Конверсія - перехід підприємств з виробництва оборонної до мирної продукції 3 страница

Нечисельність партійних лав пояснюється тим, що становлення політичних партій проходило в екстремальних умовах поглиблення економічної кризи, краху суспільства ідеалів, що спричиняло стрімке зростання соціальної напруженості, девальвації в очах значної частини населення демократичних цінностей, байдужості більшості населення до політики і політиків. Поява окремих партій пов’язана не з реакцією на суспільні запити, а з прагненням тих чи інших осіб “ввійти” в політику за допомогою утворень штучного характеру, які тримаються не на політичні спільноті, а на фінансових уливаннях.

3. Невизначеність соціальної бази. Відсутність стабільного електорату та зв’язку з ним.

Головною причиною цього явища є наявність старої соціальної структури, яка все ще перебуває у стані незавершеного розпаду, коли нові соціальні прошарки ще остаточно не викристалізувалися через недостатні економічні мотиви і стимули їх консолідації. Інакше кажучи, сучасні політичні партії в Україні утворилися раніше, ніж склалися соціальні групи населення, інтереси яких ці партії мають намір представляти в органах влади. Тому партії не змогли знайти чітких соціальних адрес і виконувати функції посередника у стосунках між особою і державою.

4. Порівняно чітка географічна зорієнтованість партій.

Партії ліберально-демократичного та націонал-радикального напрямку домінують у Західній Україні, партії комуністичного та соціалістичного спрямування – у Східній. На парламентських виборах 1998 р. навіть найбільш потужні партії (КПУ і Рух) не могли подолати 4% бар’єр у всіх областях України. Так, КПУ не зуміла подолати цю планку у двох областях – Івано-Франківській і Тернопільській. Рух отримав менше 4% голосів виборців у 6 областях (Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Сумській і Харківській).

5. Регіональний характер впливу частин політичних партій.

До таких партій належать, наприклад, СДПУ(о), яка набрала на парламентських виборах 1998 р. більш як 4% голосів в 4-х областях: Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, і “Громада”, яка подолала бар’єр тільки в Дніпропетровській, Луганській, Херсонській, Кіровоградській областях, причому в Дніпропетровській області за неї проголосувало 37,37% осіб, що складає більш половини всіх її виборців.

6. Невиразність ідеологічного обличчя партій.

Світоглядні позиції багатьох партій є досить суперечливими. Наприклад, в головних програмних цілях політичної партії “Батьківщина” зафіксовано такі класичні за європейською традицією соціал-демократичні поняття, як “суспільство справедливості й добробуту”, “демократичний соціальний лад”, “суспільство загальної солідарності й справедливості”. Водночас, ліберальні економічні вимоги та консервативні політичні гасла дисонують з вищезгаданою соціальністю.

7. Численні розколи в середині політичних партій.

Розколовся Народний рух України. Трагічна загибель у 1999 р. лідера партії В. Чорновола не змогла припинити внутріпартійної боротьби. Виникли суперечності в партіях лівого спрямування. В результаті розколу з’явилося Всеукраїнське об’єднання лівих “Справедливість”, очолюване колишнім членом політвиконкому СПУ І.Чижем. Були створені Комуністична партія (трудящих), Комуністична партія України (оновлена), Комуністична партія робітників і селян.

Жодна з політичних партій не змогла виробити і донести до суспільства консолідуючу загальнонаціональну ідею. Більшість пар­тій являють собою штучні, віртуальні утворення, без соціальної опо­ри, діють не як політичні організації, а як групи підтримки того або іншого лідера на виборах, частина з них має регіональний або корпо­ративно-клановий характер. Соціологічні опитування напередодні парламентських виборів свідчать: менше 2% громадян України бажають бути членами якихось партій.

