Розділ 6. Історичнадумка першої половини XX ст. 13 страница

^;

Леонід ЗдшкІлкняк. Методологія історії

друком десять його листів під назвою "Листи з Історії Франції", опублікованих раніше у періодиці, в яких лунав заклик оновлення вивчення французького минулого. Вчений зазначав, що попередні Історики не займалися дослідженням Історії народу, громадянства, маючи на ош лише Історію королів та Інститути. Вивчення минулого народу — цс передуєш дослідження "національного духу" і того Імпульсу, який виходить від мас, що йому "ніщо не може протистояти". 1 Іародні маси не усвідомлюють того, шо рухає їхніми діями, але факт полягає у тому, що не вожді, а маси грають вирішальну роль у історії [38, 10-11]. Одночасно Тьсррі критикував просвітників за абстрактність їхніх, раціоналістичних побудов, підкреслював, що пізнати й зрозуміти минуле можна тільки з допомогою проникнення у "дух епохи", використовуючи відчуття та Інтуїцію. Історик не відкидав й раціональних методів, які. на його думку. дозволяють встановити певні закономірності.

1825 р. побачила світ одна з головних праць Тьєррі "Історія завоювання Англії норманами", яка забрала у молодою історика багато сил! енергії (він майже втратив зір). Вона була важливого для розуміння дослідницького методу вченого. Історію Анг.тії пін розглядав через конфлікт двох народів -завойовників-норманІв 1 підкорених англосаксів. Завоювання поклало початок складанню станів, кожен з яких відбивав власний "національний дух", шо призводило до постійних гострих станових конфліктів. Пізніше цю схему вчений переніс на історію Франції, де завойовниками виступали франки (майбутня шляхта) 1 поневолені гало-римляни ("третій стан"). Історія Франції представляла собою боротьбу цих двох сташв-націй. кожна з яких була носієм відмінних національних рис. Ця боротьба повинна завершитися повною перемогою третього стану 1 відновленням його прав.

1820-ті роки вивели на арену плеяду талановитих французьких Істориків, яю підтримали заклики Тьєррі. Серед них найбільш помітною постаттю був Франсуа Пзо (1787-1874) — плідний Історик І активний політик. У своїх голосних працях ("Досліди з Історії Франції", "Історія цивілізації в Єврот", "історія цивілізації у Франції" та ін.) він виступив, насамперед, як вмілий синтезист, якому властива узагальнювати й систематизувати значний фактичний матеріал. Теоретичний нахил творів Пзо більшою мірою прив'язував його до філософської історії Просвітництва, а ідея прогресу в них домінувала.

Вчений поділяв ідеї "теорії завоювання" і утворення станів, доповнюючи їх концепцією виникнення майнової нерівності, пов'язаної з захопленням землі. Прагнучи створити власну філософію історії. Пзо робив наголос па штітзаційному прогресі, підкреслюючи його прояви у господарстві. соціальних стосунках, духовному житті. Він зробив важливе спостереження щодо зв'язку матеріальних умов житія з соціальними І духовними, показавши, що у кожну епоху релігійна боротьба, в сутності, була прихованою боротьбою станів за політичне та Ідеологічне панування у суспільстві. Вчений високо оцінював історичне покликання третього стану (буржуазії), виводячн його з особливих психологічних рис, котрі дозволяють створювати капітал 1 просувати суспільство по шляху прогресу.

Розділ 5. Історична теорія "віку історії"...

До послідовників Тьєррі належав також Франсуа Опост Міньє (1796-1884). Об'єктом його досліджень була Французька революція, якій він присвятив багато праць, найголовнішою з яких була "Історія Французької революції" (1824). Йому належить перша на\кова концепція революції, яка заторкнупа також важливі теоретичні питання. Зокрема, вчений констатував, що революція стала не тільки політичним переворотом, але змінила "внутрішній стан нації", відокремивши середньовічні порядки від нових, більш справедливих. Вона була наслідком тривалої станової (класової) боротьби між привілейованим, середнім і плебейським станами. У ній боротьбі симпатії Історика були на боці "середнього" стану — носія нових соціальних Т національних цінностей.

