Перебудова державного апарату УСРР у звлзку з утворенням СРСР 3 страница

Нові, принципового значення положення Конституції УСРР 1929 р. були сформульовані в статтях 2 і 3, де визначався правовий статус Української СРР, її залежність від союзного центру. Відпо­відно до Конституції СРСР 1924 р. Конституція Української СРР 1929 р. закріпила такі права УСРР: приймати свою Конституцію, яка відповідає Конституції СРСР у цілому; право на територіальне верховенство; право на створення власних органів державної влади і державного управління; право прийняття в громадянство Україн­ської СРР; право на обрання повноважних представників УСРР до Ради Національностей ЦВК СРСР і делегатів на Всесоюзний з'їзд Рад; право на здійснення законодавства й управління в межах своєї компетенції з дотримуванням принципу верховенства загальносою­зних актів; право ВУЦВК на здійснення ініціативи у вищих органах Союзу РСР.

Навіть така декларативна форма викладення в Конституції прав УСРР не могла приховати поступову втрату республікою дер­жавного суверенітету. Справді, Україна мала свою Конституцію, але таку, яка відповідала Конституції СРСР. За нею визнавалося право на власне законодавство й управління, але за умови визнан­ня зверхності загальносоюзних законодавчих актів.

Конституція УСРР 1929 р. залишила чинними права і свободи трудящих, проголошені Конституцією УСРР 1919 р. Вона закріпила рівноправність громадян незалежно від їхньої расової і національ­ної ознаки. Конституція гарантувала всім національностям, які про­живали на території України, можливість користуватися своєю рідною мовою. У ст. 19 Конституції УСРР йшлося про те, що з ме­тою кращого забезпечення інтересів національних меншостей, які складали в тій чи іншій місцевості більшість населення, на терито­рії УСРР можна створювати національні адміністративно-терито­ріальні одиниці. У ст. 18 Конституції закріплювалося утворення «у складі УСРР Молдавської Соціалістичної Радянської Республіки».

ЗУ УСРР — 1929. -М11- Ст 1007

Система вищих органів влади й управління залишалася та­кою самою, як і в редакції Конституції 1925 р. Найвищими органа­ми влади визнавалися Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селян­ських та червоноармійських депутатів, Всеукраїнський Централь­ний виконавчий комітет і Президія ВУЦВК. Розпорядчим і виконав­чим органом ВУЦВК був Раднарком УСРР.

Водночас Конституція 1929 р. установила нову періодичність скликання з'їздів Рад. Відповідно до ст. 23 Конституції чергові Все­українські з'їзди Рад скликалися ВУЦВК один раз на два роки. Надзвичайні з'їзди Рад могли скликатися ВУЦВК як за власною ініціативою, так і на вимогу Рад і з'їздів Рад місцевостей, де меш­кало не менше третини виборців УСРР. До виключної компетенції Всеукраїнського з'їзду Рад відповідно до ст. 22 Конституції було віднесено: затвердження змін і доповнень до Конституції Українсь­кої СРР і Конституції Молдавської АСРР, зміни кордонів Українсь­кої СРР і кордонів Молдавської АСРР, вибори Всеукраїнського Центрального виконавчою комітету і вибори представників Україн­ської СРР до Ради Національностей ЦВК СРСР.

Детально визначалася компетенція ВУЦВК та порядок його роботи. На своїх сесіях, які скликалися не менш трьох разів на рік, ВУЦВК затверджував бюджетні плани розвитку народного госпо­дарства УСРР, законодавчі акти Президії ВУЦВК, проекти кодек­сів, а також усіх законодавчих актів, що визначали загальні норми політичного, економічного і культурного життя республіки або вно­сили докорінні зміни в існуючу практику роботи державних органів УСРР тощо. Вперше в конституційному розвитку України було ви­значено компетенцію Президії ВУЦВК, якій надавалося право ви­давати декрети, постанови та розпорядження, а також затверджу­вати декрети і постанови Раднаркому УСРР. Президії ВУЦВК було надано право законодавчої ініціативи у вищих органах влади УСРР. Вона мала право скасовувати постанови Раднаркому й окремих наркоматів УСРР, а також Молдавського ЦВК і окружних виконав­чих комітетів (статті 32—33). Конституція регламентувала також компетенцію Раднаркому УСРР.

