Розділ 6. Історичнадумка першої половини XX ст. 14 страница

Свою концепцію Буркхардт розвинув у праці "Історія Ренссанса в Італії" (1860), в якій подав яскраву картину культури Італійського відродження, яке стало переломовим моментом розвитку європейської цившізашї. Учений прослідкував побут та нрави епохи, спробував виявити властивий їй тіш культури. Застосований ним метод здобув визнання, народивши у XX ст. напрям Інтелектуальної історії. З другого боку, Буркхардт залишив відкритим питання про джерела людської духовності, спонукавши до спроб розв'язання цій проблеми інших дослідників.

Незважаючи на традиційний консерватизм, що панував у німецьких університетах, позитивістські І марксистські ідеї знаходили там своєрідне переломлення. У їхньому річищі виник напрям "економічної історії", пов'язаний з Іменами відомих вчених Густава Шмоллера (1838-1917). Луйо Брентано (1844-1931), Карла Бюхера (1847-! 930) га Інших. Його представники скеровували свої Інтереси на вивчення проблем розвитку економіки, насамперед капіталістичної, намагаючись спростувати марксистське положення про неминучість пролетарської революції, котра ніби-то повинна стати закономірним продуктом капіталізму. Значення їхніх праць полягало у ствердженні зв'язків господарського життя з іншими сферами суспільства.

Розділ 5. Історичнд теорія "віку історії"...

Поєднання позитивістських Ідей з культурно-історичними підходами знайшло відбиття у творчості лейгшигського Історика Карла Дамнрехта (1856-1915), який наприкінці XIX ст. виступив з працями, шо пояснювали суспільний розвиток з допомогою культурно-психолопчни.х чинників ("Господарське життя Німеччини у середні віки". Ї885-1886, "Історія Німеччини", 5 томів, 1891-1900). Німецький дослідник відокремив історичний процес від Історичного пізнання: доводив, що у суспільному житті прогресивні зміни зумовлюються матеріальними і духовними чинниками, джерела яких слід шукати у суспільній свідомості, соціальній психології мас; історичне пізнання повинно зосерсджуїіатися на вивченні соціальної (колективної) психології, яка \ концентрованому вигляді містить зміст усіх форм суспільного устрою.

Запропонований ним культурно-психолопчний метод історичного пізнання викликав неоднозначну реакцію у середовищі Істориків І гостру критику з боку прихильників ранкеанства. Цей метод поєднував соціологічний тдхід з культурно-історичним, переносячи центр ваги з об'єктивних явищ І процесів па сферу масової психології, котра., у сіюю чергу, представлялася результатом взаємодії культурно-духошшх традицій з реальностями конкретного суспільства.

Свій метод Лампрехт застосував до Історії німецького народу. Відповідно до визначеного об'єкту дослідження — соціальної психології — вчений розглянув Історію німців, як послідовну зміну культурно-історичних епох, для кожної з яких властива визначена соціальна психологія. Виокремлені епохи, на думку вченого, проходить у своїй еволюції кожна людська спільнота, Лампрехт налічив шість епох: анімізм, з пануванням родової психології і колективної власності, символізм — з племінною психологією і поділом нращ. типізм - - психологія ранньої державності та індивідуальної власності, конвенціоналізм, який відповідав психології великої феодальної власності, Індивідуалізм, що характеризувався звільненням свідомості від засилля церкви І розвитком товарно-грошових відносин, нарешті, суб'єктивізм (XIX ст.) — повне звільнення людського духу від пут станового і корпоративного поділу з метою повної реалізації у господарській діяльності.

Історична теорія та метод Лампрехта були спробою синтетичного представлення суспільної еволюції, в якій, на йото думку, єдшеть І взаємозв'язок соціальних відносин найбільш повне відображення знаходили у колективній психології. Тільки масові явища й процеси дають підстави для наукових узагальнень, а серед них, насамперед, сощально-економІчш та культурно-духовпі.