Діяльність політичних партій України особливо активізується напередодні парламентських виборів. У березні 1994 р. відбулися за мажоритарною системою вибори до Верховної Ради України. Вони вперше проводилися на багатопартійній основі. У виборах взяли участь 32 політичні партії. Право на утворення депутатських фракцій (чисельність яких мала перевищувати 10 чоловік) одержали тільки чотири партії - КПУ, Народний рух України, Селянська партія України і Соціалістична партія України.

29 березня 1998 р. відбулися чергові парламентські вибори. Вони проходили за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою (50% на 50%), тобто половина виборчих округів – 225 було залишено мажоритарними, у другій половині переможець мав визначитися на виборах за партійними списками. Партія або блок партій, які набирали більше 4% голосів виборців, діставали право на депутатські мандати пропорційно кількості поданих голосів. Партії, які не подолали 4% бар’єра, позбавлялися депутатських мандатів.

У результаті виборів 225 депутатських мандатів було розподілено наступним чином: Комуністична партія України здобула 84 мандати, Народний рух України – 32, блок СПУ – Сел.ПУ – 29, Партія зелених України – 19, Народно-демократична партія – 17, Прогресивна соціалістична партія України і СДПУ(о) – по 14 місць, “Громада” дістала 16 депутатських мандатів.

Парламентські вибори 1998 р. виявили відносну усталеність електоральних груп на флангах політичного спектру (КПУ, блок СПУ –Сел.ПУ та НРУ) і високий попит на потужну центристську партію.

31 березня 2002 р. знову проходили парламентські вибори за змішаною системою. У виборах брали участь більше 30-ти політичних партій і виборчих блоків. 6 з них – блок Віктора Ющенка “Наша Україна”, блок “За єдину Україну”, Комуністична партія України, блок Юлії Тимошенко, Соціалістична партія України, Соціал-демократична партія України (об’єднана) – подолали 4% бар’єр.

Кількість виборців, внесених до списків на виборчих дільницях, склала 37 403 661; кількість виборців, які взяли участь у голосуван­ні - 25 909 407 (69,26%). З них 635 199 чол. (2,45%) не підтримали кандидатів від жодної партії або блоку. За партійними списками блок Віктора Ющенка "Наша Україна", який сформували Народний рух України, Український народний рух, партія "Реформи і Поря­док", партія "Християнськр-Народний Союз", партія "Солідарність", партія ' Вперед, Україно!", Молодіжна партія України, Республі­канська християнська партія, Конгрес українських націоналістів, Ліберальна партія України, отримав 23,57% голосів і 70 депутатсь­ких мандатів. Комуністична партія України отримала 19,98% голосів і 59 мандатів. Блок "За єдину Україну!", куди входили Аграрна пар­тія України, Народно-демократична партія, Партія промисловців і підприємців України, Партія регіонів, партія "Трудова Україна" отримав 11,77% голосів і 35 мандатів. Блок Юлії Тимошенко, куди ввійшли Всеукраїнське об'єднання "Батьківщина", Українська народна партія "Собор", Українська республіканська партія, Українсь­ка соціал-демократична партія, отримав 7,26% голосів і 22 мандати. Соціалістична партія України одержала 6,87% голосів і 20 мандатів; Соціал-демократична партія України (об'єднана) отримала 6,27% голосів і 19 депутатських мандатів. Разом це склало 225 мандатів від багатомандатного загальнодержавного виборчого округу.

Враховуючи вибори за одномандатними (мажоритарними) виборчими округами, у новообраній Верховній Раді станом на 15 травня 2002 р. були утворені такі фракції: "Єдина Україна" -175 місць, "Наша Україна" - 119 місць, КПУ - 63 місця, СДПУ (о) -31 місце, Блок Юлії Тимошенко - 23 місця, СПУ - 22 місця і 14 депутатів були позафракційними. Усього було обрано 447 депу­татів із 450. На перше місце вийшла фракція "Єдина Україна".

