всієї промисло­вої продукції реалізувалося за бартером. Головна причина — гнітю­чий стан обігових коштів. І, особливо, гостра нестача готівки. Безперервне падіння обсягу ВВП тривало з 1991 по 1999 рр. За цей час ВВП України, розрахований на душу населення скоротився з 4810 до 3138 доларів США.

У листопаді 1994 р. з'явився президентський Указ "Про невід­кладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільсь­когосподарського виробництва". У ньому передбачалося розв'язан­ня трьох головних проблем земельної реформи — приватизації, оцін­ки і ринку землі. В указі вводилося поняття колективної власності на землю. Земля у користуванні колективних господарств, тобто колгоспів і радгоспів, які набули форму колективних сільсь­когосподарських підприємств (КСП), повинна була тепер належати їм, а не державі. Було реформовано 10,2 тис. колгоспів, або 99,2% від їх загальної кількості. На їх базі було створено 7,3 тис. КСП, 1,2 тис. селянських спілок, 0,6 тис. акціонерних товариств, 1,1 тис. інших сільськогосподарських структур.

Після роздержавлення ставало можливим паювання землі. Селянин сам міг вирі­шити, чи залишати земельний пай у колективному підприємстві або акціонерному товаристві на умовах оренди, чи заснувати приватне господарство фермерського типу. Паювання землі до 1999 р. було проведено у 99,8% господарств, землі яких підлягали паюванню. Було завершено привати­зацію присадибних ділянок. До 1999 р. 6,1 млн. селян отримали сер­тифікати, які підтверджували, що вони є власниками земельного паю. 10 млн. громадян приватизували присадибні ділянки. У 1999 р. в Україні функціонувало приблизно 35 тис. фермерсь­ких господарств, які мали у своєму розпорядженні більше 800 тис. га сільськогосподарських угідь (1,8% від загалу).

Але реформа загальмувалася. Сертифікати вказували лише на те, що селянин має право власності на певну частку земель­ного масиву, який після роздержавлення належав на правах колек­тивної власності всьому КСП. Цю його частку потрібно було виді­лити з-поміж інших безпосередньо на місцевості, тобто провести межування. Навіть в одному КСП землі були різної якості і призна­чення. Тому реальний поділ земельного масиву на паї перетворю­вався в гостру соціальну проблему. Розпаювання на місце­вості означало припинення діяльності КСП.

Завершальний етап аграрної реформи мав ознаменуватися появою приватного господарства. Але тут реформа наштовхнулася на відчайдушний опір лівих сил у Верховній Раді, які заблокували приватизацію землі. КСП фактично, по суті, залишалися колишніми колгоспами з усіма їхніми вадами. Як наслідок, у 1998 р. 88% сільськогосподарських підприємств завершили свою діяльність зі збитками. Рівень збитковості в цілому по галузі склав 23%.

Сільськогосподарськими підприємствами на бартерних засадах у 1999 р. було обміняно 54% загального обсягу реалізації соняшни­ку, 46% цукру, 33% зерна, 26% картоплі, 23% олії. А такий обмін був дуже невигідний для виробників продукції, оскільки ціни на про­дукцію, реалізовану за бартерними угодами, на 25% були нижчими, ніж при розрахунках за готівку.

Становище в сільському господарстві к 1999 р. стало критичним. Так, у 1999 р. 85% КСП були збитковими (у 1994 р. - тільки 24%). Середньорічні темпи скорочення виробництва в КСП становили в 1991-1994 рр. 9,5%, а в 1995-1999 рр.-13%. У той самий час з 1994 р. по 1999 р. виробництв в приватному секторі сільського господарства зросло на 10%. Маючи 16% земельних угідь, він дав 59,9% сільськогосподарської продукції. Наприкінці 1999 р. з'явився Указ Президента України "Про не­відкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сек­тора економіки". Ключовими напрямами завершального етапу аграрної реформи були такі: 1) забезпечити вищий рівень персоніфікацій власності при збереженні цілісності господарсько-територіальних комплексів; 2) здійснити перехід на суцільні земельно-орендні відно­сини між власниками земельних паїв і суб'єктами господарювання; 3) створити максимально сприятливу ситуацію для роз­витку особистих підсобних господарств з перспективою надання найкращим з них статусу юридичної особи (тобто фермерського господарства).