Методологічні погляди Лампрехта викликали гостру полеміку, в якій німецькі Історики і філософи звинуватили лешщигського професора у відступництві від "суворих наукових традицій" роботи з фактами за взірцями ранкеанства, у захопленні марксизмом та інших "гріхах". Опоненіи Ламирехта (Г.фон Бюлов, О.Пнтце, М.Ленц, Ф.Мейнеке та ш.) підкреслювали, передусім. Індивідуальний, неповторний характер Історичних І суспільних явищ, котрі залежать від конкретної людини, заперечували соціологічний підхід з його спробами виводити "історичні закони" на зразок природничих наук.

ЛЕОНІД ЗАШКІЛЬНЯК. Методологія історії

Зміст і напрям дискусії, шо розгорілася у Німеччині на початку 90-х років XIX ст. і незабаром перекинулася у Інші європейські країни, полягав у зіткненні двох протилежних методологічних підходів до пізнання історії — загальнонаукового, який будував дослідження за принципами Інших природничих наук, а історичні факти вважав тотожними досліджуваному об'єкту, та Індивідуалізуючого, згідно з яким вивчення людських діянь опосередковане індивідуальною людською свідомістю, котра є унікальною І як об'єкт, і як суб'єкт пізнання. Ці дискусії співпали із загальним переломом у світобаченні, який проявився на рубежі XIX і XX ст., був наслідком ґрунтовних наукових відкриттін, що вимагали переосмислення багатьох усталених понять.

Розділ 6. Історична думка пвршоГ половини XX ст.

РОЗДІЛ 6. ІСТОРИЧНА ДУМКА ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XX ст.: БАГАТО ОБЛИЧ ІСТОРІЇ

1.Інтелектуальний перелом на рубежі століть

Злам Х1Х-ХХ ст. ознаменувався фундаментальними науковими відкриттями, які стали початком формування нової наукової картини світу, а разом з нею й способів його вивчення та розуміння. Відкриття першої елементарної частинки — електрона й встановлення залежності його маси від швидкості руху, явища радіоактивності, створення А.Ейнштейном теорії відносності, формулювання другого закону термодинаміки та інші наукові досягнення спричинили революцію у природознавстві, зруйнувавши старі механістичні уявлення про неживу й живу природу. Виявилося, що деякі властивості матерії, котрі раніше розглядалися як абсолютні й незмінні, є лише характерними для певних ЇЇ станів, а в структурованій системі ціле че зводиться до часткового. Трохи пізніше досягнення квантової механіки і мікробіології спричинили зміни уявлень про закон Т закономірність, причинність у природі. змусили відмовитися від функціональних зв'язків, замінивши їх на ймовірнісно-кореляційні. А поява неевклщової геометрії і теорії множин викликали справжнє потрясіння у математиці. Усе це призвало до утвердження принцип;' відносності міри і знання.

У світлі нових відкриттів очевидною стала світоглядно-методологічна криза, яка вимагала переоцінки позитивістських принципів еволюціонізму та натуралізму. Виявилося, що ідея розвитку була сприйнята європейським суспільствознавством у спрощеному вигляді (включаючи й гегелівську діалектику), як рух до ккоїсь заздалегідь усталеної мети. Критика позитивістського натуралізму і механіцизму німецькими філософами та істориками наприкінці XIX ст. мала під собою серйозний грунг. У прагненні "онаучнення" історії позитивізм замінив парадигму філософії — парадигмою науки; філософія перетворилася у теорію науки, яка у гонитві за об'єктивною Істиною втратила "людський" вимір самого процесу пізнання. Історична соціологія, що намагалася у своїх схемах віднайти загальний напрям І закономірності Історичного процесу, за своїм змістом ішя вилася антиісторичною. Вона виходила з ідеї про прямолінійний еволюційний розвиток, в ході якого усі народи проходять оди й ті ж стадії, за подібних умов створюють одні й ті ж соціальні інститути. Такий підхід був до певної міри плідним, дозіюляючи виокремити головні лінії розвитку. Однак, у ньому була закладена небезпечна однобічність; нехтування багатоманітністю соціальних форм і варіантів розвитку, тенденція підпорядкування фактів наперед створеній схемі. На ці моменти теж звертали увагу німецькі вчені.

