Нікольський В.М. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х-1950-ті рр.). Історико-статистичне дослідження.- Донецьк, 2003. 3 страница

Негативну роль відіграло укрупнення, а потім розукрупнення колгоспів, злиття або ліквідація так званих безперспективних сіл, не завжди обґрунтоване перетворення колгоспів у радгоспи.

Хвиля нових утисків обрушилася на приватні підсобні господарства. Селян змушували продавати колгоспам худобу, обмежувалися розміри присадибних ділянок. Це ще більше ускладнило і без того напружену продовольчу ситуацію, оскільки невеликі, але дуже ефективні присадибні господарства завжди були надзвичайно важливим джерелом постачання сільськогосподарської продукції для населення.

Незважаючи на істотні зміни і грандіозні експерименти, уряду не вдалося домогтися такого швидкого, як планувалося, збільшення сільськогосподарської продукції.

Реформи Хрущова мали як позитивні, так і негативні результати. З одного боку, 50-ті роки, особливо їхня друга половина, виявилися найбільш успішними за довгі роки в розвитку народного господарства як радянської України зокрема, так і СРСР у цілому. Але з другого боку, унаслідок половинчатості і непослідовності реформ (вони не торкалися основ командно-адміністративної системи, економічні перетворення не доповнювалися глибокою демократизацією суспільства) кардинальних змін в економіці не відбулося. Народне господарство продовжувало розвиватися екстенсивним шляхом.

Смерть И. Сталіна і початок періоду «відлиги» у суспільно-політичному житті відкрили перед українською національною культурою перспективи активного відродження, нерозривно пов'язаного з ослабленням тоталітарного режиму.

Почалася реабілітація українських письменників, репресованих за часів сталінського терору: В. Еллана-Блакитного, Г. Косинки, М. Ірчана, В. Чумака, О. Досвітнього, І. Микитенка та інших. У цей період почалася кампанія за повернення чесних імен видатним діячам української культури - драматургу М.Кулішу, кінорежисеру О. Довженку, режисеру Я Курбасу та іншим.

У червні 1955 р. у «Літературній газеті» вийшла стаття О Довженка «Мистецтво живопису і сучасність». У ній автор, закликаючи «розширювати творчі межі соціалістичного реалізму», фактично дав поштовх творчій інтелігенції до вільного художнього пошуку.

В цей час були написані поеми «Розстріляне безсмертя» і «Мазепа» В. Сосюри. У період «відлиги» побачили світ романи «Дикий мед» Л. Первомайського і «Вир» Гр. Тютюнника. Новими фарбами заграли твори вже відомих майстрів українського поетичного слова - М Бажана, М. Рильського П. Тичини. За роман «Тронка» О. Гончар був визнаний гідним Ленінської премії. З-під пера М. Стельмаха вийшли романи «Кров людська - не водиця» і «Хліб і сіль»

У повний голос заявили про себе молоді літератори - В.Симоненко, Л. Костенко М. Руденко, Д. Павличко, М. Вінграновський, Ю. Мушкетик В. Шевчук, І. Драч та інші.

Українське музичне мистецтво збагатилося новими творами С. Людкевича А. Кос-Анатольського братів Майбород, А. Штогаренка. Величезною популярністю в Україні користалися композитори-піснярі О. Білаш, А. Филиппенко та І. Шамо. Творчим новаторством відрізнялася авангардна музика Л. Грабовського, В. Сильвестрова, В. Загоруєва.

В образотворчому мистецтві плідно працювала ціла плеяда талановитих майстрів. Це, насамперед, М. Божий, М.Дерегус, В. Касіян, К. Трохименко. Новими творчими досягненнями засяяла в цей час творчість прекрасної художниці Т. Яблонської. Разом із В. Зарецьким Т. Яблонська стала засновницею фольклорного напрямку в українському образотворчому мистецтві.

Новими ідеями збагатили свою творчу діяльність і скульптори. З нагоди святкування 150-річчя з дня народження Т. Шевченка в Москві був споруджений пам’ятник Кобзарю (автори - М. Грисюк, Ю. Синкевич, А. Фуженко) У тому ж році у Львові був відкритий пам'ятник І. Франку (автори - В. Борисенко Д. Крвавич, Е. Мисько та інші.). Оригінальні твори станкової скульптури створили М. Рябінін і В.Сколоздра («Олекса Довбуш»), Г. Петрашевич («Дитино моя») та інші скульптори.