Роль приватного сектору у виробництві сільськогосподарської продукції за 1990-ті рр. зросла з 29,4 до 59,9% (за вартістю). Зокре­ма, у виробництві картоплі вона зросла з 71 до 98%, овочів - з 27 до 85%, фруктів та ягід - з 54 до 82%, м'яса у забійній вазі - з 29 до 71 %, молока - з 24 до 62%, яєць - з 38 до 63%, вовни - з 11 до 50%. За 2000 рік на селі було додатково створено 4 тис. підприємств. Загальна їх кількість на початок 2001 р. дійшла до 15 тис. Під час реформування було збережено цілісність земельних та майнових комплексів КСП. Понад 85% договорів оренди селяни уклали зі свої­ми господарствами, 10% - з підприємницькими структурами (як правило, інвесторами їхніх господарств) і тільки 5% - з фермерами.

Нові приватні формування вже майже нічим не нагадували кол­госпів і радгоспів. У селян залишалася мож­ливість вибору: чи віддати свою землю (крім присадибної ділянки) в оренду, чи у зручний для себе час перейти на самостійне господа­рювання. Але на початок 2001 р. в Україні ще залишалося близько 1,5 тис. колишніх КСП. У 2001 р. в Україні нараховувалося 41,6 тис. фермерських господарств, які володіли 2,6 млн. га сільськогосподарських угідь (8% від загалу). Завдяки чіткій системі відношень між виробником і покупцем, вдалій зміні структури кредитного фінансування сільськогосподарських об'єднань і фермерських господарств, лібералізації цінової політики на селі ціна стала головним стимулятором зростання виробництва. Реформа сприяла зростанню ва­лової сільськогосподарської продукції в 2000 р. на 9,2%.

Але нерозв'язані питання щодо врегулювання майнових відносин реформованих підприємств, формування ринку землі, забезпечен­ня державного захисту приватної власності на землю, запроваджен­ня механізмів іпотечного кредитування та страхування сільськогос­подарського виробництва тощо. Відсутність законодавчої бази є найбільшим недоліком аграрної реформи.

Реформоване сільське господарство почало виходити з кризи. У 2001 р. селяни України зібрали 39,7 млн. т зерна. Це най­більший за роки незалежності врожай, на 62% більший, ніж було зібрано в 2000 р. 30 травня 2001 р. Президент Л. Кучма підписав Указ "Про основні напрями земельної реформи в Україні на 2001-2005 роки". 25 жовтня 2001 р. Верховна Рада нарешті прийняла новий Зе­мельний кодекс. Але перехідні положення Кодексу заборонили до 1 січня 2005 р. продавати або в інший спосіб відчужувати належну громадянам землю. У 2002 р. відбулося зростання обсягів виробництва продукції сільського господарства на 5,2%. На жовтень 2002 р. в Україні налічувалося понад 3 млн. землев­ласників. Загалом це ста­новило 42% від усіх українських селян. У приватну власність було передано понад 95% сільськогосподарських угідь, на приватній ос­нові в 2003 р. була вироблена практично вся аграрна продукція.

Правовим підґрунтям роздержавлення власності і формування приватного сектору економіки стали Закони Верховної Ради "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизаційні папери", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", прийняті в березні 1992 р. Планувалося до 1995 р. піддати 22 тис. об'єктів малої приватизації (магазини, кафе, ательє, майстерні) та 8 тис. великої приватизації (об'єднання, заводи). Кожний громадянин України отримував майновий приватизаційний сертифікат, який дорівнювався одній п'ятидесятимільйонній частці державної власності. Він дозволяв придбати акції і отримувати з них дивіденди.

