Леонід Зпшкіпьняк. Методологія історії 1 страница

Розділ 6. Історична думка першої' половини XX ст.

суспільства, який отримав назву "капіталізму", "Індустріального суспільства", "суспільства споживання". Вебер не Ідеалізував капіталізм, піддавав його гострій критиці, але вважав, що дальша раціоналізація дозволить вдосконалити це суспільство, будувати його на наукових засадах.

У концепції Вебера було багато спільного з Історичною соціологією Маркса. Але він надавав перевагу науковому дослідженню культурного значення сощально-економічної структури суспільства, відкидав політичні прогнози Маркса, кваліфікуючи їх як утопічні. На думку сучасних теоретиків Історії Веберу вдалося перевести марксистські постулати у більш широку ■ теорію, вільну від матеріалістичної однобічності, і у такій формі Історична соціологія Маркса запліднила західну Історичну науку XX ст, [97, 64].

Заслугою Вебера була, зокрема, побудова пової соціологічної парадигмі! Історії, яка спиралася на врахування, з одного боку, культурно-шншсішх параметрів людської соціальної діяльності, а з другого, — суб'єктивних конструктивних можливостей Історика.

Наприкінці XX ст. західні соціологи та Історики знову "відкрили" історичну соціологію Вебера. Його послідовники у Німеччині І.Вайс, К.Зайфарт, М.Шпрондель, В.Шлзохтер досліджують соціально-етичні коріння раціональності [23].

2.2.Історико-сошологічш теорії початку XX ст.

Критика філософсько-ггізнавальних основ позитивізму покликала до життя спроби вчених різних країн модернІзуваїи теоретичні засади Історичних досліджень. Соціологічний підхід залишався більш привабливим для багатьох істориків. Вони намагалися розглядати Історичний розвиток у річищі соціальних процесів - - еволюції соціальних чи етнічних спільнот. Цьому сприяло зростання національних І антиколоніальних рухів у світі в цілому й Центральній та Східній Європі зокрема. Увага до генези націй й національних рухів, соціальної боротьби спричинила появу декількох оригінальних методологічних концепцій.

Німецька класична філософія вчинила помітний вплив на творчість відомого чеського філософа, Історика і політика Томаша Гарріка Масарика (1850-1937). Цей знаний вчений І активний політик чималою мірою спричинив ознайомлення світової громадськості з визвольними прагненнями поневолених слов'янських народів на початку XX ст. У численних філософських та історичних творах, публіцистиці він розвивав Ідею втілення у життя абстрактного Ідеалу гу^маші°сті- Свої історико-філософські погляди вчений виклав у працях "Чеське питання" (1895), "Ян Гус" (1896). "Ідеали гуманності" (1899)та ін.

Масарик дотримувався думки, що історичний процес € поступовою І неухильною реалізацією ідеї гуманності — утвердження у суспільстві принципів вільного духовного розвитку особи. Ідея гуманності втілюється через націю, яка є спільнотою, що відрізняється від Інших спільнот мовними, культурними, господарськими, правовими та Іншими соціальними рисами. Кожна нація розвивається, проходить певні стадії, що характеризуються наближенням

національної свідомості до Ідеалу гуманності. Оптимальним варіантом розвитку нації є держава, хоча вона виступає не як ціль, а лише як засіб досягнення гуманності. Культурно-духовне життя нації у концепції Масарика представляється більш важливим, ніж Інші сфери діяльності, оскільки духовність визначає усі інші прояви людської активності.

УсІ суспільно-політичні доктрини, починаючи від нового часу.- твердив Масарик,- відбивають прагнення людства до "людяності". Рушійною силою культурно-духовного розвитку вчений вважав суперечність між Індивідуалізмом І колективізмом, між особою І соціумом. Подолання Ідеї суперечності можливе тільки з допомогою встановлення гармонії почуттів І розуму кожної людини; воно може відбутися, якщо запанує новочасна "релігія гуманності", заснована па любові до ближнього, буденній творчій праці І всебічній освіті [91,81-90].