Місцевими органами влади Конституція УСРР 1929 р. визна­чала Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, районні й окружні з'їзди Рад, а також їхні виконавчі Комітети. Ра­йонні й окружні з'їзди скликалися один раз на рік. Виконкоми оби­ралися з'їздами Рад і в період між з'їздами були вищими органами влади на місцях.

¹ Слюсаремко А, Г. Томенхо М. В. Історія української конституції. — К, 1993. — СІ 27

-■■ т

Розділ 4. Держава і право України в умовах іи-ш/

б. Осногіїїі ріки права

§ 6. Основні риси прана

ерехід до нової економічної політики зумовив зміни, що відбулися в галузях права України. Були прийняті важ­ливі законодавчі акти, що регулювали майнові, договірні, трудові, земельні відносини, діяльність кооперації, торгів­лі ницо. Вносилися зміни й до кримінального законодавст­ва. Нове законодавство УСРР початку нової економічної політики мало чим відрізнялося від аналогічного законодавства РСФРР. Зміст законодавства РСФРР сприймався законодавством України найчастіше повністю, без особливих змін.

Найважливішим засобом подальшого приведення законодавс­тва у відповідність до вимог життя, що їх висупала нова економічна політика, була кодифікація права¹.

Було створено ряд кодексів та інших комплексних законодав­чих актів України: Цивільний кодекс (1922 р.), Земельний кодекс (1922 р), Кодекс законів про працю (1922 р), Кодекс законів про на­родну освіту (1922 р). Кримінальний кодекс (1922 р), Криміналь­но-процесуальний кодекс (1922 р.), Закон про ліси (1923 р), Цивіль­но-процесуальний кодекс (1924 р.), Тимчасові будівельні правила (1924 р), Ветеринарний кодекс (1925 р), Виправно-трудовий кодекс (1925 р.), Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб та акти громадян­ського стану (1926 р.), Адміністративний кодекс (1927 р.).

Після утворення СРСР на території України почали діяти за­гальносоюзні законодавчі акти. Органи влади й управління Союзу РСР повинні були приймати правові акти в межах, передбачених ст. 1 Конституції СРСР 1924 р.

На практиці союзні органи, здійснюючи правотзорчу діяль­ність, почали поступово виходити за межі прав, наданих їм союз­ною Конституцією. При цьому вони звужували компетенцію респу­бліканських органів. Прикладів прийняття в 20-ті роки союзними органами законодавчих актів у різних галузях права, що суперечи­ли Конституції СРСР, існує безліч². Слід зазначити, що органи вла­ди УСРР ні¹ мирилися з подібною ситуацією і, використовуючи на-

¹ Усенко И. Б. Первая колификлция законодавства Украинской ССР. — К, 1989.

² Дябло В. К Судебная охрана конституции в буржуазних пісуларствах н в Сою-
зеССР. М. 1928, Михайлнк М Основні моменти роботи прокуратури за
1926/27 р // Червоне право 1928 — М 13—14 — С. 632: Скрмпхик Н. А. Револю-
ЦИОНН..И:иконность н работа прокуратурі,!. // Рад Україна. — 1927 — М ІЗ. —С 13

дане ім статтями 42, 59 Конституції СРСР 1924 р право, опротесто­вували неконституційні акти Раднаркому СРСР та призупиняли

иетів союзки? наркоматів. Нерідко Президія ЦВК СРСР задо­вольняла клопотання органів влади УСРР і підтверджувала їхнє рішення у конфліктних справах¹. Але нейтралістські тенденції в законодавчій галузі, що культивувалися з союзним центром, все більше давалися взнаки. Командно-адміністративна система, таким чином, зводила нанівець законодавство УСРР, підпорядковуючи його союзній правовій системі².

