Леонід Зпшкіпьняк. Методологія історії 3 страница

Більш)' частину книги Коллшгвуд присвятив аналізові основних етапів розвитку "Ідеї Історії", ггрослідковуючи її від античності до початку XX ст. Наголошуючи на свшомісиому характері історичного сприйняття (минуле може бути відновлене.тише в уяві), вчений, однак, не зводить Історичну думку до мистецтва. Історична уява, підкреслює вчений, прагне бути істиною і. як така, піддасться логічним операщям. Це й створює у Історії особливе поєднання мистецтва, науки І філософії, яке реалізується у особливій формі самосвідомості — Історичній. Звідси випливає, що Історична свідомість є особливою властивістю свідомості взагалі.

Коллшгвуд не займається вивченічям історичного процесу язе іакого, а дивиться на нього через мислення людини, Історика. Звідси й сам процес реальності є свідомісним процесом, який Існує лише постільки, пооольки с присутнім у свідомості людей. Філософія вивчає думку, то й найбільше надається до поєднання з історичною свідомістю. Таке поєднання здатне розкрити змісг і сенс історії, який немає, якогось спекулятивного характеру, а полягає у самопізнанні суб'єкта Історії — людини. Наявність постійної Історичної самосвідомості забезпечує єдиний погляд на мшгуле І сучасний стан людини й світу, історія представляється універсальним носієм людського досвіту (пізнання І самопізнання), а завданням філософії Історії стає, передусім, віднайдення специфіки тих розумових актів, з допомогою яких розвиток соціального життя у часі набуває єдиного змістовного значення.

Зосередившися на історичному пізнана, англійський вчений запроваджує поділ минулих подай на зовнішню І внутрішню сторони. Перша — це рухи фізичних об'єктів (людей і предметів), друга — пов'язана зі евідоміепо, думкою, психологією. І Іричина Історичних подій, таким чином, лежить у сфері думки І завдання Історика вичерпується віднайденням І "програванням" думок. які викликали ту чи Іншу подію. За такого підходу "вся Історія є Історією думки" [71, 289]. Відзначаючи специфіку історичного пізнання, Коллінгвуд заключає, шо усі Історичні явища визначаються внутрішньою стороною, а Історик цікавиться лише нею, ствставляючи її з власними думками, власним баченням цих подій з висоти свого Історичного досвіду. Цей останній відповідає

Леонід ЗАШКГЛЬНЯК. Методологія Історії

історичній свідомості (духу) конкретної епохи. Вивчаючи минуле, історик, водночас, виявляє Історичну свідомість свого часу, дивиться на минуле з позицій нагромадженого історичного досвіду — вимірює "історію історією".

У зв'язку Із цим, історична свідомість, на думку КоллІнгвуда, не є постійним і завершеним комплексом, усі її складові постійно змінюються ЗІ зміною досвіду та епох, кожне нове покоління повинно знову "переписувати" історію, І цьому не видно кінця-краю. а кожен новий історик мусить ревізувати ті питання, які задавалися минулому Його попередниками. Усе цс даг вченому підстави констатувати наявність апріорної і самодостатньої історичної свідомості (духу), яка еаморозвивається як ідея Історії — одночасно зміст І підстава людського пізнання. Праця Історика здатна лише наблизитися до осмислення ідеї історії, але, внаслідок її розпитку і всеохоплення, Історик неспроможний осягнути її у всій повноті.

Коллінгвуд докладно розробив філософські аспекти Історичного пізнання, як відтворення минулих думок І переживань, підкреслив діалектику логічних операцій. Разом з тим, постулюючи свідоміший характер людської діяльності, англійський вчений залишив відкритим питання про джерела формування свідомості, відмовився від врахування взаємодії об'єктивного і суб'єктивного у суспільному розвиткові, зоставивши об'єктивну реальність у обрії природознавства. У цьому плані його погляди викликали критику з різних боків. Проте, заслугою вченого була докладна розробка проблем змінності історичної свідомості га ЇЇ виливу на історичне пізнання. Його міркування з цього приводу прислужилися розвиткові теорії Ісіорії.