Передом у природознавстві привернув загальну увагу наукового світу до процесу наукового пізнання, змусив піддати перевірці основні поняття І методи науки. Позитивізм передбачав, що розвиток "позитивної" науки сам по собі розв'яже усі соціальні І філософські проблеми. Але наприкінці XIX ст. філософська дуЧка цілком виразно зауважувала зростаючу невідповідність між

Леонід ЗашкІльняк, Методологія історії

науково-технічним прогресом і розвитком духовних, етичних та естетичних цінностей. Здобутки антропології та етнографії відчутно підважували еволюціоністські схеми. Етнографічний матеріал ясно показував, що зв'язок між матеріальним життям суспільства і його культурою не є однозначним І механічним, що один і той же господарський уклад може народжувати багатоманітні форми суспільної свідомості.

Критика натуралізму та еволюціонізму поступово поширилася на цілу науку І запроваджені позитивізмом емпіричні методи. Антипозитивістські І аптисшентичш орієнтації, що своїм корінням сягали романтизму, ставили завдання критики науки, визначення меж її ефективності та застосування у світлі більш загальних людських, життєвих або етичних цінностей. Ці орієнтації загострили Інтерес до співвідношення природничих і гуманітарних наук.

Наступ проти позитивістської методології виразно проявився під час дискусії навколо Історичних праць К.Лампрсхта в Німеччині (див. розд.5). Незабаром вона захопила вчених у Італії, Франції. Англії, Росії, США. У центрі спорів, до яких незабаром підключилися філософи, психологи, представники Інших наук, опинилися теоретичні питання пізнання, специфіка дослідження історичних, суспільних І культурних явиш. її найважливішим результатом, який мав фундаментальне і далекосяжне значення для розвитку науки в цілому і гуманітарної зокрема, було переміщення уваги з об'єкту вивчення (і онтологічних проблем) на суб'єкта пізнання (і гносеологічні проблеми). Воно показано, що пізнання не є простим відображенням! акумуляцією емпіричних І раціональних даних, а складним процесом взаємодії об'єкта І суб'єкта, в якому дослідник також чинить поважний вплив на об'єкт, а отримувані у ході шзнання емпіричні дані сприймаються та Інтерпретуються з великою часткою суб'єктивізму. 1 тоді істинність 1 об'єктивність здобутих знань одержує значне нашарування суб'єктивності.

Поставлені гносеологічні (ешетемологічні) питання вимагали адекватної світоглядної відповіді. Історія опинилася у епіцентрі теоретичних пошуків, оскільки її об'єкт І предмет мали найбільш комплексний характер серед тогочасних гуманітарних дисциплін. Тільки нона могла дати потрібні аргументи І відповідну фактичну базу для теоретичних побудов. На початку XX ст. виникло багато нових Інтерпретацій Історії, кожна з яких претендувала на особливе бачення минулого. Проте, не кожна Історіософська доктрина перетворилася у методологію історії й знайшла застосування у Історичних дослідженнях — чимало їх залишилися у вузькому ижитку теоретиків, а не фахівщв-істориюв. У XX ст. методологія історії (теорія історії, філософія історії) перетворилася у самостійну наукову дисциплін}' зі своїм об'єктом І предметом дослідження, понятшно-категортльним апаратом.

Серед численних інтерпретацій історії у XX ст. можна виділити три провідних теоретичних напрями, яи вчинили помітний вплив на історіографічну практику: (І) "нова ісюрична наука", яка прагнула зберегти науковий характер Історії на засадах соціологічного підходу, (2) філософія Історії, що привернула увагу до ролі метатеорії в Історії, (3) "філософія Історії життя", яка поставила у центр розгляду суб'єктивний світ людини.

Розділ 6. Історична думка першої половини XX ст.

Запропонована нами типологія історичних теорій має умовний характер І грунтується переважно на виокремленому їх представниками об'єкті вивчення; вона покликана полегшити орієнтацію у багатоманітності концепцій і доктрин.

Перш ніж розглянути особливості Історичних теорій вказаних напрямків, слід у загальних рисах представити зміст того перелому у Інтелектуальному розвитку, який на початку XX ст. вчинили представники філософського напряму иеокантіанства.