Під впливом позитивіцзму, г-ймецької історіософії Л.Ранке І неокаппанства побудував власну теорію румунський історик Александру Ксенопол (1847-1920). Його методологічні ііращ, опубліковані нарізних мовах, здобули визнання серед наукової громадськості ("Основні принципи історії", 1899, "Теорк історії", 1908). Методологія Ксенопола поєднувала Ідеї позитивізму з неоканпантською гносеологією. Явища соціального життя він розглядав як продукт ідей: завдання Історика бачив у тому, щоб виявити провідні Ідеї.які є панівними у кожну конкретну епоху. Не визнаючи законів історії, румунський вчений постулював "тенденції" розвитку, котрі піддаються визначенню. Історію творять народні маси, але ними керують освічені привілейовані верстви, спроможні "усвідомити'¹ головні Ідейні віяння своєї епохи. Натомість, тзнання минулого він мислив як процес конструювання "Історичних серій" фактів, які у підсумку дають узагальнений образ явища.

Цікаві спостереження методологічного плану залишив знаний польський історик, дослідник європейського середньовіччя й украшсько-польських взаємин, довголітній глава польських істориків Марцелій Гандсльсман (1882-1945). На початку 20-х років XX ст. вийшов друком його методологічний посібник "історика" (1921), який понад гав віку слугував добрим порадником у підготовці кадрів істориків. Автор зробив спробу синтезувати провідні теоретичні ідеї Історії, зберігши науковий характер самої науки. У історіософії він дотримувався модних на той час поглядів про двоїстість природи людини, яка представляється єдністю фізичного і психічного. При цьому природно-географічний і соціальний чинять вплив на психічний стан людини І суспільства.

Вчений ставив різку і нездоланну межу між зовнішнім світом І проявами людської активності в ньому, з одного боку, І внутрішнім духовним світом особистості, з другого. Це розмежування визначило зміст¹ його методу тзнання, який сам автор називав "сошо-психологічним". Згідно нього, дослідник спроможний вивчити тільки "зовнішній" бік людської діяльності — об'єктивні наслідки, в той час як "внутрішній" світ людини не підвладний науковому шзнанню. а виключно "індивідуалізованому" розуміїппо [169]. У підсумку Гандсяьсман намагався поєднати соціологом і неокантіанство, пропонуючи для Історії дуалістичний метод наукового дослідження і психологічного розуміння.

'

Леонід зашкілшяк. методологія історії

наолиження до реалізації соціалістичного ідеалу, швидкість якого незмірне прискорилася внаслідок відкриття Марксом І Енгельсом "дійсного" Ідеологічного важеля у вигляді революційно-перетворюючої теорії, усвідомлення якої кладе край стихійності визвольних змагань і, тим самим, робить соціальну творчість мас свідомою І цілеспрямованою.

"Активістська" направленість ленінського ПІДХОДУ Д° суспільної еволюції однозначно відбилася на Історіософії Ідеолога російського більшовизму, зумовила її зосередженість на соціальній боротьбі, як вирішальному чинникові Історичного розвитку, а у підсумку утвердила прямолінійне уявлення про стадіальний характер суспшьно-історичної еволюції. Ленінське вчення про класи і класову боротьбу стало наріжним каменем ідеологічної доктрини партії російських більшовиків (РСДРГЦб)), а пізніше всього комуністичного руху XX ст. — марксизму-леншізму. Революційний зміст доктрини трактувався російським діячем, як творчий розвиток марксизму стосовно нових умов початку XX ст., котрі він визначив як переростання класичного капіталізму у його останню стадію — "імперіалізм", під яким розуміє усю суспільну систем)' напередодні здійснення соціалістичної революції.