Цивільне право. Це право передусім, закріплювало зосере­дження основних знарядь і засобів виробництва в руках радянської держави.

Для закріплення результатів націоналізації промисловості, транспорту, банків та інших об'єктів приватної власності, здійсне­ної раніше, ВУЦВК з Раднаркомом УСРР прийняли 23 листопада 1921 р. постанову, в якій проголошували, що всі підприємства, які до 21 червня 1921 р. фактично перебували у володінні органів вла-

вважаються націоналізованими, тобто державною власністю³. В умовах непу за допомогою норм цивільного права державні орга-VСРР запроваджували принцип матеріальної заінтересованості трудящих у результатах виробництва шляхом надання підприємс­твам більшої самостійності в господарській діяльності. 21 жовтня 1921 р. Раднарком прийняв декрет «Основні положення про заходи щодо відбудови великої промисловості, піднесення і розвитку виро­бництва», яким державні органи наділялися пратюм організовувати ка засадах господарського розрахунку особливі об'єднання великих державних підприємств. Постановою також дозволялося переводи-

ікремі великі державні підприємства на господарський розраху­нок⁴. У таких випадках підприємства ставали самостійними треста­ми. Згідно з декретом ВУЦВК від 2 липня 1923 р. «Про державні промислові підприємства, які діють на засадах комерційного розра­хунку (трести)», державними трестами визнавалися промислові під-

смства, яким держава надавала самостійність у проведенні сво-

перацій згідно із затвердженим для кожного з них статутом, і які

• Конфликтньїе дела // Сов. строитмьство. — 1У2С — М 3—4. — С. 158—101, Прак­тики Президиума ІШК СССР в обласні констктуциошюга (общего и судженого) шлзора Сборник постановлений Президиума ЦИК Союза ССР, принятьіх о поряд-■е осуществления конституционного нидзора с 1924 по 1930 гол — М., 1931

гович В. А. Проблеми націїшально-державнопі будівництв* України в рі-кн м - X, 1995. — С. 20 УССР — 1921. — № 24 — Ст. 697.

само. -• 1921 — М 21. — Ст. 613.

.'І.

Розділ 4. Держава і право України в умовах непу

§ б. Основні риси прала

діяли на засадах комерційного розрахунку з метою одержання при­бутку¹. Декретом Раднаркому УСРР від 27 січня 1922 р. госпрозра­хунок запроваджувався і на державному транспорті². Законодавст­во республіки регламентувало питання, пов'язані з розпоряджен­ням інвентарем та обладнанням, що перебували у віданні державних підприємств і установ³.

Під час організації державного сектора господарства, держав­ні органи України водночас, виходячи з принципів непу, дозволили діяльність приватних та кооперативних підприємств. Найчіткіше обсяг і межі приватногосподарської діяльності були визначені в постанові ВУЦВК від 26 липня 1922 р. «Про основні приватні май­нові права, що визнаються УСРР, охороняються її законами і захи­щаються судами УСРР»⁴. Згідно з зазначеною постановою усім нео­бмеженим у своїй правоздатності громадянам надавалося право на території України створювати промислові і торгові підприємства та займатися дозволеними законами професіями і промислами з до­триманням усіх вимог відповідних нормативних актів.

У галузі майнових прав громадянам надавалися: а) право вла­сності на денаціоналізовані будівлі в міських і сільських місцевос­тях, з правом відчуження цих будівель і передачі покупцеві права оренди на земельні ділянки під будівлі; б) право забудови як у місь­ких, так і в сільських місцевостях на основі договорів з місцевими органами, влади на строк не більше 49 років; в) право власності на рухоме майно (на промислові і торговельні підприємства, знаряддя, засоби виробництва і товари, на грошові капітали, предмети до­машнього господарства й особистого вжитку); г) право застави за­значеного майна; д) авторське і винахідницьке право, а також право на товарні знаки; є) право спадкування за заповітом і за законом при умові, що вартість спадщини не перевищує 10 тис. золотих крб. Постанова визнавала за громадянами право укладання будь-яких не заборонених законом договорів (купівлі-продажу, обміну, пози­ки, підряду, поручництва, майнового найму, страхування, різних видів товариств). Зазначалося, що постанова не мала зворотної си­ли, тобто вона не відновлювала права дореволюційної власності, не скасовувала вчиненої в попередній період експропріації приватної власності і не давала підстав колишнім власникам вимагати повер­нення їхнього майна.