Джерела неокаитІзпства слід шукати у "критиці історичного розуму" — спроб віднайти загальний зміст історії людства просвітншеами і філософією Історії кінця XVIII ----- початку ХІХ ст., — з якою виступили А.Шопенгауер, а потім Ф.НІшпе. Наприкінці ХІХ ст. їхні Ідеї розвинув професор філософії Берлінського університету Вільгельм Дільтей (1833-1911) — автор численних праць з проблем теорії пізнання у гуманітарних науках, а також блискучих іегаричі-шх біографій німецьких філософів, праць з історії гуманізму, Ренесансу і Реформації. Свої погляди вчений розвинув у гострій полеміці з позитивізмом, звинувативши його представників у спотворенні минулого шляхом його пристосування до понять І методів природничих наук.

У головній пращ "Вступ до наук про дух. Критика історичного розуму" (1883) Дільтей радикально відокремив гуманітарні науки, як науки про дух, від природничих. Визнаючи в цілому психофізичну природу людини, вчений доводив, що на відміну від природознавства, яке опосередковано досліджує предметні явища, гуманітарні науки мають справу з пізнанням духовного світу людей. Вони вивчають не зовнішні явища, а власний досвід людини, її духовний світ. Тому головним принципом наук про дух с: безпосереднє внутрішнє переживання, в якому людина усвідомлює своє Існування у світі. Подібність психічних структур, душевного світу різних людей відкриває можливість співчуття, співпереживання, а це, у свою чергу, — розуміння чужого внутрішнього світу, мотивів діяльності І символів, закодованих у культурі. Звідси важливий пізнавальний принцип Дільтея — "природу мн пояснюємо, а духовне життя розуміємо" 157, 152].

Головна праця Дільтея була задумана як продовження робіт Канта ("Критика чистого розуму", "Критика практичного розуму"), але в ній було зроблено наголос на суб'єктивному представленні дійсності, яка не піддається жодному раціональному поясненню, є виключно "внутрІїтшІм переживанням", тотожнім "життю". Зовнішній світ природи дається людині у феноменах, її той час як соціальні явища — наслідки свідомої діяльності Інших суб'єктів — можна пізнати тільки як факти свідомості. Щоб зрозуміти їх. слід "відчути", "пережити", "випробувати". Для Дільтея Історія с однією з наук про дух, І тому має справу виключно з індивідуальним, особливим, неповторним. Історія не знає законів І узагальнень, вона близька до мистецтва, поезії, а серед наук — до описової психолога.

ДІльтеївська теорія розуміння, перемістивши об'єкі пізнання у Індивідуальну свідомість, зробила неправомірним існування філософії Історії або соціології, котрі претендувати на узагальнення Історичного процесу як цілості. Вчений твердив, шо абстрагувати загальне від особливого й

ІІЧ

Леонід Здшкільняк. Методологія Історії

;_6, Тсторимнл думкА першої половини XX ст.

одиничного неможливо без руйнування живої тканини історичної реальності. Тому філософія Історії, на його думку, протягом усього розвитку зберігає сліди свого релігійного походження.

Пафос Дільтся полягав в утвердженні суб'єктивності Історичного й соціального життя, яке не піддається достатньому розумінню І поясненню через об'єктивні наслідки минулої людської діяльності. Щоб пізнати, потрібно.зрозуміти ("відчути') специфіку культурно-історичних типів кожної епохи І народу. Згідно ДІльтея. усі творіння духу нескінченно трансформуються, сама людина та її ідеї у кожній конкретній епосі утворюють шлком Індивідуальні І неповторні ансамблі. Кожне Історичне явище набуває значення і сенсу тільки тоді, коли воно стає ціннісним з точки зору суб'єкта дії 1 суб'єкта пізнання (в минулому й у теперішньому).

Проте, Дільтей не був релятивістом, визнавав можливість шзнання соціального життя, підкреслював нагальну потребу дослідження й розуміння змінних культу рно-історичних типів з допомогою "психологічного вживання" у ДОСТУПНІ знаково-символічні вирази "чужого буття" (зовнішні прояви людської діяльності). Фактично його теорія 1 метод вимагали розшифрування, інтерпретації, тлумачення Історичних джерел (тому він вважається одним з попередників філософської герменевтики — про неї далі).