3.3.Історія цивілізацій. А.Д.Тойнбі

Сумніви у єдності Історичного розвитку людства, які знайшли відображення у багатьох філософських концепціях кінця XIX — початку XX ст., викликали спроби інших мислителів віднайти стрижень філософської історії у побудові історичної теорії локальних цивілізацій. ЇДІ спроби спиралися на ідеї Шопенгауера, Нщше, Дільтся, неокаппаншв. Найвищого розвитку вони досягли у філософії історії А.Д.ТойнбІ. Але його концепції' передували Історичні системи М.Я.Данилсвського, О.Шпенглера, П.Сорокша, на яких варто коротко зупинитися.

Російський біолог, соціолог І філософ Микола Якович Данилсвський (1822-1885) ще 1869 р. у книзі "Росія і Європа" запропонував замість традиційного поділу всесвітньої історії за хронологічними періодами схему, засновану на зміні культурно-і сторичних типів. Згідно неї кожний такий тип подібно до живого організму проходить свій цикл розвитку — дитинство, юність, зрілість, старість і смерть. Такі цикли переживають локальні цивілізації, яких вчений нараховує десять (єгипетська, китайська, давньосемітська, індійська, Іранська, єврейська, грецька, римська, новосемітська, гернано-романська). Новий культурно-і сторичний тіш —.слов'янський світ на чолі з монархічною Росією та ії православно-общинними ідеологічними цінностями —■ народжується у XIX ст. і покликаний дати людству стимули та зразки для дальшого розвитку.

Розділ 6. Історична думкд першої" полонини XX ст.

Німецький філософ Освальд Шпенглер (1880-1936) розвинув аналогічну Історичну схему. Його двотомна праця, що стала відомою в Єврот за назвою першого тому "Присмерк Європи" (1918), отримала значний розголос, її песимістичні Ідеї стосовно дот європейської цивілізації шокували освічену публіку. Схему всесвітньої Історії мислитель побудував як Історію локальних цивілізацій, під якими розумів замкнені, самодостатні "великі культури", як окремі світи, шо Існують і розвиваються незалежно один від одного, Основою таких світів є трансцендентні "прафеномеїш" {"д>ша"), ям складають життєву силу цивілізацій, вичерпання яких провадить до їх загибелі. Цивілізації проходять стадії народження, розквіту, занепаду і загибелі або "закостеніння" (Китай).

На відмиту від Дайшіевського. Шпенглер виокремив вісім розвинених цивілізацій (єгипетська, Індійська, вавілонська, китайська, греко-римська. візантійсько-арабсі.ка_: західно-європейська і майя). Погляд ученого зосереджений па Європі, цивілізації якої грунтуються на "першооснові" елітарних версти ■— шляхті І духовснсіві. Останні уособлюють відповідно жіноче І чоловіче начала (при цьому жіноче начало — шляхта визначається, як вічний носій долі культури, в той час як духовенство виступає в ролі просвітника І супутника шляхти). Загибель цих верств, втрата "дуїш" культури, на думку мислителя, провіщала занепад європейської цивілізації.

Подібну концепцію розвинув і відомий на Заході американський соціолог і філософ російського походження Питирим Сорокш (1889-1968). Його праці 30-40-х роюв ("Соціальна І культурна динаміка", 4 гоми, 1937-1941. "Значення нашої кризи", 195 і) також були присвячені аналізові кризи традиційних культурних цінностей. Щоб зрозуміти корені ша кризи, Сорокш прослідковує Історичний культурний розвиток народів. Він відмовляється від "біологічного" підходу до Історії розвитку локальних цивілізацій, згідно з яким вони приречені на еволюцію від народження до загибелі. Навпаки, зазначає дослідник, усі цивілізації проходять у своєму культурному розвиткові цикли, які мають тенденцію до повторення. Культурний цикл характеризується послідовною зміною трьох типових фаз: Іденшональною, коли справжнього реальністю вважається Бог, ідеалістичною — поєднання релігійного 1 світського, чуттєвої —- світської та утилітарної, заснованої на уявленні про чуттєвий зміст реальності [109. 127]. Чуттєві цінності та їх задоволення на останній фазі стають об'єктом постійних прагнень 1 боротьби, включаючи війни і революції. Але це не означає загибелі цивілізації, лише зміну нею способу життя.

Обмеженість сорокшської схеми полягала у штучному перенесенні культурних ознак європейської цивілізації на усі інші. Тому його міркування стосовно Інших цивілізацій виглядали непереконливо.