В українських театрах блискуче грали видатні майстри сцени - А Бучма В. Добровольський, Ю. Лавров, Н. Ужвій, Ю. Шумський. Умілими послідовниками творчих традицій Л. Курбаса в цей період стали режисери Г Юра М. Крушельницький, В. Скляренко та інші.

У 1962 р. була заснована щорічна Шевченківська премія що присуджувалася за високі досягнення в сфері літератури, журналістики мистецтва й архітектури.

На хвилі боротьби зі сталінізмом і тоталітаризмом в Україні з початку 60-х рр. формується і поєднується покоління молодих літераторів і художників - так званих «шістдесятників» (учасники руху за оновлення радянського суспільства 60-х рр.).

Ця молода українська інтелігенція протестувала проти фальші, помпезності, заідеологізованості в зображенні дійсності, що отруювали атмосферу в суспільстві, боролася за відродження рідної мови і культури, піднесення національної самосвідомості й людської гідності.

Одним із перших осередків «шістдесятників» став Клуб творчої молоді в Києві, що виник під егідою міськкому комсомолу в 1960 р. Його очолював Л. Танюк, а найбільш активними учасниками зборів були І. Драч, М. Вінграновський, І. Світличний, А. Горська та інші. Робота клуба спочатку зосереджувалася на пропаганді українських народних традицій і організації художніх гуртків

Аналогічний напрямок мав заснований у 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові. До нього ввійшли М. і Б. Горині, Ір. і Іг. Калінець, М. Косів та інші.

Однак незабаром почалося нове посилення боротьби з будь-якими проявами інакомислення. Партійні і державні органи відверто переслідували «шістдесятників» у пресі, звільняли їх з роботи, забороняли видавати їхні художні і наукові твори.

У цих умовах «шістдесятники» поступово сформували опозицію владним структурам.

Паралельно в цей час починає зароджуватися інший різновид опозиційного руху, що згодом здобув назву «дисидентського».

Діяльність політичної опозиції другої половини 50-х - першої половини 60-х рр. підготувала міцну основу для наступної боротьби за демократизацію суспільно-політичного життя в республіці. Представники опозиційних правлячому режиму сил переконали громадськість у можливості реального існування опору тоталітаризму.

3. Після усунення від влади М. Хрущова в 1964р. економіка країни продовжувала перебувати в стані кризи. Перед новим радянським керівництвом для його подолання було два можливих шляхи: - радикальні реформи (тобто такі, що стосуються основ соціалістичного ладу, його характерних принципів);

- часткові реформи (які не стосуються основ соціалістичного ладу і спрямовані на пом'якшення економічної кризи, але не здатні перебороти її в цілому).

Керівництво СРСР, розуміючи необхідність здійснення економічних реформ як таких, обрало другий шлях, що в підсумку і визначило їхній крах. Пріоритет в ініціюванні, розробленні та проведенні реформ належав голові Ради міністрів СРСР О. Косигіну.

Передбачалося, що реформи забезпечать подолання традиційних для існуючої моделі економіки недоліків, особливо таких як:

- поглиблення диспропорцій у розвитку галузей господарства;

- збільшення капіталовкладень при їхній низькій віддачі;

- неефективне використання виробничих фондів;

- наявність великої кількості незавершених об'єктів у промисловому і цивільному будівництві;

- низька ефективність сільськогосподарського виробництва, значне відставання за темпами розвитку від промисловості всього аграрного сектору;

- невідповідність між зростанням зарплати і продуктивності праці;

- масовий випуск товарів, що не знаходили збуту;

- відсутність діючих матеріальних стимулів для підвищення

продуктивності праці та якості продукції, що випускається.

Перша з реформ, ініційована главою уряду, передбачала вживання невідкладних заходів щодо розвитку аграрного сектору економіки. Основні положення реформи в сільскому господарстві були прийняті в березні 1965 р. на пленумі ЦК КПРС. Їх суть зводилася до такого:

збільшення капітальних вкладень у сільське господарство;

розвиток матеріальної та соціальної бази села;

зменшення планів з обов'язкового постачання основних видів сільськогосподарської продукції;

підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію;

уведення надбавок до цін на надпланову продукцію;

уведення гарантованої оплати праці колгоспників;

скасування обмежень стосовно особистих підсобних господарств.