Розумовий світ Історії у творах ДІльтея повстав Ірраціональною стихією "життя", а вся система поглядів філософа вилилася у "філософію життя". Вона вчинила вплив на весь дальший розвиток філософсько-теоретичної думки у XX ст. Дільтей став засновником "критичної філософії історії", тдтс історичне мислення на якісно новий рівень, змусивши звернути погляд на роль свідомості суб'єкта у процесі пізнання, запровадив суб'єкта як повноправну складову частину пізнавальних зусиль. Після нього вчені різних країн намагалися тою чи іншою мірою "вписати" суб'єкта у наукове тзнання із цілому й Історичне зокрема,

Близькими до поглядів ДІльтея були роздуми над Історісю Іншого німецького філософа І соціолога Гебрга Зіммеля (1858-1918). У праці "Проблеми філософії Історії" (1892) він, концентруючись на питаннях пізнання, представив історію — наукою "прикладної психології". Підкреслював, їло ідеї й почуття особистостей складають дійсну причину Історії. Вчений пропонував віднести історію до "моральних наук", заснованих на психології. Вона,- писав він,- "є тщо інше, як Історія психічних явиш, а усі зовнішні явища, котрі вона відбиває, нішо інше, як мости між нашими імпульсами І вольовими актами з одного боку, І чуттєвими рефлексами, з [ніного" [51, 40]. Завдання дослідника полягає у встановленні правил, за якими на підставі "зовнішніх документів" можна було б робити заключення про "внутрішні" психічні явища.

Погляди Зіммеля склалися гад впливом психологічної соціології кінця XIX ст., яка спиралася на швидкий поступ наукової психології. Зокрема, певного поширення набула окрема галузь психологічної науки ■— "психологія народів", її представники (й вчителі Зіммеля) Моріц Лацарус (1824-1903) 1 Геймам Штейпталь (1823-1899) синтезували дані мовознавства, етнографії І психології. Вони постулювали виникнення у кожного народу своєрідного "народного луху", який є наслідком спільності походження, географічного

середовища І проживання. Цей "народний дух" вони розуміли передусім як психічну подібність Індивідів, шо розкривається через вивчення мови, моралі і культури. Згодом, засновник експериментальної психології ВІльгельм Вундт (1832-1920) у численних творах (зокрема 10-томнш "Психології народів") намагався довести виникнення "народного духу" з індивідуальної психології. Доктрина "психології народів" вчинила помітний вплив на методологічні погляди Істориків, передусім поневолених народів Централ ьно-Східної Європи.

Найбільш вдалою І вплиповою спробою продовжити переорієнтацію теоретичних підстав пізнання стала творчість філософів Баденської школи неоканпанства В.Вшдеяьбанда 1 Г.Ріккерта. Вони створили своєрідну альтернативу поглядам прихильників "філософії життя". На противагу психологізму Дільтея та Зіммеля, неоканпанш Бадснеької інколи виходили з положення, шо тільки логічний аналіз може привести до всебічного розуміння можливостей історичного пізнання. У центрі уваги неоканпаиши опинилась лопка історичного дослідження, а не проблема розгортання історичного процесу як такого. Будь-який інший шдхід,- твердили нсоканпанш,-позбавлений сенсу [35, 47-48].

ВІльгельм.В.шдєльбанд (1848-1915) у низці праць ("історія філософії", 1889. "Історія І природознавство", 1894, "Про свободу вош",1898) сформулював провідні ідеї неоканпанства. Він виступив з критикою позитивізму, який ігнорував специфіїсу різних галузей знання; взамін запропонував нову класифікацію наук не за предметом вивчення, а за методом. На його погляд, природничі науки встановлюють загальні закони Т тому є "иомотетячними" (від грец,- закон), а соціальні — описують окремі факти в їх історичних обставинах, і є "ідіографічними" (від грец.- особливий). Природничі науки, досягнувши видатних устхів у пізнанні, продемонстрували переваги мислення над сприйняттям, тоді як у гуманітарних науках спосіб Інликідувального сприйняти більш вагомо впливас па результати осмислення. Тому слід відкинути спроби встановити якісь закони історії, а уважніше придивитися до способу мислення дослідника.

