Українська діаспора та Україна

Х

арактер зв’язків зарубіжних українців з батьківською землею залежав від багатьох об’єктивних і суб’єктивних факторів, на­самперед від суспільно-політичної ситуації в країнах поселення і в Україні, позицій різних по­колінь української діаспори. Та, незважаючи на пе­рипетії історії, українські поселенці в західному світі, зокрема за океаном, завжди прагнули до зріднення з землею, яку полишили перші емігранти і яку не бачила більшість їхніх нащадків: скажімо, понад 80% канадських українців народжені у Ка­наді. Це прагнення відбилося у рухах солідарності й допомоги українському народові. Вони були запо­чатковані ще у перші десятиліття перебування в діаспорі. Так, 1906 р. у Вінніпезі під час проведен­ня традиційних щорічних шевченківських свят, які, до речі, мають місце і сьогодні, були зібрані кошти в т. зв. “Бойовий фонд” і передані землякам “старо­го краю”. Водночас український часопис США “Свобода” розгорнув кампанію щодо збирання коштів для політичних партій Галичини. 1913 р. ук­раїнці в Канаді та США розпочали збір коштів на підтримку українських шкіл Східної Галичини. За короткий час в Канаді було зібрано 5,6 тис. до­ларів, а в Сполучених Штатах — 9,4 тис. В 1908 і 1910 рр. по всій Канаді українці започаткували мо­гутню кампанію солідарності з визвольною бороть­бою своїх земляків.

Окрема сторінка в літописі українців у США і Канаді — підтримка Лютневої революції 1917 р. в Росії та Україні. За тисячі кілометрів, в чужому, не завжди дружньому оточенні, вони з неослабною увагою прислухалися до вісток, що просочувалися через океан, про події 1917 р. Українські поселенці в Канаді та США вірили, що перемога над цариз­мом відкриє широкі можливості для вільного роз­витку українського народу. Цим пояснюється і підтримка ними жовтневого перевороту 1917 р. та соціалістичних ідей. Через десятки років стане зро­зумілим: сподівання зарубіжних українців не справ­дилися, а тоді більшість з них, мабуть, щиро вірила в те, що соціалізм принесе жадану свободу, неза­лежність і щастя. Вітаючи визволення українського та інших народів Росії з-під ярма царського само­державства, вони висловлювали надію, що вільний український народ допоможе трудящим Західної України об'єднатися в єдиній державі.

З новою силою рух солідарності проявився під

час голоду в Росії на початку 20-х рр. Українські робітники і фермери Канади, допомагаючи голо­дуючим Поволжя, одночасно збирали кошти і для голодуючих України. Для них було зібрано понад 10 тис. доларів. Таку ж суму зібрали й українці Сполу­чених Штатів.

Головним регіоном, куди спрямовувалася допо­мога української діаспори, була, звичайно ж, Західна Україна. Зарубіжні українці з неослабною увагою слідкували за національно-визвольною бо­ротьбою своїх земляків. 1 своїм обов’язком вважали надання їм матеріальної та моральної підтримки. З цією метою 1922 р. в Канаді був створений Ук­раїнський робітничо-фермерський комітет за виз­волення Східної Галичини. Його першою акцією стала кампанія по збиранню коштів для допомоги політв’язням та їхнім родинам.

З особливою силою міжнародна солідарність з народом нашої країни виявилася в роки Великої Вітчизняної війни. Одними з перших у рух солідар­ності включились українські канадці, організовую­чи комітети допомоги Батьківщині. Українське то­вариство допомоги Батьківщині (УТДБ) в Канаді було утворено вже 26 червня 1941 р. Його відділен­ня розпочали активну діяльність по всій країні.

Документи свідчать, що в Канаді й США не було жодної акції солідарності, в якій би не брали участь українці, а в багатьох випадках вони висту­пили їхніми ініціаторами.

Отже, українська діаспора, передусім у Канаді та США, вписала у свою історію яскраві сторінки солідарності з колишньою батьківщиною. В скрутні часи українські іммігранти та їхні нащадки були по­руч з народом, від якого пішло їхнє коріння. Знаємо, як вболівали вони за долю України, допо­магали на початку XX ст., в 20—40-і рр. Про це з захопленням писала радянська преса. Та коли звер­нутися до вітчизняної наукової літератури і публіцистики 50-х — середини 80-х рр., то в цей період зарубіжні українці нібито й перестали дума­ти про Україну. Щоправда, інколи в нашій пресі все ж таки цитувалися схвальні відгуки про Україну ок­ремих осіб чи представників офіційних делегацій, які відвідували нашу республіку. Водночас замов­чувалося те, що в повоєнний період серед ук­раїнської діаспори існував рух солідарності й іншо­го характеру. Це була солідарність не з країною, а з тими людьми в Україні, які боролися проти то­талітарного режиму й постраждали від нього. Учас­никами цього руху, як правило, були представники повоєнної імміграції, які критично ставилися до

“побудови соціалізму” на українській землі й до успіхів”, досягнутих на цьому шляху.