Сошально-класовий чинник у теорії марксизму-ленінізму значно перевищував за значимістю економічний (хоча 1 Ленін, І більшовицькі ідеологи не відкидали його). Акцептувавши критику "економічного детермінізму" відомими вченими, Ленін привернув увагу до суспільної свідомості, але рішуче поділив суспільство і свідомість за класовими ознаками, жорстко прив язавши свідомість до соціального становища. У методологічному плані це змушувало за кожним поглядом або думкою "знаходити" класові Інтереси І "виявляти" їхній справжній зміст. Оскільки класова боротьба оголошувалась змістом І рушійною силою історії, то й усі форми суспільної свідомості неминуче підпадали під "класифікацію" прогресивних або реакційних. "Класова боротьба' стала найбільш містким поняттям марксизму-ленІнізму, вона механічно переносилася на усі сфери суспільного житгя — економіку, політику. Ідеологію.

Ленін більш механічно, ніж Маркс, окреслив стадіальність Історичного процесу, визначивши п'ять суспільно-економічпнх формацій, через які проходять усі суспільства: первісно-обшинну, рабовласницьку, феодальну, кап палі стичну і комуністичну (хоча підкреслював, що формації с Ідеальною типологією суспільних структур І ніколи не існують у "чистому" вигляді, а лише у формі укладів, з яких один є провідним).

Вирішальну роль у трансформаціях суспільств від нижчих до вищих стадій відіграють соціальні відносини, які характеризуються постійною боротьбою протилежних класів. "Марксизм,- писав Ленін у роботі "Карп Маркс",- вказав шлях до всеохоплюючого, всебічного вивчення процеса виникнення, розвитку І занепаду суспільно-економічних формати, розглядаючи сукупність усіх суперечливих тенденцій, зводячи їх до точно визначених умов життя І виробництва різних класів суспільства, усуваючи суб'єктивізм і довільність у виборі окремих "провідних" ідей або в тлумаченні їх, викриваючи корені без виключення усіх ідей 1 усіх різних іенденцій у стані матеріальних продуктивних сил"[84, 26, 51-52].

Розділ 6. Історнчнл душка першоГ половини XX ст.

Історія, як і інші суспільні та гуманітарні науки, у марксизмі-ленішзмі однозначно потрапляла у сферу Ідеолога і, значить, вимагала визначення "класової" приналежності. У зв'язку з цим, Ленін багато уваги приділив обгрунтуванню партійності Історика, тобто класового характеру його світогляду. Принцип партійності він трактував механічно, прив'язуючи до "передового" класу, який у своїй, ідеології виражає прогресивні тенденції суспільного розвитку. За таких умов з'являлася можливість замість відповіді на наукову критику посилатися на "класову" заапгажовашеть вченого. У полеміці з опонентами, в тому числі з марксистського табору, Ленін часто вдавався до огульних звинувачень у "протягуванні" буржуазної ідеології. Пізніше цей прийом став буденною практикою радянської Історіографії.

Уся ленінська доктрина, включаючи й чимало слушних спостережеш, стосовно вивчення минулого, була однобічно орієнтована на розробку конкретних теоретичних і практичних питань завоювання політичної влади і здійснення соціалістичного перетворення суспільства. Тому її автор багато уваги приділяв розробці питань революиійної дії, революції, ролі партії у керівництві політичною боротьбою пролетаріату тощо. Історичні події служили Леніну лише прикладами, які відбиралися до заздалегідь розробленої схеми, виходячи з принципу класовості. Цей принцип набував у доктрині бсєохоплюючого методологічного значення.

Становлення Історичної науки у СРСР відбувалося в умовах включення історії у комплекс наук, призначених формувати марксистсько-леншську свідомість будівничих нового соціалістичного суспільства. Правляча комуністична партія поставила перед радянськими істориками завдання засвоїти марксистську методологію і з її допомогою переписати історію з "позицій робітничого класу". Проте, спочатку історики мали певну свободу Інтерпретації марксизму та його ленінського різновиду. Від початку 30-х років Із запровадженням сталінської диктатури у країні можливості теоретичного "маневру" були зведені до нуля. Усі методологічні вказівки були систематизовані радянським диктатором И.Сталіним у підготовлених за його вказівками "творах" — "Короткий курс історії ВКХЦб)", "Проблеми ленінізму" та ряду інших. Від цього часу радянська історична наука опинилася у жорстких рамках методологічного схематизму, котрий на довп роки припинив будь-які спроби творчої розробки теоретичних питань Історії. Історичний матеріалізм у леншсько-сталінській Інтерпретації перетворився у застиглу вульгарно-сощолончну доктрину, догму, вихід за межі якої був неможливим.