Велика різниця між результатами голосування за партійними списками та за мажоритарними округами, на думку спостерігачів, свідчить про застосування адмінресурсу під час обрання депутатів-мажоритарників. Помітно, що вибори до Верховної Ради у березні 2002 р. розвіяли міф про значну підтримку комуністів, їхній показник на виборах 2002 р. був набагато меншим, ніж на виборах 1998 р. Жодна з партій, жоден з виборчих блоків не отримали більшості в Парламенті. Тому виникла потрібність створити парламентську більшість на основі комбінацій партій, які представлені у Верховні Раді.

Досвід партійного будівництва у незалежній У країні за 1991-2003 рр. свідчить, що політичні партії, за винятком тих, що мали власні фрак­ції у Верховній Раді, посідали другорядне місце в ієрархії інститутів політичної системи держави, їхній вплив на суспільно-політичне життя в Україні був мінімальний і обмежувався можливостями ок­ремих представників у структурах влади. Наявність значної кількості віртуальних партій, партій-бізнеспроектів, комерціалізація, олігархізація, регіоналізація дискредитували партійне життя. Назріла потреба у законодавчих та політичних заходах, надання партіям ідеологічного характеру: повин­ні змагатися ідеї, а не гроші. Але щоб ці заходи провести у життя, потрібно, щоб в Україні утворилося соціальне середовище для фор­мування політичне структурованого суспільства і сучасної багатопартійної системи.

3. Після отримання Україною політичної незалежності проблема духовного відродження встала на передній план. Тривале перебування українського на­роду у складі різних держав залишили глибокі деформації у мовній сфері. Достатньо сказати, що за переписом 1989 р. у складі населен­ня республіки було 72,6% українців, але з них вільно володіли рід­ною мовою лише 67%.

У цих умовах Верховна Рада 29 жовтня 1989 р. прийняла "Закон про мови в Українській РСР". Це був абсолютно логічний крок, який юридичне закріплював державний статус української мови, гарантував рівноправність мов усіх народів, що проживали на тери­торії України, і в той же час створював необхідні умови для розши­рення сфери функціонування української мови - мови корінного народу держави. Відповідно до закону протягом п'яти років українська мова мала бути впроваджена в діяльність державних установ. Проте реального контролю за виконанням Закону про мови не було передбачено, що обумовило уповільнення його виконання, формальній характер наявних змін.

Міністерство освіти України у 1991-2003 рр. намагалося актив­но впливати на ситуацію в мовній сфері, зокрема, проводились за­ходи щодо переведення відсотку першокласників в оптимальну від­повідність з національним складом населення даного району, прове­дення з 1993 р. вступних іспитів до вузів українською мовою тощо. Це дало певні наслідки. Так якщо в 1988/1989 навчальному році кількість тих, хто навчався в закладах з українською мовою навчан­ня становила 47,4%, то в 1991/1992 р. - 49%, а в 1995/1996 р. - 58%, у 2002/2003 р. - понад 70%.

Незадовільним є стан із друком підручників і взагалі книжок українською мовою. Питома вага книг українською мовою в загаль­ному обсязі накладу зменшилася. Комерціалізація видавничої спра­ви, відсутність дієвої підтримки української книговидавничої спра­ви з боку держави спричинилися до цього явища. Активно діють і антиукраїнські сили, переважно у східних та пів­денних регіонах республіки, які чинять усілякі перешкоди процесу відродження української мови та культури. Окрім того, стрімке па­діння життєвого рівня народу в 1990-х рр. відволікало людей від духовних потреб, змушувало їх концентрувати всі зусилля на проб­лемі виживання.

Мовна проблема ще тривалий час буде залишатися серйозною не тільки для української культури, а й для всього суспільного життя республіки. Потрібні роки, щоб змінився менталітет українського сус­пільства, щоб більшість усвідомила, що мова рідного народу - це аб­солютно необхідний елемент духовної культури цивілізованої людини.

