Розділ 6. Історичнадумка першої половини XX ст. 9 страница

Відомим істориком того часу був Ігумен Київського Михайлівського монастиря й ректор колегії Феодосії! Сафонович ■— автор "Хроніки з літописців

________ Розділ 4. Історична дуллка Бдроко і Просвітннцтка...

стародавніх", яка охопила період від Київської Русі до XVII ст. Вчений поділяв думки про необхідність єдності східно-слов'янських народів під владою "православного" монарха. Поштичние спрямування ще не позбавило Історичної літератури провіденціального змісту, але відсунуло його на другий план.

3.Філософська Історія Просвітництва

Якщо континентальна історіографія XVII сі. переживала своєрідну "кризу жанру" І вела пошуки його подолання на рейках посилення уваги до джерел, то в Англії на розвиток історичної думки вплинули передусім політичні події революції середини XVII ст. Революція стимулювала духовне життя суспільства, поставила в порядок денний проблеми устрою, влади і власності в державі. Ідеологічна і політична боротьба поділила англійське суспільство па два головних табори: прихильників необмеженої королівської влади, освяченої божественим провидінням, і послідовників обмеженої монархії, яка не повинна зачіпати "природних прав" людини. Найбільш радикальні погляди висловлювали левелери та їхній ідеолог Джон Лільбери (1614-1657). що, посилаючись на Біблію, поставив питання про народний суверенітет як джерело і підставу усякої влади.

Бурхливі події англійської революції хвилювати багатьох сучасників, спонукали до їхнього осмислення. Одним з перших, хто спробував розглянути питання суспільного устрою в Історичному аспекті, був філософ Томас ї'оббе (1588-1679). Його праця "Левіафан або матерія, форма І влада держави церковної та громадянської" (1651) містила декілька важливих теоретичних міркувань, котрі заатіднили європейську наукову думку. У ній вчений запропонував схему походження держави, твердячи, що вона з'явилася лише на певній стадії розвитку людства і відокремила "природний" бездержавний етап, коли всі люди були рівними, від "державного", що виник внаслідок "суспільного договору", народженого безперервною боротьбою між людьми за задоволення своїх егоїстичних інтересів і потреб. Виникнення держави, як зверхньої влади над людьми, призвело до появи громадянського суспільства, але поклало край "природним правам", запровадивши на їх місце закон. Держава і с тою міфічною потворою — Левіафаном, яку людство змушене терпіти, аби не повернутися до дикунства І "війни усіх проти усіх". Влада, закон, фінанси є основою держави, яка покликана зрівноважити "природні" потяги людей.

Ідеї розмежування двох відмінних стадій розвитку людства, його поділу на природну і громадянську (первісного суспільства І цивілізації), а також походження держави як раціонального акту міцно увійшли у західноєвропейську філософио І соціологію.

Дальші кроки в напрямку "історизащї" філософії І "фІлоеофізації" Історії (вживаємо такої незвичної термінології з метою підкреслення взаємопов'язаного процесу розробки підходів до принципу Історизму) були зробтені англійськими фІтогофами — послідовниками Джона Локка (1 632-

'

Леонід Злшкідьмяк, Методологія історії

1704). Сам Локк поділяв погляди Гоббса на державу і владу, але вніс до них суттєві корективи. Зокрема він вважав, Ідо у "природному стані" не було боротьби між людьми, їхня Індивідуальна праця призвела до появи власності, яка поступово загострила стосунки і покликала до життя державу, щоб охороняти права власності і особисту свободу. У праш "Дна трактати про уряд" Локк розвинув думки про народний суверенітет І обов'язок держави забезпечувати його.

У іншій праці — "Есе про людське розуміння" (1690) Локк виклав засади вчення про пізнання. Він стверджував, шо всяке знання набуваегься через досвід І таким чином г історичним продуктом, заперечував можливість будь-якого посередництва між чуттєвим досвідом) знанням, котре завжди є тільки конкретним. Ідеї, принципи не є вродженими,- писав вчений.- вони насуваються з досвідом. Але досвід розпадасться на "зовнішніш" (чуттєвий) І "внутрішній" (рефлексія), чисто розумовий. Локкові бракувало аргументів, щоб подолати пізнавальний дуалізм. Це зробили ного англійські послідовники у наступному столітті.