і СУ УСРР. — 1923. — М 25. — Ст. 377. * Там само — 1922. — № 3. — Ст. 55.

³ Там само. — 1922 — М 34. — Ст. 530.

⁴ Там само — 1922. — М 31. — Ст. 492

їм

Правове врегулювання всієї сукупності майнових взаємин між громадинами, а також між ними і державними організаціями та цими організаціями поміж собою за умов нової економічної по­літики було здійснене Цивільним кодексом УСРР 1922 р. (далі — ЦК). За постановою ВУЦВК від 16 грудня 1922 р. цей кодекс наби­рав чинності з 1 лютого 1923 р.¹ Це означало, що до тих відносин, які виникали після 31 січня 1923 р., треба було застосовувати нор­ми Цивільного кодексу. ЦК УСРР будувався у цілковитій відповід­ності до змісту Цивільного кодексу РСФРР 1922 р. і складався з чо­тирьох частин і 435 статей².

У Цивільному кодексі насамперед зазначалося, що «цивільні права захищаються законом, за винятком того, коли вони здійсню­ються всупереч з їхнім соціально-господарським призначенням».

Демократичний характер мала ст. 4 ЦК, яка характеризувала цивільну правоздатність (тобто здатність мати цивільні права й обов'язки), що надавалася всім громадянам, не обмеженим судом у правах. Стать, раса, національність, віросповідання, походження не впливали на обсяг цивільної правоздатності. Кожному громадянину республіки надавалися права вільного пересування, обрання неза-боронених законом занять і професій, придбання та відчуження в межах закону майна, укладання угод і створення промислових і торгових підприємств Із дотриманням норм, що стосувалися відан­ня цих підприємств. Водночас Цивільний кодекс декларував класо­вий підхід у регулюванні майнових відносин. Так, він забезпечував робітникам і службовцям право автоматичного поновлення догово­ру житлового найму і встановлював для них тверді ставки кварти­рної плати. Коли йшлося про відшкодування збитків, ЦК зобов'язу­вав судові органи враховувати майновий стан потерпілого й відпо­відача. Згідно зі ст. 123 ЦК майновий стан боржника мав бути врахований при визначенні порядку стягнення за невиконання до­говору.

Належну увагу Цивільний кодекс приділяв праву власності. Розрізнялася власність: а) державна (націоналізована та муніципа­лізована); б) кооперативна; в) приватна. Перевага надавалася дер­жавній власності. Так, земля, надра, ліси, води, залізниці загально­го користування проголошувалися виключно власністю держави. Об'єкти державної власності, перелік яких давався у ст. 22 ЦК, по­вністю вилучалися з цивільного обігу. Державні підприємства й установи мали право стягнути незаконно відчужене майно, що їм

¹ СУ УССР. — 1822. — М 55 — Ст 780

¹ Там само, — 1922. — ІЛ 55. — Приложемие к ст. 780.

^ Деревом і право України я умовах

6. Основні риси права

належало, не лише від несумлінного, а й від сумлінного набувача¹. Колективістська точка зору декларувалася в багатьох статтях ЦК².

Цивільний кодекс надавав законно існуючим кооперативним організаціям право мати у своїй власності підприємства незалежно від числа зайнятих на них робітників.