Французькі романтики, на відмиту від просвітників, у центр Історичного процесу ставили не абстрактний розум, а колективний "народний дух", який був притаманний кожній нації, як продукту її Історичного (поки що не окресленого більш докладно) розвитку. Конфлікт між народами у сиву давнину — завоювання одних другими — зруйнував єдність всередині народу І призвів до виникнення сташв-класів, котрі внесли у Історію суперечності і боротьбу. Ця боротьба неодмінно призведе до рівноправності станів, єдності новочасноІ наші і справедливого суспільного устрою. Фактично, це була та ж ідея просвітницького прогресу, але значно більш наближена до конкретної людини з допомогою "колективної" психології ("народний дух") І соціальних відносин (станова боротьба), які штовхали до усвідомлення поняття "Історичної творчості людини".

Дальше наближення історичного дослідження до конкретики — народу як соціальної категорії — здійснив французький вчений., професор Сорбонни. а потім престижного вишого навчального закладу Колеж де Франс. автор багатотомних синтезів з Історії Франції і Французької революції Жюль МІшле (1798-1874), Свої методологічні погляди він виклав у "Вступі до всесвітньої Історії" (1831). Вважав, що змістом історії с одвічна боротьба людини з природою, духу з магерігю. подолання природних законів. Він не поділяв погляду на роль станової боротьби в минулому й сучасності. У нього народ виступав головним актором історії, який у своїх діях керується не розумом, а "могутнім народним інстинктом", що у ньому провідну роль грають прив'язаність до рідної землі, родинність, самопожертва тощо.

Ідеалізація народу, його позитивних якостей і протиставлення йому представників різних станів, які лише певною мірою відбивали народні прагнення, стали вихідним положенням його історичних прань, в яких він намагався знайти насамперед риси масової свідомості мас, показати вияв у подіях "народного інстинкту". З цісю метою він одним з перших почав обстеження французьких архівів і виявлення масових джерел, передусім правового плану.

У 30-50-х роках XIX ст. у Єврот здобули популярність фІлософсько-політичні та історичні праці вихідця з давнього шляхетського роду графа Ллексіса де Токвіля (1805-1859). Знаним його зробила вже перша велика робота "Про демократію в Америці", яку він написав після перебування на американському континенті з завданням вивчення досвіду реформування

Леонід ЗашкІльняк. Методологія історії

Розділ 5. Історнчнл теорія "віку історії"...

Михайла Петровича Драгоманова (1841-1895) — різнобічного вченого і публіциста, професора Київського університету, який змушений був залишити кафедру й емігрувати за кордон, де провів більшу частішу свого творчого ЖИПЯ, Наукову діяльність він розпочав з вивчення проблем античної історії. Але також залишив декілька прань методологічного плану. Зокрема, слід згадати велику статтю "Становище і завдання науки давньої Історії", надруковану 1874 р. у авторитетному науковому часописі Росії "Журнал министерства народного просвещения".

Звернувши уваг) па найновіші публікації европеиських учених. Драгомапов відзначав їхні прагнення надати Історії наукового характеру, за зразком природничих наук, і побудувати нову науку про суспільство — соціологію. Український мислитель поділяв погляди прихильників соціологічного бачення Історії і визначення закономірностей соціальних явиш. Він підкреслював важливість логічної класифікації історичних фактів за галузями суспільної діяльності людей 1 зазначав, то таку можливість створює¹ власне соціологічний метод, який дозволяє враховувати єдність соціального життя. Цей метод значно розширює галузь зацікавлень дослідника І робить його працю більш плідною, підкреслював Драгомашв.

Водночас, він застерігав від поквапливих 1 необгрунтованих висновків, які можуть зродитися не з докладного вивчення фактів, а -і гіпотетичних побудов і споглядальних іеорій. Вів зазначай, що справжні наукові висновки можна отримати тільки теля монографічного вивчення Історичних фактів у всій їх конкретиці (на жаль, не зауважуючи нескінченності історичного фактажу і потреби йото відбору й систематизації) [43, 60-85].

