Нікольський В.М. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х-1950-ті рр.). Історико-статистичне дослідження.- Донецьк, 2003. 6 страница

Враховуючи світовий нагородний досвід, “Почесну відзнаку Президента України” указом від 22 вересня 1996 р. було трансформовано в орден “З а заслуги” трьох ступенів. Це розширило сферу застосування нагороди для відзначення громадян України й зміцнило її міжнародний статус. Указом президента України від 21 серпня 1996 р. встановлено орден “За мужність” трьох ступенів. Ним нагороджуються громадяни України та іноземні громадяни за особисту мужність і героїзм, виявлені при рятуванні людей, матеріальних цінностей під час ліквідації наслідків стихійного лиха, пожеж та за інших надзвичайних обставин.

Для того, щоб гідно був відзначений внесок жіноцтва у зміцнення української державності, президент своїм указом від 15 серпня 1997 р. встановив “Орден княгині Ольги” трьох ступенів. Ним нагороджуються жінки за визначні особисті заслуги в державній, виробничій, громадській, науковій, освітянській, культурній, благодійницькій та інших сферах суспільної діяльності, вихованні дітей у сім’ї.

Найвищу сходинку у системі президентських нагород посідає відзнака Президента України “Герой України”. Її встановлено Указом Президента України від 23 серпня 1998 р. для нагородження громадян України за здійснення геройського вчинку, а бо трудового подвигу. Ця відзнака складається з двох орденів: ордена “Золота зірка” і ордена Держави. Перший надається за визначний геройський вчинок, другий – за трудовий подвиг. Першим відзнаки “Герой України”, з врученням ордена Держави 26 листопада 1998 р., був удостоєний всесвітньо відомий український вчений, президент національної Академії Наук України Борис Патон.

Крім орденів указами Президента України запроваджено медалі: “За військову службу”, “За бездоганну службу”, “Захиснику вітчизни” та інші.

Таким чином, за 15 років незалежності в складних умовах було сформовано всі атрибути державності – від кордонів до нагородної системи, створено цілісний державний механізм України з усіма його складовими.

4. 5 грудня 1991 р. на урочистому засіданні Верховної Ради України Л. Кравчук склав присягу Президента і проголосив програмні орієнтири своєї політики. Зокрема, він обіцяв забезпечити народу достаток, права, свободи, будувати соціально спрямовану економіку і для цього здійснити глибоку економічну реформу, провести роздержавлення та приватизацію, за­безпечити рівні умови господарювання всім підприємствам.

Не було вироблено чіткої концепції державотворення, що захопила б широкі маси народу. За грудень 1991 - квітень 1994 рр. Верховна Рада України прийняла кількасот законів. Але багато з них виявилися нежиттєздатними і не забезпеченими відповідними механізмами впровадження. Верховна Рада претендувала на всю повноту влади в країні. З появою посади Президента розпочався процес розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Цей процес в Україні протікав болісно як у центрі, так і на місцях, і державний апарат став давати збої.

Прагнучи зміцнити повноваження Президента, Л.Кравчук у лю­тому 1992р. заснував Державну Думу України як консультативний орган при Президентові. Поява цього органу, який не передбачався діючою Конституцією і перебирав на себе частину функцій Верховної Ради, викликав протест останньої. Під тиском Верховної Ради Л. Кравчук був змушений наприкінці 1992 р. ліквідувати Думу. Не вдалося Л. Кравчуку зміцнити й інститут представників Пре­зидента на місцях, створений навесні 1992 р. Це була спроба реформувати радянську систему, створити жорстку виконавчу вертикаль, підпорядковану Президентові. Але у березні 1993 р. Верховна Рада проголосила, що голови обласних та районних рад залишаються най­вищими посадовими особами в своїх регіонах. Подання Л. Кравчука про те, що найвищими посадовими особами мають стати представ­ники Президента, не пройшло.

У січні 1992 р. уряд Російської Федерації, очолюваний Є. Гайдаром, зняв державний контроль за ціноутворенням. Кабінету Мініст­рів України, очолюваному В.Фокіним, щоб якось захистити ук­раїнський ринок в умовах "прозорих" кордонів від напливу покупців із Росії, довелось йти за урядом Є. Гайдара. Запровадження лібералізації цін до початку процесів приватизації та демонополізації в Україні призвело до фактичного розвалу систе­ми державного управління народним господарством, розриву еконо­мічних зв'язків, платіжної кризи, розкручування інфляційної спіралі, розбалансованості фінансово-кредитної системи, обвального падін­ня вітчизняного виробництва, зубожіння широких мас населення. Уряд В. Фокіна втратив довіру громадян і у жовтні 1992 р. був відправлений у відставку.

