Становлення радянського права

По

1(4

менською СРР. Отже, ще більше посилювалася особлива роль ра­дянської Росії у федерації.

Робітничо-селянські договори про воєнний та господарський союз підбили підсумок розвитку федеративних відносин між ра­дянськими республіками в період, що розглядається, та були під­ставою для їх подальшої інтеграції в нових, мирних умовах. Зміц­нення диктатури пролетаріату — ось що було визначальним у діяль­ності Комуністичної партії при вирішенні проблеми національно-державного будівництва¹.

^: Чекмич В. А. Победа Великого Октлбря н ст»но»лени<? Союза советских р*спублнк (1917—1922) — К,, 1986

Розділ 1. Держава і право в роки громадянської війни і воєнної інтервенції

4. Будівництво радянських іїройншс сил

§ 4. Будівництво радянських збройних сил

а/ЯР" ^ктивнУ Діяльність щодо створення та зміцнення збройних ¹ /А Ґ сил органи радянської влади розгорнули в 1917—1920 рр. ■•./іЖ?В Україні у другій половині грудня 1917 р. налічувалося " 40 тис. червоногвардійців, у січні — понад 50 тис. і в люто­му 1918 р. — не менше 120 тис. Проте і такого зростання Червоної гвардії було недостатньо, щоб вона змогла вико­нати воєнні завдання, які стояли перед пролетарською диктатурою. Більшовикам була потрібна регулярна армія.

25 грудня 1917 р. Народний Секретаріат доручив військово-революційному комітету при ЦВК Рад України розпочати організа­цію Червоної гвардії для операцій у загальноукраїнському масшта­бі. Реорганізація Червоної гвардії в Червону армію найшвидше від­бувалася в Донбасі.

31 грудня 1917 р. народне секретарство з військових справ оприлюднило звернення до трудящих із закликом записуватися до полків Червоного козацтва, 20 січня 1918 р. Народний Секретаріат прийняв декрет про утворення Червоного козацтва, який відтворю­вав основні принципи декрету Леніна про організацію Червоної ар­мії: класовий характер армії; необхідність рекомендацій револю­ційних організацій, більшовицьке керівництво в армії.

Проте назва «Червоне козацтво» за усіма частинами, які фор­мувалися на підставі зазначеного декрету, не закріпилася. Так, полк, сформований 28 грудня в Харкові як перший полк Червоного козацтва, 1 березня 1918 р. за рішенням зборів полку було пе­рейменовано в «Перший робітничо-селянський полк Червоної ар­мії». Згодом, у розпалі громадянської війни та воєнної інтервенції, на базі цього полку було сформовано бригаду, а потім і корпус Чер­воного козацтва, яким командував В. Примаков.

Поряд із залученням до Червоної армії добровольців нерідко мало місце й формування червоноармійських з'єднань на недобро-вільних засадах, насамперед це стосувалося солдатів старої армії, оскільки лише у такий спосіб можна було негайно одержати добре навчені підрозділи, що мало певне значення для боротьби за владу. Посилаючись на наказ верховного головнокомандувача М. Крилгн-ка, ЦВК Рад солдатських, матроських, робітничих та селянських депутатів Румунського фронту, Чорноморського флоту та Одесько­го військового округу 10 січня 1918 р. наказав припинити розфор­мування військових частин та розпочати створення на іх базі час-

тин Червоної армії. На фронті інколи до складу Червоної армії включали військові підрозділи майже в повному складі.

VII з'їзд РКП(б) у резолюції «Про війну і мир» найважли­вішим завданням партії та радянської влади проголосив здійснення найенергійніших та найрішучіших заходів щодо підготовки до «со­ціалістичної війни». Ленін писав: «Нам потрібна тепер армія в три мільйони осіб. Ми можемо її мати. 1 ми матимемо її».

Окупація України австро-німецькими військами не зупинила повністю роботу з формування української Червоної армії — вона лише здійснювалася у своєрідних і надзвичайно складних умовах У вересні 1918 р., коли в Україні ще панували окупанти, ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У прийняли рішення про створення регулярної Україн­ської радянської армії. Виконуючи постанову ЦК КП(б)У, Цент­ральний військово-революційний комітет України видав 22 вересня наказ про формування в нейтральній смузі із загонів українських повстанців двох регулярних дивізій, які мали стати ядром майбут­ньої Червоної армії радянської України. У формуванні цих дивізій та окремих загонів активну участь брали В. Боженко, М. Крапи-в'янський, І. Локотош, В. Примаков, М. Щорс та інші організатори військового будівництва.

Українська Червона армія діяла у тісному зв'язку з Червоною армією РСФРР. Після анулювання Брестського договору Раднар-ком РСФРР 17 листопада 1918 р. дав вказівку про організацію Рев-військради групи військ Курського напряму. Російські війська бра­ли участь у відновленні радянської влади в Україні. Наприкінці січ­ня 1919 р. відповідно до постанови Реввійськради РСФРР створюва­вся Український фронт, до якого повністю включалася українська Червона армія та деякі військові частини з РСФРР. В усіх операти­вних питаннях командувач Українського фронту підпорядковував­ся головнокомандувачу збройних сил РСФРР. 29 січня членами Реввійськради Українського фронту було затверджено Ю. Коцю­бинського і Є. Щаденка, трохи пізніше — О. Бубнова. Отже втілю­валося в життя рішення більшовицької партії про злиття збройних сил радянської України з військами РСФРР.