З кінця 1994 р. розгорнулася приватизація підприємств. На кі­нець 1999 р. на базі колишніх державних підприємств виникло ЗО тис. акціонерних товариств, членами яких стали понад 30 млн. чол. Але масова приватизація державної власності не супроводжувалася реорганізацією та модернізацією виробництва. В 1995 р. провалилася так звана велика приватизація, коли із запланованих 8 тис. великих і середніх підприємств на аукціони виставили 945. Так бюджет недоотримав багатомільйонних надходжень. Особливість приватизації в Україні полягала в тому, що вона стала переважно засобом перерозподілу суспільного багатства, а не прискореного капіталоутворення. Дійсний приватний сектор в економіці формувався в сфері нових підприємств, а ніж приватизованих старих.

У країні з кінця 1994 р. до кінця 1999 р. було приватизовано до З млн. квартир, тобто до 40% державного житлового фонду. Але ре­форма житлово-комунального господарства блокувалася лівими силами у Верховній Раді. Позитивний ефект приватизації житла не призвів до сут­тєвого поліпшення стану справ у цій галузі.

Таким чином, позитивні тенденції в народному господарстві Ук­раїни за 1994-1999 рр. не набули сталого характеру. Вся трагедія української економіки полягала в тому, що уряди, які повинні були реалізувати Президентську програму (В.Масола, Є.Марчука, П.Лазаренка, В.Пустовойтенка) не визнавали в дійсності ринкових відносин. Іноземні кредити їх зусиллями більше сприяли консервації неринкових відносин, збереженню старих технологій і техніки. Виділені кошти для реструктуризації вугільної галузі, як і значна доля кредитів міжнародних валютних організацій, уряди використовували на "латання дірок" у бюджеті. В першу чергу, для погашення заборгованості по зарплатні шахтарям, для припинення страйків. І по залишковому принципу - на нову техніку, технологію й організацію виробництва, тобто на нові робочі місця, поліпшення культури виробництва і якості продукції. Це викликало постійні наріканні міжнародних кредиторів і в 1999 р. уряду В.Пустовойтенка було відмовлено в наданні кредитів.

Економічна криза викликала різкий спад матеріального рівня життя трудящих. Протягом 1990-х рр. середня заробітна плата ледь забезпечувала необхідні витрати на харчування. На жовтень 1999 р. пересічна затримка з виплатою зарплатні та пенсій досягла кількох місяців. У 1999 р. від відкритого або прихованого безробіття в Україні потерпало до 1/3 працездатного населення. На середину 1999 р. 46,9% населення держави мало місячні доходи нижчі, ніж межа малозабезпеченості.

Причин, що призвели до такого небаченого обвалу в економіці, а отже, і до різкого падіння життєвого рівня народу, було кілька. Це і розрив усталених економічних зв'язків між колишніми радянсь­кими республіками, що в умовах незавершеності технологічного циклу про­мислових підприємств республіки мало катастрофічні наслідки; неймовірно великий воєнно-промисловий комплекс і великі склад­нощі на шляху його конверсії; спотворена структура народно­господарського комплексу країни з абсолютною перевагою важкої, енергозатратної галузі промисловості; низька якість і велика собі­вартість багатьох українських товарів, що закривала їм шлях на світовий ринок; відсутність достатніх внутрішніх джерел енергії і залежність від поставок нафти і газу із-за кордону, передусім із Росії; фактичне збереження давно збан­крутілої і дискредитованої колгоспно-радгоспної системи господарювання на селі; корумпованість, що, роз'їдала економічний механізм держави.

