Леонід Зпшкіпьняк. Методологія історії 2 страница

Соціологічна теорія Дюркгейма І його школи здобула високий науковий авторитет у світі, вплинула на теорію І практику суспільствознавчих та гуманітарних досліджень. У теоретичному плат вона запліднила чимало напрямків сучасної соціології. Разом з марксизмом соціологія Дюркгейма склала теоретичний фундамент сучасного соціологічного підходу до розуміння людини у світі. Для історіографії її значення було дуже помітним, оскільки вона спричинила народження нового способу бачення і дослідження Історичних явищ, що знаменував перехід від т.зв. традиційної (подіевої) історіографії до нової "мооерніапської", підставою якої оуло вивчення масових процесів. Цей перехід на Заході нерозривно пов'язаний з французькою історичною школою, яка отримала своєрідну назву "Школа "Анналів".

Перед характеристикою методолога Школи "Анналів" слід коротко зупинитися на ще одному важливому науковому напрямкові — "культурно-історичному синтезі", не без впливу якого виникла й теорія Історії "алналістів". Автором вказаного напрямку був ще один французький вчений — літературознавець І філософ Анрі Берр (1863-1954). Берр перебував під впливом Дюркгейма. проявляв Інтерес до людини та її Історії. Він був невдоволений етапом тогочасної історичної науки, вважаючи її надто подрібненою і фрагментарною, нездатною подати цілісну картин}' Історичної еволюції. Тому й поставив завдання створити теорію історичного синтезу, яка б дозволила всебічно дослідити історію людини І людства. З шєю метою 1900 р. він заснував "Часопис історичного синтезу", навколо якого почав гуртувати Істориків й представників Інших наук (філософів, економістів, соціологів психологів тощо). У 1924 р. Берр ініціював створення І очолив крупний міжнародний науковий проект — Міжнародний центр синтезу, який об'єднав відомих вчених і політичних діячів, котрі намагалися розробити комплексний погляд на складні суспільні проблеми сучасності з урахуванням їхнього історичного підґрунтя (видавав журнал "Часопис синтезу"). Центр, який поділявся на секшї, в тому числі й секцію Історичного синтезу, влаштовував наукові семінари, на які

Розділ 6. Історична думкд першої¹ половини XX ст.

з'їжджалися відомі вчені різних галузей знання з багатьох країн 1 обговорювали проблеми суспільства, життя, наук (наприклад, теми "поняття прогресу", "наука І закон", "натовп", "енергія" тощо). Метою обговорень було поєднання методів різних наук у дослідженні визначеної проблеми.

Результатом організаційної роботи Берра було видання великої 100-томної серії монографій тд загальною назвою "Еволюція людства. Колективний синтез" (до І954 р. вийшло 80 томів, написаних провідними вченими світу). Задум Керра полягав у тому, щоб Історія стала такою ж суворого' наукою, як математика або фізика. Для цього, па його думху. слід було Інтегрувати Історію з іншими науками, взяти на озброєння їхні методи. Як наука, Історія не повинна займатися дослідженням одиничних подій та явищ,-■.шначав вчений,- їй необхідно прагнути розробляти "загальне" і "спільне", яке властиве не окремим індивідам або Інституціям, а складним явищам і масовим процесам [132, 85-88]. Наукова історія можлива тільки у результаті синтезу ■ірадиційної Історії! філософії Історії, поєднання джерелознавчого аналізу з філософською рефлексіпо (емпірії і теорії).

Погляди на історичну науку Берр виклав у багатьох працях, зокрема. "Майбутнє філософії. Нарис синтезу знань, заснованого на історії" (1897), "Синтез в Історії. Критичний і теоретичний досвід" (1911). "Традиційна Історіографія й Історичний синтез" (1935). У них він поставив завдання подолати традиційну описовість історіографії, надати їй наукового характеру. З цією метою Історія повинна зблизитися з іншими науками про суспільство — соціологією, географією, антропологією, біологією, психологією тощо. Серед Інших наук Берр виокремлював психологію, підкреслюючи, що вежа є синтезом свідомості і впливу на неї соціального середовища та біологічної еволюції організму. Через поведінку і соціальні Дії людей "проглядають" закони Історії, які проявляються у суспільному житті і дозволяють задовільно пояснювати минуле, з'ясовувати причини тих чи Інших масових явищ.