Ідея прогресу, як результату історичною перебігу подій І як його внутріїтшьої суті, була наріжним каменем історіософських побудов Драгоманова. Він був безумовним прихильником позитивістського світобачення, иважан його прогресивним явищем наукового пізнання. цивідізашйним завоюванням, котре слід негайно поширити в Росії Гі Україні- И у історії український вчений намагався віднайти насамперед те. шо сприяло розумовому та соціальному поступу окремої особи, народу, людства. У своїх Історичних, фольклористичних, літературознавчих працях Драгоманов прагнув наголосити на тому, що складало загальнолюдський, загальноцивигаащйний характер Індивідуальної н колективної діяльності,

Відповідно до позитивістського сип огляду Драгоманов виступив з критикою віджилнх романтичних тенденцій української Історіографії другої полонини XIX ст.. зокрема історичних творів П.КулІша. протиставляючи їм пращ В.Антоновича, який намагався уникнути оціночних суджень 1 багато уваги приділяв фахголопї. Свої думки про стан української наукової думай Драгоманов висловив у полемічній пращ "Чудацькі думки про українську національну справу" (1891). де зупинився зокрема й на Історіографії. Він закликав українських Істориків зайнятися науковим дослідженням минулого з ПОЗИЦІЙ загальнолюдського прогресу, "Вся практична мудрість людська.- писав вчений.- може бути в тому, щоб убачити напрямок руху світового, його міру, закон і послужигись тим рухом" (43, 558].

Позитивізм дав серйозний поштовх соціологічному трактуванню минулого. Він так само як і попередні вчення надавав переважного значення свздомІснш (суб'єктивній) діяльності соціальної людини. З цього випливало, що, незважаючи па Об'єктивну Історичну зумовленість формування людської свідомості, соціальна практика була відбиттям переважно розумово- психологічного складу конкретного суспільства, в той час як його об'єктивний стан служив лише пасивним тлом прикладання людських знань 1 вміїчь. Історизм та історичний метод невідпорне підштовхували до з'ясування взаємодії суб'єкта і об'єкта у минулому їі сучасності. С'вог вирішення даної проблеми запропонували засновники вчення, яке пізніше отримало назву марксизму.

2.2.Історична соціологія «.Маркса

11а середину XIX ст. філософія історії опинилася у кризовому сташ. Прогрєснеіеька філософія ХУШ — початку XIX ст. чітко ставили проблему закономірності та об'єктивності історичного процесу і робила перші спроби поєднати фактичний матеріал з його теоретичним узагальненням. Проте, у цих намаганнях бракувало Ідеї, котра б змогла з'єднати суо'сктпвно-нпнавальііу діяльність Історичної людини з реальним світом природи й сощуму, дати задовільно обгрунтовану відповідь на питання про механізм дії Історичних закономірностей та рушійні сили поступу,

У середині 40-х років XIX ст. німецькі вчені Карл Маркс (ШХ-1Н83) І Фридріх Енгельс (182!)-1895) виступили з обгрунтуванням власної сопіально-Історичної концепції, яка невдовзі отримати назву марксистської о вчення, що претендувало на створення принципово нового світобачення, висувалося не тільки і не стільки як спосіб розуміння світу, скільки засіб Лото перетворення на нових суспільних засадах. Марксизм, як вчення, виник на підставах гегелівської філософії, просвітницького розуміння Тсіорії н англійської класичної політекономії (А.СмІт, Д.Рпкардо).

Філософське обгрунтування історії знайшло відображення у численних працях Маркса. Енгельса, а також їх спільних торах. Найважливіші погляди засновників вчення на історичний процес і його пізнання були викладені у праці Маркса "До критики гегелівської філософії права" (184?). "Злиденність філософії" (1847). Маркса І Ннгельеа "Святе сімейство" (1844). "Німецька ідеологія" (2 'томи, 1846). Енгельса "Анти-Дюринг" (1878). "Людвиг Фейсрбах і кінець німецької класичної філософії" (1886) та ін. історіософія марксизм; шініїне отримала назву "історичного матеріалізму".