На початку 1990-х в межах України, окрім 37,4 млн. українців, проживало 11,3 млн. росіян, 450 тис. євреїв, 400 тис. білорусів, в Україні 320 тис. молдаван, 130 тис. румун, 220 тис. поляків, 160 тис. угорців. 230 тис. болгар, 250 тис. кримських татар, а також греки, гагаузи, цигани, караїми, німці та інші. Україна у царині здійснення справедливої і толерантної національної політики опікувалася національно-культурними, у тому числі мовними, по­требами усіх народів, представники яких жили на українській землі. Основне завдання етнічної політики полягало у забезпеченні гармо­нійного співіснування громадян України різних національностей. Конституція України, Декларація прав національностей Ук­раїни, закони "Про національні меншини в Україні", "Про освіту", "Про мови в Україні", "Про об'єднання громадян", "Основи законо­давства України про культуру" проголосили рівні політичні, соціально-економічні, культурні права всіх громадян, незалежно від їхньої національності, створили необхідні умови для відродження й роз­витку культур національних меншин в Українській державі.

В умовах демократичного ладу усі народи, що мешкали в Україні, почали самоорганізовуватися, у них помітно поширилася етнічна самосвідомість, потяг до рідної культури і мови. На 2003 р. в Украї­ні було організовано понад 450 національно-культурних товариств, 39 етнічних спільнот конституювалися як національні меншини і утворили свої національні громадські організації.

В Україні в 2002/2003 навчальному році діяло понад 2,5 тис. російських, 130 румунських та молдавських, 65 угорсь­ких, 15 кримськотатарських, 6 єврейських, 4 польських школи. В Україні функціонували російські, циганський, угорсь­кий, єврейський, кримськотатарський театри, діяло 2,5 тис. колек­тивів художньої самодіяльності мовами національних меншин. Мо­вами етнічних спільнот у 2002 р. видавалося понад 1,4 тис. періо­дичних видань, друкувалися підручники, словники, художня та нау­кова література.

Здобуття незалежності, розбудова демократичної та правової Української держави вимагали докорінної перебудови системи ос­віти в республіці. Освіта мала відповідати новим, пострадянським реаліям українського життя, бути чітко національне зорієнтованою. У листопаді 1993 р. Кабінет Мі­ністрів України затвердив програму "Освіта" ("Україна XXI століт­тя"). Суть нової програми освіти полягала у докорінному оновленні педагогічного процесу: децентралізації та демократизації управлін­ня освітою, диференціації, гуманізації, індивідуалізації навчально-виховного процесу, безперервності освіти та багатоваріантності нав­чальних планів і програм, переорієнтації всієї сфери освіти на пріо­ритетний розвиток особистості та створення для цього відповідних умов у суспільстві.

Реформування системи освіти у сучасній Україні - надзвичай­но складна і масштабна справа, адже ця система включала більше 48 тис. закладів та установ, у яких навчалося 15 млн. учнів та студентів, працювало понад 2 млн. фахівців. В 1991-2003 рр. кожен третій мешканець України або навчався, або навчав.

У перші роки незалежності у сфері освіти з'явилася низка пози­тивних тенденцій: розпочалася деідеологізація та демократизація навчального процесу, більшу увагу стали звертати на національну історію, культуру, традиції. У школах України з 1991/1992 навчального року припинило­ся вивчення історії СРСР, яка насправді була історією Росії. Як вітчизняна почала вивчатися історія України.

У ході реформування вищої освіти утворилися нові структури освітньо-кваліфікаційних рівнів, сформовано перелік напрямків підготовки і спеціальностей, за якими ведеться підготовка. Визначено статуси вищих навчальних закладів нового типу - галузевий університет, академія, коледж.

