Нікольський В.М. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х-1950-ті рр.). Історико-статистичне дослідження.- Донецьк, 2003. 5 страница

Невдача спроби державного перевороту продемонструвала нечуване зростання громадської свідомості і політичної зрілості народних мас. З радянським періодом в історії країни було покінчено.

Провал путчу мав катастрофічні наслідки для КПРС, реакційні кола якої і підняли заколот. КПРС перестала існувати. ЗО серпня Президія Верховної Ради України заборонила діяльність Компартії України — складової частини КПРС.

Президент СРСР М. Горбачов, звільнений із його резиденції у Форосі на південному березі Криму, де його утримували під час заколоту, стрімко втрачав владу. Різко посилювалася роль керів­ництва Російської Федерації, яке відіграло ключову роль у приду­шенні путчу. Союзні структури влади були паралізовані. Склалися винятково сприятливі обставини для здобуття свободи і незалеж­ності всіма союзними радянськими республіками, серед них і Ук­раїною.

В таких умовах Україна мала можливість вільно робити вибір свого державного статусу, не побоюючись інтервенції і враховуючи виключно внутріполітичну ситуацію. Головне завдання державного будівництва полягало в юридичному оформленні політичної незалежності України – епохальної події в її історії.

22 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради прийняла рішення про скликання 24 серпня позачергової сесії Верховної Ради України.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла історичний документ виняткового для долі українського народу значення — "Акт проголошення незалежності України". У ньому зазначалося:

"Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,

- продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Украї­ні,

- виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,

- здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостій­ної української держави — України.

Територія України є неподільною і недоторканою.

Віднині на території України мають чинність виключно Консти­туція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення".

За Акт проголосувало 346 депутатів Верховної Ради, тобто абсо­лютна більшість. УРСР перестала існувати. У світі з'явилася нова самостійна держава — Україна.

Проголошення 24 серпня 1991 р. Акту про незалежність України увінчало всю попередню історію українського народу. Розтягнуті на довгі роки визвольні змагання за вільне життя на власній землі в самостійній державі переможно завершилися на зламі тисячоліть.

У країні відбулася докорінна зміна суспільно-економічного і по­літичного ладу. В історії такі різкі зміни прийнято називати рево­люцією. На відміну від 1917-1918 рр., на цей раз революція в Украї­ні відбулася безкровне. За своїм характером і змістом це була анти­комуністична, національно-визвольна, демократична революція. І рушійними силами в цій революції були народні маси.

Необхідно зазначити, що в країні не знайшлося консолідованої політичної сили, що організувала б руйнування тоталітарної комуніс­тичної системи. В умовах тоталітаризму така сила фізично не могла виникнути, оскільки громадянське суспільство, яке породжує організовану опозицію режиму, за більш ніж 70 років було повністю знищене нещадним більшовицьким терором. Тому демократична час­тина суспільства, сучасники подій з небаченим ентузіазмом зустріли ліквідацію тоталітарної комуністичної системи і все зробили для її знищення, але не усвідомлювали ці події як революцію.

Для закріплення перемоги національно-визвольної, демократичної революції Верховна Рада вирішила провести 1 грудня 1991 республіканський референдум на підтверджен­ня Акту проголошення незалежності України. Потреба в такій політичній акції існувала, бо необхідно було нейтралізувати політичні спекуляції противників української незалежності, особливо в східних і півден­них областях республіки, які заявляли, що народ буцімто не підтри­мує Акт про незалежність і потрібно порадитися з народними масами. Союзне керівництво на чолі з Президентом СРСР Горбачовим не втрачало надії на укладення нового Союзного договору і вело активну роботу в цьому напрямку. Нарешті, світове співтовариство теж відклало визнання самостійності України, вичікуючи, як будуть розгортатися події. Отже, потрібно була провести всеукраїнське опи­тування громадян — референдум.

Кожен громадянин мав чітко і недвозначно відповісти на запи­тання: "Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності Украї­ни?". У бюлетені для голосування 1 грудня 1991 р. потрібно було відповісти або "так, підтверджую", або "ні, не підтверджую".

Із 37 885,6 тис. громадян України, котрі були внесені до списків для таємного голосування, узяли участь у голосуванні 31 891,7 тис., або 84,18 %. Із них на питання: "Чи підтверджуєте Ви Акт проголо­шення незалежності України?" позитивно відповіли 28 804,1 тис. виборців, або 90,31 %. Таким чином за підтвердження Акту проголошення незалежності України голосували 90,3 % громадян, що брали участь у референдумі.