З цими проблемами розпочався наприкінці 1999 р. другий тер­мін перебування Л. Кучми на президентській посаді. Стратегія роз­витку залишалася незмінною - подолання економічної кризи. Вперше з прем'єр-міністрів В.Ющенко виклав програму дій уряду на річний термін, яку схвалила Верховна Рада За умов щоквартального звітування про хід її виконання. Цей уряд продемонстрував, які і як швидко можливі суттєві якісні соціально-економічні зміни, що стали відчутними для більшості знедоленого населення. Новий уряд запропонував ліквідацію бартеру і залікових схем. Ні один із прем'єрів не набирався сміливості її здійснити. Найбільш болісно це вдарило по самим багатим людям України, бо обмежувалися джерела їх збагачення.

За 1999 р. при попередньому уряді В.Пустовойтенка всього 49 відсотків промислової продукції було проплачено грошима. Уряд В.Ющенка рішуче відмовився від системи натурального обміну, заборонив негрошові форми розрахунку підприємств за використану електроенергію. За рік економіка за поставлену виробниками промислову продукцію отримала понад 35 відсотків грошей, що привело до розширення кредитної бази та збільшенню відрахувань на соціальні потреби і в Пенсійний фонд. Судіть самі, з березня по вересень 2000 р. було ліквідовано заборгованість з пенсій в 1,5 млрд. грн. (спадок від попереднього уряду). До речі не завдяки продажу партії обленерго бо 865 млн. грн. надійшли наприкінці червня, що давало можливість перерахувань в Пенсійний фонд лише опівроку після відставки уряду. З 2000 р. в Україні різко пішли вгору обсяги промислового виробництва практично в усіх галузях. Приріст у промисловому виробництві за рік перевершив 13%. У продовж 2000-2003 рр. спостерігалися стабільні і високі темпи економічного зростання (середньорічні темпи - 7,2%). Це найвищі темпи в Європі. Зростання валового внутрішнього продукту в 2003 р. становило 8,5%, зокрема, у промисловості - 15,8%. Інфляція складала в 2000 р. 25,8%, у 2001 р. - 6,1%, у 2002 р. уперше в Україні відбулася дефляція - 0,6%. На кінець 2003 р. 90% продукції виробляли приватизовані підприємства.

Ускладнювалося вирішення соціально-економічних питань, коли за постійної вимоги країн Заходу із-за недостатньої безпеки в грудні 2000 р. відключено назавжди Чорнобильську атомну електростанцію, яка пропрацювала 23 роки. Для країни - це додаткові проблеми, бо вона виробляла 5 відсотків всієї електроенергії. Для виведення із експлуатації ЧАЕС витрати з бюджету складатимуть до 1,5 млрд. дол., а для працевлаштування звільненого персоналу - біля 600 млн. дол.

З метою активізації економічних процесів за доцільне законом Верховної Ради (жовтень 1992 р.) визнавалися спеціальні (вільні) економічні зони (СЕЗ). Перші СЕЗ почали діяти в Криму, Закарпатській області. В січні 1999 р. набрав чинності закон Верховної Ради “Про спеціальні економічні зони і спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області”.

Середньомісячний грошовий прибуток у розрахунку на одну осо­бу в 2001р. склав усього 178,6 грн. Номінальна заробітна платня одного штатного працівника у 2001 р. становила в середньому за місяць 311 грн., у 2003 р. - 454,5 грн., але вчасно не отримували заробітну платню 20% зайнятих у народному господарстві країни. 27% наших грома­дян за даними Міністерства праці і соціальної політики жили в 2003 р. за межею бідності.

26 квітня 2001 р., уряду В.Ющенко була висловлена недовіра завдяки об’єднанню лівої опозиції з депутатами. що лобіювали кланові угрупування, яким почали загрожувати економічні урядові дії.

З приходом до виконавчої влади уряду А. Кінаха, не дивлячись на зменшення темпів промислового розвитку, зберігалася загальна стабільність. Цьому сприяли відновлені зв’язки з міжнародними фінансовими організаціями та надходження від приватизації ряду стратегічних народногосподарських об’єктів. Збільшилися бюджетні надходження від ряду відроджених на якісно новій технічній і технологічній основі підприємств, особливо машинобудування, металургії та залізничного транспорту. Разом з тим в діях нового уряду поза увагою все частіше ставали рішення соціальних проблем.

