Лекція № 2. Історія і становлення дитячої психології план 3 страница

У роботах "Підростання на Самоа" (1928), "Дослідження національного характеру" (1951) та інші М. Мід досліджувала цілий ряд проблем - від розвитку статевої ідентифікації і особливостей дитячо-батьківських відносин до структури національного характеру і причин конфліктів між різними поколіннями. М.Мід на прикладі різних культур показала, що особливості статевого дозрівання, формування структурної самооцінки, самосвідомість залежать від культурних традицій народу, особливостей виховання і навчання дітей, домінуючого стилю спілкування в сім'ї.

і Прагнення дослідити механізми передачі культурних цінностей від покоління до покоління привело М. Мід до вивчення динаміки формування національного характеру, етичних та статевих стандартів поведінки, взаємин між різними поколіннями. її погляди вплинули не лише на розвиток етнопсихології, а й на концепції психології особистості та вікової психології; М.Мід показала роль соціального оточення та культури у формуванні психіки дитини.

Таким чином, наприкінці XIX - на початку XX століть розвиток зарубіжної дитячої психології здійснювався в декількох напрямах: формувались методологічні основи дитячої психології; формувалась експериментальна галузь дитячої психології; у рамках досліджень з дитячої психології почали виділятись нові галузі психології: вікова, диференціальна, педагогічна.

3.1. Дитяча психологія, яка формувалася на початку XX століття в Росії, увібрала в себе численні традиції вітчизняної психології, педагогіки, педології і філософії.

В той же час, процес становлення та розвитку дитячої психології" та педології в Росії мало ряд особливостей, що відрізняло її від західних течій.

Соціальні умови, які склалися в Росії в середині XIX століття, привели до необхідності розвитку вітчизняної науки. Саме в цей період, пов'язаний з формуванням власних поглядів на людину та її роль в суспільстві, а головне з розвитком рефлексії своєї самобутності, своїх наукових та психологічних особливостей, стала формуватись і вітчизняна психологія, почався пошук шляхів її побудови, її методології і власного

предмету, її відмінностей від інших наук та відмінностей від європейської психології.

Це були роки розквіту природознавчих наук в Росії, на яких зосередився головний інтерес суспільства і основні наукові досягнення, що наклало природничонауковий, матеріалістичний відбиток і на розвиток психології.

Однак справжніми ініціаторами формування дитячої психології в Росії були О.П.Нечаев, Н.П. Румянцев і В.М. Бехтерев.

Восени 1904 року в Петербурзі під керівництвом О.П. Нечаева иідкрились перші в Росії педологічні курси, метою яких було розповсюдження знань, необхідних для розуміння психічних та фізіологічних особливостей дитячого та юнацького віку, а також підвищення теоретичного потенціалу педагогів.

Для більш широкого розповсюдження педологічних знань О.П. Нечаев та Н.П. Румянцев почали випуск серії книг з педагогічної психології та педології. В цей період виходили і журнали з дитячої психології: "Вісник виховання", "Вісник психології, кримінальної антропології та педології", "Педагогічні вісті".

Новий етап розвитку російської педології пов'язаний з ім'ям В.М. Бехтерева. Саме він заклав основи наукової педології в Росії, оскільки перейшов від емпіричного вирішення питань виховання та навчання до науково-дослідної розробки педології. В.М. Бехтерев створив цілу мережу педологічних установ, поділивши їх на науково-лабораторні і науково-клінічні. В 1907 році ним було створено педологічне відділення в Петербурзькому психоневрологічному інституті, яке на довгі роки стало провідним центром педологічних досліджень.

Для експериментального дослідження психіки дітей на початку XX століття О.Ф. Лазурський спільно з О.П. Нечаєвим створили одну з перших психологічних лабораторій у Петербурзі, в якій досліджувалися не окремі психічні процеси, а психічні функції та особистість загалом.

У своїй роботі "Нарис науки про характери" (1909) Лазурський розробив оригінальну концепцію "наукової характерології", в основі якої лежала ідея про те, що індивідуальні особливості людини пов'язані з діяльністю нервової системи. При цьому він розглядав емпіричні дані про діяльність різних психічних процесів не ізольовано, а в системі, доводячи, що головним завданням експериментального дослідження є побудова цілісної картини людини.

В 1905 -1906 pp. психологію було введено як навчальну дисципліну до школи, вона стала одним з найважливіших курсів і у педагогічних інститутах.