Зокрема, у Криму, відповіли на питання ре­ферендуму "Так, підтверджую" 54,19 % громадян, у Севастополі -57,07 %. У Донецькій, Луганській, Одеській, Харківській областях підтвердили Акт про незалежність понад 80 % виборців. В Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Хмельницькій, Черкаській, Вінницькій областях за незалежність проголосувало понад 95 % громадян. У решті областей - понад 90 % виборців.

Таким чином, усе світове співтовариство переконалося, що ук­раїнський народ хоче мати свою самостійну державу, прагне бути господарем на своїй землі.

1 грудня 1991 р. відбулись також вибори Президента України. Вибори проходили на багатопартійній альтернативній основі. Вони відбувалися в умовах гострої політичної боротьби, але при дотриманні демократичних норм і процедур. Так, у ході перед­виборної кампанії кандидатів на посаду Президента висунули 12 по­літичних партій, громадських об'єднань і рухів, 97 трудових колек­тивів і понад 100 громадян подали відповідні заяви про самовисунення. 95 претендентів одержали підписні листи. Кожному з них потрібно було зібрати 100 тис. підписів на свою підтримку і здати заповнені списки у Центральну виборчу комісію.

Лише 7 претендентів подолали визначений 100-тисячний рубіж і були зареєстровані Центрвиборкомом кандидатами на президентсь­ку посаду. Народний Рух України висунув кандидатом в президенти голову Львівської обласної ради В. Чорновола, Українська республіканська партія – Л. Лук’яненко, голову партії, Партія Демократичного Відродження України агітувала за заступника Голови Верховної Ради України В. Гриньова та академіка І. Юхновського. Кандидатами у Президенти також були Голова Верховної Ради України Л. Кравчук, міністр сільського господарства О. Ткаченко і голова Української народної партії Л. Табурянський.

Переконливу перемогу одержав Леонід Макарович Кравчук. За нього висловилося більш 61% виборців. Л. Кравчук став Президентом незалежної України.

Л. Кравчук народився у 1934 р. у селянській родині на Рівненщині. У 1958 р. закінчив економічний факультет Київського державного університету, працював викладачем політекономії у Чернівецькому фінансовому технікумі, кандидат економічних наук. З 1960 р. пере­бував на компартійній роботі. Став відомим широкій громадськості під час теледебатів з організаторами Руху на початку 1989 р., коли він займав посаду завідуючого відділу агітації та пропаганди ЦК Компартії України. Улітку 1990 р., після відставки В. Івашка, Л. Кравчук був обраний Головою Верховної Ради УРСР, одночас­но займав посаду секретаря ЦК Компартії України. З КПРС ви­йшов під час серпневого заколоту 1991 р.

5 грудня 1991 р. на урочистому засіданні Верховної Ради Украї­ни Л. Кравчук склав присягу Президента України. Цю посаду він обіймав до липня 1994 р.

Результати Всеукраїнського референдуму І грудня 1991 р. та вибори Президента Створення СНД України створили у республіці якісно нову політичну ситуацію. Було прискорено ос­таточну ліквідацію СРСР.

7-8 грудні 1991 р. Президент Росії Б.Єльцин, Президент України Л.Кравчук і Голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич зібралися у Біловезькій Пущі (Білорусь) і підписали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держава (СНД). Сторони заявили, що СРСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє існування. 21 грудня на зустрічі в Алма-Аті до Угоди приєдналися ще вісім колишніх союзних республік (Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргистан, Молдова, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан), а в 1993 р. і Грузія. Засновники СНД, зокрема Україна, чітко визначили, що члени Співдружності є ціл­ком незалежними державами. Незалежність України була визнана всіма колишніми радянськими республіками.