27 грудня 1918 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд ух­валив Положення про Робітничо-Селянську Червону Армію Украї­ни, де зазначалося, що «усі громадяни від 18 до 40 років беруться на облік і зараховуються до резерву армії». До Червоної армії при­ймалися також добровольці за рекомендацією радянських організа­цій та партій.

Розділ І. Держава і прало в роки громадянської війни і воєнної інтервенції

4. Будівництво радянських збройних сил

Принцип військового обов'язку закріплювався і в Конституції УСРР. У результаті чисельність Червоної армії в Україні на кінець весни 1919 р. перевищувала 188 тис. осіб, організованих у три армії.

Роботою місцевих військкоматів з мобілізації до армії керував військовий відділ Тимчасового робітничо-селянського уряду. 29 січ­ня 1919 р. замість військового відділу було створено наркомат з вій­ськових справ УСРР. Йому підпорядковувалися три військові окру­ги: Харківський, Київський та Одеський.

З виходом радянських військ до Чорного моря виникла проб­лема відродження Чорноморського флоту, для вирішення якої при наркоматі з військових справ навесні 1919 р. створювалося морське управління

Організувати регулярну армію відразу не вдалося. На почат­ку 1919 р. у ній були поширені партизанські настрої, слабкою була дисципліна. Більшовики вимагали посилення робітничого прошарку в радянських військах. У другій половині травня розпочалася мо­білізація робітників для надання допомоги Південному фронту, яка забезпечила 38 тис. осіб поповнення.

Велику роль у будівництві Червоної армії відіграли рішення VIII з'їзду РКП(б) а військового питання. РКП(б) здійснювала по­літичне керівництво військами. ЦК КІІ(б)У займався підбором кад­рів політичних працівників. У зв'язку з денікінським нападом парт-організації України до вересня 1919 р. відправили на фронт 20 тис. комуністів — майже 60 % усього складу КП(б)У.

1 червня 1919 р. Український фронт було розформовано. Із частин 2-ї української армії та військових частин, що прибули з РСФРР, було створено 14-ту армію, яка увійшла до складу Півден­ного фронту, а з частин 1-ї та 3-ї українських армій — 12-та армія, яка увійшла до складу Західного фронту. З метою подальшого об'єднання збройних сил у серпні 1919 р. ліквідували наркомат з військових справ України; його функції перейшли до Реввійськ-ради РСФРР.

У 1920 р. для боротьби з польськими інтервентами та війська­ми Врангеля на території України з частин об'єднаної Червоної ар­мії було створено два фронти, підпорядковані головному команду­ванню РСФРР: Нівденно-Західний — проти польських військ та Південний — проти Врангеля.

У галузі військового будівництва виникла і така специфічна форма організації війська, як трудові армії. Вони були організовані на початку 1920 р., коли настав короткочасний мирний перепочи­нок. Господарська розруха позбавляла радянські республіки мож­ливості утримувати п'ятимільйонну армію, не залучаючи її до про-

дуктивної праці. Водночас неможливо було розпочинати демобі­лізацію армії, оскільки було зрозуміло, що попереду — нові бої. Улітку 1920 р. Українська трудармія налічувала 483 тис. осіб і мала 186 тис. гіідвод. Вона використовувалася здебільшого для віднов­лення вугільних шахт Донбасу і залізниць, а також для проведення продрозверстки.

У Червоній армії були окремі інтернаціональні формування, що складалися з угорців, чехів, румунів, поляків, німців та пред­ставників інших національностей, які під впливом більшовицької агітації вступили у радянські війська.

Таким чином, у процесі створення Червоної армії в Україні неухильно втілювалися в життя більшовицькі принципи будівницт­ва армії соціалістичної держави. Червона армія як знаряддя дикта­тури пролетаріату з перших кроків її створення набувала яскраво вираженого класового характеру. Це була армія з централізованою системою управління, єдиною організаційною структурою та жорс­ткою революційною дисципліною, і підпорядковувалася вона, по су­ті, російському військовому керівництву.

Розділ 1. Держава і право в роки іромадянської війни і воєнної інтервенції

5. Органи упралління народним господарством

§ 5. Оргаїїи управління народним господарством

і кономічна політика мала вирішальне значення для долі соціалістичної держави. Наприкінці 1917 — на початку 1918 рр. радянська влада не мала ні досвіду управління виробництвом, ні кадрів для цього, вона могла лише орга­нізувати робітничий контроль над виробництвом. Функції контролю на окремих підприємствах покладалися на спе­ціальні кадрові комісії або безпосередньо на фабзавкоми. Створю­валися територіальні ради робітничого контролю. Як і в радянській Росії, в Україні створювалися також ради народного господарства, наприклад Південна обласна рада народного господарства в Доне-цько-Криворізькому басейні. Проте значної роботи до весни 1918 р. ці органи здійснити не встигли.

У системі державних органів України наприкінці 1918 — на початку 1919 рр. значне місце відводилося тим її ланкам, які були призначені для керівництва процесом становлення соціалістичного способу виробництва. У ході визволення республіки від іноземних окупантів і перемоги над національно-демократичними силами гос­подарські органи довелося створювати, по суті, на пустому місці У січні 1919 р. Президія ВРНГ РСФРР з метою надання допомоги Україні у відновленні народного господарства затвердила спеціаль­ну комісію ВРНГ при Тимчасовому робітничо-селянському уряді. Члени цієї комісії становили основне ядро відділу народного госпо­дарства України, головою якого став Е. Квірінг. Раднаргосп України зосередив управління всією промисловістю республіки у своїх ру­ках. Централізація управління народним господарством та засто­сування адміністративно-командних методів стали більшовицьким засобом боротьби з господарською розрухою. Найважливіші проми­слові підприємства і навіть цілі галузі промисловості підпорядкову­валися главкам та центрам Раднаргоспу України безпосередньо, ін­ші — губраднаргоспам.