Поряд з державною і кооперативною власністю ЦК УСРР допускав приватну власність. Стаття 54 ЦК зазначала, що «пред­метом приватної власності можуть бути: ненаціоналізовані будівлі, підприємства торгівлі, промисловості, шо мають найманих праців­ників не більше передбаченої особливими законами кількості, зна­ряддя та засоби виробництва, гроші, цінні папери та інші цінності, в тому числі золота і срібна монета та іноземна валюта; предмети хатнього і власного вжитку, товари, які продавати законом не забо­ронено, та всіляке невилучене з приватного обороту майно». При­ватна власність допускалася Кодексом лише в точно визначених межах за неодмінної умови дотримання приватним власником за­конів України.

Дозволивши різні форми власності, ЦК УСРР забезпечував певну свободу договору. Це було закріплено в статтях 26—43 ЦК, а також у спеціальному розділі «Зобов'язальне право». Найважли­вішим завданням ЦК у галузі зобов'язального права було закріп­лення позицій держави і державних підприємств в обороті, надання їм істотних переваг і гарантій при укладанні угод. Так, згідно зі ст. ЗО, «правомочність є недійсною, коли договір укладений з метою, що суперечить законові, або в обхід закону, а також коли він спря­мований на очевидну шкоду для держави». ЦК УСРР заборонив піднаймання орендованого державного майна. На користь держави віддавалися безплатно всі поліпшення, зроблені орендарем. Кодекс забезпечував підвищену охорону інтересів замовника в договорі підряду, якщо замовником була держапа. У розділі «Зобов'язальне право» регламентувалися підстави виникнення і припинення зобо­в'язань, визначалися різні види договорів, загальні і конкретні до кожного з них вимоги. Статті 403—415 ЦК торкалися зобов'язань, що виникали внаслідок заподіяння іншому шкоди.

В останньому розділі ЦК УСРР містилися норми спадкового права, допускалося спадкування за законом і за заповітом. У ст. 417 зазначалося: «Якщо загальна вартість спадкового майна перевищує десять тисяч карбованців, то між державою в особі народного ко-

¹ Див. докладніше: Фукс С. Л. Советское право в период от перехода к новой зконо-
мнческой политики до начала настумления социалинма по всему фронту (1921—
1929 гг). — X. 1965 — С 25—26.

² Канторович Я. А. (Х-новиьіе ндеи ґражданского права. — X. 1928. — С. 34.
248

хісаріату фінансів та його органів і приватними особами, які закли­каються до спадкоємства за законом або за заповітом, провадиться іл або ліквідація спадкового майна в частині, що перевищує вар­тість спадкоємства, на користь заінтересованих органів держави». ЦК вказував і ще на деякі обмеження спадкового права. Так, обме­жувалося коло осіб, які могли успадкувувати за законом¹.

Крім ЦК УСРР, діяли й інші нормативні акти, що регулювали цивільно-правові відносини Так, одним із важливих актів було «Положення про державні промислові трести УСРР» від 4 липня 1928 р.², прийняте на основі загальносоюзного «Положення про дер­жавні промислові трести». 11 січня 1928 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР схвалили «Положення про належні державні будинки в міс­тах і селищах міського типу та про порядок використання житло­вих приміщень у цих будинках»³. 6 лютого 1929 р. ВУЦВК і Рад­нарком УСРР прийняли постанову «Про авторське право» якою регулювалися права на літературні, наукові і художні твори⁴.

Цивільне право України відігравало значну роль у створенні належних умов для здійснення нової економічної політики, регулю­ючи насамперед взаємовідносини між державною і приватною вла­сністю.

Сімейне право. У першій половині 20-х років шлюбно-сімейні відносини в Україні регулювало сімейне законодавство, прийняте ще в 1918—1919 рр. 31 травня 1926 р. сесія ВУЦВК прийняла Кодекс законів про родину, опіку, шлюб та про акти громадянсько­го стану⁵. Кодекс мав такі розділи: «Родина», «Про опікунство», «Подружжя», «Права громадян змінювати свої прізвища та ім'я», • Визнання особи безвісно відсутньою або померлою».