Проте, становлення марксистсько-леншської методології історії спочатку було складним І суперечливим процесом, у рамках якого виникали спроби відмінного трактування Історичної сошодогії марксизм)'. У 20-х роках ще подекуди з'являлися праці дореволюційних Істориків І філософів. У працях Л.П.Карсавша, С.Л.Франка. Р.Ю.Віппера, А.С.Лаппо-Данилевського та Інших містилася критика марксистської соціології за нехтування нею свідомісним чинником І перебільшення уваги до соціально-економічних явиш. Відповіддю на них були численні критичні виступи більшовицьких Ідеологів В.В.Воровського, М.С.Ольминеького, Е.М.Ярославеького, ВЛ.Невського. які звинувачували своїх

Леонід Злшкшьшк. Методолога історії'

такою Ідеєю вважає "соціалізм" — поступове І неухильне звільнення людини у суспільстві. Такс звільнення є неминучим, оскільки відповідає усім можливим Ідеалам людського духу [90, 43-45]. Німецький вчений переосмислив низку стрижневих категорій марксизму, серед яких були клас (класові відносини, нація Г національна свідомість, революція і еволюція тощо.

Суттєвим внеском у історичну теорію в шлему ' марксизму зокрема стало розв'язання Каутським проблеми співвідношення минулого — теперішнього — майбутнього. Він постулював теперішнс, як неподоланну межу між царииою необхідності (минулим) і цариною свободи (майбутнім). Людина змушена жити одночасно у двох вимірах — минулому, де нічого не можна змінити, І майбутньому, яке ще є вільним для прикладання людської' волі. При цьому Ідея соціального прогресу, як вияву загальної тенденції'до визволення, ліс з невблаганною силою І штовхає людство до здійснення соціальних ідеалів.

Великого значення німецький вчений надавав природному середовищу, яке змушує людей пристосовуватися до Його змін. Людська воля до життя відіграє провідну роль у цьому пристосуванні, перетворюючи природу 1 соціальні умови, в тому числі й економічні стосунки. Таким чином. Каутський врахував зміни у підходах до пізнавальної діяльності, які були внесені иео кантіанцями. Цс дозволило Йому у конкретно-і сторичних дослідженнях багатьох проблем минулого позбутися економічного детермінізму і приліпити значну увагу сфері свідомості.

Меншою мірою торкався теоретичних питань історії інший німецький марксист Едуард Бернштейн (1850-1932). 'і його Ім'ям пов'язують початок "ревізії" марксистського вчення в цілому. Переважна частина його літературного доробку присвячена теоретичним проблемам робітничого руху і обґрунтуванню необхідності заміни Ідеї класової боротьби ідеєю гуманізму І, відповідно, революції — еволюційним шляхом до соціалізму (доктрина 'дшекратичного соціалізму")-

Бернштейн, спираючися на ранні праці Маркса і Енгельса, котрі ній підготував до публікації, твердив, що матеріалістичне розуміння Історії не дат жодних підстав для висунення кінцевої мети — соціалістичного суспільства, Воно є ідеєю, змістом історичного процесу, а пс конкретною системою суспільного устрою, який може набувати найрізноманітніших державно-правових форм. Світоглядний плюралізм є відбиттям Індивідуального сприйняття І пізнання навколишнього світу і не може бути зведений до однієї візи суспільного устрою, мусить шукати Ідейної платформи для поєднання відмінних погладив й ідеологій. Нею можуть стати Ідеї гуманізму і демократії. Фактично Бернштейн сприйняв і намагався адаптувати на грунті марксизму неокаппатське вчення про морально-етичні цінності в Історії.