Найбільшої стрункості цивігзашйна філософія історії досягла у творчості талановитого англійського Історика Арнольда Джозефа Тойнбі (1889-1975). Його фундаментальна 12-томна праця "Дослідження Історії"' (1934-1961) узагальнила великий досвід власних історичних досліджень античності І середньовіччя, увібрала різнопланову ерудицію автора, стала класичним зразком створення нової метафізичної філософії Історії.

ЛЕОНід Здшкільняк. ДУєтодологія Історії

Тойнбі відверто оголосив, що історик не може обмежуватися описом подій, а повинен шукати відповідь на питання про сенс історії. її мету І завдання. Стоячи на релігійних позиціях, вчений проводить ідею про те, що історія є справою Творця І здійснюється через людей І людство в цілому. Але люди у своїй діяльності можуть наближатися до задуму Творця І тоді Іхт діла лають позитивні результати. У противному випадку нони (діла) приречеш на невдачу, оскільки не відповідають волі провидіння.

Осмислюючи розвиток держав ["народів, Тойнбі не бачить можливості пояснити історію з їх допомогою. Для цього потрібне віднайдення більш загальних сил. котрі визначають розвиток суспільств. Такі сили він знаходить у єдності людських діянь — матеріальних, політичних, культурних. — які можна окреслити одним словом "культура". Відповідно до культури Тойнбі поділяє усі сучасні І минулі суспільства на цивілізації, яких нараховує 21-ну. Цивілізація починається там, де з'являються творчі особистості, які не оглядаються на предків і звичаї, а прокладають шлях у майбутнє. Таким чином, початки цивілізації сягають того часу, коли більшість членів суспільства наслідують ("мімезис") тих активних осіб, котрі закликають людей перейти від стану спокою ("Інь") до стану активності ("Янь").

Далі Тойнбі пропонує розглядати Історичний розвиток через ідею " В шслик-І-Відгук" або подолання людиною "викликів", які перед нею ставить Творець..Якщо суспільство 1 його творчі сили здатні дати "задовільну" відповідь на "виклик", то цивілізація розпивається, якщо ні, то гине. "Виклики" вченим поділяє на три типи: (1) зовнішні удари (війни, агресії), (2) зовнішній тиск (економічна, політична і культурна експансія сусідніх цивілізацій), (3) внутрішнє гноблення (становість, соціальне панування, національне п-юблення тошо). Долаючи "виклики", людство тзнає світ і волю Творім. Істина з'являється у постійному "діалозі" людини з Логосом [135, 1, 110-146].

Тойнбі формує поняття "вічної людини" або особистості, наділеної свідомістю, здатністю робити вибір цілей діяльності, розрізняти добро і зло. осягати духовність у вигляді релігійної віри. Ці властивості дозволяють людині знаходити задовільні відповіді на "виклики" і все повніше розуміти сенс божественого закону, який полягає у моральному вдосконаленні, риси якого Тойнбі черпає у християнстві.

Рушійною силою Історії англійський мислитель вважав "життєвий порив". Носієм його є творча еліта, що протистоїть пасивній меншості. Власне еліта змушена давати відповіла на постійні "виклики", щоб не допустити застою і розкладу. Занепад цивілізації теж пов'язаний з елітою, з її самозаспокоєнням і втратою нею сили. Таке може статися, коли творчі елементи суспільства підпадають під "чари" продуктів власної діяльності і творча активність змінюється сліпим копіюванням минулого, вже досягнених результатів. У результаті, цивілізація наближується до своєї дезінтеграції, яка може затягнутися на тривалий час. Але здобутки цивілізації не зникають, а органічно входять у нові або Інші цивілізації.

Вчений мав труднощі з "розстановкою" цивілізацій у часі І просторі, а також підпорядкуванні їх універсальній ідеї. І все ж сама його концепція

Розділ б. Історична думки першої половини XX ст.

вимагала єдності та універсальності людської еволюції, яка представлялася прогресивною І гуманістичною.

