Леонід Зпшкіпьняк. Методологія історії 5 страница

',

¹

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

революції" — формування І зміцнення нової парадигми, котра дозволяє задовільно пояснювати нові факти, (4) "нормальної"" науки з панівною парадигмою. Далі цей процес повторюється.

Незважаючи на ряд слабких місць у теорії науки Куна, вона достатньо переконливо обґрунтовує змінність наукових картин світу, які складаються внаслідок людського пізнання. Вона також показує, їло немає універсальних критеріїв науковості і наближення до Істини. Науку слід завжди пов'язувати з науковцями, як суб'єктами, котрі, у свою чергу, с продуктами Історичного розвитку. Більше того, система наукових знань певної епохи є цілісною парадигмою, яка визначає нормативні установки для суспільства. За таких умов питання про істинність наукових знань знімається з порядку денного, а зводиться до визначення культурно-духовного змісту понять, яю входять до парадигми даної епохи.

Продовжуючи лінію Куна, П.Фейєрабевд переніс увагу з "наукової громади" на окремого суб'єкта, стверджуючи що він не підпорядковується загальним парадигмам або, принаймні, тлумачить їх дуже суб'єктивно ("єпІстемодопчпий анархізм"). Ще один вчений. Л.Лаудан, запропонував положення про "вторинність" науки стосовно культури.

Нові підходи до егастемологічних проблем викликали трансформації у способі філософського мислення в шлому. Йдеться про формування нового способу філософування, який отримав назву "постметафІзики", "постмодернізму", "після-філософіі"¹. Постмодершсти піддали критиці "метафізичне" філософування попередників; їхні намагання будувати апріорні схеми, в яких нівелюється особистість, дотримання суто раціоналістичного пояснення зовнішнього світу. Невдоволення іюстмодершстів викликає присутність у традиційному ешетсмолопчному дискурсі раціонального суб'єкта, який піддасться надмірній ідеалізації. "Постмодерюстська філософія" бере за підставу аналізу не свідомість, а позасвідомісні прояви — інтуїцію, інстинкти, потяги, бажання тошо.

Французький філософ Жак Дерріда створив оригінальну програму

"постмодернІстської філософії", запропонувавши "деконегрукщю метафізики"

- усунення обмежень пізнавальних засад якимись "вічними" принципами.

* інший французький філософ. Жан Франсуа Ліотар, виступив з

"иарраіивістеькою" програмою "постмодернізму¹, в якій замінив застосування

філософських категорій мовним описом свідомісних реакцій людини на

зовнішні подразнення. Усі ці підходи продовжують І поглиблюють традицію

розгляду світу через свідомість людини, але зміщують центр ваги з її

раціональних на Ірраціональні чинники.

У дискусіях 60-70-х роив з проблем філософії науки з'ясувалося, шо на пізнання чинять вплив не тільки раціональна логіка, але й мова, яка теж є підсумком Історичного формування, в якому значне місце належить не тільки логіці чи раціональності, але й підсвідомим, емоційним реакціям. Тому й знання неможливо звести тільки до раціональних теоретичних конструкцій.

Мовні аспекти привернули увагу дослідників з огляду аналізу наукових І літературних текстів, їхнє вивчення показало, що мовно-понятійний апарат складався Історично і містив значний обсяг культурно-свідомісних елементів.

_______ Розділ 7- Теоретична Історія другої¹ половини XX ст.

пов'язаних з підсвідомими явищами. Еволюція поглядів на комунікативну роль тексту призвела до змін у філософії науки, які отримали назву "лінгвістичного звороту" (Т.Бергман, Р.РортІ). Він полягав у замші логічних проблем аналітичної філософії питаннями мовно-семантичного порядку (мова, текст, дискурс). До переорієнтації причинилися передусім французькі філософи Р.Барт, П.Рікер, _Д.Ла Капра. Ж.ДеррІда, М.Фуко [187. 6-7].

Загальні роздуми філософів, таким чином, обертаються навколо проблеми особистості та її взаємин з оточуючим світом, який у більшості виступас стосовно неї вороже. Звідси й наміри розірвати з традиційним (модерним) способом теоретизування, який полягає у відкиданні самодостатності людського розуму для проникнення ї пізнання світобудови в шлому та історії зокрема. Це означає відмову від пошуку будь-яких схем глобального розвитку І виведення на цій підставі прогнозів на майбутнє. Цілісиісгь людства у ііостмодерністських дискурсах виступас, передусім, через людську особистість, її внутрішній духовний світ. Наслідком цього є високий гуманістичний пафос більшості філософських доктрин, який зростає в однаковій мірі зі скепсису стосовно соціального буття окремої люпини й оптимізму щодо набуття нею гармонії внутрішнього духовного життя.