Міністерство освіти і науки України регулярно проводило масштабні акції - ліцензування і акредитації ВН3. Ліцензування, тобто надан­ня дозволу на освітню діяльність, є цілком новим заходом, пов'язаним з тим, що держава відмовилися від монополії на навчальні заклади освіти. Ліцензії видаються закладам усіх форм власності, якщо вони від­повідають вимогам щодо якості навчання і його відповідності затверд­женим критеріям. Акредитація, тобто визначення професійного рівня діяльності та юридичного статусу навчального закладу, проводиться за чотирма рівнями. Найвищій, ІV рівень акредитації струмують в основному університети та академії. В Донецькій області ІV рівень акре­дитації отримали Донецький національний університет Донецький національний технічний університет, Донецька державна академія будівництва і архітектури та інші ВНЗ. Новим явищем стало створення та розвиток вищих навчальних закладів недержавної форми власності. На початок 2002 р. в Україні їх діяло понад 120.

Як і все суспільство, сфера освіти потрапила у зону глибокої кризи. У 1990-ті рр. посилювався залишковий принцип фінансування освітянських потреб. У1992 р. частка бюджету на розвиток освіти ста­новила 12,6%, у 1993 р. - 11,7%, у 1994 р. - 9,5%, у 1996 р. - 4,97%, у 1999 р. - 3,85%, у 2002 р. - 4%. Соціальний престиж педагогічної праці падав. Головна причина цього явища — злиденна оплата праці вчителів. У 1997/1998 р. вона складала 130 гривень, у 2002/2003 р. - 250 грн., але і цю зарплату затримували на кілька місяців.

Ще одна негативна тенденція у розвитку вітчизняної освіти - це необґрунтованість структури підготовки кадрів на сучасному етапі. За даними Міністерства освіти України, в 1991-2003 рр. мало місце перевищення випуску над потребою низки інженерних, економіч­них, юридичних професій, але вузи продовжували їх готувати, по­глинаючи бюджетні кошти і збільшуючи кількість безробітних з ви­щою освітою. Подібна ситуація спостерігалася із випускниками дея­ких спеціальностей в середніх спеціальних навчальних закладах. У 1992-2003 рр. більшість інститутів отримали статус університетів або академій без докорінної перебудови їхньої роботи.

Проблемою для освіти в 1991-2003 рр. була невідповідність матеріально-технічної бази освіти оптимальним нормативам і потребам суспільства. За 1991-2003 рр. кількість зак­ладів освіти, що проводили заняття в 2-3 зміни, зросла майже на 1,5 тис. Не краща ситуація із забезпеченням засобами навчання. Школи були забезпечені підручниками лише на 60% від потреби, методичними посібниками - на 50%, технічними засобами навчан­ня - на 15-20%.

Скорочувалася мережа шкіл. Лише за 1996/1997 р. було закрито понад 100 шкіл, 16 тис. класів, скорочено понад 10 тис. вчителів, пере­важно у малокомплектних сільських школах. Скорочувалася мережа закладів дошкільного та позашкільного виховання. За 1992-2003 рр. 50% підліткових, фізкультурно-оздоровчих, різнопрофільних клубів було переобладнано під склади, офіси, приватні магазини тощо.

У системі вищої школи негативні тенденції проявилися, насам­перед, у втраті наукового потенціалу, недостатньому фінансуванні, фактичній відсутності планового, обов'язкового розподілу випуск­ників вузів державної форми власності.

1991-2003 рр. були важкими для вищої школи. Відбулося ско­рочення професорсько-викладацького корпусу, зросло навантаження на одного викладача без відповідного матеріального заохочення, матеріально-технічна база багатьох вузів перебувала у незадовіль­ному стані. За роки незалежності (1991-2003 рр.) здобули освіту в нав­чальних закладах усіх типів понад 18 млн. молодих людей. Відтак Україна отримала потенційно потужний, не обтяжений канонами і стереотипами ми­нулого людський, кадровий ресурс, спроможний взяти на себе від­повідальність за долю держави і суспільства у XXI ст.