Незалежність України є закономірним наслідком багатовікової історії нашого народу. Разом із тим свою незалежність Україна здо­була завдяки винятково сприятливому збігу внутрішніх та зовнішніх обставин. У ході антикомуністичної, демократичної революції різко активізувався національно-визвольний рух, традиції якого не вми­рали в Україні. Фактично антикомуністична, демократична рево­люція поєдналась в Україні з національно-визвольною революцією. Після провалу серпневого заколоту відбувся цілком закономірне у тій напруженій суспільно-політичній ситуації зростання відцен­трових настроїв в українському суспільстві. Союзні органи влади фактично втратили контроль за подіями у радянських республіках, а консервативні великодержавні сили були тимчасово деморалізо­вані провалом путчу. КПРС розпалася, Компартія України була заборонена. Більшість колишніх комуністів підтримали ідею неза­лежності. Соціально-економічне життя трудящих в СРСР восени 1991 р. стрімко погіршувалося, і народні маси щиро сподівалися, що в самостійній Україні становище швидко зміниться на краще. Тому у переважній більшості й підтримали незалежність. Світове співто­вариство в цілому позитивно поставилось до намагання радянських республік здобути незалежність і не заважало розпаду СРСР. Ук­раїна здобула волю без кровопролиття в ході "оксамитової" антико­муністичної, демократичної, національно-визвольної революції.

3. Отримавши незалежність, Україна стала на шлях розбудови власної державності. Головними напрямками державного будівництва були:

1. Створення Збройних Сил України.

Існування власної армії – це важливий атрибут державної самостійності. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла Постанову "Про війсь­кові формування на Україні", якою підпорядковувала собі усі війсь­ка, дислоковані на території республіки. 6 грудня 1991 р. був прийнятий Закон “Про Збройні Сили України”. Було утворено Міністерство Збройних Сил під керівництвом генерал-полковника К. Морозова, Генеральний штаб. Верховна Рада прийняла десятки документів, які регламентують будівництво Збройних сил. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла "Військову доктрину України". Головними принципами в утворенні української армії є: дотримання збройних сил на рівні розумної достатності; ненаступальність військової доктрини, яка має оборонний характер; підпорядкування усіх Збройних Сил задля оборони України на чолі з Президентом; поетапне скорочення загальної чисельності військовослужбовців.

На час проголошення незалежності Україна являла собою надзвичайно мілітаризовану державу. Вона була пересичена ядерною зброєю (третій за величиною потенціал після США і Росії) і звичайними озброєннями. Особовий склад налічував близько 780 тис. чоловік. Тому була розроблена програма скорочення військового потенціалу, яка поетапно виконується. Якщо наприкінці 1991 р. чисельність Збройних Сил України становила 726 тис. ос., то на грудень вона становила 2003 р. - 355 тис. ос. Одночасно здійснюється реформа армії. Як підкреслюють керівники країни, нам необхідно створити сучасну, нечисленну, мобільну, добре оснащену, боєздатну армію оборонного характеру. Для охорони внутрішнього громадського порядку створеноНаціональну гвардію України. На основі Комітету державної безпеки сформовано службу Службу національної безпеки України (СНБУ, з 1992 р. – СБУ).

2. Оформлення державного кордону, митниці.

У листопаді 1991 р. Виховна Рада України прийняла закон “Про державний кордон України”. Відповідно до нього державний кордон СРСР на території України, яка межувала з чотирма країнами – Польщею, Словаччиною, Угорщиною і Румунією – став державними кордоном України. Адміністративний кордон з трьома союзними республіками – Білорусією, Молдавією та Росією – ставав державним кордоном України. Закон проголошував і недоторканість кордоні, визначав порядок їхньої охорони та правила переходу.

12 грудня 1991 р. Президент України підписав Указ “Про утворення державного митного комітету”. Його головна мета – гарантувати економічну безпеку України.

3. Затвердження державних символів України.

Державні символи – Державний гімн, Державний прапор, Державний герб – є неодмінною ознакою країни. Вони відображають духовні засади українського народу, символізують суверенітет його держави. 4 вересня 1991р. над маківкою будинку Верховної Ради замайорів національний синьо-жовтий український прапор. 28 січня 1992 р. він отримав статус державного. 15 січня 1992 р. державним гімном України стала мелодія композитора М. Вербицького на слова П.Чубинського "Ще не вмерли України, ні слава, ні воля". У повному обсязі - з музикою М. Вербицького і словами П.Чубинського - через впертий опір лівих, антидержавницьких сил Верховна Рада прийняла гімн тільки 6 березня 2003 р. 19 лютого 1992 р. Верховна Рада затвердила тризуб як малий герб України. У постанові було зазначено, що тризуб буде головним елементом майбутнього вели­кого державного гербу України. Таким чином, національна символіка перетворилася на державну. При затвердженні державних символів враховувались національно-культурні та історичні традиції українського народу.

4. Оформлення громадянства України.