13 жовтня 1992 р. Верховна Рада затвердила Прем'єр-міністром Л. Кучму. У пошуках ефективної моделі управління уряд Л. Кучми спочатку спробував відновити галузеве централізоване керування народним господарством, зокрема, ввес­ти держзамовлення на республіканському і регіональному рівнях, стабілізувати економічне становище, спираючись на державний сектор. Але проголошена схема державного регулювання народним гос­подарством не була впроваджена у життя, оскільки адміністративні заходи не були підкріплені необхідними економіко-правовими ак­тами. Обвал економіки продовжувався. Для виходу зі складного становища, що склалося в народногос­подарському комплексі країни, прем'єр-міністр Л. Кучма у травні 1993 р. зажадав від Верховної Ради додаткових повноважень. Про­понувалося ввести спеціальний режим управління економікою краї­ни, підпорядкувати уряду Національний банк, Антимонопольний комітет, Фонд держмайна, здійснити подвійне підпорядкування держадміністрацій на місцях, надати право Кабінету Міністрів видавати декрети до травня 1994 р.

Президент Л. Кравчук виступив проти пропозицій Л. Кучми, оскільки їх реалізація звузила б повноваження Президента. Л.Кравчук запропонував Верховній Раді свої заходи, суть яких по­лягала в тому, що він очолює уряд, у країні вводиться посада віце-президента для виконання окремих доручень Президента, парламент займається законотворчою діяльністю, але надає право Президенту затверджувати укази із неврегульованих законом економічних пи­тань, які втрачають силу після прийняття Верховною Радою відпо­відних законів.

Верховна Рада відхилила пропозиції Л. Кравчука, але і уряд Л. Кучми не отримав надзвичайних повноважень. Становище у країні продовжувало погіршуватися. 7 червня 1993 р. розпочався страйк шахтарів Донбасу. 9 червня страйк перекинувся на інші галузі промисловості, охопив 2 тис. під­приємств. Страйкувало 500 тис. робітників і службовців. Вони ви­сували не лише економічні вимоги, а й суто політичні - надати Дон­басу регіональну автономію, провести у країні референдум щодо довіри Президентові, Верховній Раді і радам усіх рівнів. Страйк досяг свого апогею 14-15 червня.

У цих мовах 17 червня 1993 р. Верховна Рада прийняла постано­ву про проведення референдуму відносно довіри Президенту і пар­ламенту у вересні 1993 р. Так вдалося зняти соціальну напругу у країні і припинити страйк. Згодом своє рішення про референдум Верховна Рада відмінила. 24 вересня 1993 р. вона постановила про­вести дострокові вибори в парламент у березні 1994 р. і вибори Пре­зидента у червні того ж року. Уряд Л. Кучми у вересні 1993 р. пішов у відставку. Виконуючим обов'язки Прем'єр-міністра був призна­чений Ю. Звягільський, а в червні 1994 р. уряд очолив В. Масол. Соціально-економічна ситуація в державі продовжувала погіршу­ватися. Вибори 1994 р. до Верховної Ради України засвідчили, що полі­тичні сили пропрезидентської орієнтації зазнали значної поразки.

В умовах напруженої політичної боротьби відбулися президентські вибори влітку 1994 р. На найвищу посаду в країні балоту­валося 11 претендентів - Л. Кучма, Л. Крав­чук, І. Плющ, П. Таланчук, Л. Скорик, І. Валеня, В. Лановий, В Пин­зеник, О. Мороз, В. Бабич, М. Рудь. Згодом зняли свої кандидатури Л.Скорик та В.Пинзеник, не змогли зібрати по 100 тис. голосів на свою підтримку М.Рудь та І. Валеня. Кандидатами на посаду Прези­дента України було зареєстровано 7 осіб.

На виборах 26 червня 1994 р. вони здобули таку кількість голосів: Л. Кравчук - 37,68%, Л. Кучма - 31,25%, О. Мороз - 13,09%, В. Лановий - 9,38%, В. Бабич - 2,43%, І. Плющ -1,29%, П. Таланчук -0,54%. Решта бюлетенів були визнані недійсними або зіпсованими. Отже, у першому турі ніхто не набрав більше половини голосів, і 10 липня 1994 р. був призначений другий тур.

У другому турі балотувалися Л. Кравчук та Л. Кучма. Переміг Л. Кучма, який набрав 52% голосів (14 млн.660 тис.), а Л. Кравчук -45% (12 млн.100 тис. голосів). Решта бюлетенів були визнані не­дійсними. 19 липня 1994 р. Л. Кучма офіційно став Президентом України.

Дата добавления: 2015-05-22