Як і всім іншим філософським теоріям історії, марксизму було властиве ічачною мірою споглядальне конструювання Історичної теорії. її телеологічне й фшатісіське забарвлення. Заі адьноіеюричнші процес уявлявся німецьким вченим, як нерозривний розвиток і вдосконалення природи 1 людини, який провадив до "розумного" влаштування суспільства. Причому, залишаючися Істинними гегельянцями й паплопстами, обидва мислителі дотоимівалися думки, шо ідеальні (розумові) конструкції повинні втілитися у реальному житп. так само як ідеальні поняття відбивають реальний стан зовнішнього світу. Тому

Леонід Зашкільмяк, Методологія історії

й Ідеальна візїя "комунізму" (щасливого суспільства "золотого віку") має усі підстави стати дійсністю. З цього погляду Маркс І Енгельс не просунулися лат французьких просвітників.

Разом з тим, їм належите, ряд фундаментальних спостережень, яга стали тривалим здобутком світової Історико-теоретичиої думки. Насамперед, слід вказати на той факт, що у центр історії вони поставили.ткдашу. діалектичне пов'язавши її з оточуючим світом, об'єктивною реальністю, що існує поза свідомістю. "Не "історія",- писали Маркс 1 Енгельс,- а саме людина, дійсна, жива людина — ось хто робить все це, все мас (за все бореться". "Історія не є якась окрема особа, яка використовує людину як засіб для досягнення своїх шлей. історія -— не. що інше, як діяльність людини, що переслідує свої иілі" [89, 2, 98].

Ллє людина є не лише суб'єктом історії, яку вона творить,, а й ЇЇ об'єктом. Природа людини є активною, діяльною: вона пізнає світ, перетворює його І в цьому процесі зазнає особистих змін. Перетворюючи світ, людина, водночас, змінюється сама. Цс ґрунтовне світоглядне положення мало І продовжує зберігати важливе наукове значення, воно відбиває діалектику суб'єктивного і об'єктивного. Ідеального І матеріального: у процесі пізнання оточуючого світу людина суб'єктищзус об'єкт, а у практичній діяльності — ■■ об'єктивізується як суб'єкт. Сутність кожної людини не є абстрактом. а сукупністю усіх суспільних відносин, в яких вона народжується й живе.

Слід відзначити (оскільки трактування багатьох питань марксизму було спотворене пізнішими тлумаченнями}, шо Історичний процес представлявся засновникам вчення, як процес поступового звільнення людини на шляху до повної свободи —- спочатку звільнення від природної, потім сімейної, ще далі соціальної залежності. У зв'язку з цим. вчеш виокремлювали лише три суспільні формації (системи), переходи між якими здійснюються шляхом революцій (кардинальних системних змін). Такими є первісний устрій, який звільняє людину від природної залежності, але підпорядковує сімейно-родовш: дат. після революції у засобах виробництва, складається соціально-економічна формація, в якій все більш зростаючу роль відіграє економічний чинник, а людина потрапляє у залежність від суспільства. На цьому етапі суспільний розвиток проходить декілька стадій, які характеризуються зростанням впливу економічного чинника, що визначає структуру суспільства та ідеологію його членів — рабовласництво. азІйство, феодалізм і капіталізм. Приділивши велику увагу останній стадії "економічної"¹ формації — капіталізму, Маркс і Енгельс постулюють настання нової позаекономічної формації, в якій людство, досягнувши високого рівня технології виробництва, звільниться від економічної 1 суспільної залежності, а людина перейде у "царство свободи".

У рамках такої загальної схеми вченими застосовувалися різні види шнолої ії суспільств, котрі пізнішими інтерпретаторами марксизму були зведеш до і.зв. "теорап'ятисуспільно-еконошчнихформати".