Господарська розруха, успадкована від імперіалістичної вій­ни, подальше загострення громадянської війни внесли нові корек­тиви в структуру органів управління економікою. 8 березня 1919 р. Раднарком України прийняв запропоновані Раднаркомом РСФРР принципи об'єднання Укрраднаргоспу з ВРНГ. У розвиток угоди Раднаркомів РСФРР та УСРР про об'єднання Укрраднаргоспу з ВРНГ Президія ВРНГ 25 березня 1919 р. ухвалила рішення про

встановлення єдиної економічної політики УСРР та РСФРР. Воно було оформлене у вигляді спільної постанови ВРНГ та Укрраднар­госпу.

Створювалися насамперед загальні для обох республік вироб­ничі органи ВРНГ: відділи, главки та центри. Вони безпосередньо встановлювали виробничі плани великих підприємств (у тому числі в Україні), які їм підпорядковувалися; складали та затверджували плани матеріально-технічного постачання і розподілу продукції та­ких підприємств. Підприємства все необхідне одержували від глав­ку або центру за нарядами і всю продукцію здавали главку або центру теж за нарядами. Таке адміністративне посилення центра­лізації в управлінні народним господарством було адекватним засо­бом забезпечення керівництва націоналізованою промисловістю. Усі товарні фонди обох республік об'єдналися, і розподіл товарів здійс­нювався за єдиними нормами Комісією використання ресурсів при ВРНГ, до складу якої входив також представник від УСРР.

Наприкінці 1919 р. після розгрому Денікіна довелося ше раз заново створити всю систему управління народним господарством. За рішенням Президії ВРНГ, прийнятим 18 грудня за згодою ра­дянських властей України, при Всеукрревкомі для керівництва го­сподарськими органами України було створено комісію на чолі з В. Чубарем. Уже на початку січня 1920 р. ця комісія розпочала ро­боту як Організаційне бюро з відновлення промисловості УСРР (Промбюро).

Майже одночасно з утворенням Промбюро в районі Півден-но-Західного фронту на підставі спільної постанови Раднаркому РСФРР та Всеукрревкому від 11 січня 1920 р. було сформовано, спочатку з конкретним цільовим завданням (керівництво Українсь­кою трудармісю) раду Української трудармії — новий господарсь­кий орган в Україні, який підпорядковувався Раді робітничої та селянської оборони РСФРР, а згодом — Раді праці та оборони. Послідовно проводилася лінія на встановлення контролю над еко­номікою України з боку центральних органів влади РСФРР.

1 грудня 1920 р. Промбюро УСРР було перетворене в Україн­ську раду народного господарства. У зв'язку з рішеннями IX з'їзду РКП(б) з господарських питань треба було також уточнити правове становище Української ради трудармії.

Нове Положення про Українську раду трудової армії встано­вило, що головою Укррадтрударму є голова Раднаркому УСРР. Членами Укррадтрударму призначалися представники ВРНГ, нар­комів продовольства, землеробства, з військових справ, шляхів спо­лучення, праці, Всеросійської центральної ради профспілок, над-

Розділ 1. Держава і право в роки громадянської війки і воєнної інтервенції

звичайного уповноваженого з постачання армії та флоту, рев-військрад Південного і ІІівденно-Західного фронтів. Укррадтрударм здійснював функції загальноекономічного республіканського цент-

РУ-

Організація низового управління націоналізованими промис­ловими підприємствами протягом періоду воєнного комунізму та­кож змінювалася Прийняте на І Всеросійському з'їзді раднаргоспів З червня 1918 р. Положення про управління націоналізованими під­приємствами передбачало призначення двох третин складу фабрич­но-заводського управління раднаргоспами. При цьому професійним об'єднанням (обласним або республіканському) надавалась можли­вість висунути половину кандидатів для призначення до колегії за­водоуправління. Третину його становили спеціалісти з числа тех­нічних службовців.

Управління промисловими підприємствами організовувалося за принципом класового підходу до комплектування органів управ­ління. Воно грунтувалося на принципі колегіальності, який на пер­ших порах надавав змогу робітникам набувати навичок господарсь­кого управління і створював умови для контролю за діяльністю дореволюційних спеціалістів. Колегіальність в обговоренні питань управління підприємством поєднувалася з відповідальністю окре­мих членів колегіальних управлінь за виконанням доручених діля­нок роботи.

На початку 1920 р. до порядку утворення заводоуправлінь в Україні були внесені деякі зміни. Посилилась роль державних гос­подарських органів у конструюванні управлінь підприємством, причому принцип виборності значною мірою замінювався принци­пом підбору кандидатів. Намітилася тенденція до зменшення числа членів колегій заводоуправлінь. Особливо наголошувалося на осо­бистій відповідальніості окремих членів заводоуправлінь.

Загальну директиву партії та радянській державі про встано­влення єдиних засад в управлінні промисловістю дав IX з'їзд РКП(б).