Важливою складовою частиною духовної культури є наука. У 2001 р. науковий комп­лекс України включав 1479 наукових організацій. Науково-технічні роботи виконували 113,3 тис. спеціалістів. Провідним науковим центром залишалася Академія наук України, яка у 1994 р. отримала статус національної. Була заснована низка галузевих академій.

Помітні зрушення відбулися у гуманітарних науках, де швидко долалася марксистсько-ленінська догматика, стиралися "білі" плями, переглядалися застарілі концепції і підходи, актуалізувалася тема­тика досліджень, були відкриті нові суспільствознавчі інститути — української археографії, сходознавства тощо.

У науковій сфері накопичувалося чимало проблем. Фінансування наукових досліджень залишалося вкрай недостатнім. Якщо на початку 80-х рр. для потреб науки держава виділяла 4,6-4,8% національного доходу, то в 1994 р. асигнування на науку становили менше 1%, а в наступні роки - тільки 0,5%. Вітчизняні науковці мали наприкінці 1990-х років обладнання та інформації у 100 разів менше, ніж їх західні колеги. У результаті відбувався відплив учених із наукових установ краї­ни. У 1991-2003 рр. пересічно щороку до 10 тис. дипломованих спе­ціалістів виїжджали з України в пошуках роботи за кордоном. Най­більше цінувалися на Заході українські генетики, фізіологи, біохі­міки, фізики-теоретики, програмісти.

Процеси оновлення за роки незалежності охопили також літературу і мистецтво. У 1991-2003 рр. у літературно-мистецькому процесі дедалі активніше утверджувався плюралізм. Необхідно відзначити наповнену високим громадянським змістом творчість О. Гончара, І. Драча, Д.Павличка, П. Мовчана, В. Яворівського, Р. Лубківського, Р. Іваничука, С. Плачинди, О. Мусієнка, О. Сизоненка, І. Дзюби, Ю. Щербака та ін.

Значним явищем у літературно-мистецькому житті держави стало повернення із забуття творів В. Винниченка, М. Куліша, М. Хвильового, М. Зерова, О. Олеся, Є. Маланчука, Г. Косинки, Є. Плужника, дисидентів-шістдесятників — В. Стуса, І. Світличного, Є. Сверсткжа, Ігоря та Ірини Калинців та ін. Повернувся із вигнання письменник і правозахисник М.Руденко. Вітчизняні читачі отримали змогу прилучитися до творчості лі­тераторів і митців української діаспори — У. Самчука, В. Барки, І. Багряного, О. Ольжича, О. Теліги, Ю. Липи, О. Лятиринської, В. Курилика, Г. Крука та ін.

Обнадійливі зрушення стали помітними в театрі, кінематографі, музиці. Яскравим явищем в українському кінематографі стали ба­гатосерійні фільми за творами української літератури: "Сад Гетсиманський" за мотивами творів І. Багряного, "Пастка" - І.Франка. Позитивно зустріли глядачі багатосерійний телефільм "Роксолана", фільм "Атентат" тощо. На кінофестивалі в Сан-Ремо (Франція) фільм "Ізгой" (режисер В.Савельєв) отримав Гран-прі. На кінофестивалі в угорському місті Дьєрдь у 1994 р., де було пред­ставлено понад 100 фільмів із різних країн, із 10 призів 4 отримали українські кіномитці ("Кордон на замку" режисера С. Лисенка, "Хро­ніка повстання у Варшавському гетто" режисера Й. Дулевської, "Портрет, пейзаж, натюрморт" режисера С. Бусовського, "Спілка одноногих" режисера О.Столярова). Розвиток театрального мистецтва в Україні в 1991-2003 рр. був пов'язаний із творчістю таких новаторів-режисерів, як І. Борис, Р. Віктюк, С. Донченко, С. Мойсеєв, В. Петров.