Марксистське вчення отримало розвиток також у творчості групи австрійських соціал-демократів — М.Адлера. О.Еауера. Р.Пльфердинга, К.Ренмера та інших, — теоретичний спадок яких був названий "авегромарксизмом". Ще у молоді роки вони вступили до сошал-демократичшї партії Австрії, склавши з часом її ідейно-теоретичне ядро, а після 1918 р. — державне керівництво Австрійсько? республіки. Свою місію ці діячі бачили у розвилку марксизм)', який би спирався на здобутки тогочасної науки, передусім

Розділ 6. Історичнаду мкапе

неокантіантської філософії, класичної соціології, психологи, їхня лозиція випливала з переконання, що марксизм є позитивною сощально-економічною теорією, яка потребує доповненім відповідною філософською базою.

Цю місію взяв на себе головний філософ аветромаркеиз.му Маке Адлер (1873-1937). Завдання він намагався розв'язувати на шляху синтезу ідей Маркса І Канта- Зокрема. Адлер сприйняв ідеї неокантіанства І. застосувавши їх до розуміння людської природи, прийшов до висновку, що соціалізм, як трансцентдентний духовний феномен, с морально-етичним ідеалом, Імманентно властивим кожній особистості, Ідеальною і недосяжною в реальності метою самовдосконалення людства.

На початку' XX ст. австромарксисти провели дискусію з приводу атрибуції марксизму як вчення — чи він є Ідеологією, чи наукою? їхній висновок полягав у віднесенні марксизму до наукових соціологічних теорій; з цього випливало, що він повинен стояти поза політичними аспїращями І піддаватися критиці, як кожна інша теорія. Митою Адлера й інших авсфомарксистів було зняти з марксизму звинувачення в Ідеологічній тенденційності та обгрунтувати його універсальність І. значить, наукову прийнятність. За таких умов, марксизм, подібно до позитивізму, повинен застосовуватися, як науковий метод для вивчення об'єктивних каузальних зв'язків і закономірностей.

Адлер відкинув сам термін "історичний матеріалізм", вважаюча Його недоречним, оскільки іі соціальному житті не зустрічаються чисто матеріальні чинники, а усі соціальні стосунки опосередковані свідомістю, в якій пїппіспі установки вшіграють дуже вагому роль. На місце "істмату" він запропонував поставити "Історичний детермінізм", котрий через причинність зв'язує усі явища людського життя,

Філософські ідеї австромарксистів були відправним пунктом для розробки соціологічної доктрини. До нього чи не найбільше причинився Інший соніал-демократ — Рудольф Пльфердінг (1877-1941). У працях "Г>ем-Баверк як критик Маркса" (1904). "Фінансовий капітал. Дослідження новітньої' фази у розвитку капіталізму" (1910) ним були сформульовані головні соціологічні ідеї аветромарксизму. Пльфердинг поставив мету розкрити економічну сутність сучасного йому капіталізму, так само, як Маркс це зробив за півстоліття до нього. Він досить переконливо показав, що у нову епоху значно більшу роль грає не промисловий, а фінансовий капітал, який створює підстави для дальшого прогресивного економічного та суспільного розвитку і, водночас, нової, більш наукової організації суспільства, 3 його розвитком вчений пов'язував поступове переростання капіталізму у соціалізм, оскільки фінансовим капітал буде змушений позбавити суспільство анархії товарного капіталізму.

Економічний детермінізм Гільфсрдинга наклав відбиток на всю соціологію австромаркеизму, яка через Його призму розглядала усі Інші суспільні явища. Серед них проблеми держави, права, національних відносин тощо. З точки зору зростання "виорядкувальної" ролі економіки у житгі суспільства робився висновок про потребу збереження та укрупнення

Леонід Злшкільняк. Методологія Історії

державних об'єднань відповідно до місім І значення кожної нації у економічних стосунках.