Берр розрізняв "соціальне" І "людське", вважав, що закони діють лише у першому, де виявляегься колективна свідомість, в той час як у "людському" панує свобода волі І вчинки конкретної особистості можна пояснювати лише з часткою ймовірності. Вчений дотримувався погляду, що індивідуальне не вичерпується соціальним, але чинить поважний вплив на вчинки окремої людини.

Реалізувати свої задуми щодо історії в повному обсязі Бсрру не вдалося. Його праш і колективні серії не створили цілісної картини історичного розвитку людства, не "відкрили" Історичних законів. Позитивно оцінюючи марксистський метод, вчений вважав його однобічним у зв'язку Із недооцінкою свідоміших чинників людської діяльності. Знайти інший інтегруючий чинник історичного процесу йому не судилося. Але заслуга Берра у створенні теоретичних підвалин для зародження "нової історичної науки" була безсумнівною. Його ідеї надихнули па продовження пошугав засновників Школи "Алалли" — Люсьєна Февра і Марка Блока.

Школа "Аннали" за визнанням багатьох сучасних теоретиків історії здійснила справжню революцію в Історіографії, розробивши одну з пайвпливошших методологічних парадигм сучасної Історіографії, апліти якої

Леонід Злшкількяк. Методологія Історії

чинять переважний вплив на соціальну психологію мас. Саме це "суспільство", або краще сказати суспільна свідомість, відіграє вирішальну роль у загальній суспільній еволюції, оскільки визначає свідому І ціле спрямовану- діяльність особистостей та соціальних груп.

У підсумку, це виводило теоретичні роздуми Італійського комуніста за межі ортодоксального трактування марксистської Історичної соціології і спрямовувало на шлях поважного трактування ролі свідомості та психології у пошуку причин соціальних явищ І змін. Історична свідомість властива не тільки суб'єктам соціального життя, але й історикам, які намагаються пізнати минуле, тому кожне нове покоління наново переписує Історію відповідно до поглядів І мови свого часу. У такій позиції Ґрамши виразно проступай культурно-сощологічний гадхіддо Історії.

Філософські засади марксизму знайшли дальший розвиток у працях теоретиків Франкфуртської шкот, які синтезували філософські, погптико-економічні, сошолопчш. психологічні ідеї початку століття І створили "соціальну філософію", що новина була, на їхню думку, подолати однобічність тогочасних світоглядних, схем. Школа виникла на базі Інституту соціальних досліджень, який почав діяльність у Франкфурті 1923 р. Від 1929 р.. коли Інститут очолив Макс Хоркхаймер, школа поступово набула поважних впливів у суспільній думці Заходу, претендуючи на творчий розвиток марксизму. У ній сформувалися широко відомі нині філософи І соціологи Т.Адорно. Г.Маркузе, Ф.Поллок, Л.Левенгаль, Е.Фромм, Ю.Габермас, А.Шмідт, О.Хсгт. А.Всльмар та інші. їхні прані спричинили "ренесанс марксизму" у західній філософії 60-70-х років. Неомарксисти одразу проголосили своїми предтечами Маркса. Вебера і Дюркгейма. з часом адаптували у сиоїх дослідженнях також Ідеї Дільтся. пеокантіаншв. психоаналіз З.Фрейда. Після приходу до влади у Німеччині ГІтлера більшість представників школи змушені були емігрувати до Великобританії. С1.ІІА та Інших країн, звідки вже не повернулися.