Відзначені вище культ^рно-фІлософські процеси у сукупності з суспільно-політичними змінами у світі наприкінці XX ст. (крах тоталітарних комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі) чинили вплив на розвиток теоретичної Історії.

2.Від соціологічної до антропологічної історії 2.1.Марксизм І неомарксизм в Історії

З початком "лібералізації" комуністичних режимів у СРСР та інших країнах "радянського" блоку марксистська методологія зазнала помітної еволюції. З другої половини 50-х років Історична наука СРСР частково звільнилася від "квазімарксистської ідеології", включила у свій обіг нові західні трактування Історії. Щоправда, ставлення до них визначалося "критикою ' «марксистських поглядів, намаганням відстояти "чистоту" марксизму від "буржуазних" впливів. Загальний ідеологічний контроль за Історією з боку правлячої комуністичної партії зберії-ався, так само, як обов'язкові офіційні методолопчш засади у Історичній освіті й науковій роботі.

На початку 60-х роив методологічні проблеми Історії обговорювалися на декількох всесоюзних нарадах і конференціях, які висвітлили потребу "оновлення" застарілого методологічного апарату, зберігаючи панівні засади марксизму-ленінізму. 1964 р. у Інституті Історії АН СРСР було створено сектор методології Історії, який очолив російський Історик М.Я.Гефтер. Проте сектор проіснував недовго і незабаром був закритий, оскільки його дослідження "не вписувалися" у офіційну ідеологічну доктрину. Проте декілька конференцій з теоретичних проблем Історії спонукали дослідників до розробки передусім пізнавшіьних проблем Історії.

Леонід Здшкільняк. Методологія історії

Тому виникають труднощі при Інтерпретації марксистських І немарксистських теоретичних доктрин. Так, неомарксисти сщєнтичної орієнтації сполучали традиційні положення зі структуралізмом, моделюванням тощо (Л.Альтюссер, Л.Косн, Д.іїтьстєр, Д.Ремер).

Проте. І в другій половині століття провідні теоретичні розробки належать предстапникам Франкфуртської школи (хоча сама школа припинила Існування на початку 70-х років). Нігілістичні моменти стосовно капіталістичної системи і західної культури, яю містилися те в працях фундаторів ніколи, досяглі апогею у працях лівацьких теоретиків 60-х років, котрі ідейно підготували спалахи соціальної активності західної молоді із кінці цього десятиліття. Серед них найбільшим впливом користувалися твори Герберта Маркузе ("Ерос і цивілізація". 1956. "Одномірна людина", 1964). який запропонував власне тлумачення Історії І методи й пізнання.

Маркузе використав ідеї психоаналізу З.Фрейда з мстою кращого розуміння "репресивності розуму" в історії і обгрунтування придушення свідомості людини. Згідно його поглядів, Історія представляє собою процес постійного придушений "біологічних потреб" людини, її "лібідо" (інстинктивних сексуальних потягів). Вдосконалення соціальної організації в історичному процесі невідворотно супроводжувалося обмеженням індивідуального лібідо. Це позбавило історію гуманістичного змісту.

Від почапав людської соціальності- твердіш Маркузе, відбулося зіткнення "принципу насолоди" і "принципу реальності", яке змусило людину пригнічувати свої бажання. У підсумку, це призвело до нсуникного конфлікту інстинктів житія і смерті — Ероса 1 Танатоса. конфлікту, який склав зміст усігї історії. Він проявився у суперечності між "культурою" І "цивілізацією¹¹, під яким він розумів, відповідно, саморозвиток людини у сфері духовності І свободи та стандартну соціальну структуру. За такого трактування "цивілізація" оцінюється негативно, як знаряддя обмеження людської природи. Маркузе навіть запровадив термін "додаткова репресивність", щоб показати соціальну обмеженість Індивідуальних людських Інстинктів. У результаті, "цивілізація" народжує руйнівні імпульси, котрі пояснюють соціальні антагонізми, властиві усій Історії людства. Придушення досягає апогею у сучасному суспільстві "тотальної технологічної раціональності", що властива 1 західному, і "соціалістичному" суспільствам.