Звісно, що громадянство є одним з атрибутів незалежної держави. 8 жовтня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон “Про громадянство України”. На відміну від інших республік колишнього СРСР, які обставили на буття громадянства певними умовами, Україна вдалася до так званого нульового варіанту. Відповідно до Закону громадянство надавалося усім, хто проживав на території республіки, не залежно від соціального стану, статі, політичних та релігійних поглядів, хто не являвся на момент набуття чинності Закону Громадянином інших держав і не заперечував про отримання громадянства України. Подвійного громадянства не допускалося, що мало принципове значення для утвердження національної державності.

5. Запровадження власної грошової одиниці.

Щоб контролювати економічні процеси, уряд повинен мати справу з власною, а не чужою валютою. Українська політика у цьому питанні пройшла кілька етапів. Перший етап – 9 вересня 1991 р. – 10 січня 1992 р. – етап виходу України з рубльової зони. В цей час в обігу були рублі й українські купони багаторазового використання. Другий етап – 10 січня 1992 р. – вересень 1996 р.; коли купони виконували роль валюти. Третій етап – з вересня 1996 р.; коли відповідно до указу Президента на зміну купону прийшла справжня національна валюта – гривня.

6. Створення трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової.

Перехід від радянської форми влади до демократичної держави західного зразка вимагав чіткого розмежування функцій законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Необхідно було реорганізувати влада таким чином, щоб жодна з її гілок не стояла поверх другої, а діяли самостійно, доповнюючи одна одну.

5 липня 1991 р. Верховна Рада прийняла закон про заснування поста Президента держави. З появою Президента почалось розщеплення радянської влади на самостійні гілки. Але в цьому процесі склалося багато труднощів: виникло протистояння між президентом, як главою держави і Верховною Радою, як вищою законодавчою владою. Відсутність нової Конституції, яка б розподіляла їх функції, посилювала негативні тенденції. Виникла гостра криза влади, яку у червні 1995 р. припинила Конституційна угода між Верховною Радою і Президентом України. Вона дозволила зберегти керованість і цілісність державної політики на основі принципу розподілу влади.

Верховна Рада ще 19 червня 1991 р. ухвалила концепцію нової Конституції. Однак конституційний процес у державі затягнувся на довгі п'ять років, а зміни, продиктовані життям, раз у раз вносилися до Конституції 1978 р., яка залишалася діючою до 28 червня 1996 р. Таких поправок було внесено майже 200. Конституційний процес в Україні розпочався 16 липня 1990 р., коли Вер­ховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет Ук­раїни, і пройшов два етапи: 1990-1993 рр. і 1994-1996 рр.

Головним змістом першого етапу було опрацювання на основі діючих конституційних положень легітимного, що відповідав би сподіванням громадян, логічного і юридичного завершеного проек­ту Конституції. Цей етап розпочався з розроблення концепції нової Конституції. Про напруженість роботи свідчить той факт, що було опрацьовано сім варіантів концепції, після чого у червні 1991 р. вона була затверджена Верховною Радою. Потім приступили до розробки проекту Конституції. Було створено чотири його варіанти. Один із них у липні 1992 р. Верховна Рада узгодила і винесла на всенародне обговорення, яке проходило з 15 липня по 1 грудня 1992 р. Під час його обговорення до проекту було запропоновано внести більше 47 тис. поправок, доповнень, заперечень. За результатами всенарод­ного обговорення у жовтні 1993 р. Верховна Рада доручила Консти­туційній комісії доопрацювати проект Конституції та оприлюднити його через засоби масової інформації. З опублікуванням проекту фактично завершився перший етап конституційного процесу в неза­лежній Україні.

Другий етап конституційного процесу розпочався 20 вересня 1994 р., коли нова Верховна Рада вирішила питання про склад і прин­ципи утворення нової Конституційної комісії, її склад був затверд­жений 10 листопада того ж року з представників трьох гілок вла­ди - законодавчої, виконавчої та судової. Комісія діяла під голову­ванням Президента України Л. Кучми і Голови Верховної Ради О. Мороза.