Відразу після закінчення війни з'явилися підсумкові праці видних представників школи, у яких викладалися, зокрема, й погляди на Історію. Найповніше розкриття вони знайшли у спільній праці провідних філософів школи М.Хоркхаймера І Т.Адорио "Діалектика освіти" (І947). Історію вони пропонували розглядати через взаємодію людини й ворожого їй суспільства, Ворожість виникає від часу "акту Індивідуалізації" людини, тобто й виокремлення з природи. Цей акт супроводжується виникненням споживацького ставлення особистості до природи та інших людей. Увесь дальший розвиток людини характеризується поступовим занепадом індивіди та його культури, що породжений протистоянням "я" І ворожого зовнішнього світу, який приносить людині відчуження. Пробудження суб'єкту.- писали німецькі філософи,- було "придбане" ціною визнання влади і панування, як принципу усіх соціальних відносин. Відокремлення розуму від природи й суспільства супроводжується встановленням відносин оволодіння й підкорення. У підсумку людина змушена гад впливом оточуючого світу весь час відмовлятися від задоволення своїх вітальних прагнень, придушувати свої бажання, перетворюється у "авторитарну особистість" [103, 115-135].

Розділ 6. Історична думка першої" половини XX ст.

Наслідком такої еволюції став занепад культури, закономірним проявом якого стати "пічки Освєншма".

Формуючи песимістичний погляд на еволюцію людини й суспільства, шукаючи причини деградації культури та особистості, панування у суспільстві відносин підкорення І поневолення, франкфуртські філософи спрямовували погляд не на об'єктивні умови буття, а на евгпомісні процеси, вважаючи, що вони відіграють вирішальну роль у соціальній діяльності особистості. І надалі індивідуальна свідомість, зокрема її психологічні аспекти, стояли у фокусі досліджень філософів-пеомарксистів.

2.4.Школа "Аннали" — і: "нова історична наука"

Наприкінці XIX ст. позитивізм у історії зазнав критики не тільки з боку неокангіапшв, але й зустрівся з запереченнями соціологів, яю ставили питання про недостатність розгляду минулого з позицій "пошєвсГ Історії, котра неминуче приводила до держави й видатних особистостей. У той же час набирана ваги суспільствознавчі дослідження сощолопв. зокрема у Франції, де вони об'єдналися навколо Паризького соціологічного товариства І Міжнародного Інституту соціології. З ними співпрацювали соціологи з Інших країн. Розробляючи засади розуміння суспільних явиш, соціологи вважали свою науку теорією і методом для всіх Інших наук, що вивчають людську діяльність, в тому числі історію. Різні суспільні науки ставали як би гілками соціології! досліджували колективні уявлення у їх конкретних формах — правовій, економічній, релігійній, Історичній тощо. Представників різних дисцмплІн.-вважади соціологи,- повинна об'єднувати спільна точка зору на соціальні факти, загальний метод дослідження, критерії оцінки. Тільки такий підхід забезпечить науковість цих дисциплін, створить реальний грунт для досліджень.

Методологічні засади соціології були розроблені кількома вченими, серед яких слід згадати ГабрІеля Тарда (1843-1904). Одним з перших він намагався поєднати соціологію з філософією Історії, підкреслюючи, що людські дії треба розглядати як колективні, оскільки законом психології людини Є "наслідування" (книга "Закони наслідування", 1890). Уся соціальна активність людей полягає у "наслідуванні*¹, а вивчення суспільства полягає у дослідженні соціальної психології.

Соціологічний вимір суспільства найповніший вира; знайшов у соціології французького вченого Еміля Дюркгейма (1858-1917) та його школи (М.Гране, С.Бутле. Ф.Сіміап. М.Мосс та Ін.), яка згуртувалася навколо періодичного збірника "Соціологічний щорічник" (1896). Дюркгейм віддав багато сил та енергії справі утвердження соціології серед університетських дисциплін. У багатьох працях він накреслив теоретичні підстави соціології, як науки про суспільство І закони його функціонування. При цьому він тісно пов'язував соціологію з історією, зазначаючи, що "соціологія у своїй більшій частині є різновидом просторової Історії" [46, 15].

Будуючи теорію суспільства. Дюркгейм виходив з цілісного розуміння людської спільноти, у якій в процесі співжиття виникає нова якість — соціальне життя, шо характеризується переважанням колективного над одиничним,

Леонід ЗдшкІльняк. Л\єтодологія історії

відчутні донині у багатьох національних Історюграфіях. Заслугою й засновників було утвердження наукового характеру [сторичного пізнання, конструювання теоретичних засад його проведення, постулювання Інтегрального підходу до вивчення минулого. Методологічні положення "аннатстів" містили низку плідних ідей, котрі не догматизували історичне пізнання, а. навпаки, створювали можливості для творчого розвитку І трансформації теоретичної парадигми. Останнє зумовило поступову видозміну теоретичних підстав Школи у XX ст.