За Кодексом визнавалась обов'язковість державної реєстрації шлюбу: «подружжя реєструється в органах ЗАГСу. Тільки реєст­рація подружжя в органах ЗАГСу с неспірним, до спростування су­дом, доказом наявності подружжя». Водночас, коли сторони з яки­хось причин не мали можливості оформити фактичний шлюб шля­хом реєстрації, суди могли в кожному окремому випадку визначити права кожного з незареєстрованого подружжя на одержання алі­ментів від іншого і на нажите під час шлюбу майно. Згідно зі ст. 106,

• Бугаевский А. А, Советское наследствеммое право. — О, 1926. — С. 25.
^: СУ УСРР. — 1928. — № 18. — Ст. 164, 163.

¹ Там само — 1928. — № 18. — Ст 167.

♦ Там само. — 1929. — М 7. — Ст. 55.

¹ Там само — 1926. — № 67—69. — Ст. 441.

Розділ 4. Держава і прало України в умовах непу

б. Основні риси право

«вчинення релігійного обряду (шлюбу) не має будь-якого правового значення та не може правити за доказ подружжя».

Питання розлучання, як і реєстрація шлюбу, згідно а Кодек­сом належало до відання органів ЗАГСу. Кодекс визначав майнові відносини подружжя. Роздільною власністю вважалося лише май­но, яке було придбане до шлюбу, а майно, набуте подружжям під час спільного життя, вважалося таким, що належало їм обом на ос­нові спільної власності. Спільне майно у випадку розлучення діли­лося на рівні частки.

Згідно з Кодексом, право на одержання аліментів надавалося одному з подружжя у випадку його непрацездатності, що виникла до шлюбу, під час шлюбу або не пізніше одного року після розлу­чення.

Кодекс регулював широке коло питань, пов'язаних з право­відносинами між батьками і дітьми, причому ці відносини не зале­жали від того, зареєстрований шлюб батьками чи ні. Кодекс також встановлював право усиновлення (удочеріння). Значна кількість статей Кодексу була присвячена питанням опіки і піклування.

Земельне право. Завдання підвищення продуктивності сіль­ського господарства в умовах переходу до непу потребувало зако­нодавчого забезпечення стабільності одноосібного землекористу­вання. Розв'язанню цієї проблеми була присвячена насамперед постанова V Всеукраїнського з'їзду Рад «Про закріплення користу­вання землею»¹.

Широке коло питань забезпечення трудового землекористу­вання регулювала постанова сесії ВУЦВК «Основний закон про трудове землекористування», видана з метою створення «правиль­ного, сталого і пристосованого до господарських і побутових умов трудового користування землею, необхідного для відбудови і розви­тку сільського господарства»². Постанова визначила порядок тру­дового землекористування і трудової оренди землі, регламентувала питання зміцнення трудового землекористування і землеустрою, а також регулювала таке питання, як застосування допоміжної най­маної праці в трудових землеробських господарствах тощо. Поло­ження «Основного закону про трудове землекористування» були включені до Земельного кодексу УСРР (далі — ЗК), який складався з чотирьох частин («Про трудове землекористування», «Про міські

¹ Стьмдьі Советов в документах: Сб. док.: В 3 т. 1917—1936 гг. — М, 1960. — ТІ —
С. 110—111

² СУ УСРР — 1922 — К» 26 — Ст 388

землі», «Про державне земельне майно», «Про землеустрій та пе­реселення»)¹.

ЗК УСРР насамперед наголошував, що «право приватної влас­ності на землю, надра, води та ліси в межах УСРР скасоване на­завжди», а всі землі в межах УСРР, «в чийому б віданні вони не були, — становлять власність Робітничо-Селянської Держави»². Відтак ЗК встановлював, що будь-яке право землекористування можливе було тільки в результаті надання його державою і за умов, визначених державою. Порушення права державної власнос­ті на землю (купівля, продаж, заповіт, дарування, застава землі) заборонялись, а особи, винні в цьому, притягалися до кримінальної відповідальності, а також позбавлялися землі, якою користувалися.