Головним змістом другого етапу конституційного процесу було опрацювання такого документа, що був би не тільки логічно і юридично завершеним, а й узгоджував точки зору різних політичних сил. Зробити це було нелегко, оскільки на шляху до нової Конститу­ції виникли два концептуально нові проекти, які відрізнялися не лише від попереднього проекту 1993 р., а й від ряду принципових положень Декларації про державний суверенітет 1990 р., що обу­мовлювалося складною політичною боротьбою різних політичних сил навколо змісту Конституції. Головним чином суперечки відбу­вались відносно форми державного управління (президентська чи парламентська республіка), з діаметрально протилежних позицій депутати ставилися до приватної власності, державного статусу української мови, державної символіки, розташування іноземних військових баз на території України, правового статусу Республіки Крим, розподілу повноважень між гілками влади, гарантій соціаль­них прав громадян. Нарешті, 2 квітня 1996 р. питання про проект Конституції України було включено до порядку денного роботи Верховної Ради. 17 квітня 1996 р. розпочався розгляд проекту, внесеного Конституційною комісією, за результатами якого було утворено Тимчасову спеціальну комісію Верховної Ради для доо­працювання проекту.

28 травня - 4 червня 1996 р. проект Конституції розглядався Верховною Радою і був прийнятий у першому читанні. Але 19 черв­ня 1996 р. у другому читанні проект був заблокований.

У цих умовах 26 червня 1996 р. Президент України Л. Кучма оголосив проведення всеукраїнського референдуму, на який вино­сився проект Конституції, не сприйнятий Верховною Радою. Про­тистояння Президента і Верховної Ради знову загострилося.

Більшість депутатів Верховної Ради виявили державну мудрість і зрілість і повернулися до розгляду проекту Конституції.

28 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла Конституцію України кваліфікованою більшістю голосів - 315, а Закон про введення її в дію - 338 голосами.

28 червня став Днем Конституції України.

Основний Закон держави складається з преамбули, п'ятнадцяти розділів, у котрих визначені права, свободи та обов'язки людини і громадянина; описується процедура виборів та референдуму; окрес­лені повноваження Верховної Ради, Президента, Кабінету Мініст­рів та інших органів виконавчої влади, прокуратури, правосуддя, Конституційного Суду України, місцевого самоврядування, визна­чено територіальний устрій України, зокрема і Автономної Респуб­ліки Крим; зазначено, за яких обставин і хто має право вносити зміни до Конституції України, і визначено перехідні положення, які регулюють терміни та порядок переходу від діючої системи держав­них органів до тієї системи, що передбачено Конституцією 1996 р.

Преамбула проголошує, що Конституція прийнята Верховною Радою від імені українського народу і є результатом здійснення ук­раїнською нацією права на самовизначення. У ній формулюються завдання забезпечення в Україні прав і свобод, гідних умов життя людини, зміцнення громадянської злагоди, розвитку і зміцнення демократичної, соціальної і правової держави.

Перший розділ присвячений загальним засадам і має виключно важливе значення. Україна визначається як суверенна, незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Єдиним джерелом вла­ди в Україні є народ, який здійснює її безпосередньо через демокра­тичні вибори, референдум та органи державної влади і органи міс­цевого самоврядування. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

За формою державного правління і устрою Україна визначається як унітарна республіка, а українська мова проголошується держав­ною. Одночасно в Україні гарантується вільний розвиток інших мов.

Принципове значення має проголошення принципів економіч­ної, політичної та ідеологічної багатоманітності. Це означає, що ос­таточно покінчено з колишнім пануванням однієї форми власності, одного політичного напрямку, однієї ідеології.

Конституція проголошує людину найвищою соціальною цінністю в Україні. Утвердження і забезпечення її прав є головним обов'язком держави. У розділі "Права, свободи та обов'язки людини і громадя­нина" накреслено систему особистих, соціально-економічних, полі­тичних прав людини. Зокрема, у соціально-економічній сфері грома­дянам надається право на працю, страйк, відпочинок, соціальний захист, житло, охорону здоров'я тощо. Право приватної власності про­голошується непорушним. Конституція передбачає свободу об'єднань у різні політичні утворення, участь в управлінні державними справами, у виборах, референдумі, право проводити збори, мітинги, демонстра­ції, закріплюється право на свободу світогляду і віросповідання.

Прийняття нової Конституції України 28 червня 1996 р. упорядкувало діючий механізм влади. Чітко були розподілені повноваження і обов'язки усіх гілок влади.

Відповідно до Конституції єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України. Верховна Рада обирається всенародно терміном на чотири роки у складі 450 народних депутатів. Народні депутати здійснюють свої повноваження на постійній основі. Із числа депутатів обирається Голова Верховної Ради, пер­ший заступник і заступник Голови. Вони і керують роботою Вер­ховної Ради. До повноважень Верховної Ради належить: внесення змін до Конституції України, призначення всеукраїнського референдуму; прийняття законів; затвердження Державного бюджету України; визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики; затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля та інші.