У сучасних умовах, підсумовує дослідник, людство та його творчі представники спроможні не допустити чергового розпаду цивілізації — західної цивілізації, — дати гідні відповіді на усі "виклики", усвідомити себе частиною людського універсуму з усімз моральними наслідками, які з цього випливають. Кризу цієї цивілізації він відносить до початку нового часу, коли було втрачено християнський фундамент. Це призвело до появи різних постхристиянських Ідеологій (націоналізму, індивідуалізму, комунізму), які віддалили Захід від релігійного начала. Тим не менше, саме Із західною цивілізацією Тойпбі пов'язував надії на порятунок та Інтеіршію усіх діючих нині семи цивілізацій. Він передбачав утворення "світової федеративної держави", яка не повинна нівелювати культурні відмінності, а покликана об'єднати на засадах релігійної духовності. (Вчений навіть окреслював риси цієї "всесвітньої релігії", котра повинна бути різновидом пантеїзму і служити злиттю людини з природою).

3.4.Теологічна філософія історії XX століття

Криза глобальної Історичної перспективи, сенсу та Ідеалів суспільного розвитку початку XX ст. зумовили звернення деяких західних теоретиків до релігійних доктрин, в яких намагалися знайти підстави для цілісного бачення світової еволюції. Елементи теологІзму спостерігалися у філософській історії Р.Д.Коллшгвуда, А.Д.Тойнбі та багатьох Інших. Але офіційна філософська доктрина католицької церкви — неотомізм — сформувала особливий погляд на Історію. Цей погляд спирався на філософію Фоми Аквшського, у якого, однак, не було завершених суджень щодо Історії. 7'сологічні філософи XX ст. розвинули і збагатили його погляди, спираючись на наукові здобутки нового часу.

Серед релігійних, доктрин особливої уваги заслуговує грандіозна релігІйно-філософсько-наукова система видатного французького вченого-палеонтолоіа П.Тейяра де Шардена (1881-1955). У своїх творах ("Феномен людини", "Божествене середовище") він малює широку картину всесвітньої еволюції (природи І людини), в якій людина посідає центральне місце і є зосередженням універсального прагнення до життя. Еволюція Всесвіту відбувається відповідно до трансцендентного спрямування. її особливістю виступає створення спочатку біосфери навколо живої речовини, яка (біосфера) акумулює її організаційні Імпульси, а потім ноосфери навколо людського суспільства, яка "вбирає" у себе колективний досвід. Інтелектуально-культурне збагачення людського досвіду провадить до збільшення ноосфери, котра позитивно впливає на піднесення людськості до повної духовної і соціальної Інтеграції — "кінця світу". Мислення французького вченого синтезує християнське вчення і науково-філософські гіпотези (зокрема й В.І.Вернадського) з метою визначення ідейних орієнтири? для сучасників.

Надто "натуралістичний" характер доктрини Тейяра де Шардена не був схвалений церквою. Більшу підтримку церкви отримали доктрини інших французьких філософій Жака Марітена і Анрі-Ірене Марру, яза віддавали

Леонід Здшкільняк. ЛІєтодологІя Історії

Розділ 6. Історнчнл думкд першої половини XX ст.

перевагу екзистеншатстським пов'язанням своїх поглядів. Жак МарІтен (1892- 1973) був учнем інтуїтивіста А.Бергсона І автором книги про цього філософа, в якій піддав критиці Його погляди. Для Марітена Історія — це не процес саморозвитку духу, ідеї, а частина морального вчення, завданням якого є містичне споглядання божественого розуму. Ще 1922 р. вш виступив з роботою "Антимодерпізм". в якій тддав критиці провідні філософські течії сучасності за "спотворення" головних моральних цінностей християнського світогляду.

Марітен пропонує розглядати Історію у трьох площинах — божественні, земній 1 проміжній. У останній проявляється взаємодія Бога І Людини, у стосунки яких втручається й диявол. Люди, усвідомивши Ідею Бога, здатні усунути впливи диявола на земну історію людства, пізнати волю проїшдіппя і гуманізувати свої відносини. За таких обставин, історія представляє собою процес саморозвитку І самовдосконалення людини, наслідком якого с зближення і. в юнці кінців, "злиття" сакральної І людської історії у "історії порятунку" [35. 162-163]-. Таким чином, зберігається традиційна оптимістична лінія прогресивного розвитку теологічної Історії.

Історія для Марітена є таємницею, яку не можна пізнавати розумом, а лише з допомогою споглядання та Інтуїції. Завдання історика у тому, щоб на підставі спостереження реального житгя в часі І просторі, егавставлеїшя його з > Ідеальними метафізичними об'єктами спробувати вгадати волю провидіння. Відповідно до цього, вчений-теолог розрізняв три види тзнання: емпіричне або наукове — найнижче, мудрість, що стоїть вище наукового знання, божествене одкровення - • ■ найвища Істина.