б. Органи іагисту більшовицького радянського режиму

§ 6. Органи захисту більшовицького радянського режиму

ід час революції поряд з іншими старими владними струк­турами було ліквідовано міліцію Тимчасового уряду, старий суд та прокуратуру, правоохоронні органи УНР. Замість них радянська влада організувала робітничо-селянську міліцію, надзвичайні комісії для боротьби з контрреволю­цією, новий суд та інші органи захисту революційного ре­жиму. Значною мірою це були структури тоталітарно-репресивної системи, що вже формувалася.

Судові органи УСРР. Окремі спроби Рад створити власні суди в Україні спостерігалися ще до перемоги жовтневого збройного по­встання в Петрограді. У листопаді — грудні 1917 р. будівництво су­дів за ініціативою більшовиків розгортається в Україні набагато ширше, а суди, що створювалися, отримують чіткіше організаційне оформлення. На початку грудня в Одесі комітет охорони міста при виконкомі Ради заснував два революційних трибунали зі слідчими комісіями при них. У середині грудня створюються шляхові дисци­плінарні суди при районних комітетах Південно-Західної залізниці та Головний дисциплінарний суд залізниці. Наприкінці грудня тут же, в Одесі, було створено військово-морський революційний три­бунал¹.

Радянське судове будівництво активізується у січні і на поча­тку лютого 1918 р. У цей період воно не мало ще змоги спертися на радянське законодавство внаслідок його незадовільного стану. На-зіть ті закони, які видавалися, не завжди своєчасно надходили на місця. Хоча 10 січня 1918 р. вже була оприлюднена постанова На­родного Секретаріату України від 4 січня 1918 р. «Про введення Народного суду», застосування цього законодавчого акта в практи-удового будівництва розпочалося пізніше, в багатьох місцях ли­ше в середині лютого. У Києві народний секретар юстиції лише 19 лютого наказав дореволюційним судовим установам припинити свою діяльність.

Ревкоми організували слідчі комісії для боротьби з політични­ми противниками. Наприкінці січня 1918 р., після встановлення ра­дянської влади в Києві, було створено слідчу комісію при Київсько-

Лидеико М. П. Возникновение и раявнтие советеких судевньпе органов в Украинс- гой ССР. — К, 1951. — С. 35—36.

Розділ 1. Держава і право в роки громадянської війни і воєнної інтервенції

му ревкомі з метою переслідування прибічників Центральної Ради. У середині січня було організовано слідчу комісію при Одеському ревкомі.

Нерідко слідчі комісії тимчасово (до створення народного су­ду) виконували функції суду. Іноді такі слідчі комісії створювалися для допомоги народному судді, на якого постановою Народного Се­кретаріату від 4 січня 1918 р. покладався обов'язок здійснювати по­переднє слідство. На селі судові функції часто здійснювали сільські та волосні сходи.

До особливостей постанови Народного Секретаріату від 4 січ­ня 1918 р., які не сприяли правосуддю, слід віднести те, що вона відкидала не тільки апеляційне, а й касаційне оскарження рішень та вироків народного суду і тому не створювала касаційної ін­станції.

У постанові Народного Секретаріату від 4 січня 1918 р. зовсім не висвітлювалося питання організації та діяльності революційних трибуналів. У зв'язку з цим народний секретар із судових справ оприлюднив 23 січня 1918 р. Положення про революційні трибуна­ли, в якому розглядалися питання організації та процесуальні фор­ми діяльності революційних трибуналів. Впроваджувався ще більш спрощений порівняно з постановою від 4 січня 1918 р. порядок су­дової діяльності. Суд цей не мав нічого спільного з правосуддям.

Для обміну досвідом 26 січня 1918 р. у Харкові було проведено з'їзд судових комісарів, а 15 березня — конференція всіх повітових комісарів юстиції. Норми постанови Народного Секретаріату від 4 січня 1918 р. уточнюються новими постановами народного секре­тарства із судових справ. Одна з таких постанов від 20 січня вилу­чає з підсудності народного суду, по-перше, житлові справи, які передаються на розгляд створюваних при Радах житлових камер; по-друге, земельні справи, які підлягають розгляду в селянських земельних комітетах; по-третє, справи, пов'язані з соціальним стра­хуванням, які повинні розглядатися в лікарняних касах, страхових органах, примиренських камерах. Що стосується трудових спорів, то вони тепер мають розглядатися у відділах праці місцевих Рад.

Наприкінці 1918 р. у процесі утвердження радянської влади заново створюються радянські судові органи.

19 лютого 1919 р. Раднарком УСРР видав декрет про суд, яким скасував усі суди, організовані Центральною Радою, Гетьман­щиною та Директорією. 20 лютого було затверджено Тимчасове по­ложення про народні суди та революційні трибунали УСРР, яке в основному повторювало положення, сформульовані за рік до цього в постанові Народного Секретаріату від 4 січня 1918 р. «Про вве-

§ 6. Органи захисту більшовицького радянського режиму

дення Народного суду» та Положенні про революційні трибунали, прийнятому народним секретарством з судових справ 23 січня 1918 р. Після видання декрету про суд від 19 лютого 1919 р. діяльність міс­цевих ревкомів та радянських судів стала ще активнішою. Таку ж діяльність з відновлення радянської судової системи було знову проведено в Україні після розгрому армій Денікіна наприкінці 1919р.