Історію людей Маркс і Енгельс розглядали як утворення І розвиток суспільства, яке є результатом конкретних соціальних і виробничих відносин, що складаються між Індивідуумами у процесі виробництва засобів до життя. Ці відносини визначаються, передусім, способом виробництва матеріальних благ і їхнім розподілом. Проте розподіл є нерівним, оскільки залежить від власності, а

Розділ 5. Історична теорія "кіку Історії"...

історія представляє собою картину постійної класової (соціальної) боротьби, котра є рушійною силою суспільних змін. У шй боротьбі кожний клас прагне завоювати державу і використати ії у своїх соціально-економічних Інтересах. Логіка Ісюрії, на думку німецьких вчених, вимагає усунення власності, класів І держави, що у підсумку й дасть "комунізм". (Щоправда, слід зазначити, що Маркс І Енгельс робили зауваження щодо неможливості досягнення Ідеального суспільства, зокрема підкреслювали, що комунізм є лише "дійсним рухом", який знищує теперішній стан, а "не Ідеал, який повинен бути встановлений" 89. З, 32-33]).

Надавши головної ваги матеріальним стосункам (виробництво матеріальних благ), вчені постулювали їхній, опосередкований людською свідомістю, вплив на всі Інші соціальні відносини — релігію, філософію, право, духовне життя тощо, все те. що вони охоплююч ь поняттям "Ідеологічної надбудови". Звідси робиться "революційний висновок", що всі форми і продукти свідомості можуть бути знищені не духовною критикою, а "простим зруйнуванням реальних суспільних відносин".

Сильною стороною марксисгської Історіософії був Інтегральний підхід до розуміння та пояснення [сторичних явищ і процесів — суспільство на даному етапі представлялося цілісною системою (структурою), усі елементи якої пов'язані не тільки функціонально, але також І, насамперед, хошетично (цілісно, системно); їх взаємодія у підсумку визначається причинами матеріально-виробничого характеру.

Марксистська методологія вимагала пошуку остаточних відповідей на питання про причини історичних змін у конкретних сощально-єкономічних відносинах даної епохи 1 країни, а дат зобов'язувала "вловлювати" у мотивах людських дій сощально-скономічний інтерес, який прихований під покровом різноманітних ідеологічній, доктрин, яи прислужують певним класам І "затуманюють" справжні їхні наміри. І хоча, як зазначалося вище, марксизм діалектично розв'язував проблему співвідношення об'єктивного І суб'єктивного у пізнанні, але зовсім не діалектично трактував взаємозв'язок свідомості І буття — жорстко зумовлював усі форми соціальної свідомості (мораль, право, релігію і т.д.) характером матеріального виробництва, втрачаючи зворотний вплив першої на друге. З цього зростала і перетворювалася у вирішалний чинник розуміння суспільних відносин майже механічна залежність Ідсолопі від способу виробництва матеріальних благ. Повставало питання про зумовленість будь-якої Ідеї соціальними інтересами ії носія і тягнуло за собою явише "партійності" кожного світогляду. Саме цей момент — пошук соціального інтересу за кожним політичним або ідеологічним проявом — сгав провідним принципом пізнання І розуміння суспільних явищ в цілому й історичних зокрема.

Даремно Енгельс після смерті Маркса намагався спростувати звинувачення стосовно однобічності трактонки Історії і суспільних відносин. У листі до німецького студента, а згодом відомого публіциста Й.Блоха він наголошував, що ані Маркс, ані сам він ніколи не твердили шбп-то економічний момент є "єдиним визначальним моментом" і що "надбудова" (політика, право, мораль і т.д.) часто впливають на суспільні процеси. Але все ж

■ -*■■

Леонід Здшкільнак. Методологія історії

таки,- заключав Енгельс,- "економічний рух прокладає собі дорогу крізь нескінченну множину випадковостей" [89, 37, 372-373].