У 1992 р. було утворено Всеукраїнську музичну спілку. Плідно працювали композитори О. Білаш, І. Кара-биць, О. Морозов, А. Горчинський. Широкої популярності набули фестивалі: "Червона рута", "Пісенний вернісаж", "Берегиня" тощо. Нові пісні дарували слухачам О. Білозір, М.Гнатюк, Р. Кириченко, П. Дворський, І. Попович, В. Шпортько, В. Зінкевич, А. Кудлай, В. Білоножко, Л. Сандулеса, П. Зібров та ін. В українську культуру повернулося ім'я видатного танцюриста, хореографа і тео­ретика класичного балету з діаспори С.Лифаря.

Плюралізм, багатогранне художнє відтворення світу неможливі без визнання новаторських форм, зокрема тих, що належали до аван­гарду. Нині доробок художників-авангардистів широко представ­лений на численних вернісажах багатьох міст України. Останніми роками українське образотворче мистецтво збагати­лося картинами А. Антонюка, Ю. Герца, В. Зарецького, творчість яких була відзначена державною премією ім. Т. Шевченка.

В умовах переходу до ринку розвиток літератури, театру, музики, кіно зіткнувся з низкою складних проблем і труднощів. Передусім виникла проблема фінансування. Бюджетне фінансування культу­ри у 2002 р. склало 0,22% валового внутрішнього продукту. Ставка працівника культури у 2001 р. складала пересічно всього 170 грн. Чимало митців опинилося за межею бідності. Одночасно на ук­раїнську культуру насунулась інша небезпека — всеохоплююча ко­мерціалізація, низькопробна поп-культура. Комерційні канали та видавництва поспіль русифіковані і під різними вигаданими приводами не зби­раються в найближчому майбутньому українізуватися. В організації та здійсненні різноманітних культурних програм все більшу роль відіграють благодійні фонди. Серед них - благо­дійний фонд "Літературна скарбниця" при Спілці письменників України, діють фонди М. Грушевського, Український фонд підтрим­ки культури та ін.

Відродження духовності українського народу значною мірою пов'язане з відродженням релігійного життя релігії і церкви, збереженими ними загаль-нолюдськими культурними та моральними цінностями. Про відродження релігійного життя в республіці крас­номовно свідчить поява значної кількості релігійних общин, рестав­рація та відновлення функціонування старих храмів, побудова но­вих культових споруд, збільшення набору до духовних навчальних закладів тощо. Були зняті заборони на релігійне життя, забезпечено з боку дер­жави реальні гарантії свободи совісті. Це привело в лоно церкви значну кількість людей. Якщо в 1985 р. в Україні існувало 5,5 тис. релігійних общин 18 різних конфесій та напрямів, то на 1 січня 2003 р. в Україні нараховувалося 28,6 тис. релігійних організацій 54 віросповідань.

Разом із тим у релігійному житті в Україні накопичувалися певні проблеми. Передусім поглибився розкол у православній церкві. У 1991 р. в Україні діяли дві православні церкви: Українська православна церква, підпорядкована Московському патріархату, і Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). У листопаді 1991 р. митрополит Київський Філарет скликав собор єпископів України, який ухвалив звернутися до Московсь­кого патріарха з проханням надати автокефалію, тобто канонічну самостійність, Українській православній церкві. Але Москва відмо­вила і позбавила Філарета сану. У результаті стався розкол. У 1992 р. у Києві відбувся церковний собор, де прихильники Філарета утворили разом із частиною УАПЦ Українську правос­лавну церкву Київського патріархату (УПЦ-КП). Частина УАПЦ не пішла на це об'єднання і збереглася як окрема церква.

У той же час у Харкові у 1992 р. теж відбувся церковний собор, де противники Філарета обрали Київським митрополитом Воло­димира (Сабодана). Він очолив Українську православну церкву Московського патріархату (УПЦ-МП). Таким чином, православна церква в Україні на 2003 р. виявилася розколотою на три гілки: УПЦ-КП (3,1 тис. парафій), УАПЦ (1,1 тис. парафій), УПЦ-МП (10 тис. парафій). Основні святині православ'я в Україні - Києво-Печерський і Почаївський монастирі перебували в руках УПЦ-МП.