Щоб подолати традиційне придушення особистості, Маркузе пропонував "переступити" через Історію І увійти у "справжній" соціалізм, який повинен скасувати "репресивність розуму", сформувати нову свідомість, орієнтовану на моральні та естетичні цінності ("піти шляхом Орфся І Нарциса"). Такий "революційний" переворот повинні здійснити люмпен-пролетаріат, радикальна молодь та інтелігенція. "Заколот проти Історії" логічно призвів до "вибуху зсередини" проти "буржуазної цивілізації", який проявився у зростанні "лівого" тероризму і стихійних виступів західної молоді.

Загальне захоплення психоаналізом, який став особливо "модним" у гуманітарних науках 50-60-х років, не оминуло й нео марксистів. Це прослідковусться й у "соціальній філософії" ще одного сучасного спадкоємця Франкфуртської школи, учня Адорно німецького вченого Юргепа 1 'абермаса.

Розділ 7. Теоретична історія другої¹ половини XX ст.

автора великої кількості філософських І соціологічних праць ("Структурна;міна суспільності", 1962, "Пізнання і інтерес", 1968. "До реконструкції Історичного матеріалізму", 1976. "Теорія комунікативної дії", 1981).

Філософсько-історична система Габермаса грунтується на кількох стрижневих поняттях. Перше з них — "суспільність", під якою слід розуміти феномен суспільного життя людей, який розглядається у двох взаємозв'язаних площинах — як соціальна система з відповідними механізмами управління і контролю та як "життєвий світ", або норми і цінності, якими керуються люди у суспільних стосунках. Друге ключове поняття — "іптеракшя" або "комунікативна взаємодія", що базується на мові і культурі, "Кочуткативніегь" забезпечує можливість Інтеграції особистостей і утворення "суспільності". Трете поняття (запозичене у М.Вебера) — "раціональність" або здатність людей з допомогою здобування все нових і повних знань вдосконалювати на їх підставі свої "комунікативні дії". Четверте ключове поняття — "тотожність" або вибір особистістю чи іруиою певної "соціальної ролі", місій у суспільстві.

Виходячи з цих базових понять. Габермас розглядає суспільство як систему, яка розвивається шляхом саморегуляції на засадах знаходження між Ії членами консенсусу стосовно цінностей 1 норм поведінки. Змістом і головним чинником Історичного розвитку та змін суспільства є власне зміни "суспільності". 1 Іогоджуючися з К.Марксом щодо стадіальності суспільної еволюції, німецький вчений вважає необхіднім оновити Історичний матеріалізм 1 пропонує покласти в основу визначення стадій (а, значить, вважає провідним чинником Історії!) "раціоналізацію життєвого світу", тобто, у підсумку — суспільну свідомість, а не спосіб виробництва матеріальних благ. За таких умов, суспільна еволюпія представляється, передусім, процесом постійного "навчання", нагромадження знань і навиків, котрі дозволяють досягати все більш високого рівня комунікатииності. взаєморозуміння людей між собою. Сошолопя Габермаса має психологічне забарвлення, не випадково Ії автор постійно посилається на когнітивну соціологію (кагнщіо — знання) 1 теоретика психоїеторії Г^:,.Фромма (про нього далі).

Вказані новації Габермаса дають можливість замінити економічніш чинник Маркса "організаційним принципом" - здатністю суспільства створювати належні умови для його реорганізації" і вдосконалення. Зміна "організаційних принципів" і с процесом Історичного розвитку, який характеризується певними стадіями, котрі вчений називає "суспільними формаціями". Габермас нараховує чотири формації: (1)"ііередвиеококультурну" (первісну), засновану на сімейних структурах, традиціях, ритуалах і табу; (2) "традиційну", пов'язану з виникненням держави і економіки, розпадом "життєвого світу", появою експлуатації; (3) "ліберально-капіталістичну", в ході якої виокремлюється специфічна сфера "життєвого світу" — громадянська яка протистоїть державі і не допускає Ії втручання у "справи приватного життя", намагається контролювати державну систему; (4) "посткапіталістичну", для якої властиве зростання сили 1 впливів громадянського суспільства, формування демократичних Інститутів, покликаних застерегти соціум як від завеликою поширення приватних Інтересні, так 1 державних зазіхань [144,120-166:22],

Леонід Здшкільняк. Методологія історії

Теоретична проблематика знайшла відбиття у працях багатьох радянських Істориків і філософів (останні зосереджували увагу на проблемах Історичного матеріалізму). Методологічні питання здебільшого проявлялися у працях з середньовічної тематики, етнології, соціальної психології, математичних методів в Історії, тобто тих галузях Історії, котрі не зачіпали загальної схеми нового та новітнього періоду, який перебував під повним контролем ідеологічних чинників партії.