У діяльності радянських судів на перший план висувалася їх роль як органів придушення класових супротивників. Тому в систе­мі судів центральне місце належало революційним трибуналам. Тимчасове положення від 20 лютого 1919 р. запроваджувало рево­люційні трибунали по одному на губернію. Число членів трибуналу встановлював губвиконком, але воно не могло бути меншим 15. Справи розглядалися у складі п'яти, а з березня 1920 р. — трьох членів трибуналу. Попереднє слідство у справах, підсудних ревт­рибуналам, здійснювали особливі народні слідчі. Для виконання в трибуналах функцій обвинувачення та захисту створювалися коле­гії обвинувачів і колегії правозаступників. До компетенції трибуна­лів належали справи про «контрреволюційні злочини», державну зраду, шпигунство, посадові злочини, спекуляцію, а також справи про інші злочини, які передавалися на розгляд трибуналів за постановами губвиконкомів. У 1920 р. компетенцію трибуналів було розширено, їм передавалися справи про бандитизм, розбої, грабе­жі, розкрадання та деякі інші злочини. Трибунали мали право при­суджувати винних до різних мір покарання, аж до розстрілу. Для розгляду скарг на вироки трибуналів було створено Верховний ка­саційний суд, а наприкінці травня 1919 р. — Верховний революцій­ний трибунал України, який розглядав справи особливої важливос­ті як суд першої інстанції.

У Червоній армії діяли революційні військові трибунали. Згід­но з Тимчасовим положенням від 20 лютого 1919 р. анулювалися повітові та міські суди, передбачені постановою Народного Секре­таріату від 4 січня 1918 р., а дільничний суд перетворювався в єди­ний народний суд. Число народних судів у кожному адміністратив­ному районі (місті, повіті) та район діяльності народного суду (судо­ва ділянка) визначалися в містах міськими Радами, а в повітах повітовими виконкомами. Для вирішення в касаційному порядку с^ірав, підсудних народним судам, створювалися ради (з'їзди) на­родних суддів. Рада народних суддів складалася з усіх народних суддів повіту, який утворював судовий округ.

Відповідно до Положення Раднаркому про народний суд від 26 жовтня 1920 р. в Україні створювалися губернські ради народ-

Розділ 1. Держава і премо в роки громадянської війни і воєнної інтервенції

6. Органи захист;/ більшовицького радянського режиму

них суддів. Вони мали постійний склад: голову ради народних суд­дів, його заступника та від двох до п'яти постійних членів, які оби­ралися з'їздом народних суддів.

При розгляді кримінальних справ народний суд діяв у складі народного судді та двох або шести народних засідателів. Послідов­но проводилася політика не «заробітничування та заселянствуван-ня» судових установ. Народні судді та народні засідателі обирали­ся. Для суддів був обов'язковим стаж політичної роботи.

Всеукраїнська надзвичайна комісія для боротьби з контр­революцією¹. В Україні за прикладом РСФРР створювався спе­ціальний орган боротьби насамперед з політичними супротивника­ми — надзвичайні комісії для боротьби з контрреволюцією, сабота­жем та посадовими злочинами на підставі декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 3 грудня 1918 р. «Про ор­ганізацію Всеукраїнської Надзвичайної Комісії». Надзвичайні ко­місії виявилися жорстокими, каральними, репресивними структу­рами більшовицької радянської влади.

ЗО травня 1919 р. ВУІДВК затвердив Положення про Всеукра­їнську та місцеві надзвичайні комісії. ВУНК відповідно до цього По­ложення була відділом наркомату внутрішніх справ. У процесі формування центрального апарату у складі ВУНК було створено юридичний відділ, який здійснював розслідування та підготовлю-вав справи до передавання в ревтрибунал. У березні 1919 р. був утворений відділ іноземного контролю для боротьби з діяльністю агентів іноземних держав. Одним із найважливіших вважався опе­ративний відділ ВУНК. До його завдань входило попередження, припинення та розкриття злочинів передусім політичних супротив­ників. Положення від ЗО травня 1919 р. регулювало також організа­цію місцевих органів НК, які створювалися при губернських та повітових виконкомах Рад. Голова та члени місцевої НК обиралися і відкликалися виконкомом; голова місцевої НК затверджувався ВУНК. Центральні органи НК мали право надсилати своїх предста­вників до нижчих органів НК з правом вирішального голосу.

При комплектуванні місцевих НК радянська влада відчувала гостру нестачу кадрів, і до цих органів нерідко потрапляли сумнівні у моральному відношенні люди, кримінальні елементи. Внаслідок кадрових труднощів довелося ліквідувати багато повітових НК. На­віть Ленін звертав увагу на недосконалість кадрів в органах ВУНК. Наприкінці грудня 1919 р. при Всеукрревкомі було створено Управ­ління надзвичайних комісій та особливих відділів республіки, пере-

¹ Семтенко В. 1. Історія Східної України. Поновлення кайданів (1917—1922 роки. — X., 1995. — С. 231—262; Дукальсхий С. С. ЧК — ГПУ — X., 1923

творене 17 березня 1920 р. у Центральне управління надзвичайних комісій для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та посадови­ми злочинами (Цупнадком). У процесі його організації враховував­ся досвід 1919 р. і здійснювалася велика централізація. За всю ро­боту НК відповідав начальник Цупнадкому, який підпорядковував­ся Раднаркому УСРР.