У церковному житті в Україні перших років незалежності були міжцерковні конфлікти. Активними учасниками цих конфліктів, на жаль, є найбільші і найвпливовіші церкви: УПЦ-МП, УПЦ-КП, У ГКЦ, УАПЦ. Конфлікти, як правило, мали два епіцентри: проти­стояння по лінії православні -греко-католики та внутрішня бороть­ба в рамках православ'я. Причиною міжцерковних зіткнень найчастіше були суперечки за культові приміщення, майно, поділ сфер впливу, боротьба за лідерство тощо.

В Україні існують римсько-католицька церква, 32 на­прями протестантства (баптисти, адвентисти сьомого дня, єговісти тощо), общини іудеїв, іслам, нетрадиційні культи (РУН – віра, кришна­їти, буддисти).

Поряд з позитивними моментами в розвитку культури мали місце негативні моменти: українській культурі катастрофічно не вистачало коштів, що часто призводило до закриття чи перепрофілювання культурно-просвітніх закладів. Значну шкоду завдає комерціалізація процесів в мистецтві. Україна зіткнулася також з таким явищем, як американізація культури, що особливо відчувалося в кінематографії.

4. Процес переходу зовнішньополітичної діяльності України на шлях самостійності і рівноправності у міжнародних стосунках розпочався з моменту визнання її незалежності держа­вами світового співтовариства. Польща першою серед країн світу, уже 2 грудня 1991 р., визнала незалежну Українську державу. Того ж дня Україну визнала Канада, де проживає велика українсь­ка громада. З грудня дипломатичне визнання прийшло із Угорщини— країни, з якою наша республіка має спільний кордон, а на Закарпатті проживає значна кількість угорців — громадян Української держави. 4 грудня 1991 р. Україну визнали Литва і Латвія, 5 грудня — Болгарія, Хорватія, Аргентина, Болівія і Росія, тобто відразу п'ять держав. Усього протягом грудня 1991 р. Україну визнали 68 держав світу, а на кінець 1992 р. - 130 країн. Наприкінці першого десятиріччя незалежності Україна налагодила дипломатичні стосун­ки з 138 державами світу, а в 46 країнах відкрила дипломатичні та консульські представництва.

Головні засади зовнішньої політики України чітко сформульовані у Декларації про державний суверенітет (липень 1990 р.) Основних напрямах зовнішньої політики (липень 1993 р.) та в Конституції 1996 р. Зовнішня політика нашої держави була спрямована на виконання таких завдань: утвердження і розвиток республіки як незалежної демократичної держави; збереження територіальної цілісності та не­доторканності її кордонів; захист прав та інтересів громадян Украї­ни, її юридичних осіб за кордоном; розповсюдження у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Головними сферами зовнішньополітичної діяльності України ста­ли: розвиток двосторонніх міждержавних відносин, розширення участі у європейському регіональному співробітництві, співробіт­ництво у рамках СНД, членство в ООН та інших міжнародних орга­нізаціях. Пріоритетними напрямками двохсторонніх відносин Украї­ни стали відносини з прикордонними державами і західними краї­нами — членами НАТО та Європейського Союзу.

Важливою складовою діяльності України на міжнародній арені була її участь у міжнародних організаціях. Насамперед Україна як одна з держав-засновників ООН активно співпрацювала у цій поважній міжнародній організації. Свідченням авторитету України в ООН є обрання її представника — міністра за­кордонних справ Г. Удовенка — головою 52-ї сесії Генеральної асамблеї ООН у 1997 р. і членство України в Раді Безпеки ООН у 2000-2001 рр.

Дата добавления: 2015-05-22