Особливо активно розробляє теоретичні засади теологічної філософії історії Анрі Ірене Марру, — професор Сорбонни, який тривагшй час очолював французький часопис "Історичний огляд". Його перу належать численні праці в цій галузі — "Про тзнання в історії" (1954), "Історія та ії методи" (1961), "Сенс історії" (І966), "Теологія Історії" (1968) та Інші. Філософія історії Марру більшою мірою спрямована на людську особистість в дусі екзистеншалістських Ідей, Згідно Марру, кожна людина бере участь у загальному русі до вічного спасіння, яке поєднує діалектичну еднїсть кінця І "вічного початку" життя. Це поєднання містить "таємницю історії", яка лише частково доступна звичайному розумові. Кожна особистість у власному досвіді осягає цю таемницю у відповідності з усвідомленням трансцендентального змісту понять добра і зла, смерті ї народження.

Доктрині Марру властиве традиційне есхатологічне бачення сенсу Історії. Новим елементом його філософії історії є посилення пізнавальної частини. Наслідуючи неоканпантськІ зразки, вчений переносить усі пізнавальні зусилля на конкретну особистість, підкреслює суто індивідуальний і суб'єктивний характер дослідження минулого. У концепції Марру Історик сам творить факти з допомогою "акта віри", який дозволяє Інтуїтивно сепарувати важливі від другорядних. Звідси й відкидання вченим поняття наукової Істини та заміна його індивідуальною Істиною, крітерІєм якої є віра.

У другій половині.XX ст. посилилися тенденції до ще більшої модернізації' нсотомістичних інтерпретацій історії. Німецькі філософи та Історики прагнуть посилити індивідуалістичний зміст Історичного тзнання,

поєднавши його з загальним згасанням оптимізму щодо оцінки змісту Історії. Так, К.Ранер І К.-Х.Вегер у книзі "Наша християнська віра: відповіді для майбутнього" (1981) відзначають загальну екзистенціальну пригніченість сучасної людської свідомості, яка втрачас віру у сенс життя й традиційні моральні цінності. У зв'язку з цим, автори апелюють до втраченої віри у сакральну історію, яка є дороговказом для людства. Повернення до неї дозволить знайти моральні орієнтири та опору у житті. Пропонуються різт варіанта тлумачення поєднання священої та мирської Історії, способи їх осягнення окремими особистостями й людством в цілому. При побудові таких тлумачень неотомісти найчастіше звергаються до праць феноменологістів і екзистенціалістів ■ --■ послідовників неокантіантського звороту у світобаченні.

3.5.Аналітична філософія історії (неопозитивізм)

На розвиток теоретичної історії у першій половині XX ст. поважний вплив вчинило виникнення нового напрямку досліджень — філософи науки або аналітичної філософії, яка спробувала узагальнити способи отримання наукових знань, передусім, у природничих науках. Цей напрям виник завдяки зусиллям представників позитивістських філософських шкіл у Австрії. Німеччині, Великобританії та інших країнах. Вони поставили проблему реконструкції процесу одержання знань в науці, їхні зусилля були спрямовані в першу чергу на аналіз логічних і лінгвістичних підстав наукової творчості. Висяідом досліджень була поява неопозитивізму або логічного позитивізму, який продовжував сцісптичні. принципи науки, відкидав метафізичні онтологічні проблеми, як спекулятивні. У формуванні аналітичної філософії поважну роль відіграли англійські «мені І філософи Д.Мур, Б.Рассел. Л.ВІтгенштенн. К.Поппер, К.Г.Гемпель та ш.

У трактовці неопозитивізму наука представляє собою систему висловлювань, яка утворює два відмінних рівні: (1) базисні висловлювання, які фіксують чуттєве сприйняття, (2) теоретичні судження, яи формуються раціонально і відбивають Ідеальні риси явищ, котрі не дано у чуггсвому досвіді. Теоретичні знання — це модельні, гіпотетичні знання, результат прийняття або неприйняття їх вченими, іншими словами, конвенціональні знання. Підставою для їх оцінки може бути тільки логіка, яка дозволяє порівнювати теоретичні моделі з емпіричними даними (на базі спільності понятійно-категоріального судження) і робити заключення про достатність або недостатність даної моделі для опису емпіричного матеріал)'. Слабкістю неопозитивізму, яку незабаром зауважили, був необгрунтований розрив між емпіричним І теоретичним рівнями тзнання, Проте, в цілому лопчпо-лшгвістичний аналіз наукового пізнання спричинив більш докладне вивчення проблем логіки І мови науки.

