Становлення радянського права

ці»: а) загальний обов'язок працювати та право на працю; б) обов'я­зок виконувати встановлену міру праці та право на оплату праці; в) обов'язок дотримуватися дисципліни праці та радянських зако­нів про працю; г) право на відпочинок та матеріальне забезпечення. Цей Кодекс на підставі договору про воснно-політичний союз по­ширювався й на Україну. Проте до нього довелося внести суттєві зміни, які випливали з обстановки воєнного комунізму. У зв'язку з відсутністю коштів для оплати праці було неможливо втілити в життя принцип особистої матеріальної заінтересованості в орга­нізації виробництва. Господарські завдання довелося реалізовувати шляхом введення трудової мобілізації та мілітаризації виробниц­тва. У постанові наркомпраці «Про восьмигодинний робочий день» зазначалося, шо на підприємствах, які працюють на оборону, пос­танови про обмеження тривалості робіт, а також про перерви в ро­ботах можуть не виконуватися. Трудова повинність широко засто­совувалася як засіб залучення до праці. Обов'язок усіх громадян працювати було зафіксовано в Конституції УСРР.

Поряд з трудовою повинністю значного поширення набула трудова мобілізація, на основі якої здійснювався перерозподіл ро­бочої сили. З лютого 1920 р. особливо почастішала трудова мо­білізація спеціалістів.

Широко практикувалася й мілітаризація підприємств. На ба­гатьох з них встановлювався режим, близький до режиму військо­вих установ. IV Всеукраїнський з'їзд Рад доручив ЦВК та Раднар-кому провести мілітаризацію усіх радянських установ. Було здійс­нено мілітаризацію промисловості Донбасу.

Правила внутрішнього розпорядку вимагали сумлінного вико­нання трудових обов'язків, і передусім норм виробітку, забороняли запізнення, прогули, самовільну відсутність на роботі. З'явилося поняття трудового дезертирства як злісного ухилення від трудової повинності. До порушників трудової дисципліни застосовувалися заходи примусу.

З метою додержання трудової дисципліни організовувалися дисциплінарні товариські суди, які могли до порушників порядку застосувати стягнення (від догани до посилання на важкі суспільно необхідні роботи).

Спроби упорядкування заробітної плати в умовах господарсь­кої розрухи та повного знецінення грошей виявилися марними. То­му вже навесні 1919 р. розпочалася підготовча робота з натураліза­ції заробітної плати. Декретом Раднаркому УСРР від 6 квітня 1920 р. для робітників та службовців вводився трудовий «пайок». До кінця

1920 р. натуроплата стала переважаючою формою оплати праці¹ Трудящих, по суті, посадовили на голодний пайок.

Основні риси кримінального права. У перші місяці радянської влади завдання кримінального права полягало в тому, щоб, навіть вдаючись до надзвичайних заходів, придушити опір утвердженню більшовицького режиму, викоренити ті небезпечні загальнокримі-нальні злочини, розмах яких ускладнював установлення радянської влади. У лютому та березні 1918 р. кримінальщина, по суті, розхи­тала основи суспільного порядку в багатьох містах. У Катеринославі бандити «серед білого дня» грабували магазини та кооперативи, за­стосовуючи силу, визволяли арештованих з в'язниць. Катеринослав­ська Рада постановила створити для боротьби з грабежами «особ­ливий робітничий комітет», до якого кожний заводський комітет мав надсилати по два своїх представники. У постанові Одеської Ради за­значалося, що «віднині спійманий на місці злочину розстрілювати­меться тут же, спійманий же під час облави розстрілюватиметься без суду і слідства». Отже, боротьба зі злочинністю, на жаль, здійс­нювалася шляхом утвердження беззаконня.

Суворі заходи вживалися у разі вилучення вогнепальної зброї. Надзвичайний штаб Харкова оголосив, що «громадяни, які зберігають зброю без належного дозволу, вважаються контррево­люціонерами» і повинні здати зброю в триденний строк під страхом розстрілу. Вводилися жорсткі заходи боротьби з таким злочином, як поширення чуток, які викликають паніку. Розпорядженням Цен-троштабу всім Радам Донбасу пропонувалося притягати осіб, які поширюють провокаційні чутки, до «відповідальності як контррево­люціонерів», а винних у самочинних обшуках, арештах та реквізи­ціях — розстрілювати на місці.

Небезпечною зброєю в руках супротивників радянської влади був саботаж. Недаремно ВНК створювалася для боротьби з «контр­революціонерами та саботажниками». Про кримінальну відповідаль-ність за саботаж в установах поштово-телеграфного відомства нар­комат пошт і телеграфів попереджав наказом по Харківському по-шгово-телеграфному округу: «За видачу жалування службовцям до строку... для підтримки саботажу в контрреволюційних цілях ■енних слід арештовувати та притягати до найсуворішої відпо-щлкльності».

Кримінальна репресія відігравала важливу роль у «боротьбі за хліб». У телеграмі Народного Секретаріату Одеської Ради від

ЗУ УСРР — 1920 -№І- Ст 10

¹ ЗУ УСРР. — 1920. — І

'ЗУ УСРР — 1920 — МІ З — Ст.254.