Структура центрального апарату НК в основному була тією ж самою, що й у 1919 р. Було створено новий відділ Цупнадкому для боротьби з контрреволюцією, саботажем та спекуляцією на транс­порті. Місцевий апарат НК в Україні з 1920 р. складався а губерн­ських відділів та районних транспортних НК ВУНК були підпоряд­ковані корпус військ ВУНК, війська внутрішньої охорони, частини особливого призначення (ЧОГІ).

Будівництво НК здійснювалося під безпосереднім керівницт­вом більшовицької партії. Це було вирішальною умовою роботи ор­ганів НК, гарантією виконання ними завдань, утвердження проле­тарської диктатури. ЦК РКП(б) неодноразово зазначав, що «НК створені, існують та працюють лише як прямі органи партії». У ВУНК у ті чи інші періоди працювали направлені ЦК партії біль­шовики Дзержинський, Лацис, Манцев. Взагалі діяльність Всеук­раїнської НК значною мірою спрямовували керівні органи Всеро­сійської НК, безпосередньо підпорядковані ЦК РКП(б).

Важливе значення для організації діяльності НК мало «Звер­нення ЦК РКГІ(б) до комуністів-робітників усіх надзвичайних ко­місій» від 8 лютого 1919 р., де підтверджувалась думка про партій­ність органів НК. Звернення ЦК РКП(б) було покладено в основу діяльності ВУНК, яка постійно зміцнювала організаційні зв'язки з партійними органами. Відбувався процес перетворення НК в своєрід­ну партійну структуру. Апарат НК до кінця 1920 р. уже налічував у своєму складі майже 40 % комуністів — на той час це досить вели­ка цифра.

У діяльності НК траплялися грубі порушення законності. Здій­снюючи не тільки оперативну роботу, слідство, а й позасудові реп­ресії, органи НК нерідко проводили жорстку лінію ліквідації ідео­логічних супротивників. Здійснювався «червоний терор». ВУНК проводила арешти та інтернування деяких категорій населення за класовою ознакою¹. Існував також інститут заручників.

¹ Бгхько О. П. Державно-правові аспекти політичного терору в Україні (1917— 1953 рр.) — К., 1994; Мироненко Н. М., Бсіїько О. П. Репресії на Україні за доби Директорії і утворення Радянської влади (1919—1920 рр). — К.. Дніпродзер- жмиськ, 1993; Вілас У. Репресивно-каральна система в Україні (1917—1953). У 2ка — К. 1994

. -*.

Розділ І. Держава і право я роки громадянської війни і воєнної інтервенції

Радянська міліція створюється наприкінці 1917 р. Тоді ще до­мінувала більшовицька ідея про загальний міліцейський обов'язок для трудящих. На підставі виданого наприкінці 1918 р. декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України «Про організа­цію влади на місцях» при військово-революційних комітетах ство­рювалися відділи народної міліції. 5 лютого 1919 р. Тимчасовий ро­бітничо-селянський уряд прийняв декрет про будівництво радянсь­кої міліції у республіканському масштабі. Здійснювався перехід до штатної державної міліції¹. Під керівництвом НКВС впроваджува­лася однотипність у структуру та форми діяльності міліції, яка ста­вала органом місцевих Рад. Поступово складалися спеціалізовані структури міліції: карний розшук, загальна, судово-кримінальна, промислова, залізнична, річкова та морська служби міліції².

Органи загальної міліції спостерігали за станом революційно­го порядку в містах та селах, вживали заходів щодо попередження та припинення порушень цього порядку, стежили за дотриманням декретів і постанов радянської влади, сприяли іншим державним органам у здійсненні покладених на них завдань, вживали заходів до своєчасного сповіщення населення про розпорядження Рад. На міліцію покладався обов'язок у випадках вчинення злочинів прово­дити невідкладні слідчі дії та вживати заходів до затримання зло­чинця. Міліція сприяла судовим установам у виконанні вироку. Ор­ганізація та діяльність загальної міліції регламентувалася Інструк­цією про організацію робітничо-селянської міліції, розробленою НКВС УСРР в середині 1919 р. У міліції могли служити громадяни, які користувалися виборчим правом і яким уже виповнився 21 рік. Посади керівного складу могли обіймати особи з відповідною «по­літичною» підготовкою, віддані справі пролетарської диктатури.

На початку 1919 р. органи карного розшуку ще не були підпо­рядковані загальній міліції. У середині квітня 1919 р. Раднарком України видав декрет, згідно з яким усі органи розшуку та судо­во-кримінальної міліції було повністю підпорядковано НКВС та йо­го місцевим установам³.

Відповідно до постанови Раднаркому УСРР від 18 червня 1919 р. «Про організацію залізничної міліції» до відання залізничної міліції належали: боротьба зі злочинами на транспорті, охорона разом з армійськими частинами залізничних споруд, охорона порядку на

¹ Из историм миліший Советской Украйни. — К., 1995.

² Михайленко П. П., Кондратьія Я. Ю. Історія міліції України У Документах і ма­
теріалах. — Т. 1. — С. 108, 112—113, 115, 118.

³ Рогожин А. Й. Правоохранитсльние органи УССР в псрвьіе годм Советской власти
(1917—1920 гт). — X.. 1981. — С 35—38.

$ б. Органи захисту більшовицького радянського режиму

станціях, нагляд за очищенням шляхів. Залізнична міліція будува­лася з урахуванням структури управління залізницями. За анало­гічними принципами будувалася також річкова та морська міліція. На спеціальну промислову міліцію покладалася охорона заводів, фабрик та інших промислових об'єктів.