Серед них заслуговує на згадку конгроверсШна постать відомого англійського політичного діяча, філософа та історика лорда Еолінгброка — Генрі Сент-Джона (1678-175!). Суперечливі оцінки І дискусії навколо цього аристократа, одного з провідних англійських політиків першої половини XVIII ст. не затьмарюють ного авторитету як мислителя, який вте у філософсько-Історичну думку Просвітництва оригінальні думки. Його міркування 1 твори були відомі французьким просвітникам, зокрема Вольтеру, ще до Ігублікашї і вплинули на формування їхнього світогляду. Опубліковані посмертно у 1752 р."Листи про вивчення і користь Історії" Болшгброка справили справжню сенсацію в політичному 1 науковому житп Англії, проте викликали неоднозначну реакцію, оскільки політична "слава" кинула тінь на науковий авторитет вченого, ім'я якого незабаром незаслужепо забули [9. 287[.

Твір Болінгброка, написаний 1735 р. у формі 8-ми листів до молодого Історика лорда КорнберІ, який просив поради щодо методу написання Історії, пролили світло на фі.юсофеько-історичт погляди англійського поттнка- ерудита, котрі суттєво розходились з тогочасною Історичною практикою. Вони дали поштовх до більшого зближення натурфілософії та Історії, власне поєднання філософії іі історії на засадах.раціоналізму. При цьому, залишаючись па позиціях деїзму, властивих більшості просвітників. Воганіброк був послідовніше щодо джерел формування людського досвіду І розуму, вважаючи ними зовнішній об'єктивний світ. Це давало йому підстави рішучим чином усувати релігійні "містику" зі свідомості сучасників. А далі — висувати оригінальну думку про народження морально-етичних норм не з абстрактних Ідей, а від законів природи, котрі зростають з конкретних потреб та інтересів особи. Воші ж провадять до дії закону "сошабельїюсп" — об'єднання у суспільство. Останнє у своєму розвитку проходить дві фази: політичного суспільства ("малі держави") і громадянського суспільства (вчений не визнавав Існування т.зв. "природного стану" людства). Логіка підштовхувала Ьолінгброка до утопічної візи майбутнього — суспільства "рівної

_______ Розділ 4. Історнмна думка Бароко і Просвітиицтва...

відповідальності станів" на чолі з "Ідеальним" монархом. — оскільки кожна людина в рівній мірі прагне до задоволення подібних потреб та інтересів.

Особливо цікавими були пізнавальні моменти твору Болінгброка. Визнаючи два види написання історії — "поетичного", спрямованого до почуттів. І "раціонального", шо промовляє до розуму, — вчений тільки другий вважав "справжньою" історією. Така історія може бути тільки філософською. Тобто такою, що встановлює вічні і незалежні від часу істини. Тому для Історика не факти і події * метою і сенсом дослідження, а встановлення "загальних правил" (закономірностей). Ці природні закони пбо "загальні правила" —мораль, етика, психологія.

Абсолютизація раціоналізму зіграла недобрий жарг з англійським вченим й усіма просвітниками: вони грунтували спої погляди пй незмінності "природного закону", який щодо людини полягав у морально етичних засадах. Тому, зазначав Боліитброк. філософія починає з розуму і закінчує уявою, а історія почипас з фактів 1 завершує розумом. Однак самі по собі факти шс не несуть Істиних знань, які треба здобути з. допомогою розуму.

Аналітичний стиль мислення дозволив Болінгброку висловити низку плідних теоретично-пізнавальних думок, котрі були розвинеш просвітниками. Зокрема, він чітко поставив питання про предмет Історії. "Людина с предметом будь-якої Історії; щоб добре Ії знати, ми повинні бачити і зрозуміти Ії (людину Л.З.) у кожному віці, у всіх країнах, у всіх державах, у жилі і смерті — і тільки історія може нам так ії змалювати¹,- писав Болінгброк.