ПУШі

Розділ І. Держава і право в роки громадянської війни і волок» Інтервенції

20лютого 1918 р. наголошувалося: «Всі приховувачі-спекулянти підлягають арешту та відданню до революційного суду як вороги народу і революції та каратимуться з усією суворістю аж до кон­фіскації всього майна та віддання на примусові роботи».

Радянська держава з перших днів свого існування кваліфіку­вала «ущемлення інтересів» робітничого класу як злочин, що тягне за собою серйозні санкції. Покарання чекало підприємців, які від­мовлялися виплачувати заробітну плату червоногвардійцям за час відбування служби. Народний Секретаріат постановив виплатити заробітну плату за дні січневого повстання робітникам київських підприємств. Невиконання цієї постанови тягло за собою віддання до суду революційного трибуналу.

Кримінальна відповідальність передбачалася також при про­веденні фінансової політики радянської влади. Під загрозою «від­дання до суду революційного трибуналу» стягувався прибутковий та промисловий податок з підприємців Одеси, Катеринослава та ін­ших міст.

Невизначеність санкцій кримінально-правових норм була ре­зультатом не тільки класової більшовицької політики, а й відсутно­сті спеціальних знань у багатьох керівників Рад. ІІри визначенні покарання керувалися ідеями «небезпечного стану» та «соціально небезпечної особистості». Крім цього, існували такі антидемократич­ні інститути, як кримінальна відповідальність за принципом круго­вої поруки. Мало місце й притягнення до відповідальності без вини. В особливо гострий період громадянської війни кримінальна відпо­відальність набувала форм класового «червоного» терору¹.

Боротьба з політичними супротивниками була основним за­вданням надзвичайних комісій, а також революційних трибуналів. Вістря кримінальної репресії було спрямоване також проти банди­тів, розкрадачів державної власності, спекулянтів, хабарників та інших небезпечних злочинців.

У 1919 р. кодифікаційна комісія наркомюсту УСРР підготува­ла проект деяких розділів Кримінального кодексу: «Загальної час­тини», «Про державні злочини», «Про злочини проти особистості» та «Про службові злочини».

Велике значення для розвитку кримінального права мали ви­дані у грудні 1919 р. «Керівні засади з кримінального права РСФРР». У перші місяці після видання «Керівних засад...» Наркомюст УСРР рекомендував судовим установам України керуватися ними «у по~

¹ Хрестоматія з історії держави і права України. — Т. 2. — С 163—164. 192

'

7. Становлення радянського право

рядку революційної соціалістичної правосвідомості», а 4 серпня 1920 р. вони офіційно набули чинності на території України¹.

«Керівні засади...» були узагальненням досвіду роботи судів, і передусім, революційних трибуналів. У них формулювалися прин­ципи радянського кримінального права, які згодом було покладено в основу перших кримінальних кодексів радянських республік. У «Керівних засадах» наголошувалося на класовій природі кри­мінального права, визначалися його завдання, які полягали в охо­роні системи «соціалістичних» суспільних відносин. Давалося ви­значення злочину як дії або бездіяльності, небезпечної для даної системи суспільних відносин, розкривалася сутність покарання як заходу примусового виливу, що охороняє даний порядок суспіль­них відносин від його порушників.

Визначаючи конкретну міру покарання, суд зобов'язаний був враховувати, до якого класу належить особа, яка вчинила злочин, — до заможного чи до трудящих. «Керівні засади...» встановили такі міри покарання: догана; висловлення громадського осуду, приму­шування до певної дії, наприклад обов'язок пройти відомий курс навчання; оголошення бойкоту; заборона обіймати ту чи іншу поса­ду, виконувати ту чи іншу роботу; конфіскація всього або частини майна; позбавлення політичних прав; оголошення ворогом револю­ції або народу; примусові роботи без поміщення в місця позбавлен­ня волі; позбавлення волі; оголошення поза законом; розстріл. Щодо неповнолітніх, яким не виповнилося 14 років, припускалося засто­сування заходів виховного порядку. Такі ж заходи застосовувалося стосовно осіб від 14 до 18 років, якщо вони не усвідомлювали зло­чинного характеру вчиненої ними дії.

Основні риси кримінально-процесуального права. Кримі­нально-процесуальні норми були встановлені Тимчасовим поло­женням про народні суди та революційні трибунали УСРР від 20 лютого 1919 р.. Положенням про народний суд, прийнятим Рад-наркомом УСРР 26 жовтня 1920 р., а також Інструкцією наркомюс­ту УСРР від 3 червня 1919 р. «Про судочинство». В цих актах під­креслювалися процесуальні відмінності у діяльності революційних трибуналів та народних судів².

Ревтрибунали являли собою систему судів з боротьби з най-небезпечнішими злочинами. Саме цим визначалися процесуальні особливості розслідування та розгляду в них справ. Ревтрибунали у багатьох справах могли визнати непотрібним провадження попере-

Дата добавления: 2015-05-22