Філософські погляди Михайло Козачинський

Мануйло Козачинський (1699-1755) [99] народився в містечку Ямпіль у збіднілій українській шляхетській родині. Освіту здобував у Києво-Могилянській академії. Студентом багато мандрував, побував у багатьох слов’янських країнах, Німеччині. Спочатку викладав у Києво-Могилянській академії риторику. Був посланий митрополитом Р.Заборовським до Сербії, де реорганізував у Сремських Карлівцях школу на зразок Києво-Могилянської академії, в якій викладав латину, поетику й риторику, був її префектом та ректором. У Карловецькому шкільному театрі в 1734 р. була поставлена написана ним «Трагедія, сиріч сумна повість про смерть останнього сербського царя Уроша П’ятого і про падіння Сербського царства». Написана староукраїнською мовою, вона була надзвичайно популярною в Сербії та стала важливим моментом у становленні сербського театру.

Повернувшися в Україну, М.Козачинський у 1739 р. почав викладати філософію в Києво-Могилянській академії, де прочитав три дворічні курси. Після закінчення викладання в академії став ігуменом Гадяцького Красногірського Гадяцького монастиря, а пізніше – архімандритом Слуцького Троїцького монастиря.

В особі М.Козачинського маємо типового представника просвітництва, який у своїй філософії був близьким до представників неосхоластики. Він, як і Ф.Прокопович та інші професори Києво-Могилянки, вважав, що основним рушієм суспільного розвитку є освіта і саме вона допомагає вдосконалювати світ. Вищим суддею в житті й діяльності як окремого індивіда, так і цілого суспільства визнавав розум. Щастя людини, на його думку, полягає у вмінні використовувати власний розум, у постійному втіленні його постулатів у життя. Мислитель відмовлявся від некритичного ставлення до авторитетів, засуджував марновірство і віру у чудеса. Високо цінував самопізнання людини.

У питаннях гносеології філософ виходив із засади про можливість пізнання світу, який існує об’єктивно, незалежно від людини. Висловлював переконаність у необмеженості здатностей людського розуму як у сфері пізнання, так і віри. М.Козачинський дотримувався сенсуалістичних поглядів, вважав, що розум людини подібний до «чистої дошки». Відповідно, ніяких вроджених ідей не існує. Вродженими є лише здатність відчувати, уявляти, думати. Все інше формується під впливом зовнішнього світу. Критерієм істинності пізнання вважав «природне світло розуму».

Мислитель стояв на позиціях теорії «подвійної істини», розмежовував філософію й теологію, науку і віру, природне й надприродне. Філософію трактував як сферу розуму, а теологію – як сферу віри. Високо цінував науку, науковий пошук, прихильно ставився до поглядів М.Коперника та Г.Галілея.

Розглядаючи онтологічні питання, М.Козачинський виявляв прихильність до деїстичних поглядів, розумів Бога як творця природи і зовнішню причину руху й розвитку. Бог, сотворивши світ і наділивши його внутрішньою причиною саморозвитку, руху й вдосконалення, не втручається в хід природних процесів, подій та явищ. Він виступає лише гарантом стабільності й порядку в природі, охоронцем природних законів.

Тіло, трактоване М.Козачинським як субстанція, має своїм чинником існування матерію. Вона сприймається з досвіду. Розглядаючи природні речі, їхнє виникнення та руйнування, на думку мислителя, ми приходимо до думки про існування першоматерії. Її не можна побачили, про неї можна лише мислити.

М.Козачинський наголошував на єдності матерії та форми. З одного боку, матерія прагне до форми; з іншого, форма – до матерії. Матерія й форма – дві необхідні основи (принципи) природного буття, без яких воно не може існувати. Матерія, на його думку, є однотипною в усіх тілах; також немає відмінностей між матерією небесних тіл і земних.

До необхідних властивостей матеріальних тіл М.Козачинський відносив рух. Розглядав його як зміну, завдячуючи якій річ стає іншою в порівнянні з тим, якою вона була раніше. Нараховував шість видів руху: народження й загибель, збільшення і зменшення, зміна якості і переміщення. Стан спокою розглядав двояко: негативно, коли відсутній рух у тілі, й позитивно, якщо спокій береться як визначення рухомого тіла. З тілом пов’язувався час. Філософ вважав, що коли позбавляємося часу, то позбавляємося й самої природної речі.

М.Козачинський був одним із професорів Києво-Могилянської академії, який включав до свого філософського курсу етику. Правда, його етичний курс не зводиться виключно до розгляду питань моралі. У ньому М.Козачинський охоплює широке коло питань практичної філософії, в т.ч. й політики. До останньої в нього, радше, негативне ставлення. Ось, наприклад, як він дає визначення політиків: «Під іменем політиків розуміємо тих, які правдами й неправдами домагаються почестей. Зрозуміло, вони все своє щастя зосереджують у владі, знатності, пошані, похвалі, славі, блиску… Влада тут домінує над усіма почестями» [100]. У таких міркуваннях при бажанні можна знайти вияви «анархічної» української ментальності, для якої притаманне несприйняття держави й політики.

Важливим моментом етичних та суспільних поглядів М.Козачинського була свободолюбивість. У них він спиралися на вчення про людину як частину природи, використовуючи з цією метою ренесансну теорію природного права. Виходячи з неї, витлумачував поняття «людська природа» як прагнення людини до самозбереження. А це, на його думку, полягало в підпорядкуванні «природним законам». Найважливішими правами людини мислитель вважав право на життя, свободу совісті, право приватної власності та вибору. Де немає права вибору, вважав він, там не існує й свободи. Природним станом людини, на його думку, є не досуспільний, а стан суспільний (громадянський), який не перешкоджає, а, навпаки, підсилює дію «природного закону». Саме в такому стані природні права людини можуть виявлятися в повному обсязі. На відміну від Ф.Прокоповича, М.Козачинський вважав неприпустимим відчудження природних прав людей на користь державної влади при укладенні суспільного договору. Якщо володар порушує природний закон, то його разом з підданими варто «просвітити» і в такий спосіб підкоритися «природному закону».

У етичному курсі М.Козачинський чимало уваги приділяв питанням щастя й благ. Блага поділялися ним на природні та штучні. Природні – це все те, що пов’язане із задоволенням природних потреб (їжа, одежа, житло тощо). Штучні ж – це блага, які самі по собі не потрібні для природи людини, однак допомагають їй. Без природних благ людина не може існувати. Однак вони ще не роблять людину щасливою. Щастя – це не чуттєві насолоди, не влада, почесті, слава. Воно полягає у здоров’ї тіла, «добрій долі». До цього людина рухається з допомогою пізнання, почуття любові до інших.

Філософські погляди М.Козачинського – важливий етап у розвитку філософської думки в Києво-Могилянській академії. Його натурфілософія справила певний вплив на Г.Кониського, а етика – на Г.Сковороду.

Дата добавления: 2015-05-22