Основи аналітичної філософії історії були закладеш у книзі Моріса Мандельбаума "Проблема Історичного знання" (1938). Цей автор розвивав думку, що Історіографія займається описом емпіричних фактів, а зв'язок між ними допомагають встановлювати конкретні науки — соціологія, економіка тощо. Історичний процес не дає підстави для виведення єдиної теорії Історичного розвитку, оскільки історичне знання завжди формується як

Леонід ЗлшкІльняк. Методологія історії

Розділ 6. Історична думка першої половини XX ст.

свідомісного, психологічного І тому не піддається повному поясненню з допомогою закону. Гемпель навіть запровадив замість поняття "закон" інше — "пояснювальний іарис".

Пропозиції Гемлеля повертали історію до числа наук, проте наук "другого гатунку". Історичні пояснення "через закон" не давали адекватного І повного пояснення фактичного матеріалу, а виявляли можливі (ймовірнісні) його Інтерпретації, котрі завжди залишали можливість Іншого тлумачення.

Сцієнтичні традиції у аналітичній філософії Історії продовжили й розвинули Інші англо-америкапськІ дослідники. Так, ГТ.Гардшер ("Природа історичного пояснення", 1952) підкреслив нечіткість пояснення через закон в історії 1 неможливість віднесення історії до числа традиційних наук. В.Волш у праці "Вступ до філософії Історії" (1951) замість "теорії охоплюючого закону" Гемпеля запропонував "теорію коллІГації" — підбору Історичних; фактів під спільні теоретичні судження, ям дозволяють задовільно їх пояснити. Подібну логічну конструкцію висунув В.Дрей ("Закони І пояснення в історії", 1957), який замість пояснення через закон запропонував "модель раціонального пояснення", згідно якого ■завданням Історика є встановити причиїшо-наслідкову послідовність подій, в якій розкриється їхній зміст.

Дискусія з проблеми історичного пояснення привернула увагу вчених багатьох країн. У ній висловлювалися різноманітні, часом протилежні думки, було знайдено більше число історичних пояснень, зроблено цікаві спостереження шодо Інших розумових операцій історика у процесі отримання історичних знань. Поступово погляди аналітиків перемістилися з пояснення на Історичний опис — паррашю. Виникли нові методологічні проблеми, які розв'язувалися вже на Іншому теоретичному рівні, започаткувавшії ноні методологічні напрямки.

Аналітична філософія Історії відволіїсла увагу теоретиків від Інших методологічних проблем Історичного пізнання І тому зустріла "тихий" опір фахових дослідників минулого, котрі переважно продовжували опрацьовувати традиційну тематику, спираючися на позитивістські теоретичні засади. Значно більший вплив на Історіографію мали методологічні праці Школи "Анналів", марксистів.

4.Неокантіантська традиція к Історії

Впливи неокантіантськоі філософії, яка переорієнтувала пізнання на Індивідуальну свідомість, з особливою силою підбилися на ряді нових філософсько-історичних напрямі}!, що виникли на початку XX ст. їх представники підходили до історії з суб'єктивістських позицій, намагалися розглядати І оцінювати минуле з огляду окремої особистості. її духовного життя. На цій підставі склалися філософські системи феноменології та екзистенціалізму.

Обидва напрями своїм корінням сягали філософії датського мислителя І священика перший половини XIX ст. Сьорсна Кьєркегора (1813-1855), ідеї якого у свій час не привернули увапІ, про них згадали на початку XX ст. Датський

мислитель відчував недостатність німецької класичної філософії, яка не залишала людині можливостей вибору шляху, підпорядковувала логіці об'єктивного духу. Він зробив спробу обгрунтувати "нову філософію", котра б давала особистості можливість вибору власного життєвого шляху. Будучи духовною особою, Кьєркегор друкував свої твори пш псевдонімами, маскуючи "єретичні" стосовно панівної теологічної Ідеології думки,