Історична соціологія марксизму, підкреслюючи свідомий характер людських дай, вимагала від дослідника зводити усю багатоманітність їхньої мотивації до класових Інтересів. Зіткнення цих Інтересів проголошувалося рушійною силою Історії. При поверховому погляді на події, твердили Маркс і Енгельс, "панує випадок". Але позірна випадковість приховує дію внутрішніх законів, які і слід прояснити дослідникові.

Німецькі мислителі вважали, що вони відкрили дійсні механізми Історичного розвитку І способи його пояснення, виходячи з чисто "практичних" примни: таке розуміння повинно "активізувати" людську діяльність до прискорення світового процесу.

У Європі й світі марксизм сприйняли перш за все як полІтекономічне вчення (завдяки "Капіталу" Маркса) і політичну доктрину, що обґрунтовувала класові Інтереси робітництва. Тільки у останній третині століття зусиллями лідерів сотая-демократичних і соціалістичних партій європейських країн почалася пропаганда творів засновників вчення. У Історико-теоретичпому плані марксизм не вчинив великого впливу на Історичну думку до кінця XIX ст. Його практичне застосування виявилося переважно на рівні публіцистики і не заторкнуло академічної науки. Натомість діячі робітничого руху у європейських країнах багато писали про матеріалістичне розуміння Історії, вносячи немало нових елементів у Історичну соціологію марксизму (ПЛафарг у Франції. А.Бебель, В.ЛІбкнехт, К.Каутський, Е.Бернштейн в Німеччина, А.Лабріояа а Італії, Г.Плеханов в Росії, Ф.Зорге у США, Л.Кшивицький в Польщі та ш.).

З.Німецьк'а класична історіографія

У другій половині XIX ст. відбулося об'єднання німецьких земель навколо Пруссії і створення Німецької Імперії, яке супроводжувалося зростанням шовіністичних тенденцій у суспільній свідомості. Німецька Імперія перетворилася на одну з наймогутпшшх держав світу. Німецькі університети завдяки запровадженню спепіалізації в науках перетворилися у притягальні осередки вищої освіти. Історія в них теж швидко диференціювалася за спеціалізацією — антична історія, Історія середніх віків, нового часу, допоміжних історичних, дисциплін. Зросла кількість історичної періодики, документальних видань. Під впливом Л.Ранке і позитивізму німецькі історики продовжували наголошувати на потребі скрупульозного студіювання історичних джерел.

Провідні позиції у німецькій історіографії посідала група пруських дослідників, яка отримала назву "мапонїмеиької школи" і була близькою до офіційних правлячих кіл Німеччини. У конкретно-історичних дослідженнях представники школи намагалися прослідкувати історію німців і обгрунтувати потребу їхнього державного об'єднання під зверхністю Пруссії. Теоретичні міркування "малоншецьких" Істориків поєднували Ідеї різних світоглядних

Розділ 5. Історичнд теорія "віку історії"...

напрямків XIX ст. — від німецької класичної філософії до позитивізму. Зміст Історії вони знаходили у етично-моральному вдосконаленні людини, котре відбувається у процесі реалізації високих цілей, що прислуговують конкретним спільнотам — націям. Новим моментом їхніх побудов було визнання повної політичної заангажованості історика, його залежності від політичних чи Ідейних чинників. Один з помітних представників школи Г. фон Трайтшке з цього приводу писав;"3 тих часів як Існує світ у бурхливі періоди його буття історик завжди називався безпартійним тільки в одному випадку: коли він лежав у могилі" [55, 261].

Знаним главою "малошмецької школи" був відомий Історик Иоганп Густа» Дройзен (1818-1884). За молодих, років він опублікував праці з історії еллінізму, пізніше переключився на історію прусськоі політики ("Історія прусської політики" у 14 томах), а у 1857 р. першим розпочав читати у Берлінському університеті курс "Енциклопедія і методологія історії". Свої міркування стосовно предмету Історії й пізнавальних засобів Історика він виклав у праці "Нарис підстав Історії" (1867).