В цілому в державі продовжував залишатися високий рівень безробіття і бідності населення. Безробіття основний чинник економічної еміграції, а це –3-5 млн. працюючих за кордоном. За офіційно визначеними критеріями, до категорії бідних у 2002 р. належало майже 28% населення України, а до зубожілих - 15%.

Чисельність громадян України, які мали статус безробітного, на 1 січня 2002 р. становила 1008,1 тис. осіб, що на 12,7% менше, ніж на відповідну дату 2001 р. У сільській місцевості було зареєстровано 311,7 тис. безробітних, або 4,8% працездатного населення. У містах рівень зареєстрованого безробіття на січень 2003 р. склав 3,8%. Найнижчим він був у Києві (0,5%), а найбільшим - у Рівненській області (7%). Рівень безробіття у порівнянні з минулими роками залишався ще відносно великим, але з 2000 р. мав тенденцію до зменшення. Почала збільшуватись заборгованість по заробітній платні, особливо в бюджетній сфері. Цим і скористувався Президент України відправивши уряд у відставку у 2002 р.

Сформований за рішенням парламентської більшості коаліційний уряд 16 листопада 2002 р. очолив голова Донецької обласної адміністрації В. Янукович. Новий уряд проголосив наступ на бідність за рахунок суттєвих структурних перетворень в народному господарстві, полегшення податкового тиску. Під пильним оком уряду знаходилася приватизація. Але приватизація ряду великих промислових підприємств, наприклад, Криворіжсталі, була проведена з багаточисленними порушеннями. Коштів від приватизації цього об’єкту надійшло до бюджету набагато менше, ніж він реально коштує. Уряд підвищив загальний прожитковий мінімум, заробітну плату, пенсії. Але кошти на підвищення пенсій не були закладені до бюджету 2004 р. Тому знов розпочалася інфляція. Виявився прихований дефіцит бюджету.

Апробованим засобом прискорення темпів виробництва, оновлен­ня його технічного стану та підвищення якості завжди було залучення іноземного капіталу. Але західний капітал утримувався від серйозних бізнес-проектів в Україні. І головне - через відсутність ефективного власника, повільне становлення середнього класу, нездатність держави забез­печити прийнятні умови існування капіталу. Велику небезпеку для інвестування країни мала корумпованість влади.

Після виборів Президента України у 2004 р. був сформований новий уряд. Його очолила лідер БЮТ Ю.Тимошенко.

Таким чином, початок ХХІ ст. доводить, що для населення відкриваються все більші можливості з подальшої стабілізації економіки для якісних перетворень в соціальній сфері, для людського розвитку.

2.Сучасне високорозвинуте суспільство не може ефективно функціонувати без політичної демократії, яка в свою чергу не можлива без багатопартійності. Відбиваючи погляди різних класів і соціальних груп, багатопартійність є соціальним амортизатором. Вона дає змогу розв’язувати суспільні суперечності в рамках конституційно регламентованих прополітичних процесів. Наприкінці 80-х - початку 90-х років в Україні з’явилися передумови формування багатопартійності: демократизація суспільства, розширення гласності, поява політичного плюралізму, створення неформальних об’єднань.

За ідеологією, політичною плат­формою, організаційною структурою, методами й засобами діяль­ності, соціальною базою і складом виборців політичні партії Украї­ни можна поділити на п'ять груп: 1) партії комуністичного та соціалістичного спрямування; 2) соціал-демократичні партії; 3) організації ліберального, ліберально-демократичного і цент­ристського спрямування; 4) національно-демократичні партії; 5) національно-радикальні організації.