Обгрунтування методологічних підстав першого періоду діяльності Школи, який охоплює 20-50-тІ роки XX ст., належить її засновникам -французьким Історикам Л.Февру і М.Блоку. Між обома вченими існували певні розбіжності теоретичного плану, але об'єднувало прагнення знайти теоретичні підвалини, котрі б уможливили відродження наукового характеру Історії, підкинення численних звинувачень у "партійності", суб'єктивності цієї науки. Іншими словами, воші намагалися створити "нову Історичну науку", яка б посіла гідне місце серед інших академічних наук, У 1929 р. для пропаганди овоїх поглядів обидва історики заснували часопис "Аннали економічної та соціальної Історії", який у зміненому вигляді продовжує виходити донині, І який дав назву напрямку.

Концентрований вигляд методологічні погляди французьких вчених знайшли у пращ Марка Блока (1886-! 944) "Апологія Історії або ремесло історика" (1946), збірнику полемічних творів Люсьена Фсвра (1878-1956) "Бої за історію" (1953). Обидва Історики, які мали за собою ґрунтовні історичні дослідження з конкретних проблем минулого Франції та Європи, дотримувалися думки про недостатність позитивістського підходу' до вивчення минулого, а також неокантіантського свщомІсноі о трактування минулого. Тому вони поставили перед собою завдання створити "історичну теорію", яку пізніше вони назвали "доктриною "Анналів".

Блок ще до першої світової війни опублікував декілька ґрунтовних
досліджень з Історії феодального суспільства у Європі. Теоретичні погляди
виклав у згаданій вище кншї, яку писав у роки П-ї світової війни, але не встиг
закінчити. Блок прагнув використати пізнавальні здобутки різних
методологічних концепцій соціологічного спрямування соціологи

Дюркї-ейма, теорії синтезу Берра, Історичної соціології Маркса, економічної соціології Ф.Сіміана, антропології М.Мосса, географічної школи П.Відаля де Ла Блаша та Інших |3, 15-45].

Насамперед. Блок визначив об'єкт І предмет історії — людину у соціальному середовищі. Історія виступала як "синтезуюча" наука про Історичну суспільну людину. Суспільство він розглядав як складну систему, всі елементи якої — матеріальні умови життя, соціальна структура, духовне життя — знаходяться у постійній взаємодії. Щоб зрозуміти людину в Історії, слід комплексно вивчати усі сторони ії суспільного життя, а не тільки політику чи окремі Інстиіуції. Таке вивчення можливе лише з допомогою залучення методів інших наук про людину і суспільство. Вони дозволять вивчати передусім масові процеси - - економічні, соціальні, духовні, оскільки складають цілісність суспільного буття людей. Взаємодія цих процесів створюг. Історичний рух, який

Розділ 6. Історична думка першої половини XX ст.

є повільний і не моністичний, тому шо в кожний історичний момент вирішальну роль може відіграти будь-який суспільний чинник.

Шукаючи синтезуючий елемент суспільної еволюції, Блок знаходить його у колективних уявленнях {суспільній свідомості), яку він називає "пам'яттю". Пізніше Л.Февр й інші "анналісти" запровадили поняття "ментальності" — колективної свідомості, характерної для більшості населення. Ментальність є синтезом Індивідуального І колективного. Історичного і сучасного, матеріального І духовного, нарешті, психологічного І біологічного. У підсумку, пояснення Історичних явищ слід шукати у ментальності, яка визначає ДІЇ груп І окремих осіб. Проте, ментальність є продуктом Історичного розвитку, взаємодії суспільства з природним середовищем в процесі соціального буття.

Дослідження Історії полягає у вивченні усіх сторін життя людей минулого, яке відбите у різноманітних пам'ятках — текстах, виробах, переказах, свідченнях то що. Воно позиш-іо включати усі сфери життєдіяльності людини, а не обмежуватися тільки традиційними (політика, економіка, культура). Для опрацювання масових фактів необхідно залучати методи інших наук, математики. З їхньою допомогою можна встановити Ііричинно-наслідковІ зв'язки між явищами, визначити "ритм" суспільного розвитку.