Президент України визначається конституцією, як глава держави, що виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання конституції, прав та свобод людини і громадянина. Він обирається громадянами України на основі загального, рів­ного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування стро­ком на п'ять років. Одна і та же особа не може бути Президентом України більше двох термінів підряд. Президент представляє державу на міжнародній арені, веде перего­вори і укладає міжнародні договори України, забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави, приймає рішення про визнання іноземних держав, призначає поза­чергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені Конституцією, призначає третину складу Конституційного Суду Ук­раїни, присвоює вищі військові звання, дипломатичні ранги та інші звання і чини, призначає за поданням Прем'єр-міністра України чле­нів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів ви­конавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій.

За згодою із Верховною Радою, Президент призначає Прем'єр-міністра України та приймає рішення про його відставку, призначає і звільнює Генерального прокурора України, Голову Антимонополь-ного комітету України, Голову Фонду державного майна України, Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України. Президент за поданням Прем'єр-міністра України утворює, реорга­нізовує та ліквідовує міністерства та інші центральні органи вико­навчої влади, має право скасовувати акти уряду. Президент є Вер­ховним Головнокомандуючим Збройних сил України. Він підписує закони, прийняті Верховною Радою, і має право вето щодо них із наступним поверненням їх на повторний розгляд парламенту. Пре­зидент здійснює й інші повноваження, визначені Конституцією.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. У своїй діяльності він керується Конституцією і законами України, актами Президента України. Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом України та підконтрольний й підзвітний Верховній Раді України. До його повноважень і обов’язків належить: забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України; вживання заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; забезпечення соціального захисту населення, вирішення питань освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування.

В Конституції визначені повноваження також третьої гілки влади – судової. Згідно з Основним законом правосуддя в Україні здійснюється виключно судами: Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції і дає офіційне тлумачення Конституції і законів. Його діяльність сплямована на посилення конституційного контролю в усіх без винятку сферах, стабілізацію і зміцнення конституційного ладу, утвердження принципу верховенства права та найвищої юридичної сили Конституції, прямої дії її норм, забезпечення конституційних прав свобод людини і громадянина.

Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди. Діють також апеляційні та місцеві суди.

За Конституцією місцеве самоврядування здійснюється безпо­середньо громадами і через органи місцевого самоврядування — сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Спільні інтере­си територіальних громад міст, селищ та сіл представляють районні та обласні ради. Склад ради села, селища або міста обирається меш­канцями відповідної територіальної одиниці на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки.

Чітке розмежування функцій законодавчої, виконавчої та судової гілок влади яке знайшло закріплення в Конституції України, є важливим чинником запобігання переростання будь-якої з них у диктатуру.

Конституція набула чинності з дня її прийняття - 28 червня 1996 р. З'явилась можливість на конституційному фундаменті, за допомогою передбачених Конституцією засобів і на основі її принципів завершити будівництво розвинутого громадянського суспіль­ства і суверенної, демократичної, правової, соціальної держави. Саме в цьому і полягає передусім історичне значення нової Конституції.

7. Створення нової нагородної системи.

Нагороди – важливий атрибут державності і незалежності України. Вони гідно репрезентують нашу державу у світі, сприяють підвищенню її політичного авторитетну серед інших країн.

В Україні встановлено такого виду нагороди, як президентські відзнаки. Першим орденом нашої держави стала “Почесна відзнака президента України”, який був заснований 18 лютого 1992 р. Ним нагороджувалися громадяни України та іноземних держав за особливі заслуги у розбудові суверенної, демократичної, правової держави. Почесної відзнаки за номером І було удостоєно відомого українського письменника, академіка НАН України голову української ради миру О. Гончара.

Відзнаку президента України “Орден Богдана Хмельницького” встановлено 3 травня 1995 р. Вже через кілька днів перші орденські знаки було вручено ветеранам Великої Вітчизняної війни з нагоди 50-ї річниці Перемоги.

Важливим кроком у розвитку системи нагород стало встановлення 23 серпня 1995 р. П’ятиступневої відзнаки президента України “Орден князя Ярослава Мудрого”. Ця нагорода мала універсальний загальногромадянський характер, оскільки нею могли бути відзначені всі категорії громадян України за визначні особисті заслуги у будь-якій сфері суспільної діяльності.

Дата добавления: 2015-05-22