Улітку 1919 р. у зв'язку з ускладненням воєнного становища Радянської республіки було вжито заходів до мілітаризації міліції. ЗО липня Рада оборони України видала постанову «Про мілітариза­цію міліції», згідно з якою 1/3 рядового та 1/5 командного складу міліції по черзі мали перебувати на фронті.

У березні 1920 р. створено Головне управління радянської ро­бітничо-селянської міліції НКВС УСРР, начальником якого було призначено О. Чайковського.

1'илііл 1. Держала і прало в роки громадянської війни і воі-нмої інтервенції

§ 7. Становлення радянського права

дночасно з будівництвом радянського державного апарату в Україні відбувався процес створення радянського пра­ва¹. На його зміст суттєво впливали завдання з утвер-' дження диктатури пролетаріату. Надзвичайне загострен­ня класової боротьби внесло корективи в процес регулю­вання суспільних відносин, зокрема призвело до різкого посилення заходів позанравного примушення. У радянській Росії в той час надзвичайний VI з'їзд Рад, наприклад, визнав за мижлішс «вжиття екстрених заходів, не передбачених у чинному ааконодан-стві або відступаючих від нього». Ці антидемократичні ідеї одержа­ли поширення і в радянській Україні.

Основні риси цивільного права. Більшовики, як свідчить іс­торія, обрали помилковий форсований спосіб усуспільнення засобів виробництва. Державна власність створювалася шляхом масової експропріації приватної власності, націоналізації землі, банків, фа­брик, заводів, транспорту, тобто в першу чергу основ народного го­сподарства. Цей процес здійснювався на підставі окремих декретів центральних та місцевих органів влади. Оскільки в лавах робітни­чого класу в той час не було кадрів, підготовлених до управління підприємствами, більшовицький план оволодіння промисловістю передбачав уведення на першому етані робітничого контролю для боротьби з капіталістами, контролю за їх діяльністю та підготовкою пролетарських управлінських кадрів. Діяльність цього органу рег­ламентувалася Положенням про робітничий контроль. У разі опору з боку підприємців останні виганялися, а підприємства експропрію­валися. Така акція, як правило, призводила підприємство до еконо­мічного краху.

Націоналізація формально вимагала санкції вищих органів державної влади та управління. Тому в постановах місцевих орга­нів влади акти експропріації найчастіше формулювалися як «рек­візиція», «секвестр». Так, завод «Герлях та Пульст» в Харкові фак­тично став державною власністю ще у листопаді 1917 р. У грудні він був «реквізований» Харківським військово-революційним ко­мітетом, а в січні 1918 р. його фактичну націоналізацію затвердили Харківська Рада, ЦРФЗК, а згодом — народне секретарство праці та районна РНГ. Подібних випадків прояву місцевої «пролетарської

¹ История государства и праоа Украинской ССР. — Т. II. — С. 38—53. 90—110. 180

ініціативи» у справі націоналізації, а потім і санкціонування її Ра­дами та ревкомами було багато. Спостерігався правовий нігілізм на­родних мас і правлячої партії, навіть поширювалася ідея про непо­трібність цивільного права при соціалізмі.

Окремі підприємства української промисловості, головним чи­ном Донбасу, було націоналізовано декретами Раднаргоспу РСФРР ще до утворення УСРР, одночасно з націоналізацією деяких вели­ких /Підприємств Петрограда. Москви, Уралу. У листопаді та грудні 1917 р. в Раднаркомі РСФРР і ВРНГ готувалися до націоналізації всієї вугільної промисловості, у зв'язку з чим ВРИГ направила в Донбас спеціальну комісію для обстеження і розроблення плану на­ціоналізації.

Порушуючи суверенітет України і після утворення Українсь­кої радянської республіки, Раднарком РСФРР та ВРНГ приймали акти про націоналізацію підприємств в Україні (наприклад, заводів «Гельферіх-Саде» в Харкові та «Дека» в Олександрівську). Тоді ж було націоналізовано безпосередньо з постановами Президії ВРНГ найбільші підприємства вугільної, металургійної та металообробної промисловості Донкривбасу. Організуючи матеріальне постачання збройних сил, нарком з боротьби з контрреволюцією на Півдні Росії В. Антонов-Овсієнко на початку лютого 1918 р. надав виключне право реквізицій та конфіскацій головному інтенданту і командува­чам армій.

Здійснюючи пролетарську націоналізацію підприємств, Кому­ністична партія при керівництві цим процесом виходила із сформу-■ваного Леніним положення, що «найбільшим перекрученням ос­новних засад Радянської влади та повною відмовою від соціалізму є будь-яке, пряме чи побічне узаконення власності робітників окре­мої фабрики або окремої професії на їх особливе виробництво». Та­ка політика, як засвідчила багаторічна практика, призвела до того, що втрачалася матеріальна заінтересованість робітників у резуль­татах своєї праці.

Націоналізацією великих підприємств промисловості заклада­вся фундамент державної власності. Проте експропріація не обме­жувалася основними засобами промислового виробництва. Націона­лізацій банків в Україні проводилася недостатньо послідовно. Через ява тижні після оприлюднення декрету ВЦВК про націоналізацію банків Економічна рада Донкривбасу ставить перед ВУЦВК питан­ня про проведення такої націоналізації в Україні Однак у Києві в середині лютого усі приватні банки ще працювали під контролем фінвідділу

Розділ 1. Держала і право в роки громадянської війни і воєнної інтервенції

7. Становлення радянського права

Для розв'язання проблем націоналізації в Україні в основному використовувалося законодавство радянської Росії¹. Наприклад, втілювався в життя декрет ВЦВК про ревізію сейфів-банків.