Найбільша кількість робіт з дитячої психології грунтувалась на принципах природничонаукової психології, закладених Сеченовим. Відомий педагог і психолог П.Ф. Лесгафт, керуючись принципом сенсомоторної єдності, розробив теорію фізичної освіти, головною метою якої стверджувалась "свідома фізична робота". Тим самим фізичні вправи підкорялися більш широкому завданню загального психофізичного

формування особистості. Він вважав важливим розвиток не м'язового виконавчого апарату, а уміння свідомо ним управляти.

Свідоме керівництво поведінкою можливе, згідно з Лесгафтом, тільки на основі слова. Звідси і його принцип вчити дитину керувати рухами за допомогою слова. Фізичне виховання виступає в системі Лесгафта не тільки як передумова розумового виховання в тому смислі, що фізично розвинений і загартований організм - сприятливе підґрунтя для духовної діяльності. За його точкою зору, великого значення набуває той факт, що фізично розвинена людина здатна свідомо керувати м'язовими актами, змінювати у разі необхідності стратегію поведінки, порівнювати та контролювати як її окремі ланцюги, так і їх взаємодію. Тобто виховання розуму та виховання тіла - це один процес, а не два.

Значну увагу питанням сенсомоторного виховання приділяв П.Ф. Каптерєв. П.Ф. Каптерєв один з перших вітчизняних психологів писав про те, що гра є важливим чинником, необхідним як для фізичного, так і для психічного розвитку дитини. П.Ф. Каптерєв організував випуск серії брошур з проблем сімейного виховання і навчання.

З 1906р. по 1916р. було скликано п'ять Всеросійських з'їздів з психології і всі вони були присвячені питанням педагогічної та експериментальної психології. В організації з'їздів активну участь брали численні провідні психологи того часу - В.М. Бехтерев, О.Ф. Лазурський, Г.І. Челпанов, П.Ф. Каптерєв, М.М. Ланге та інші.

3.2. Психологічна наука в Україні розвивалась не лише в роботах психологів, а і письменників, істориків, мислителів, філологів, суспільних діячів.

О.О. Потебня - український філолог, засновник психологічного напрямку у вітчизняному мовознавстві. За Потебнею, мовлення - це діяльність, процес, який утворює думку. Все відношення людини до зовнішніх предметів обумовлено тим, як ці предмети подано у мові. Він створив психологію сприймання і тлумачення художніх творів, звернув увагу на психологічну проблему співвідношення пізнання світу і самопізнання, показав історичний характер самопізнання, виражений через ставлення до минулого та сучасного.

Отже, основним предметом дослідження в О. Потебні була мова як засіб спілкування між людьми, вироблений певним народом.

І.О. Сікорський - український психолог. Йому належить велика кількість психологічних праць ("Душа людини" та інші). Фізіономіка була провідним напрямом його досліджень. І.Сікорський вважав, що у виразі фізіономіки відкривається таємниця індивіда. Фізіономіку розглядав як природне і штучне явище, що характеризує вікові, статеві, расові, виробничі та інші феномени. Фізіономіка, на думку І.Сікорського, є передумовою для типології, на основі якої можливий аналіз вчинку індивіда.

І.Сікорський обстоював ідею всебічного розвитку підростаючої особистості, поєднання розвитку пізнавальних процесів з емоційними. Йому належать важливі думки про виховання юнацтва.

Панас Мирний (Панас Якович Рудченко) - український письменник, висловив ряд важливих положень про зв'язок мови з "духом або душею", вищими почуттями людини.

В.І. Вернадський - видатний вчений, перший президент АН України. Ідеї В.І. Вернадського пов'язані з утвердженням культурологічного принципу в історії та теорії психології. Вважав, що психологія має зробити вагомий внесок до сцієнтизму, тобто до всебічного охоплення наукою всіх аспектів буття.

Г.І. Челпанов - керівник створеного в Київському університеті (1897 р.) Психологічного семінару. На цьому семінарі психічні процеси досліджувались у лабораторних умовах. Г.І. Челпанов розвивав ідеї Г. Сковороди та інших мислителів про самоспостереження, за яким самоспостереження є єдиним джерелом пізнання психічних явищ, а експеримент відіграє допоміжну роль. Г.І. Челпанов написав підручник для гімназій, був автором численних статей та рецензій.

Я.Ф. Чепіга (Зелеикевич) - український психолог і педагог, автор багатьох праць з психології та педагогіки, з питань українського національного відродження, розвитку української національної школи, психолого-педагогічної думки в Україні.