Переломною подією у зв’язках діаспори з Ук­раїною стала Чорнобильська катастрофа. Біда бо­лем обізвалася в серцях зарубіжних українців. Вже того ж 1986 р. літак, споряджений усім необхідним для потерпілих від аварії, взяв курс із США на Москву (на той час ще не існувало прямої авіалінії з Києвом). На жаль, в Україну цей вантаж із сто­лиці колишнього СРСР так і не потрапив.

Проголошення Акта про незалежність України 24 серпня 1991 р. викликало не тільки радісне піднесення в середовищі української діаспори, але й зміцнило її надії на те, що цього разу справа побу­дови самостійної демократичної Української держа­ви буде доведена до кінця. У всіх країнах, де про­живають українці та їхні нащадки, цей акт відзна­чався як найбільше свято. Принципова позиція за­рубіжних українців щодо державотворчих процесів в Україні, підтримка діаспорою цих процесів про­явилися і під час першого візиту офіційної ук­раїнської делегації на чолі з Л.Кравчуком до Кана­ди та США у вересні 1991 р. Ще напередодні візи­ту президія секретаріату Світового конгресу вільних українців виступила із спеціальним звер­ненням, в якому закликала українську спільноту Північної Америки виявити делегації традиційну українську гостинність і належну пошану та виз­нання за проголошення України незалежною дер­жавою.

Окремої уваги заслуговує питання культурних зв’язків діаспори з Україною. Незважаючи на до­сить гостру боротьбу між різними політичними си­лами в середовищі зарубіжних українців щодо доцільності чи недоцільності культурних контактів з Радянською Україною, такі контакти практично не припинялися ніколи. Спочатку вони були опосе­редкованими — через збереження культурної спад­щини українського народу, відзначення в країнах поселення визначних дат його історії, популяри- заціїо творів дожовтневих українських письмен­ників і поетів тощо. Починаючи з перших по­воєнних років, можна вже говорити про безпосе­редні культурні зв’язки української громади, зокре­ма в Канаді, з Україною. 1946 р. в цю країну при­була делегація митців України — народні артисти

З.Гайдай, І.Паторжинський, поет А.Малишко. Вони взяли участь у фестивалі української музики, пісні і танцю. У різний час Канаду відвідували за­служений український державний хор ім. Г.Верьов- ки, заслужений державний академічний ансамбль

танцю ім. П.Вірського, заслужена хорова капела “Трембіта", окремі виконавці з України.

Та довгий час цей зв’язок був, в основному, од­ностороннім — у напрямку Канади і США. 80-і рр. стали в цьому плані певною мірою переломни­ми. Сьогодні ж ми маємо змогу познайомитися з виступами представників діаспори на українській сцені, їхня майстерність з усією виразністю засвідчує, як можна не лише зберігати національну пісню, танок далеко від землі походження батьків, нерідко в багатоетнічній країні, але й плекати, роз­вивати їх.

Скажімо, велике враження на глядачів справив самодіяльний анамбль їм. Т.Шевченка з Канади (1989 р.); танцювальний ансамбль “Шумка” з Ка­нади познайомив зі своєю творчістю жителів Києва, Львова, Івано-Франківська; вперше в Ук­раїну одержали змогу приїхати відомі у всій Канаді і за її межами, але, на жаль, незнані у нас, то- ронтські художні колективи: жіночий хор “Левада” чоловічий “Оріон”, оркестр “Авангард”; такі ши­роко відомі мистецькі колективи й окремі виконавці з діаспори, як капела бандуристів ім.Т.Шевченка (США), чоловічий хор “Бурлаки” і жіночий “Веснівка” (Канада), окремі виконавці. До речі, концертно-виконавська діяльність капели банду­ристів із Сполучених Штатів 1992 р. відзначена Державною премією України ім. Т.Шевченка

Аналізуючи процес взаємодії української діас­пори та етнополітичного ренесансу в Україні, вже сьогодні можна виділити дві групи факторів, що суттєво впливають на її характер. Перша — це ті, що стимулюють цю взаємодію; друга група фак­торів стримує її. До першої групи варто віднести: а) становлення нового мислення у міжнародних відно­синах, що відкрило нові канали для безпосередніх контактів між представниками ядра українського етносу та тих його частин, які перебувають за межа­ми України; б) поступова деідеологізація суспільно- економічного життя в Україні, що дозволяє зняти класово-партійні бар’єри у спілкуванні українців з представниками української діаспори. Наслідком попереднього поділу українців у західному світі на “прогресивних” і “реакційних” було те, що контак­ти з Україною обмежувались першою категорією. “Комуністична” солідарність з режимами у ко­лишніх “соціалістичних” країнах Європи також не дозволяла опікуватися незавидною долею ук­раїнців, які мешкають у цих державах, оскільки це могло призвести до напруженості у стосунках між ними і Радянським Союзом. Такий підхід на довгий