XVIII ст. стало в Англії часом шетитуціалізашї історії, появи її як окремого предмету у англійських і шотландських університетах. Інтерес до минулого, що підсилювався колоніальною політикою держави 1 освоєнням невідомих країн сходу І заходу, спонукав заможних меценатів до збирання колекцій рукописів, пам'яток матеріальної культури. 1707 р. у Лондоні було відновлено товариство антикварів, члени якого займались пошуком і публікацією старовинних документів. Серед видань товариства була цінна 7-томна публікація "Державних паперів Терло" (Терло був державним секретарем за часів протекторату О.Кромвеля). У 1753 р. відкрив свої двері Британський музей, основою зібрань якого стали антикварні колекції. 1759 р. при музеї розпочала діяльтсть Британська бібліотека рукописів І книг.

Великий Інтерес до писемних пам'яток спричинив вже у середині XVIII ет. появу численних документальних публікацій, що засвідчували вдосконалення техніки 1 методики опрацювання та інтерпретації історичних джерел. Ріст освіченості населення створив сприятливі умови для поширення описово? І розважальної Історичної літератури, котра задовольняла насамперед естетичні потреби широкого кола осіб (популярністю користувались невибагливі, літературно оброблені твори поета 1 письменника О.Голдсміта "Історія Британії", "Історія Риму". "Історія Грещї",які містили уривкові обробки цікавих епізодів минулого).

У ангтйськШ Історіографії утвердилась традиція поділу світової Історії на давню (класичну), середньовічну І нову. 1724 р. в університетах Оксфорда і Кембріджа були відкриті професорські кафедри пової історії, котрі призначалися для підготовки дипломатів 1 державних службовців. Проте

■

-■.

Леонід Зашкільняк*. Методологія історії

викладання Історії провалилось на невисокому рівні, теологія продовжувала чинити значний вплив на навчальний процес. Інакше виглядала ситуація у шотландських університетах, де провідні позиції посідали помірковані пресвітеріани, яю ставили більш практичні завдання перед освітою. У 5 716 р. Історичні кафедри були створені в університеті Глазго, 1719 р. — університеті Единбургу. 1747 р. — Сент-Ендрюса. Розквіт наукового І культурного життя приніс у цей час Единбургу назву "1 ІІвнічних Афін" [55, 73-74].

Історична освіта вимагала більш поважного філософського підґрунтя. Спробу створити його здійснив англійський філософ І Історик Девід Г'юм (1711-1776). У філософських творах ("Трактат про людську природу". "Дослідження людського розуміння") вчений розглядав пізнання як процес створення І переказу Ідеальних феноменів, когрі виникли внаслідок чуттєвого сприйняття, їхнє переказування за посередництвом інших осіб, котрі у СВОЮ чергу спираються на чуттєвий досвід, не в стані заперечити реальності минулих подій. Це ставило історію на твердий науковий грунт за аналогією з Іншими науковими дисциплінами, заснованими па чуттєвому досвіді. Г'юм доводив, що Історія є законним і дійсним різновидом знання, яке спирається на фактичні дані 1 не потребує метафізичних гіпотез для свого обгрунтування.

Слід підкреслити, що погляди на Історію у англійського вченого не дуже узгоджувалися з його розумінням людської природи, її він сприймав через призму суб'єктивно-раціонального чинника, котрий за основу пізнання брав ідеальні розумові феномени, властиві кожній людині як такій. Тільки незмінність розумово-газнавачьних зусиль людей у всі часи, на думку вченого, створювала підстави для однотипного відбиття оточуючого світу. "...Якщо ви бажаєте знати почуття, схильності і спосіб життя греків і римлян, вивчіть добре темперамент І дії французів 1 англійців, і ви не помилитесь, переносячи на перших спостереження, зроблені стосовно других... Людство із такій мірі є одним І тим же у всі часи І у всіх ареалах, то історія у цьому сенсі нам не повідомляє нічого нового і незвичного",- писаїї Г'юм [5, 310]. Особливість людини як соціальної Істоти вчений вбачав у розумовому сприйнятті речей, розум виступав мірилом суспільного буття, ставав посередником між природою І суспільством.