М.О. Бердяев - російський і український мислитель. Йому належать праці з філософії, де порушуються проблеми психології творчості людини. Згідно з положеннями М.О. Бердяева, творче ставлення до життя є не право, а обов'язок людини, її моральний імператив, всезагальна цінність.

П.І. Ковалевський - український та російський психолог, лікар. Для психологів, педагогів та соціологів становлять інтерес його праці, присвячені життю і діяльності історичних осіб (Івана Грозного, Петра І, Наполеона та ін.).

У своїх працях П. Ковалевський виходив з того, що душевне здоров'я або нездоров'я людей залежить від спадковості та умов життя, а спадковість зумовлює схильність до певних хвороб, а не самі хвороби. Він досить детально описує неврастенію, параною. Виходячи зі своєї концепції, П. Ковалевський аналізує дії історичних осіб. Наприклад, на його думку, Іван Грозний успадкував схильність до психічних хвороб.

Г. Ващенко - український педагог і психолог, автор праць із проблем розвитку емоційно-вольової сфери людини, її виховання, питань ідеалу й умов його виховання, духовних цінностей людини.

В.К. Липинський - український письменник, філософ, психолог. Дослідник проблем долі людини, її творчої праці, совісті, зв'язку вищих почуттів з традиціями українського народу.

І.І. Огієнко - український учений-філолог, педагог, психолог і церковно-громадський діяч. Досліджував історію культури, мови, церкви. Автор підручників, навчальних посібників, досліджень з історії розвитку уявлень про душу, з проблем мови, свідомості тощо.

28

29

Таким чином, розвиток дитячої психології в Росії та на Україні відбувався під впливом інших наук (педології, філософії, соціології) та відбився в роботах не лише психологів, а і письменників, мислителів, істориків, що свідчить про увагу дослідників до психічних явищ.

4.1. Дослідження дитячого розвитку продовжувалися і після 1917 року. У переджовтневий період і в перші пожовтневі роки в психології існувало кілька провідних напрямів. Три з них суттєво впливали на психологію, в тому числі і на дитячу:

1. Ідеалістичні погляди (М. Лосський, С. Франк та ін.) - невдовзі були повністю відкинуті радянською ідеологією;

2. Експериментальна психологія з її опорою переважно на "суб'єктивну психологію" - представники цього напряму намагалися зайняти нейтральну позицію у боротьбі офіційної ідеології з ідеалістичною психологією (Г.І. Челпанов, О.П. Нечаев та ін.);

3. Фізіологічний напрям, до якого належав і В.М. Бехтерев, - його представники прагнули замінити психологію рефлексологією.

Двадцяті роки XX ст. стали часом народження дитячої психології, активних пошуків її методологічних основ і шляхів розвитку.

Виділяють декілька етапів в розвитку дитячої психології і педологи в Росії та в Україні;

I етап (1900-1907 p.p.) - зародження дитячої психології та педології,
поява нових теорій та досліджень психічного розвитку дітей, організація
курсів і експериментальних лабораторій, початок видання перших
журналів та книг з дитячої психології.

II етап (1907-1917 p.p.) - розробка методологічних принципів побудови дитячої психології та педології в Росії та в Україні, поява перших експериментальних центрів, які поєднують теоретичну та експериментальну діяльність.

III етап (1917-1924 p.p.) - період становлення радянської дитячої психології. Особливо важливими для дитячої психології цього періоду є пошук нових методів навчання та виховання, активний шкільний рух, поява робіт Н.К. Крупської та інших педагогів.

IV етап (1925-1928 p.p.) - період консолідації різних груп та течій у дитячій психології, вироблення єдиної платформи та концепції розвитку дитячої психології, планів розвитку педології як науки, спрямування на комплексне вивчення і розвиток особистості дитини.

V етап (1929-1931 pp.) - період інтенсивного розвитку дитячої психології, поява теорій, що розкривають закономірності та механізми розвитку психіки (М.Я. Басов, Л.С. Виготський). Однак у цей період починаються і перші напади на дитячу психологію і педологію, пов'язані зі зміною соціальних умов в суспільстві, одноманітністю та авторитарністю у шкільному житті.

VI етап (1922-1936 p.p.) - в цей період закінчується формування тоталітарної держави. Ідеологізація науки впливає і на подальший розвиток дитячої психології. Зникнення в шкільній та суспільній практиці

Дата добавления: 2015-05-23