Блок і "анналісти" у своїх дослідженнях багато уваги приділяли вивченню сощально-економічних явиш, але трактували їх насамперед "соціальне", з точки зору людських вимірів економіки. Для прикладу, у монографії Блока "Характерні риси французької аграрної Історії" (1931) розкриваються такі сюжети: процес землеробського освоєння території, типи общинних порядків, Історія сеньорії, історія селянства, стосунки селян з феодалами, знаряддя праці, форма полів, правове становитде різних груп селян та інші. Це показує прагнення дослідника включити у розгляд усю різноманітність стосунків, пов'язаних з аграрним устроєм та його еволюцією. ІЦоб розкрити ш аспекти явища, Блок веде плідний діалог з економікою, соціологією, географією, психологією.

Иазагал пращ Блока були зразком структурної історії з нахилом до соціальних та економічних процесів; вони прислужилися бурхливому розширенню досліджень з соціально-економічної Історії на Заході.

Особливість історичної творчості Люсьєна Февра випливала з тематики його конкретно-історичних досліджень, яка торкалася, насамперед, свідомїених явиш ("Доля: Мартін Лютер", 1928. "Проблема невірування у ХУі ст.: релігія Рабле", 1942 та ш.). У них він зосередив увагу на вивченні світосприймання лгодей кожної конкретної Історичної епохи, яке відрізнялося від сучасного йому. Особистість не була здатна вийти за межі стереотипів свого часу, й свідомість автоматично підпорядковувалася їм. Февр, на відміну¹ від Блока, звертається до духовного життя, психології, прослідковує його залежність від соціальних умов, суспільних структур. Проте, вчений залишається вірним програмному положенню Школи — синтетичний погляд понад усе. Свідомість, духовність, менталітет є результатом різноманітних впливів соціального життя.

Февр докладно розробляє проблему ментальності — здатності свідомості сприймати І пояснювати світ. Це сприйняття органічно поєднує

■ж*

_: V -- -

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

філософські, релігійні, наукові, естетичні та інші погляди з психологією, емоціями, звичками, традиціями; том>' реакція кожної особистості не піддасться виключно логічному осмисленню. На відміну від неоканпанщв, Февр вважав можливим досліджувати нераціональні чинники, застосовуючи до цього методи психології та етнології (зокрема, здобутки французького етолога Л.Леві-Бртля — автора відомої пратті "Первісне мислення". 1922). На думку історика, ментальність формується як "матриця культури, традицій, мови, способу життя, релігії, а виявляється у реакціях І повелиш людини і групи". Усі ш складові піддаються вивченню з допомогою методів суміжних з Історією наук про людину, які дозволяють "витягати" приховану в джерелах Інформацію 1137. 520-521].

Маючи на увазі отримати синтетичне уявлення про історичну людину, Февр підкреслює том принцип методології Школи, який отримав докладне висвітлення у працях її т.зв. "другого покоління". Це був принцип "тотальності" — всебічного висвітлення життя людей па даному просторі і в даний час. Люди у суспільному бутті розглядаються як би з різних точок зору. Не політична чи економічна І т.д. Історія, а людське життя у всіх його вимірах - політичному, економічному, духовному, побутовому тощо. Така історія покликана дати '"об'ємну" картину життя соціуму на багатьох його рівнях.

Пропонований теоретиками Школи історичний опис (дискурс), змальовував історію, як зміну Історичних картин світу, був спробою нав'язати діалог з людьми минулого, побачити Історичну дійсність їхніми очима. У теоретичних постулатах Февра явно проглядав образ майбутньої "аптрополощуючої Історії".

3.Філософія історії у XX столітті

Під впливом успіхів конкретних природничих та суспільних наук, теоретичних здобутків осмислення проблем наукового пізнання в цілому відбулися серйозні зміни у філософському вимірі історії. Якщо у XIX ст. філософію історії розуміли, як вчення про сутність і зміст Історичного процесу, то у XX ст. від такого визначення більшість вчених відмовилась. На зміну телеологічним підходам до історії, котрі були визнані спекулятивними, приходить "критична філософія історії", завдання якої лежить в іншій площині, а саме — дослідженні процесу пізнання історії і формування історичних уявлень і знань [85. 11-15].