Г'юму належала й суто Історична праця — 8-томна "Історія Англії під вторгнення Юлія Цезаря до революції 1688 р." (І752-І762), що представляла собою послідовний опис політичних подій з вкрапленнями релігійного, побутового і культурного життя. Рушійною силою Історії іїш вважав Ідеї, знання і мораль, котрі забезпечують поступовий, але неухильний поступ людства. Однак, надавши своєму творові філософське спрямування, вчений не дуже дбав про критичне ставлення до джерел, часто сприймав на віру перекази штих авторів. Завдяки послідовності опису і літературному стилю твір Г'юма тривалий час користувався широкою популярністю серед читачів не тільки в Англії.

Філософські ідеї Г'юма, що були співзвучні думкам французьких просвітників, формували універсальну картину буття, яка включала із себе її світ історії. Проте, орієнтуючись на розум в цілому і абстрактну людину зокрема, Г'юм Ігнорував людину Історичну, людину, розум якої відбивав не

Розділ 4. Історична думка Бароко і Просвітництва...

тільки Історичний пізнавальний досвід, але й конкретні умови часу І місця. За таких обставин Історія набувала філософської (наукової!) спрямованості, але відчувала брак методу, який би дозволяв задовільно пояснити її змінність І рушії.

Не буде зайвим додати, що багато з того, чого бракувало Історичному викладові Г'юма, зумів надолужити найкрупніший англійський історик Просвітництва Едуард Пббон (1737-1794). Його погляди сформувалися під безпосереднім впливом французьких просвітників у швейцарському місті Лозанні. Головну свою працю він присвятив Історії загибелі Римської Імперії — "Історія занепад;- і загибелі Римської Імперії" (7 томів. 1776-1788). Ще за життя автора праця була перекладена на європейські мови. Популярність їй принесли висока ерудиція автора, який зібрав І опрацював майже усі відомі на той час документи трьох останніх століть існування імперії, а також блискучий літературний стиль, що став зразком для наслідування наступних поколінь Істориків,

Не менш цікавою була історична концепція Гіббона. Він вважав Імперію ведичним пам'ятником людського гешя, який у той час досягнув найвищого розквіту. Головну причину занепаду держави бачив у зародженні І розвиткові християнства, яке принесло зі собою варварство 1 морок невігластва й претензії на світську та духовну владу. Усе, що було створене людським розумом і мудрістю, ними ж було зруйноване. Пояснити не раціонально історик так і не зміг, обмежившись констатацією факту, що розумно створене породжує ірраціональну протидію. Пббон не був атеїстом, але вважав необхіднім "очистити" релігію від забобонів І вад. Його дослідження відрізнялося від інших Історичних праць прямою спробою підпорядкувати Історичний матеріал певній філософській схемі, що зростала з негативної оцінки ролі християнської церкви в культурно-духовному розвиткові середньовічної Європи. Тому церква гостро засудила твір Гіббона 1 чинила перешкоди його поширенню.

Певний внесок у англійську та європейську історичну думку внесла шотландська фіюсофсько-історична школа, що склалась в Единбурзькому університеті в другій половині XVIII сі. Залишаючись на загальних світоглядних позиціях Просвітництва, представники школи додали до поштико-правових підстав ще й господарсько-соціальні. У працях А дама Ферпосона (1723-1816), що посідав посаду професора моральної філософії, проводилась Ідея про велике значення соціальних суперечностей 1 конфліктів, яю відбивали зіткнення добра І зла у людській свідомості. Джон Міллар (1735-1801) звернув увагу на взаємозалежність різних видів суспільної діяльності людей — матеріальної, політичної, культурної. Він зауважив, що відмінності поглядів людей зумовлюються тими стосунками, котрі складаються між ними у конкретному суспільстві.

У цілому зіадані та Інші представники шотландської школи в рамках просвітницького світогляду звернулися до вивчення соціальних проявів людської діяльності, залучаючи до цього статистичні методи.

Таким чином скептицизм І натурфілософія XVII і XVIII ст. підштовхнули до "запровадження" історії у число нате, котрі можна досліджувати чуттєво-раціональним способом. Розбіжності між філософами

Леонід ЗАШКШЬНЯК. Методологія історії

торкались питання об'єкту пізнання — більшість згоджувалися, що ним є незмінна людина, а ще точніше ЇЇ розум І духовність, котрі "продукують" людські стосунки. Скептицизм Бароко спонукав до пошуку шляхів раціонального прочитання документів І давньої літератури з використанням критичних методів. Проте рішучий крок до внесення раціонального погляду у історію зробили передусім французькі просвітники.