У рамках загальної методологічної доктрини радянські Історики отримали можливість для певної свободи вияву думки стосовно логіки І методів наукового пізнання в історії. Так, прані російського Історика М.О.Барга були присвячені аналізові понять і категорій історичної науки, привертали увагу до неможливості зведення методології Історії до марксистської соціології ■— історичного матеріалізму. Інший російській Історик, А.Я.Гурсвич, у низщ досліджень з Історії середньовічної культури проводив думки про значущість свідоміших процесів в оцінці минулого і неможливість зведення суспільних явищ до соціальне-економічних стосунків. Московський історик І.Д.Ковальченко опублікував декілька методологічних робіт, в яких піддав аналізу можливості та обмеження застосування математичних методів в Історії.

І [роте, більшість методологічної літератури, яка з'явилася у 60-80-х роках у СРСР, продовжувала трактувати марксистську сощолопю як останнє слово в наущ. а спроби розширити ії тлумачення зустрічали негайну реакцію партійних органів. Тільки після початку демократичних перетворень і розпаду "радянського" блоку, в тому чисті й СРСР, стало можливим переглянути методологічні засади Історичної науки, позбавити ії Ідеологічних обмежень, подолати відставання від західної Історіографії у теоретичному плані. Низка методологічних конференцій й нових розробок у Росії на початку 90-х років виявили дезорієнтацію І теоретичну невизначеність багатьох російських істориків, які складали найвагоміший потенціал історіографії колишнього СРСР. Численні дискусії 1 полеміки, яю пройшли у періодиці й на наукових форумах, продемонстрували прагнення Істориків І теоретиків Історії Інтегрувати етстемолопчннй доробок марксистської методології з новітніми теоретичними здобутками західних методологічних напрямків, щоб отримати у підсумку Історичну теорію, котра б дозволила відбити історичне минуле у менш Ідеологізованихта полІтизованих формах [151, 149: 70, 3-33],

Більшість російських Істориків погоджуються з думкою про потребу загальної сторичної теорії, яка б, не маючи метафізичного змісту, давала синтетичне уявлення про Історичний розвиток І зміни. Така теорія, в центрі якої стоїть Людина у всіх її життєвих проявах в часі І просторі, повинна синтезувати дані багатьох наук І мусить мати "антропологізуючий" (А.ЯГуревмч. Б.Г.Могильщщький та ін.), "сошологічно-щгвіяізащйний" (ІД Ковальченко, ВЛ.Кузищин. В.С.Шмаков та Ін.) або й "свідомІсно-екзистенщальний" (М.Я.Гефтер) характер.

В українській радянській Історіографії теоретичні проблеми, за окремими виключеннями, не досліджувалися. Декілька теоретичних праць, які тлумачили Історичний матеріалізм або характеризували методи наукового пізнання в Історії (К.Д.Кундюба, Л.Г.Мельник, А.В.Санцевич), не могли

Розділ 7. Теоретична історія другоГ половини XX ст.

заступити незнання головних теоретичних проблем, які обговорювалися Істориками І філософами за кордоном. Тому після початку демократичних перетворень у незалежній Україні більшість істориків не змогли визначитися методологічно, І в пошуках "твердого грунту" звернулися не до сучасних, а до минулих зразків Історичної творчості, шукаючи натхнення у забутих І заборонених у минулому В. Б. Антонович а. М.С. Гру шевського. В.Липипського та Інших. Всеукраїнська наукова конференція "Історична наука на порозі XXI століття: підсумки І перспективи" (Харків, листопад 1995 р.) засвідчила майже повну відсутність теоретичної Історії в Україні. Цей факт прикро вплітає на розвиток [сторичної думки наприкінці XX ст., змушуючи ц. в кращому випадку, тупцювати на місці, наслідуючи зразки минулого, а в гіршому — творячи нову мІфолопзозану етноісторІю.