Учень Вімдельбанда Генрих Ріккерт (1863-1936) розвинув міркування свого вчителя. Поділяючи його погляди на розмежування природничих і гуманітарних наук, Ріккерт додавав, шо наукове тзнання у перших має за мечу встановлення загальних понять, а у других — загальні поняття є лише вихідним моментом для розуміння особливого і неповторного. Таким чином, у природничих науках переважає генерашзуточий метод, а у гуманітарних — Індивідуалізуючий. Особливість історичного тзнання полягає в тому, що воно не усереднює явища, а виокремлює у них сутнісне з допомогою співвіднесення з певними загальними культурними цінностями.

У працях "Науки про природу 1 науки про культуру" (1899). "Філософія Історії" (1899) та інших Ріккерт докладно обгрунтував положення, що історія є "наукою про культуру", філософія Історії — наукою про лопку історичного Тзнання, а не метатеорією історії. Філософія Історії не встановлює законів, а лише констатує ціннісну (аксюлопчну) орієнтацію історика. Оскільки кожний історик має свою систему цінностей, то й погляди різних Істориків на одні й ті ж події різнитимуться. Об'єднуючим чинником Історичного пізнання можуть бути

*.

Леонід ЗАШКІЛЬНЖ. Методологія історії"

Оригшальні ідеї у розвиток теоретичної історії внесла "російська Історична школа", пов'язана з іменами добре знаних у Єврот дослідників М.М.Ковалевського, І.В.Лучицького, П.Г.Виноградова, В.І.Гер'є, М.І.Кареєва та Інших [99, 3-10]. Розвиваючи позитивістську систему поглядів, російські Іегорики під впливом марксизму робили наголос на "соціологічному мисленні", широкому залученні соціології¹ до історичної науки. Соціологія повинна давати закони, а Історія — матеріал для їхнього формулювання. Таким чином, Історія І соціологія нерозривно пов'язані між собою.

З-поміж представників школи системністю методологічних доглядів вирізнявся професор Варшавського І Петербурзького університетів, пізніше академік АН СРСР Микола Іванович Кареєв (1850-1931). Ще 1883 р. він оприлюднив 2-томну працЮ 'Основні питання філософії Історії", пізніше неодноразово повергався до методологічних студій ("Сутність історичного процесу і роль особи в історії". 1890. "їсторюлопя. Теорія історичного пронесу", 1915).

Карегв був прихильником "філософії історії", якій надавав ширшого значення, ніж було прийнято на той час — І як змісту Історичного процесу, і як теорії та методів пізнання (власне методології). У центрі історіософії російського вченого лежала Ідея загальнолюдського прогресу, яка реалізується через окремі народи. Організовані у соціуми, народи представляють собою спільноту особистостей,»кожі-ш з яких підпорядковується законам психології. Останні виявляють залежність свідомості від матеріальних умов життя людини. Тому у суспільстві діють психологічні й соціологічні закономірності, котрі, однак, не дають тдетав визнавати дію якихось "загальних законів Історії" — Історія представляє собою постійно змінювану дійсність, і кожний попередній момент не дає надійних тдетав судити про наступний, так само, як неможливо цілком точно передбачити иайбутне. "Закожюбразнїсть", як постійні й необхідні відношення, на думку вченого, можлива лише між окремими явищами.

ідею прогресу, як рушійну сил;' Історії, яка прокладає шлях, незважаючи на постійну' боротьбу суспільних сил. Карссв розробляв особливо докладно. Він виокремлював п'ять видів прогресу — розумовий, моральний, політичний, юридичний, економічний. Відповідно до них вчений визначав стадії розвитку суспільства: первісну (стадію панування грубої сили), суспільство з послабленням грубої сили, суспільство поєднання свободи й порядку, Ідеальне суспільство — царство ІстиноІ справедливості. У такій класифікації історичних стадій відповідно до втілення ідеї прогресу простежується вплив Гегеля й Маркса.