Перші кроки щодо здійснення реформи принесли позитивні результати: оживилося сільськогосподарське виробництво, збільшилися постачання продуктів в міста, у селах з'явилося більше техніки, досить швидкими темпами будувалося житло й об'єкти соціально-культурного призначення.

Але з другого боку, збереглося централізоване планування і регламентація сільськогосподарського виробництва, не діяли економічні стимули для підвищення продуктивності праці та якості продукції, що випускалася, продовжувалося адміністрування і некомпетентне втручання партійного керівництва у справи колгоспів і радгоспів. Збільшувався апарат управління сільським господарством. Не виправдалися надії на кооперування і спеціалізацію господарств. Хімізація і меліорація не принесли очікуваних результатів.

У цілому негативні тенденції в розвитку сільського господарства домінували над спробами його реформування.

У вересні 1965р. (також на пленумі ЦК КПРС) були прийняті основні документи, спрямовані на реформування промисловості. Основні положення реформ у промисловості:

- оцінка діяльності промислових підприємств повинна була здійснюватися не за валовими показниками зробленої продукції, а за її реалізацією;

- скорочення обов'язкових планових показників, що доводилися до підприємств із центру, зміцнення їхнього госпрозрахунку, підвищення самостійності, збереження в розпорядженні підприємств більшої частини прибутку;

- ліквідація раднаргоспів і здійснення переходу від територіальної системи керівництва до галузевої (відновлення міністерств і відомств);

- реформи спрямовувалися на посилення економічного стимулювання і підвищення матеріальної зацікавленості трудових колективів у цілому і трудящих.

У 1968 р. в СРСР на нові економічні умови діяльності перейшло близько 27 тис. підприємств. Намітилося зростання продуктивності праці. Збільшувалися фонди суспільного споживання, почали вирішуватися деякі соціальні проблеми. Однак уже в 70-ті рр. реформи в промисловості пішли на спад: сповільнилися темпи економічного росту, розвиток промисловості продовжував здійснюватися на екстенсивній основі.

Чому ж реформи, на які покладалися настільки великі надії, не дали очікуваних результатів і в зазнали краху?

• Здійснювані реформи не торкалися відносин власності і проводилися строго в рамках командно-адміністративної системи;

• економічні реформи не були доповнені реформами політичної системи, а навпаки, проводилися в умовах згортання демократизації, що намітилася в другій половині 1950-х рр.;

• реформи проводилися партійно-господарським апаратом, сформованим ще в сталінську епоху, на основі адміністративно-командних методів управління;

• найважливіші завдання економічного розвитку вирішувалися переважно на екстенсивній, а не на інтенсивній основі;

• мілітаризація економіки і величезні потреби військово-промислового комплексу (ВПК) в умовах наростання на міжнародній арені гонки озброєнь відволікали величезні ресурси (фінансові, трудові), катастрофічно відбивалися на реформаторській політиці й у підсумку зводили її нанівець.

Керівництвом партії та країни одна за одною ухвалювалися постанови, але вони не давали відчутних результатів.

У другій половині 60-х рр. економіка України розвивалася порівняно високими темпами. Виробництво промислової продукції за цей період зросло на 50 %, продуктивність праці в промисловості - на 28 %, національний доход збільшився на 30 %. Підприємства здобули відносну самостійність, робітники, інженерно-технічні працівники і службовці стали відчувати зв'язок між якістю своєї праці та рівнем заробітної плати.

Однак уже на початку 70-х рр. почали все чіткіше виявлятися негативні тенденції в економіці. Для України наслідки краху економічних реформ посилилися насамперед тим, що республіка займала лідируючі позиції в СРСР за виробництвом промислової і сільськогосподарської продукції, в УРСР знаходилася одна з найпотужніших виробничих і матеріально-технічних баз країни, тут були зосереджені найбільші в СРСР підприємства військово-промислового комплексу (ВПК).