У колишніх країнах "радянського блоку" ситуація у історіографії після закінчення війни склалася подібно до СРСР. Певним виключенням тут була Польща, де після початку "лібералізації" комуністичного режиму (І956) розширився доступ до західної наукової Інформації, проявилася самостійність мислення І творчості Істориків. Це вплинуло на розробку теоретичних питань Історії, формування оригінальних методологічних концепцій, в яких поєднувуалися здобутки марксистської і немарксистських теорій Історії. Серед польських теоретиків широке визнання здобули пращ Єжи Топольського ("Методологія Історії". 1966, Теорія історичного знання", 1983 та ія.). Зараховуючи себе до послідовників марксистської доктрини, польський історик фактично сформував оригінальну концепцію марксистської методології Історії, яка увібрала у себе елементи аналітичної філософії історії, структуралізму та Історичної соціології Маркса. Його методологія складається з трьох частіш: "прагматичної" (методи дослідження), "апрагматичної" (аналіз отриманих знань). І "об'єктивної" (предмет дослідження). Топо.тьський сприйняв марксистську сощолопю як таку, що дозволяє моделювати соціальні процеси І розглядати їх у цілісному вигляді, де усі структурні елементи взаємопов'язані (принципи холізму та ессенціатзму). Особливо важливим пізнавальним здобутком Маркса Топольський вважає теоретичне положення, яке дозволяє розглядати історичний процес одночасно з двох боків — як творення історії людьми (особами, верствами, класами) і, водночас, як глобальний результат цього творення (об'єктивний стан суспільства І його культури). Польський дослідник підкинув жорсткий дстермйзм І фаталізм, зокрема, залежність "надбудови" від "базису", які приписували Марксу, рішуче відокремив свідомість від буття І наділення буття свідомістю.

Не заперечуючи правомірності існування 1 застосування Інших теоретичних підходів до історії, Топольський наголошує на перевагах марксистського методу в Інтегральному поясненні Історичних процесів. Історик, якщо він хоче почувати себе справжнім науковцем.- підкреслює вчений, -повинен відрізнятися відкритістю до теоретичної рефлексії і глибоким скептицизмом; він не може вірити на слово й усе докладно перевіряти, прагнути постійно нейтралізувати свої позанаукові погляди.

Інтими шляхами розвивався у другій половині XX ст. неолшрксизм, вбираючи й творчо переробляючи теоретичні здобутки різних шкіл і напрямків.

Леонід Злшкільмяк. Методологія історії

Надаючи великого значення науці та освіті у житті і еволюції суспільства, Габермас багато уваги приділяє методолога наукового ппнання. За методами дослідження він поділяє науки на емтрично-аналітпчні (природничо-технічні) І гсрменевтичш (суспільні): останні мають справу з специфічним об'єктом і предметом вивчення (свідома і чуттєва людина) й необхідністю "розуміння" (розшифрування) "слідів" людських діянь, за якими стоять свідомі наміри й підсвідомі порухи. Але. оскільки наука їа Габермасом Є їнстр;^гментом самозбереження (і саморегуляції') суспільства, вкрай необхідно, шиби вона була поза впливами ідеологій, котрі спотворюють Інтерсуб'ективні комунікативні потреби індивідів! закривають шлях до діалогу, перетворюючи комуш'катданість на монолог.

Неомарксиетсью Інтерпретації філософії Історії мають нині чимало ввідмінностей І особливостей. Але їхньою спільною рисою є підвищена увага до свідомісію-пспхологічної 1 культурної сфери людських дій. шо властива для всісї рефлективної думки Заходу (нав'язує до Дільтея 1 нсокаппаишв). Вона забарвлює творчість французьких пеомаркепстш Л.Глііьдмана, А.Лефевра та ін, Не становлять виключення й американські неомарксисти (А.В.Гоулднер. І.Л.Горовіц, Н.Бернбаум. Л.Лененталь. Р.ФридсрІкс), серед яких заслуговує на виокремлення Чар.тз Райт Мігше (1916-1962), який залишив своєрідний науковий;аповіту книзі "Соціологічнауява" (1970).

Американський дослідник у тдході до суспільної еволюції намагався поєднати соціологізм 1 системність з Ііідивідуальністю 1 культурою. Для цього він запровадив поняття "соціологічної уяви", покликане творити "соціологічну культуру соїцуму. Він посилався на недостатність термінологій лібералізму чи марксизму, ш.о виникли башто років тому 1 не дозволяють зрозуміти сучасні процеси. Сучасність характеризується поступовим переходом від епохи Нового Часу (модернізму) до "Четвертої епохи" (постмодернізму), в ході якого все відчутніше стають спірними такі кардинальні для модерну поняття як Свобода й Розум. Досвід показує, шо зростання Свободи не провадить до збільшення ролі І посилення Розуму. Розум поширюється й без людини (роботи) І з часом взагалі буде відчужений від людини (!)