Право користування землями сільськогосподарського призна­чення ЗК надавав хліборобам та їхнім об'єднанням, міським посе­ленням, державним установам і підприємствам. Він встановлював, що право на користування землею для ведення сільського госпо­дарства мають всі громадяни УСРР (незалежно від статі, віроспо­відання, національності), які бажають обробляти землю власною працею. Громадяни, що бажають одержати землю в трудове корис­тування, наділяються землею або земельними громадами, до скла­ду яких вони входять, або земельними органами, якщо в розпоря­дженні останніх є запасна земля. Право на землю, надану лише в користування, вважалося безстроковим і могло бути припинене ли­ше на підставі, визначеній законом. Наприклад, трудового землеко­ристувача можна було позбавити землі в тому разі, якщо він пере­став займатися сільським господарством, або у випадку необхіднос­ті зайняти землю для державних чи громадських потреб. Тоді землекористувачеві відводилась земля в іншому місці і відшкодо­вувались заподіяні вилученням її збитки.

Право на користування землею могло бути здійснене землеко­ристувачем лише в складі земельної громади. У зв'язку з цим Кодекс докладно визначав склад земельної громади, її права та обов'язки, органи управління. Стаття 42 зазначала, що «окрім існу­ючих земельних громад за громади визнаються ще й сільськогоспо­дарські комуни та артілі, а також добровільні об'єднання окремих дворів або сукупності дворів, що відокремлені від колишніх гро­мад». Громада була тією формою об'єднання селян, яка иолегшува-

¹ СУ УССР. — 1922 — М 51. — Ст. 750

• Хрестоматія я історії держави і права України Навч. посіб для юрид вищих навч закладів і фах У 2 т / В Д Гончаренко, А. Й Рогожин, О Д Святоцький; За ред. чл-кор Академії правових наук України В Д Гончаренка. — К,, Т 2. 1997. — С2О7.

І'озділ 4. Держава і право України в умовах непу

6. Основні риси права

ла органам держави контроль і керівництво сільським господарст­вом.

Значну увагу ЗК приділяв регламентації трудового землеко­ристування, оскільки одноосібна форма в сільському господарстві на той час була переважаючою. Кодекс давав детальну правову ре­гламентацію інституту селянського двору — основної виробничої одиниці в сільському господарстві Стаття 66 визначала двір як ро­динно-трудове об'єднання осіб, то спільно вели сільське господарс­тво. Кодекс установлював умови і підстави поділу двору. Забезпе­чуючи стійкість трудового землекористування, ЗК уводив такі ін­ститути, як трудова оренда землі і допоміжна наймана праця в трудових землеробських господарствах. Тимчасова передача права користування землею давала можливість трудовим одноосібним го­сподарствам уникнути розорення у разі стихійного лиха та інших причин. Наймана праця допускалася за умови дотримання законів про охорону і нормування праці¹.

Кодекс містив досить важливе право земельної громади самій обирати форми землекористування, наприклад общинну, дільнич­ну, колективну. Найсприятливіші умови забезпечувались спіль­ному обробітку землі. ЗК УСРР регулював питання землекористу­вання в містах, землевпорядкування і переселення.

Земельний кодекс УСРР надалі зазнавав змін. У вересні 1925 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР ухвалили постанову, яка внесла істотні зміни і доповнення до його розділу про порядок розгляду зе­мельних справ. 27 червня 1927 р. ВУЦВК і Раднарком прийняли постанову «Про зміну і доповнення Земельного кодексу УСРР»². Ці зміни і доповнення були настільки значними, що означали, по суті, прийняття ЗК УСРР в новій редакції³. Вони, зокрема, стосувалися розширення прав сільських рад у галузі керівництва сільським гос­подарством, трудової оренди землі, підсобної найманої праці в тру­дових сільських господарствах, прав і обов'язків земельних громад, нагляду за їхньою діяльністю, порядку провадження справ про зе­млеустрій.

Дата добавления: 2015-05-22