До партій комуністичного та соціалістичного спрямування на рубежі ХХ-ХХІ ст. в Україні належало кілька організацій, найбільші з яких — Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична пар­тія України (СПУ), Селянська партія України (СелПУ), Прогре­сивно-соціалістична партія України (ПСПУ). У березні 2002 р. з них подолали чотиривідсотковий бар'єр на виборах до Верховної Ради КПУ і СПУ.

Компартія України, що відродилась у 1993 р., вважає своєю най­ближчою метою усунення від влади нинішнього керівництва країни, називаючи його “буржуазно-націоналістичним" та “антисоціалістичним”. Комуністи вимагають переходу всієї повноти влади в державі до рад, рішучої зміни політичного курсу країни, відновлення соціа­лістичного шляху розвитку суспільства, відродження Радянського Союзу. У Верховній Раді II і III скликань (1994 і 1998 рр.) ця партія мала найчисельнішу фракцію (перший секретар ЦК КПУ П. Симоненко).

Близька за ідеологією і політичною платформою до комуністів ПСПУ, що створена в 1995 р. Н. Вітренко та В. Марченком. Галаслива у 1995-2002 рр. ця партія у березні 2002 р. не змогла подолати чоти­ривідсотковий бар'єр на парламентських виборах.

У жовтні 1991 р. відбувся установчий з'їзд СПУ. Лідер партії О. Мороз був Головою Верховної Ради України II скликання (1994-1998 рр.). СПУ створювалася тоді, коли КПУ була заборонена, а тому її основу склали колишні комуністи. СПУ не відмовилася від побудови соціалізму, але від комуністів відрізняється помірко­ванішими політичними гаслами.

До партій соціал-демократичної орієнтації на початку 2003 р. в Україні належали Соціал-демократична партій України (об'єдна­на) та ряд інших організацій. Ці партії визнають пріоритет прав людини, розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову, дотри­муються традиційної форми демократії - політичної, економічної і соціальної. Тобто вони близькі за своїми ідейними поглядами пар­тіям Соцінтерну, не визнають ідеології марксизму-ленінізму. У той самий час вони відмінні від ліберальних, ліберально-демократич­них, центристських партій, тому що виступають не лише за правову і демократичну державу, а й за соціальне відповідальну, не лише за ринкову економіку, а й за соціальне орієнтовану. СДПУ (о) подолала на виборах до Верховної Ради 31 березня 2002 р. чотиривідсотко­вий бар'єр. Лідери партії - В. Медведчук, Л. Кравчук та інші.

До політичних організацій ліберального та ліберально-демократич­ного спрямування на початку 2003 р. належала Ліберальна партія Ук­раїни та ряд інших. На виборах у Верховну Раду у березні 2002 р. ліберали пройшли у складі виборного блоку "Наша Україна". Ідеологічною основою лібералізму є визнання пріо­ритету прав людини над національними, класовими, релігійними інтересами. Партії ліберального спрямування в Україні виступають за демократичну, правову державу, чіткий розподіл влади, приско­рення приватизації, ринкову трансформацію економіки, роздержав­лення. Для лібералів приватна власність - основа економічного роз­витку держави. Важливим для них є відродження різних форм власності, у першу чергу приватної, забезпечення її надійного правового захисту.

До організацій центристського спрямування належали Аграрна партія, Народно-демократична партія, Партія промисловців і під­приємців, Трудова Україна", які об'єдналися на виборах 2002 р. у блок "За єдину Україну" (лідер - В. Литвин). Провідні діячі — А. Кінах, В. Пустовойтенко, К. Ващук, С. Тигіпко.

Національно-демократичні партії у політичному спектрі Украї­ни у 1990-х рр. були представлені передусім Народним рухом Ук­раїни, Українською республіканською партією, Демократичною пар­тією України та ін.