час позбавив можливості порозуміння між різними частинами українського етносу; в) проведення спільних заходів за участю українців з різних країн світу — їхня роль визначається об’єднанням зу­силь етнічно свідомих осіб українського походжен­ня у збереженні української етнічності в сучасному світі, що є базою для взаємодії представників різних частин етносу. Особливого значення у цьому контексті набули 1-й Форум української діаспори, який відбувся у серпні 1990 р. у Варшаві та Білому Борі (Польща); 1-й Форум представників східної діаспори (Київ, січень 1992) та Всесвітній форум (Київ, серпень 1992).

Серед факторів, які можуть стримати взаємодію української діаспори та етнополітичного ренесансу, вагомими є такі: а) поліетнічність насе­лення України. Завважимо, що етнічні спільноти аж ніяк не є перешкодою на шляху взаємодії, однак невирішеність деяких їхніх проблем у рамках ук­раїнського етнополітичного організму може її стри­мувати. Цей фактор був би на руку тим силам, котрі не зацікавлені у збереженні безконфліктної ситуації в міжетнічних стосунках в Україні, у розбудові її не­залежності й хотіли б стимулювати настрої віднов­лення імперського центру. Тому, дбаючи про умови етнополітичного ренесансу українців, обов’язково потрібно створювати відповідні умови для ренесан­су інших етнічних спільнот Досвід вирішення про­блем у міжетнічних стосунках в демократичних суспільствах може знадобитися у вдосконаленні міжетнічних відносин в Україні. І саме представни­ки діаспори з Канади. Сполучених Штатів. Німеч­чини. Франції у процесі взаємодії з українцями, а також і з вихідцями з інших меншин можуть поділитися цим досвідом; б) повільність демокра­тичних перетворень, особливо у сфері економіки, в Україні та в інших державах Радянського Союзу, оскільки за таких умов взаємодія реалізується не повністю; в) ідея федеративного устрою України, яка побудована на еклектичних засадах, де зміщу­ються етнографічні й економічні ознаки розвитку різних регіонів нашої країни. Вона здатна спричи­нити обмеження зони взаємодії, в основному, з регіонами колишнього масового переселення ук­раїнців за океан та чітку регіоналізацію стосунків, до чого можуть призвести концепції особливого

статусу того чи іншого регіону України.

Оцінюючи значення названих вище факторів у взаємодії української діаспори й етнополітичного ренесансу в Україні, варто мати на увазі ще одну об­ставину. як на наш погляд, досить важливу — співвідношення фаз етнічного відродження для різних частин українського етносу. Найефек­тивнішою взаємодія виявляється тоді, коли ці фази співпадають. У нашому випадку ситуація дещо інша: в Україні ми спостерігаємо бурхливий, при­наймні порівняно з попередніми періодами, спалах етнічного ренесансу; для українців Південно- Східної Європи цей процес лише розпочався після змін режимів; для частин українського етносу, які знаходяться в поліетнічних країнах західного світу, за нашими висновками, пік етнічного ренесансу ми­нає, оскільки він співпадає з етнічним ренесансом, властивим для країн поселення, що з найбільшою силою виявився в 70—на початку 80-х рр. Враху­вання цієї обставини дозволить уникнути спроще­ного, уніфікованого підходу до можливостей об’єднання українців у сучасному світі, передовсім духовного, на етнічній основі.

Важливу роль у цьому плані мають відіграти ті заходи, які здійснює українська держава у рамках своєї етнополітики, зокрема щодо зарубіжних ук­раїнців. Варто сказати, що сьогодні формується правова база, яка регламентує стосунки держави і української діаспори. Передовсім йдеться про Дер­жавну програму “Українська діаспора до 2000 ро­ку’, яка прийнята у січня 1996 р., та угоди з питань забезпечення прав національних меншин, які Ук­раїна підписала з Литвою, Молдовою, а також підготовлені проекти таких угод з Росією, Ес­тонією, Латвією, Казахстаном та іншими країнами. Плідною у вирішенні проблем українців є робота трьох міжурядових змішаних комісій з питань національних меншин — українсько-угорська та українсько-словацька, українсько-литовська Сьо­годні йде формування ще двох комісій — ук­раїнсько-польської, українсько-румунської.

Ці фактори, а також як і 11-й Всесвітній форум українців, котрий відбувся 21-24 серпня 1997 року, стануть вагомим консолідуючим чинником різних гілок українського етносу.

Дата добавления: 2015-05-22