Буржуазія повсюдно обкладалася надзвичайно високим подат­ком. Сильного удару по приватній власності було завдано націона­лізацією землі. Одночасно з підготовкою і здійсненням націоналіза­ції землі та фабрик, банків та рудників ставилося питання про на­ціоналізацію торгових підприємств. Націоналізували бібліотеки, коле­кції картин тощо. Такі своєрідні декрети про націоналізацію були першими радянськими цивільно-правовими актами.

На початку 1918 р. ще не було закону, який би скасовував право приватної власності на міські домобудівлі. Відсутність респу­бліканського закону про націоналізацію домобудівель спонукало місцеві Ради стати на шлях муніципалізації житлового фонду. 6 січня 1918 р. у Харкові ВУЦВК організував у приміщенні цирку трьохтисячні збори громадян з житлового питання, які після гост­рих дебатів створили комісію, що розробила проект декрету про скасування приватної власності на домобудівлі, а також про розпо­діл квартир та домашньої обстановки «буржуазії» поміж громадя­нами. Виконком Миколаївської Ради 22 січня прийняв постанову про конфіскацію будинків.

Республіканську постанову про скасування приватної власно­сті на домобудівлі було прийнято тільки в середині лютого 1918 р. Вона повторювала харківський проект, скасувавши приватну влас­ність на усі домоволодіння, в тому числі й на трудові. Проте 22 лю­того Харківська Рада встановила, що домобудівлі, які дають менш 500 крб. річного доходу, не підлягають муніципалізації.

Специфічні основи радянського цивільного права виявлялися й в утвердженні принципу обмеження свободи приватного цивіль­ного обігу. По суті це були норми адміністративного права. Декрета­ми вводилася державна монополія торгівлі певними предметами споживання, насамперед торгівлі хлібом.

Монополія хлібної торгівлі була проголошена законом «Про соціалізацію землі». Примусове вилучення хліба у селян здійсню­валося в Україні вже в січні 1918 р. У лютому Народний Секрета­ріат запропонував «негайно розпочати реквізицію усіх надлишків хліба і продовольчих продуктів за установленими та твердими цінами, не обмежуючи ці заходи куркулями». Здача хліба та інших продовольчих продуктів розглядалася тепер як державний обов'я­зок селян. Отже, тут уже здійснювалася продовольча політика, піз-

4. — Ст. 46; М 21. — Ст. 228; М 38. —

¹ ЗУ УСРР — 1919 — М 3. — Ст 23, 33; Ст. 457.

ніше закріплена в декреті ВЦВК від 9 травня 1918 р., відомому як «декрет про продовольчу диктатуру».

Повсюдно забороняється приватна торгівля хлібопродуктами, уводиться їх нормований розподіл, реквізуються хлібопекарні. Роз­починається переглядізація організації продовольчого постачання, а згодом — порядку постачання населення найважливішими про­мисловими товарами. Мануфактура та взуття, які були на фабри­ках і в ириватноторговій мережі, бралися на облік. Робиться спроба використати цю мережу для організації класового розподілу про­дукції під контролем Рад.

Проте реалізація цих заходів була неможливою у зв'язку з непридатністю для цього торгової мережі та кооперації, які тоді іс­нували. Однак ліквідувати приватну торгівлю за відсутності дер­жавної було неможливо. Тому 14 березня юридичний відділ РНГ розіслав на місця циркуляр-телеграму, яка забороняла огульне за­криття ириватноторгових підприємств. Проте в циркулярі стави­лася вимога, щоб така торгівля перебувала під контролем держави і ціни в ній нормувалися.

Таким чином, приватний цивільний обіг наприкінці 1917 — на початку 1918 р. хоча формально і зберігся, але він енергійно витіс­нявся націоналізацією землі, промисловості, банків і домобудівель, монополією хлібної торгівлі та найважливішими промисловими то­варами.

Наприкінці 1918 р., відразу ж після вигнання австро-німець-ких окупантів, в Україні було відновлено право державної власнос­ті на вже націоналізовані об'єкти. Водночас тривала подальша на­ціоналізація банків, найважливіших підприємств та транспорту. У січні 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд заявив, що він негайно розпочинає націоналізацію найважливіших, а згодом й усіх інших галузей промисловості, у міру того як організовуватиме­ться відповідний апарат управління. 22 січня оприлюднено декрет «Про націоналізацію банків». Усі приватні комерційні акціонерні банки та банківські контори проголошувалися власністю держави. Було завершено націоналізацію залізниць.

11 січня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд видав декрет «Про порядок націоналізації підприємств». Створювалися тимчасові комітети для управління націоналізованими підприємст­ві

Націоналізація великих промислових підприємств здійснюва­лася насамперед у Донбасі. Радянська влада підпорядкувала собі 1500 шахт. Було націоналізовано усі цукрові заводи. Тоді ж Раднар-госп України видав постанови про націоналізацію марганцевої, на-

Розділ 1. Держава і право в роки громадянської війни і «осиної інтертнци

Дата добавления: 2015-05-22