Народний рух України займав серед них провідне місце. У вересні 1989 р. в Києві відбувся установчий з’їзд Руху, який налічував вже 280 тис. чоловік. Вершини своєї популярності Рух досяг наприкінці 1991 р., коли його підтри­мували мільйони виборців. 1 грудня 1991 р. була досягнута головна мета Руху - народ проголосував за незалежність України. А потім почалося розмежування і розкол усередині організації. Одна течія виступала, щоб Рух залишався громадською організацією на багатопартійній основі, інші - за перетворення Руху в партію. Перемогла ідея перетворення Руху на політичну партію, що і було проведено в життя на IV Великому зборі організації у грудні 1992 р. Рух очо­лив В. Чорновіл. У результаті розколів чисельність місцевих осередків Руху почала скорочуватися, вплив Руху на маси значно по­слабшав. Але на парламентських виборах 29 березня 1998 р. Рух подолав чотиривідсотковий бар'єр і утворив у парламенті країни другу за чисельністю (після комуністів) фракцію. Але на початку березня 1999 р. Рух розколовся на дві окремі організації (лідери Г.Удовенко, В. Костенко). Лідер Народного руху - В. Чорновіл трагічно загинув ЗО березня 1999 р. На виборах до Верховної Ради у березні 2002 р. обидва рухи пройшли у парламент у складі блоку В. Ющенка "Наша Україна".

Ідеологічною основою партій національно-демократичної орієн­тації є національна ідея, демократичний націоналізм, який у розумінні національних демократів означає баланс інтересів нації й особи, єд­ність прав нації і людини. Але в альтернативних ситуаціях націонал-демократи пріоритет завжди віддають нації і державі. При цьому вони відстоюють мінімальне втручання держави в економіку, ви­ступають за радикальні ринкові реформи, що єднає їх з партіями ліберального і центристського спрямування, але виступають за дієвий контроль держави у культурній, політичній сферах, за сильну виконавчу владу, за Українську державу, що зближує їх з націонал-радикалами.

До націонал-радикальних організацій та партій на початку 2003 р. належали Українська національна асамблея - Українська народна самооборона (УНА-УНСО), Організація українських націоналістів (ОУН), Конгрес українських націоналістів, створений на базі ОУН(б) та інші. Усі вони визнають пріоритет інтересів нації над будь-якими іншими, виступають за сильну українську державу, а тому в пере­хідний період згоджуються і на встановлення в країні авторитарного режиму, їхній ідеал — самостійна соборна Україна.

На виборах до Верховної Ради у березні 2002 р. Конгрес українсь­ких націоналістів (КУН) виступив у складі блоку "Наша Україна", а отже, провів своїх представників до парламенту. У березні 2003 р. КУН зазнав тяжкої втрати — померла їхній довголітній лідер на­родний депутат України Я. Стецько.

Визначити загальну чисельність усіх існуючих в Україні на 2003 р. політичних партій важко. За короткий термін Україна пройшла шлях від жорсткої однопартійності до гіпертрофованої багатопартійності. Одні партії зникали, інші виникали напередодні парламентських виборів. На 1 квітня 2003 р. в Міністерстві юстиції України було зареєстровано 124 партії. Загальна кількість членів усіх партій не перевищувала 400-500 тис. осіб.

Характерними рисами розвитку української багатопартійності на сучасному етапі є:

1. мультипартійність, тобто значна кількість політичних партій. Так, якщо до проголошення незалежності в Україні було зареєстровано 4 партії, в грудні 1993 р. – 27, на початку 1998 р. –52, на перше лютого 2001 р. –109, то в березні 2002 р. політичний спектр республіки налічував 135 партій.

2. Незначна за європейськими мірками чисельність політичних партій. Багато партій налічують у своїх лавах від тисячі до кількох тисяч членів, тобто є фактично партіями – карликами. Найпотужніша ліва сила – комуністична партія налічує у своїх лавах 140 тис. осіб, а найвпливовіша права – Народний рух України – 55 тис. Серед центристських партій Народно-демократична партія налічує 30 тис. осіб, СДПУ(о) – 71 тис.

Дата добавления: 2015-05-22