Щоб запобігти ним тенденціям, потрібна "соціологічна уява", метою якої є збереження Свободи і Розуму — основних загальнолюдських цішюегей. "Соціологічна культура", ню виникає на підставі "соціологічної уяви", повинна синтезувати науковість 1 гуманізм. Таким чином. МІЛЛС, як 1 переважна більшість неомаркепстів, залишається у силовому полі раціоналізму і раціоналістичних побудов.

2.2.Шкода "Аннали" — 2: "глобальна історія"

Після смерті Л.Февра у 1956 р. естафета "аннатстів" перейшла до т.зв. "другого покоління" Школи, творчість якого найповніше представлена у

працях визнаного її глави Фернана Бродс.ля. Він спочатку очолив УІ-ту секцію 1 Ірактичної Школи Вищих Досліджень у Парижі (після Февра), а потім став па чолі створеної 1963 р. з допомогою уряду 1 Фонду Форда науково-дослідної установи — Палацу Наук про Людину. Бролель продовжив постульовану

Розділ 7. Теоретична історія другоГ половини XX от.

засновниками Школи Ідею створення інтегральної Історії Людини, і з цією метою дав приклад конструювання такої концепції Історії, яка увійшла у літературу під назвою "глобальної" (Іноді - - "тотальної") історії. Вона вважається одним з видатних досягнень сучасної історіографії, заснованої на баченні загальної картини світу.

1948 р. вийшла друком докторська дисертація Ьроделя "Середземне море 1 світ Середземномор'я у епоху Фшша Н", над якою автор працював 15 років. Поряд з конкретним аналізом у книзі знайшли висвітлення Й теоретичні питання. При побудові загального підходу до історії І суспільства Вродель спирався на досягнення багатьох сучасних наук, але. в першу чергу, соціології, антропології, географії, психології. Французькому вченому властиве холістичне розуміння суспшьію-історичцого розвитку. На відміну від соціологів, цю цілісність він бачить не у соціальній спільності, а у людині. Людина і центром 1 змістом всього Історичного! Соціального розвитку. Вона є творцем і продуктом дійсності, в якій живе. Остання ітрєдствляє собою соціальну систему, в межах якої складаються економічні, політичні, культурні, релігійні та Інші стосунки між людьми, що характеризуються різними рівнями (регіональними, державними, етнічними, груповими тощо). Така система Е "глобальною", тобто ЇЇ слід розглядати лише комплексно, оскільки людина ("невільником" природно-соціального оточення — клімату, природи, устрою, традицій, культури І обмежена у своїй діяльності обставинами спою життя, "глобальною" системою.

Розвиток І зміни цієї "глобальної" системи, яку Бродель називає "цивілізацією", відбуваються повільно І автодпиамічно, але не телеологічної Система змінюється внаслідок матеріально-духовної діяльності людей, якії здійснюється на свідомих засадах "можливого-неможлнвого". шо детерміновані етапом даної "глобальної" системи. Стан системи визначається різними (а не одним чи двома) чинниками, серед яких географічні, біологічні, економічні, технологічні, ментальні.

З метою виявлення динаміки Історичного розвитку Бродель створив спеціальну теорію "історичного часу". Вирізняв "час великої тривалості", в якому розгортається Історія цивілізацій, стосунки людей з природним середовищем — зміни тут малопомітні 1 тривалі. "Час середньої тривалості" властивий для економічних циклів, а "час короткої тривалості" — політичних подій. Змінність суспільної системи піддається описові з допомогою відповідних закономірностей — соціологічних, політологічних та Інших, які мають ймовірнісний, статистичний характер (і тому до них можна застосовувати математичні методи). При цьому Вродель робив наголос на специфіці Історичної науки в цілому і "глобальної історії" зокрема. "Глобальність¹¹ передбачає відновлення минулої дійсності, в якій перебувала людина, у всій її можливій повноті, річноилановості 1 багатоманітності. Координати цієї дійсності задані часом 1 простором, в якому жили І діяли люди.

"Глобальне суспільство" у Броделя І с "цившічацІєто". вінцем його історичної теорії. Цивілізація є слоїстою, багатоступеневою, ешелонованою вглиб структурою, яка є, водночас, опорою і перешкодою історичного руху. Найбільш тривкі елементи структури цивілізації — культурні (мова, релігія.

Дата добавления: 2015-05-23