Елементи госпрозрахунку в УРСР, як і в усій країні, жорстко придушувалися і плановою економікою. Чим краще були результати роботи підприємств у поточному році, тим вищі планові показники ставилися йому в майбутньому. Економіка України продовжувала розвиватися екстенсивним шляхом за рахунок залучення нових джерел сировини і робочої сили. Швидко застаріли основні виробничі фонди. В умовах світової енергетичної кризи (1973-1975 рр.), коли значно збільшився експорт енергоресурсів із СРСР, левина частка всіх капіталовкладень стала направлятися на освоєння нових родовищ нафти і газу в Сибірі, на Крайній Півночі, а не на модернізацію виробництва. Зростала собівартість зробленої продукції, що вело до значного зниження її конкурентноздатності на світовому ринку.

70-80-ті рр. були відзначені подальшим наступом центру на національні інтереси союзних республік. Союзні міністерства і відомства на свій розсуд, використовували природні багатства і трудові ресурси України, монопольно вирішували питання капітального будівництва, асортименту продукції, що випускалася.

Із середини 70-х р.р. почали сповільнюватися темпи зростання реальних доходів трудящих, хоча рівень заробітної плати в грошовому вираженні продовжував зростати. Розбіжність у кількості грошей, що знаходились в обігу, і в кількості якісних товарів із середини 70-х рр. призвело як до офіційного, так і прихованого росту цін. Офіційно ціни росли на так звані "товари підвищеного попиту", неофіційно - на більшість інших. З продажу почали зникати дешеві товари для дітей. Дефіцит впливав на масову свідомість людей. З лексикона радянських людей стало зникати слово "купити", його замінило слово "дістати". Знову звичними стали багатогодинні черги. Цього ж часу офіційна пропаганда вела посилену боротьбу з "речизмом", викриваючи саме прагнення людей до нормального забезпеченого життя.

Почала зростати соціальна диференціація, заснована не на трудовому внеску, а на доступі до дефіциту. Вона посилювалася наростанням незаслужених і незаконних привілеїв для деяких категорій партійно-державного апарату, що загострювало соціальну напруженість у суспільстві. Природне прагнення людей жити краще в перекрученій системі розподілу зламувало в багатьох традиційні поняття боргу, честі, розмивало моральні підвалини громадського життя, призводило до росту злочинності, пияцтва, проституції. Споживання алкоголю до початку 80-х рр. збільшилось у порівнянні з початком 50-х рр. у два рази. Наслідком соціальних перекосів стала посилена міграція в міста сільського населення.

Певне підвищення рівня життя в умовах командно-бюрократичної економіки, яка розкладалася, мало і зворотний бік. Мільйони людей розглядали "суспільну соціалістичну власність" як ту, що не належала їм, і вважали природним, коли надавалася можливість, перерозподілити її на свою користь. Масове поширення здобули так звані дрібні розкрадання. Психологічно мільйони людей виправдовували їх, бачачи розмах корупції на всіх рівнях керівництва, у вищих сферах. Відносне матеріальне благополуччя було тимчасовим і несло в собі всю гостроту кризи, яка підривала тоталітарний режим.

Реальне життя людей мало небагато спільного з висунутими гаслами. У суспільстві процвітали лицемірство, подвійна мораль, зневага особистості під натиском офіційного догматизму.

В Україні споруджувалися нові гірничо-збагачувальні, трубні, металургійні заводи та інші промислові гіганти. Нерідко вони будувалися за застарілими проектами і технологіями, що призводило до забруднення навколишнього середовища. У Донбасі та Наддніпрянщині (особливо в Кривому Розі. Запоріжжі. Дніпропетровську. Дніпродзержинську, Донецьку, Жданові) рівень забруднення повітря набагато перевищував загальносоюзні показники. Інтенсивне будівництво хімічних комбінатів в Україні ще більш загострювали ці та інші проблеми. "Штучні моря" (Київське, Кременчуцьке та інша водоймища) поглинули близько 1 млн гектарів родючих земель.

Протягом короткого часу без серйозних економічних обґрунтувань на основі застарілих технологій в УРСР було побудовано кілька атомних електростанцій, у тому числі в безпосередній близькості від великих міст (Київ, Запоріжжя та ін.).