Міркування Кьєркегора знайшли відбиття у творах "Гармонійний розвиток естетичних і етичних начал людської особистості". (!84І), "Або — або" (1843) та Інших, яю сформували підвалини "антропологічної філософії" або "філософії людини". Мислитель висунув проблему вибору кожною людиною самої себе, свого шляху розвитку, морального вдосконалення, а у підсумку — набуття ізіри у власні сили. Сенсом життя людини є не матеріальне. а духовне збагачення, "будування" власної особистості. Вона повинна сама для себе зробити вибір етичного плану 1. тим самим, або знищити себе як особистість, або знайти життєву опору. Справжня етична цінність полягає у служінні іншим людям своєю працею, духовністю, допомогою. Дійсним героєм с не політичний діяч, а простий, сповнений духовності трудівник, який знайшов своє покликання і зробив "вибір". Праця — вище мірило людяності!

Центр світобудови Кьєркегор перете у людину, зробивши духовне життя особи стрижнем всесвіту. Людина, на його думку, є синтезом нескінченності і скінченності, вічності й минущості, свободи й необхідності. Віра ї філософія повинні допомогти людині будувати особистість.

Дотримуючись в цілому теологічного погляду на Історію, датський мислитель залишав за людиною "свободу волі", що протистояла історичній необхідності універсального розвитку. Тому пін закликав взагалі відмовитися від минулого, котре є доконаним і визначеним, а присвятити себе майбутньому, в якому відкриється сенс власного існування [40, 7-411.

Наприкінці XIX ст. гносеологічні проблеми Індивідуального пізнання підніс французький філософ І літератор, Нобелівський лауреат в галузі літератури Анрі Бергсон (1859-194!). Він прийшов до висновку, шо людський розум здатний мислити І пізнавати чисто практичні речі. Для глибшого пізнання, в тому числі Історичного, потрібна Інтуїція. У підстав інтуїтишюго пізнання лежить вшначсьшя Бергсоном реальності, як тривалого потоку часу, нерозривно пов'язаного з простором, які у підсумку забезпечуюсь спадкоємність розвитку і можливість тзнання. Категорія "тривалості", як ірраціональна основа індивідуальної психіки, складає стрижень філософії Бергсона (докторська дисертація "Безпосередні дані свідомості". 1889). Вона проявляється у гаких елементах як пам'ять, Інстинкт, свобода, дух. Матерія та інтелект є проявами "згасаючої тривалості" або "залишками" індивідуального життєвого процесу. Тому й пізнання дійсності можливе виключно через Інтуїцію, яка здатна поєднаній акт свідомості з актом дійсності. Інтуїтивне тзнання проголошувалося Бергсоном вищою формою філософії, покликаною "захистити людство від "розкладеної сили розуму" ("Десять джерел моралі і ретхії", 1932).

'

-----

---- :-----

Леонід Злшкільняк. Методологія історії

4.1.Феноменологія та історія

Феноменологія виникла, як напрям філософської гносеології, яка намагалася поєднати сцієнтизм та Ірраціоналізм у процесі людського пізнання, створити цілісниіі світогляд. Біля джерел феноменології стояв відомий німецький математик і філософ Едмунд Гуссерль (і859-1938). Перші дослідження Гуссерля були присвячені філософським 1 логічним проблемам математики. З них він виніс уявлення, що справжнє наукове пізнання полягає не у дослідженні реальних явищ, а їх Ідеальних проявів — феноменів, котрі існують незалежно від реальності (істина законів Ньютона існувала 1 до Ньютона!). Пізнати їх можна тільки з допомогою методу "редукції", систематично і о виключення зі свідомості будь-яких об'єктив ностей світу І психології дослідника. Тільки після цього відкривається трансцентдентна суб'єктивність, головною властивістю якої є "штенцюнальність" (намір, тенденція). Таємниця об'єктів світу криється у закономірностях їхнього конституювання актами суб'єктивності (пережинаннями) ("Ідеї чистої феноменології 1 феноменологічної філософії"¹, 1913). За таких обставин дійсний зміст речей можна пізнати тільки Індивідуально-лопчним способом. Для розуміння будь-яких явищ, котрі д.тя людини відкриваються тільки у феноменах — свідоміших проявах, — потрібно завжди враховувати їнтенщональність, яка закладена у суб'єктивному сприйнятті речей, у мові, поняттяхтошо.

Дата добавления: 2015-05-23