І їровідну роль в Історії Кареєв віддавав народним масам, які беруть все активнішу участь у будівництві суспільства (спирався на власні дослідження з історії селянства, робітництва та Інших верств у європейських країнах). Багато місця відводив рот особи в Історії, але обмежував її колективною психологією, яка створює загальну культурну атмосферу, яка лімітує людську творчість.

Кареєв не приймав крайнощів марксизму І неокантіанства. які представляв як протиставлення "матеріалізму" та "ідеалізму". У одній з праць він писав:"Я думаю навіть, що розбіжності між одними й другими не повинні були би зовсім існувати: обидва табори Істориків працюють над двома

Розділ б. Історична думка першої¹ половини XX ст.

сторонами одного й того ж процесу, і якщо одні схильні займатись культурою, а інші — економікою, то це здійснюється лише з вигодою поділу наукової пращ" [52, 48-49].

Російський вчений був прихильником Існування окремої Історичної науки, яка відрізняється від соціології І філософії. Тому вона повинна мати свою теорію, яку він називає "історіологією". Ця теоретична Історія включає власне Історюлопю (теорію історичного процесу І його пізнання), соціологію (теоріїо взаємин у суспільстві) і філософію історії (загальна теорія прогресу).

Погляди Карсєва. близького до нього ПЛІ. Милю коїш І представників "російської Історичної школи", отримали поширення у російській історіографії ліберального гатунку, спричинили розвиток творчості талановитих Істориків радянського часу — Є.В.Тарле. М.М.Коеминського та ін.

Українська історична думка на рубежі двох століть була представлена фундаментальними дослідженнями національної Історії, автором яких - був Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934). Наукова творчість Грушсвського є дуже обширпою І різноманітного. Великих методологічних творів він не писав, але свої теоретичні погляди виклав у багатьох статтях, нарисах, есе, а також концептуальних творах, як от "Історія України-Русн "(10 томів, 1898-1936), "Всесвітня Історія" (6 частіш, 1917-1920), "Історія української літератури" (5 томів, 1923-1927), "Початки громадянства (генетична сощольопя)" (1921). Методологія українського» історика вирізнялася Оригінальністю, органічним поєднанням усталених і новітніх теоретичних доктрин. На складання Історичних поглядів Грушевськоіо вплинули ідеї Просвітництва, романтизму, позитивізму, "психології народів", класичної соціології і неокантіанства. Органічно їх поєднавши І застосувавши до створення концепції Історії України. 1 рушевський розробив власну методологічну доктрину, котру можна назвати "етно-соціальною історією".

У центр загальної сторичного процесу Грушевський ставив ідею загальнолюдського культурного поступу, який проявляється у матеріальних І духовних здобутках людської пращ. Прогресивний розвиток спрямований до реалізації загальних людських цінностей гуманізму. "Людський поступ.- писав Грушевський 1909 р..- се безконечне громадженню мшардш атомів сих малих діл, солідно і совістно сповнюваних. Як з незамітної творчої роботи міліардїв коральових поттв виростають могутні громади коральових скал, так плідна мураве.тьна праця поколінь, совістно сповнюваний буденний обов'язок незамітно громадять культурні капітани суспільносте і людства" [34, 66].

Загальнолюдський прогрес проявляється І реалізується у розвитку народів-нащй. кожна з яких вносить у загальнолюдську культуру свої Оригінальні творчі здобутки. ПІ здобутки Є результатом особливостей виникнення народу — природно-географічного середовища, психологічного складу, культурних контактів з Іншими народами. Саме народ-нащя складає зміст історичного процесу, а не рїзт форми державно-правової, сощально-економічної організації суспільства. Народ-нація представляє собою самодостатню цінність, зникнення якої є поважною втратою для людського поступу і світової культури.

-•

Леонід Злшкільняк, Методологія історії

Методолопчна теорія Грушевського протистояла зведенню суспільного життя до соціальної боротьби 1 в цьому плані відкидала марксистське тлумачення. Але культурно-генетичис уявлення про народ-націго вступало у суперечність із конкретними подіями історії, створювало для Грушевського труднощі у поясненні багатьох явищ національної Історії, зокрема нового часу.

Дата добавления: 2015-05-23