Незважаючи на деякі позитивні тенденції, стрімко зростали проблеми в сільському господарстві України. Щорічний приріст продукції аграрного сектору в 1976-1980 рр.; склав менше, замість запланованим 20%. Як і раніше, рядові колгоспники і робітники радгоспів були мало зацікавлені в результатах своєї праці. У 1970-х рр. почався масовий відтік сільського населення України в міста.

Незважаючи на прогресивний задум економічних реформ, вони зазнали повного краху. Економіка України, як і всього Радянського Союзу, у 70-80-ті рр. вступила в смугу системної кризи.

В Україні загострилися і екологічні проблеми.

Загостренню екологічних проблем у 70-80-ті рр., сприяв ряд факторів.

1) Бездумний технократизм, перевага вузьковідомчих інтересів. Міністерства, відомства, промислові об'єднання здійснювали великомасштабні будівельні, іригаційні, хімічні та інші проекти, що не базувалися на глибоких наукових розрахунках і аналізі можливих наслідків. Необґрунтова ні іригаційні заходи, хімізація без належних наукових обґрунтувань і практичного досвіду обумовили порушення водяного балансу Дніпра, забруднення навколишнього середовища пестицидами, отрутохімікатами, азотними добривами.

2) Непродумана надіндустрілаізація. На українських землях, що займали 3% території СРСР, зосереджувалася майже чверть загальносоюзного промислового й аграрного потенціалу.

Велика концентрація металургійних, хімічних, енергетичних підприємств створила складну екологічну ситуацію. У зоні екологічної трагедії опинилось 15% території України. Серед міст СРСР із найвищим рівнем забруднення атмосфери кожен п'ятий був розташований в Україні: Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Донецьк, Запоріжжя, Кривий Ріг, Жданів (Маріуполь) та інші. Однобічна економічна політика центру, обмежені витрати на охорону природи, ігнорування екологічних законів біосфери призвели до забруднення атмосфери підземних і поверхневих вод, що негативно впливало на здоров'я людини.

• Інтенсивне спорудження штучних морів на Дніпрі.

• Високі темпи розвитку атомної енергетики. В Україні наприкінці 80-Х рр. було сконцентровано майже 40% всього атомного енергетичного потенціалу СРСР.

• Чорнобильська катастрофа.

Україна стала заручницею катастрофи на Чорнобильській АЕС, що відбулася 26 квітня 1986р. і вважається найбільшою екологічною катастрофою в історії людства.

26 квітня 1986р. під час підготовки до планових ремонтних робіт на енергоблоці № 4 ЧАЕС відбувся вибух в результаті якого обрушилися дах і стіни верхньої частини реакторного відділення. У зоні аварії виникла пожежа, яку довелося ліквідувати пожежникам з м. Прип’яті. На момент аварії на станції знаходилося близько 200 працівників, з яких 9 зазнали опіків різного ступеня, а один помер у лікарні.

Про небезпеку радіації, що стала наслідком вибуху, населення, наприклад, у Швеції довідалося раніш, ніж в Україні. Влада приховувала від населення сам факт вибуху, а коли це не вдалося - наслідки катастрофи.

1 травня 1986 р. на святкову демонстрацію в Києві вийшли сотні тисяч людей, які не підозрювали про небезпеку радіації. Демонстрації відбулись і в інших містах України, у яких був високий рівень радіоактивного забруднення.

За розрахунками фахівців, викид радіоактивних речовин на Чорнобильській АЕС перевищував кількість відходів, що утворилися після вибуху атомної бомби над Хіросімою, в 90 разів.

• Від аварії постраждало населення багатьох регіонів України, Білорусії, Росії. Були виселені жителі 30-кілометрової зони навколо ЧАЕС, у тому числі міста Прип'яті. 160 тисяч чоловік із 170 населених пунктів змушені були залишити свої будинки і переїхати на нові місця проживання. Величезний збиток був завданий господарствам Київської, Житомирської, Чернігівський областей. Тільки в Україні від Чорнобильської катастрофи постраждали 3,5 млн чоловік, 73 тис. чоловік стали інвалідами.

• Величезні площі землі, навколишнє середовище, флора і фауна були забруднені радіацією. Забрудненими виявилися 10% території України.