Проте, ряд вчених не відмовилися також від спроб запліднити філософію історії новим телеологічним змістом, який би враховував обставини нового часу. Тому філософська Історія у XX ст. представлена кількома поважними доктринами, на головних з яких ми зупинимося далі.

3.1.Абсолютний Історизм Б.Кроче

Італійський історик, філософ І політик Бенедегто Кроче (1866-1952) залишив помітний слід у європейській культурі та науці. Розпочавши свого

Розділ 6. Істерична думки першої половини XX ст.

наукову кар'єру як історик й прихильник марксизму, Кроче незабаром розчарувався у ньому І звернувся до більш докладного вивчення пізнавальних засад Історії, її філософського осмислення. Його погляди формувалися у атмосфері дискусій навколо гносеологічних питань історії зламу двох століть. Марксистська зосередженість на об'єктивному світі не задовольняла допитливого молодого вченого, більш близькими йому були нео канті антські міркування стосовно індивідуального характеру освоєння світу. Ллє й крайній індивідуалізм теж видавався недостатнім — слід було знайти ланку, котра б органічно з'єднала Індивідуальне і загальне у історії.

1893 р. Кроче написав першу теоретичну працю "Історія, віднесена до концепції мистецтва", яка окреслила напрям Його теоретизування. Учений порівнював історичне пізннання з мистецьким, виразно Індивідуальним, описовим та інтуїтивним. Він не ототожнював історії з мистецтвом, розрізняючи способи представлення образів: митець описує можливе бачення минулого, в той час як опис Історика повинен відбивати певну реальність. Тим не менше, за рахунок переважання у міркуваннях Історика Індивідуальної о сприйняття історія зближусться з мистецтвом.

Такий суб'єктивістичний підхід, який до того ж зазнав серйозної критики з боку Інших дослідників, не задовоіьняв й самого Кроче. Від початку XX ст. він активно розробляв філософські аспекти історичного пізнання. Свої роздуми він публікував у вигляді томів під спільною назвою "Філософія Духу", котрі почали з'являтися друком від 1902 р. і послідовно розкривали способи пізнання дійсності людиною. Четверта частина цього видання під назвою Теорія та Історія Історіографії" (19І5) містила вже окреслену філософію Історії Кроче, котру вІЇЇ сам назвав "абсолютним Історизмом".

У тлумаченні Кроче, для розуміння людини 1 суспільства слід визнати Існування 1^/ху. який представляє собою універсальну свідомість. Він є тим містком, який з'єднує індивідуальне 1 загальне. Поєднання універсального та Індивідуального відбувається у поняттях і судженнях, яю є результатом Історичного пізнання людства; у такому розумінні і Дух (свідомість), і індивідуальний розум є виключно Історичними. Уся Історія Е Історією Духу І намагань людей пізнати його.

У Кроче хід історії є поступальним і проявляє себе у чотирьох взаємозв'язаних формах свідомості (духу) — уяві, розумові, економічній та етичній волі. Кожна форма свідомості розкривається у взаємодії двох протилежних начал: уява — красоті І бридкості, розум — істині і помилковості, економічна воля — користі і шкот, етична воля — добрі і злі. За таких умов, зміст Історії зводиться до морального вдосконалення Індивідуальної свідомості і, як наслідок, стичного розвитку особистості. Прагнення до свободи, добра, корисності, Істини І красоти відповідає універсальному призначенню людського духу, який розкривається через Індивідуальне самопізнання. Уся індивідуальна та універсальна свідомість представляються цілком історичними. "Наша Історія,- підсумовував Італієць,- є Історією нашого духу, а історія людського духу є історією світу... Усяка людська думка історична, будь-яке судження про факт є завжди Історичним судженням, а усякий факт є Ісюричним фактом" [16, 74].

'

Леонід Зашкільняк. Методологія Історії

З цього випливав оригінальний висновок Кроче: вся дійсність є Історією і всяке знання є Історичним знанням. Абсолютний Історизм Кроче підносив Історію на таку висоту, з якої навіть філософія представлялась невеличкою складовою частиною історії, оскільки ц завдання зводилося лише до осмислення понять і суджень, котрі Існують тільки як Історичні [71, 268-269].