Отто Бауер (1881-1938) найповніше серед австромарксиспв представив теорію розвитку націй ("Національне питання і соціал-демократія", 1907). За нею нація у своєму розвитку проходить ряд стадій: природної монолітності в період племінної демократії, "соціальне подрібненої" нації класового суспільства І Інтегрованої па засадах організації виробництва нації майбутнього соціалістичного суспільства.

Заслуга західних марксистів початку XX ст. полягала у тому, що нони побачили схематизм І невідповідність деяких положень маркеовоі Історичної соціології у світлі нових здобутків філософії і конкретних наук, але намагалися зберегти й розвинутії її плідні пізнавальні ідеї.

Після воєнних І революційних потрясінь 1914-192] рр. західні марксисти продовжили перегляд теоретико-історичних положень марксизму, маючи в полі зору досвід соціалістичного будівництва в Росії. У 20 х роках на Заході зародився напрям "неомарксизму", який започаткував критичне переосмислення марксистського вчення з "діалекгтико-гумапістичних" позицій. Біля йото джерел стояли Д.Лукач, К.Корш, А.Грамши. З часом неомарксизм розгалузився на ряд самостійних шкіл — філософів Франкфуртської школи (В.Беньямин, Ю.Габермас). фрейдомарксиспв (В.Райх. Г.Маркузе, Е.Фромм). екзистенціальних марксистів (Ж.П.Сартр, М.Мерло-Понті), феноменологічних марксистів (Е.Пачі, П.Піконе, група югославського часопису "Пракеіс"), аналітичних марксистів (Л.Альтюссер, Л.Коен, Д.Елстер. Д.Ремер} та Інші.

Угорський марксист Дьордь Лукач (1885-1971) більшу частину життя провів за кордоном, обертаючися у європейських наукових сферах. На його погляди вчинили вплив твори Гегеля, неоканпаншв, Вебера, через Ідеї яких він наблизився до марксизму. У 1918 р. він вступив до комуністичної партії Угорщини, а у 1919 р. вже мав змогу брати безпосередню участь у соціалістичній революції в Угорщині І втілювати у життя її гасла, будучи народним комісаром освіти й культури в її радянському уряді. Після придушення революції Лукач написав широко знану працю "Історія 1 класова свідомість" (1923), в якій виклав свої теоретичні міркування, піддавши критиці І російських більшовиків, І західноєвропейських марксистів.

Лукач звинувати» теоретиків марксизму у вульгарно-матеріалістичному тлумаченні поглядів Маркса, підмовився від економічної зумовленості історичного процесу. Замість економічного детермінізму він запропонував поставити в центр Історичного процесу "історичну людину", яка у своєму розвиткові зазнає постійного відчуження від об'єктивного світу, що виникає внаслідок відокремлення від неї і об'єктивізації результатів її матеріальної та духовної діяльності. З цього відчуження зростає суперечність між свідомістю особистості І суспільством, між колективною свідомістю і суспільною організацією. З другого боку, вчений запровадив категорію ^1Ігютальності" — як суперечність між Індивідуальною і суспільною свідомістю. Пізнання і розуміння Історичних явищ, таким чином, переносилося на свідомість, де стд було шукати й головні причини реальних подій.

Розділ 6. Історична думка першої¹ половини XX ст.

Нова Інтерпретація марксистської Історичної соціології Лукачем, привернення уваги до свщомісних аспектів людської діяльності відбивали провідні тенденції розвитку світової наукової думки і тому, невдовзі принесли неомарксизму поважну популярність на Заході.