Одним з перших Дройзен виступив з критикою позитивістської методології Історії. Різке заперечення німецького вченого викликало наближення історії до природничих наук І використання методів останніх у гуманітарних студіях. Жодні закони історії не можна вивести зі статистики, психології мас чи природних умов. Для пояснення минулих подій потрібне, насамперед. їхнє розуміння, якого можна досягти лише спираючись на власну свідомість. Історія представлялася Дройзену втіленням морально-шннісного світу людини. За таких умов історична наука взагалі не є можливою, вона представляє собою "політику минулого, подібно до того, як сама політика є історією сьогодення".

Дройзену вдалося систематизувати головні методологічні проблеми Історії у їх тогочасному вигляді, висловити по кожній з них свої міркування. Він нав'язував до традицій німецької класичної філософії, збагачуючи їх ідеями Л.Ранке. У центрі його бачення минулого знаходиться Історична людина, яка стає такою тільки у спілкуванні з іншими людьми, у спільній роботі над моральним вдосконаленням людської спільноти. Моральна сфера є найбільш стійкою І незмінною опорою спільноти, яка визначає рух ідей І речей. Проте, цей рух позбавлений конкретної мети і характеризується тільки напрямом.

Дройзен побачив також обмеженість можливостей Історика у дослідженні минулого, оскільки його свідомість "обтяжена" приналежністю до певної нації, культури, політики, релігії. Ця приналежність перешкоджає досягненню Істинних знань, але дозволяє, принаймні, прийти до розуміння минулого. Учений пропонує пізнавальне гасло — "досліджуючи, розуміти". Не Істина, а розуміння є завданням Історика.

Як Дройзен, так і Інші представники школи (Г.Трайтшке, Г.ЗІбель) орієнтували німецьких Істориків у дослідженні минулого враховувати той суб'єктивний вантаж, шо міститься у свідомості Історика, який живе у певній епосі і серед певної спільноти. Щоб пояснити минулі епохи 1 спільноти, слід з такими ж мірками гатити до людей минулого, зрозуміти їхщ рації. Водночас, вони спрямували думку філософів та істориків не стільки на сам історичний

■

Леонід Здшкільняк. Методологія істерії

процес, скільки на способи ї засоби його пізнання, тобто на розумові операції суб'єкта-дослідника.

Наслідком такої переорієнтації став прогресуючий у другій половині ХГХ ст. поділ філософії історії па дві галузі; (1) конструктивну філософію Історії, котра формує теорії про зміст, сенс І мету історичного процесу (розвиток І зміни об'єкту), і (2) формальну філософію Історії, яка концентрує увагу на теорії і логіці Історичного пізнання (пізнавальні зусилля суб'єкту). Можна сказати, шо від цього часу народилася окрема наукова дисципліна, пов'язана як з філософігго, так І з історією. Нею стала метоОологія або теорія Історії (в залежності від змісту, який вкладають у ці поняття). Проте "шлюб" між філософією та історією не відразу приніс довгоочікувані плоди -■ - спочатку вони залишалися далекими одна від другої. Потрібен був серйозний поштовх для їхнього зближення.

До людської особистості звертався ще один німецький історик, професор Базельського університету й учень Л.Ранке Якоб Буркхардт (1818-1897). У своїй творчості він не пішов по слідах учителя, а узявся за розробку питань духовної та матеріальної культури, підкреслюючи, шо з трьох стабілізуючих чинників людських відносин — держави, релігії 1 культури — тільки остання демонструє незмінність цінностей і тому є єдиним духовним притулком для людини.

Буркхардт зауважив спекулятивний характер більшості інтерпретацій минулого! запропонував покласти у підстави розуміння Історії культурно-духовні явища, котрі найбільш повно розкривають людський дух, інтелект. Ідеї — передусім п шнїено-гуман{етичного плану — с рушійною силою Історії, котра у кінцевому рахунку є Історією культури, зміни культурних систем. Буркхар/п не зміг з'ясувати — що знаходиться за феноменом культури, постулював дію "вищих 1 неггізпаваних законів життя".

Дата добавления: 2015-05-23