• Тільки прямі витрати на ліквідацію аварії, що фактично цілком узяла на себе Україна, склали в 1988-1990рр. більше 20млрд карбованців. Крім того, щорічно за рішенням Верховної Ради України на ліквідацію наслідків аварії виділяється більше 5 млрд гри. Сумарні витрати України, пов'язані з аварією на ЧАЕС, досягли на момент її закриття в 2000 р. 130 млрд. доларів. В окремі роки на захист постраждалого населення і територій виділялося 12% бюджету, що перевищувало витрати на науку і культуру.

• Наслідки аварії не ліквідовані до теперішнього часу. Серйозні побоювання викликає стан "саркофага", що був споруджений над 4-м блоком. Для остаточної ліквідації наслідків аварії необхідні великі кошти і зусилля всього міжнародного співтовариства.

• Чорнобильська аварія змусила населення України задуматися над наслідками господарювання союзного центру, продемонструвала лицемірство "гласності", спонукала українську громадськість активізувати боротьбу за право проведення самостійної економічної політики.

Виконуючи взяті на себе зобов'язання, Україна закрила Чорнобильську АЕС. 15 грудня 2000р. Президент України Л. Кучма о 13 годині 18 хвилин за київським часом віддав наказ про зупинку останнього працюючого блоку на станції.

У нове століття Україна ввійшла без Чорнобильської АЕС, але з проблемами, що вона породила. Серед основних проблем можна виділити такі:

• втрата Україною близько 7% енергетичних потужностей у зв'язку з закриттям ЧАЕС;

• проблема працевлаштування фахівців і обслуговуючого персоналу станції;

• необхідність добудування компенсуючих потужностей на Рівенській і Хмельницькій АЕС, на які в України не було власних коштів.

Проте, закриття ЧАЕС стало для України епохальною подією з кількох причин:

• по-перше, як данина пам'яті тим, хто загинув при ліквідації аварії чи від її наслідків, хвороб, викликаних нею;

• по-друге, Україна підтвердила вірність своїм міжнародним зобов'язанням;

• по-третє, Україна остаточно попрощалася зі спадщиною тоталітарного минулого, з його сваволею і безгласністю, байдужістю і жорстокістю до людини, суспільства і природи;

• по-четверте, Україна підтвердила свій намір будувати майбутнє розміряно і відповідально, керуючись європейським вибором, турботою про наступні покоління українського народу й усього людства.

Так, ЄБРР підтвердив намір надати Україні кредити на добудування компенсуючих потужностей. ЄС заявив про намір прирахувати Україну до тих країн, "які мають вирішальне значення в прийнятті рішень", пов'язаних зі збільшенням постачань енергоносіїв у Європу. США заявили про намір виділити Україні грант на створення кризового центру для реагування на надзвичайні ситуації в ядерній енергетиці, що буде функціонувати в м. Славутичі. Керівники американської держави підкреслили, що будуть підтримувати Україну в прагненні зайняти гідне місце серед європейських держав.

Однак за минулий час більшість із декларованих обіцянок західних країн і міжнародних організацій не виконані.

Основною особливістю розвитку освіти, науки і культури в Україні в 70-80-ті рр. XX ст., стали їхні ідеологізація та русифікація.

Магістральним напрямком діяльності Комуністичної партії в сфері освіт науки і культури була їхня "інтернаціоналізація", а насправді - русифікація та денаціоналізація.

Ідеологічним прикриттям процесів русифікації та денаціоналізації стали терміни "злиття націй", "радянський народ* тощо.

Політична мета полягала в зміцненні тоталітарної держави формуванні в ліодей ілюзорноі мети про загальну єдність,

Основними проявами наростання кризових явищ в освіті стали такі: освіта все більш відставала від науково-технічного прогресу, якість постійно знижувалося; догматизм і консерватизм процвітав у педагогічній науці й у всіх підрозділах системи освіти; знецінювання знань і освіченості, що все меншою мірою сприяли професійному і кар'єрному росту молодих людей-окозамилювання в усій системі освіти, особливо в середній школі (основним показником діяльності окремих шкіл, районів, міст, областей стали відсоток успішності і відсоток якості освіти, коли реальні результати навчальної діяльності учнів підмінювалися цифровими показниками, об'єктивність яких була далекою від реальної картини); закривалися малокомплектні початкові і восьмирічні школи, особливо в сільській місцевості: скорочувалися кошти що виділялися на освіту, стан матеріально-технічної бази шкіл і вузів не відповідав потребам часу; підготовка фахівців у вузах і технікумах була значною мірою ідеологізованою, проводилась у відриві від потреб держави і суспільства, не відповідала темпам розвитку НТР.