Поставивши Історію у центр людського пізнання, італійський вчений відокремив її від мистецтва 1 природничих наук, зробивши реальною "філософією істори" або "історичною філософією". Такий підхід постулював "осучасневдя Історії". Адже Історія не міститься в книжках І документах, вона живе лише як теперішній інтерес і нинішне заняття, й кожний історик, вивчаючи минуле за документами, завжди змушений реконструювати його, а значить й переживати ті стани духу, котрі він досліджує. Чим глибшим буде це знання і переживання, тим більшою мірою Історик наблизиться до його розуміння. Але завжди це розуміння буде Індивідуальним.

Кроче запровадив розрізнення Історичного знання, поділивши його на дві частини: хронік).' п історію, Хроніка с укладанням Історичних, свідчень, які залишаються непізнаними, доки ми не заглибилися у намаганні їхнього зрозуміння. Хроніку він називає "мертвою Історією", яка втратила зв'язок з теперішнім. Справжньою Історією є знання, що спирається на проведене дослідження, тобто вживання і переживання дослідником минулого через універсальні Історичні категорії. Історик, як "творець" історії, шукає зміст минулого через призму теперішнього І. майбутнього. У цьому полягав антидогматичний зміст поглядів Італійського вченого, який намагався спростувати спекулятивні схеми Історичного розвитку, стверджуючи незавершеність людських діянь, котрі кожний раз висвітлюють новий зміст історії. Щоправда, йому важко було відкинути звинувачення у релятивізмі, протиставленні абсолютного 1 відносного, теперішнього і минулого.

Кроче гостро поставив питання про те, що дослідження історії завжди передбачає одночасне надання сенсу як окремій події, так І цілісності. Осмислення історії завжди є своєрідною мандрівкою від полюсу унікального І неповторного до картини її єдності, яка зовсім не заперечує існування багатоманітності.

3.2.Ідся Історії Р.ДКоллшгвуда

Робін Джордж Коллшгвуд (1889-1943) був одним з небагатьох англійських істориків, який птдно займався розробкою теоретичних питань історії, будучи добре обізнаним у філософії, релігієзнавстві, естетиці. За життя вчений був більше знаний як Історик І археолог¹, професор Оксфорда, автор численних праць з історії Британії часів римського панування. Від середини 20-х роюв він все частіше звертався до теоретичних проблем Історії, підкреслюючи, шо працею цілого його життя було "здійснити таке собі гарртосИетеш [зближення - Л.З.] між філософією та історією" [71, 29]. Таке зближення уявлялося йому, передусім, як філософське осмислення Історичного пізнання.

У 1924 р. побачила світ праця англійського вченого "Дзеркало духу" ("Зресиїшп Мепив"), яка знаменувала поворот до філософії Історії. У ній він

Розділ 6. Історична думкд першої*" половини XX ст.

провів розмежування послідовних форм свідомості — мистецтва, релігії, науки, історії та філософії. Шзнання, на його думку, відбувається через ш "форми досвіду", кожна з яких має й свій власний розвиток, зокрема, Історія еволюціонує від мистецтва до науки, досягаючи апогею у XIX ст. Але безмежність фактів, з якими має справу наука історії, призводить до скептицизму, який можна подолати тільки з допомогою філософії.

Після нього Коллінгвуд продовжив аналіз "історії зсередини", тобто з точки зору пізнання минулого. 1930 р. було надруковано його працю "Філософія історії¹¹, яка стала підготовчим нарисом задуму великої роботи "Засади історії", до написання якої він приступив 1939 р., передбачаючи утвердити Ідею Історії як самостійної науки, а навіть більше — філософії історії людської свободи. Реалізувати свій задум вчений не встиг. Проте, підготовлені ним матеріали І роздуми побачили світ 1946 р. у пращ "Ідея Історії", опублікованій посмертно. Книга хоча й залишилася незавершеною, але привернула увагу багатьох Істориків І філософів.

Дата добавления: 2015-05-23