Карл Корш (1886-1961) також брав чинну участь у робітничому русі Німеччини, належав до лівацьких груп у Компартії Німеччини, потім викладав марксизм у навчальних закладах Великобританії і США. На Заході неодноразово перевидавалася його праця "Марксизм і філософія", яка вперше іюбачила світ 1923 р. Його перу належала також книга "Матеріалістичне розуміння історії або Анти-Каутський" (1929), в якій він піддав критиці не стільки свого німецького колегу, скільки філософію Маркса, ототожнивши її з ідеологією. Корш зазначав, що у теорії Маркса можна виокремити філософсько-реіюлюпійку тенденцію (читай — Ідеологічну), яка брала гору у період суспільного піднесення. І сцієнтично-позитивістську, що проявлялась у творах, написаних у "спокійні" періоди. Він пропонував відокремити науковий зміст від публіцистичного і розглядати ьчешія передусім з погляду критично-наукового.

Одного з фундаторів компартії Італії АнтонІо ГрамшІІ (1891-1937) протягом тривалого часу вважали продовжувачем та Інтерпретатором ортодоксального марксизму. Тільки теля посмертної публікації¹ у 1947 р. його "Тюремних зошитів '. написаних як підготовчі матеріали дтя майбутніх книг під час перебування в ув'язненні (1929-1935 рр.). Грамши не без опору радянських марксистів зарахували до числа засновників "иеомарксизму".

Елементи творчого розвитку марксової історичної соціології спостерігалися вже у ранній творчості італійського комуніста. У статті "Наш Маркс" (1918 р.) Грамши наголошував на рот свідомості у Історичному процесі, який не зводиться до економічних стосунків, підкреслював дуалістичну природу людини І значення її волі у досягненні поставлених шлей [ЗО, 40-43].

У "Тюремних зошитах" тема теорії Історичного процесу та історичного дослідження стала провідною. Спої погляди на Історію та Й пізнання Грамши розвинув на базі критики теоретичних побудов знаного Італійського філософа Б.Кроче (див. далі) і иульгарно-сощолончних підходів радянських марксистів (зокрема М.І.Бухаріна). Поділяючи Марксові уявлення про співвідношення об'єктивного і суб'єктивного в історії, Грамши привертає увагу до другого, до свідомої діяльності суб'єкта, яка вже за своєю природою витісняє примітивний детермінізм з історії. Спроби приписати Марксу прямолінійний зв'язок між базисом 1 надбудовою він називає "примітивним інфантилізмом" 1 запереченням марксизму. Чимало історичних і суспільних явищ взагалі не можуть бути пояспеш через економік}' і соціальні відносини. - твердив італієць, -оскільки свідомість та її прояви мають власні тенденції, залежні від мови, культури, інтелекту, психології соціальних груп 1 окремих особистостей.

Відштовхуючися від дуалістичної природи людини І соціального буття, Грамши вирізняє у кожному соціумі Існування паралельно трьох суспільств: економічного, політичного й громадянського, кожне з яких діє за своїми законами (економічними, політичними та Ідеологічними). Громадянське суспільство визначається пануванням провідних морально-етичних "Ідей, котрі

Леонід Здшкільняк. Методолога історії

соціуму над Індивідуумом. Соціальне буття, соціальні процеси піддаються науковому вивченню, вони виявляються у суспільній свідомості І реалізуються у формі політичних, економічних, правових, релігійних та Інших соціальних дій. Для розуміння суспільства,- підкреслював учений,- слід досліджувати не Індивідуальні І неповторні явища, а масові соціальні процеси, в яких відбиваються та проявляються соціальні закономірності, Ці останні Дюркгейм представляв передусім, як закономірності колективної свідомості, але джерела її формування вмішував у реальних взаєминах.людей.

Виходячи з такого розуміння соціуму, французький соціолог робив висновок про можливість його наукового пізнання. Воно полягає в опосередкованому вивченні законів суспільної свідомості, яю проявляються у різних формах соціальної поведінки. Важливого значення вчений надавав науковому поясненню соціальних фактів, для якого він застосовував переважно два способи аналізу: причшшо-наслщковийі структури о-функд і опальний. Саме вони, на думку вченого, дозволяли уникнути описовості і отримати об'єктивні знання. Крім того, з'являлася можливість застосування статистики і математичних методів до аналізу масових соціальних процесів.

Дата добавления: 2015-05-23