У результаті русифікаторської політики центру за період з 1960 по 1980 рр. кількість шкіл з українською мовою викладання зменшилася на 87 тис. (практично не залишилося таких шкіл у Криму 1 Донецьку).

Радянське керівництво проводило активну русифікаторську політику -з 31 червня 1978 р. була ухвалена постанова ЦК КПРС "Про подальше вдосконалювання вивчення і викладання російської мови в союзних республіках", що заохочувало перехід на російську мову викладання в середній школі. Ганебною практикою стало звільнення учнів від вивчення української мови за заявами батьків.

26 травня 1983 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР ухвалили постанову "Про подальше вдосконалювання вивчення і викладання російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік".

Відповідні постанови були прийняті ЦК КПУ. Радою Міністрів УРСР і Міністерством освіти УРСР 10 череня 1983 р.

У 1984р. Верховна Рада СРСР ухвалила "Основні напрямки реформ загальноосвітньої і професійної школи", які конкретизували освітню політику держави в умовах розвинутого соціалізму", наголошували на ідеологізації навчально-виховного процесу.

Розвиток науки в 70-80-ті рр. був відзначений збільшенням у 5 разів числа науковців з ученими ступенями, створенням нових матеріалів ("порошкова металургія"), виникненням нових перспективних наукових напрямків - і напівпровідників, високомолекупярних з'єднань, фізики низьких температур, плазми, досягненнями в освоєнні космічного простору.

З другого боку, у розвитку науки стали проявлятися кризові явища": ефективність роботи вчених у більшості випадків залишалася вкрай низькою, між науковими розробками та їхнім упровадженням проходило багато часу, і вони морально старіли; недостатньо коштів виділялося на науково-дослідні і проектно-конструкторські роботи; досягнення НТР застосовувалися не практиці в основному тільки у ВПК.

На зміну одному культу - сталінському, а потім хрущовському, приходив інший - брежнєвський. В угоду кожному з них учених змушували "творити" науку, що послужливо прославляла той чи інший режим. Загальнообов'язковими складовими частинами всіх наукових досліджень суспільствознавців того часу були так званий "класовий підхід" і критика шкідливих і ворожих соціалізму "буржуазно-націоналістичних поглядів і концепцій".

В умовах монополізації науки групою вчеиих-адміністраторів з Москви і Ленінграда навіть незначні прояви інакомислення і наукової опозиційності серед українських учених відразу ж придушувалися. Багато з них були позбавлені можливості займатися науковою працею і піддавалися ідеологічним "чисткам" і політичним переслідуванням.

У літературі, образотворчому мистецтві, кінематографі, театрі продовжували наростати кризові явища. Прийняття ряду нормативних актів, спрямованих на розширення сфери вживання російської мови, привело до витіснення української мови в засобах масової інформації, книговиданні, кінематографі, театрах.

Внаслідок тривалих процесів денаціоналізації та русифікації була фактично знищена національна кінодраматургія. 3 екрана зникло українське слово, Фільми, що створювалися в Україні, у переважній більшості були далекими від національної проблематики.

Український театр також поступово втрачав свій національний колорит і неповторність, з нього активно витіснялася українська мова, внаслідок чого українське театральне мистецтво русифікувалося. Майже всі обласні драматичні театри і театри музичної комедії перейшли на постановку спектаклів російською мовою.

У вищих навчальних закладах республіки, що готували кадри культробітників, більшість навчальних предметів викладалися російською мовою. Фахівці, які виходили з них, були далекими від проблем національно-культурного відродження України.

В умовах наростання кризових явищ в Україні постало питання відродження української державності і національної самосвідомості.

4. Термін "дисиденти" був занесений із заходу і вживався для визначення інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито висловлювали свої погляди, що не збігалися з офіційною політикою.

Дисидентський рух в Україні зародився у сер. 1950-х років як протест проти бездержавності. панування партійно-державно бюрократії, утисків національно-культурного життя, зростаючої русифікації. Головними центрами активності українського дисидентського руху були Київ і Львів.

Дата добавления: 2015-05-22