Просвітництво як світогляд] ю-культурна течія в європейському цивілізаційному розвиткові набуло суспільної значущості у Франції і поширилося по усьому континенту, заклавши фундамент новочасного раціоналістичного мислення. Воно сформувалося під безпосереднім впливом досягнень англійської натурфілософи Й природничих наук. Просвітницьке світобачення було твором передусім французьких філософів, письменників, публіцисти;, вчених, блискучим результатом розумового узагальнення пізнавальних зусиль багатьох поколінь європейських мислителів. Просвітники розробили нові Ідеї й цінності, котрі спричинили інтелектуальний перелом XV!!! ст. з далекосяжними наслідками, що проявляються до нинішнього часу.

Головна Ідея Просвітництва, яка була докладно обґрунтована його представниками, полягала в тому, що розумове пізнання спроможне осягнути закони природного і соціального світу й на їх основі встановити між людьми справедливі "природні" відносини. Шлях до суспільства загального добробуту І щастя лежить через дальше вдосконалення пізнавального шетрумептаря, який дозіїо.тить зрозуміти й застосувати "природні закони" до людських взаємин І на їх підставі досягти раціонально організованого суспільного устрою. Засобом для цього є невпинний прогрес науки й освіти.

Оптимістичний погляд на можливості раціонального осмислення нагромаджених знань про природу і людину, зведення розуму і розумової діяльності в універсальний принцип гзнання неминуче провадили до споглядапьного конструювання гіпотетичних теорій природного і соціального життя, що будувались за аналогією з законами механіки. Такі філософські конструкції, при збереженні уявлень про незмінність людської природи і розуму, Грунтувалися на ототожненні розумових законів із законами природними і уявленні про можливість їх безпосереднього "механічного" втілення.

Універсальний 1 незмінний розум -- в уявленні просвітників — був здатний пізнати закони природи І людства та побудувати на їх засадах "розумне'¹ і справедливе суспільство. Таке суспільство повинно відповідати "загальному прирооному законові", який ототожнювався з законом всесвітнього Розуму (гармонії), то у людському бутті проявлявся у моральних принципах — справедливості, рівноправності, свободи -- кожної особистості зокрема І суспільства в цілому. Цим законом, а значить! моральними принципами, людина повинна керуватися у повсякденному житп І у ставленні до ближнього. Усе минуле людства було драмою пошуку І відкриття людьми цього закону. Але пізнати його можна з допомогою розуму, а не почуттів І пристрастей (чим керувались люди до нього часу), тому довгий Т тривалий шлях до розумового вдосконалення людства можливий лише на реііках освіти (просвітництва), яка розвіє морок невігластва І забобонів.

Р аздід 4. Іст о рнмид думка Бароко І Просвітництва...

Таким чином "природний закон" набував не лише наукового, але й морального значення. Вольтер кинув гасло, що стало синонімом Просвітництва — "природа розумна, розум природний".

У світобаченні просвітників історія посіла поважне, якщо не провідне місце. Вона стала синонімом прогресу людського Розуму у пізнанні природи речей І людини. Власне прогрес як такий мислився просвітниками у вигляді поступального наближення до осмислення закономірностей природи і сощуму. Тому й історія повинна була стати схемою розумового поступу, у підставі якої знаходилися філософські принципи раціонального тзнання. Така історія виглядала як "філософське Історія", оскільки пов'язувала себе з індуктивно-дедуктивним методом, каузальністю, а також усіма іншими атрибутами натурфілософії. Вольтер назвав таку Історію "філософією історії", і цей термін з Його легкої руки дожив до кінця XX ст., зазнавши псиної смислової трансформації.

Філософська Ісюрія зосередилася на виявленні в історичному минулому народів спільних рис і властивостей, вона розглядала минуле як Історію всього "роду людського" і не "знижувалася" до окремих подій і фактів. У зв'язку з ним просвітники негативно поставилися до попередньої традиційної історіографії, вважаючи її "апологетичною", "забобонною" тощо. Вони недооцінили досягнення ерудитів у джерелознавстві і навіть гуманістів у політичній Історії.

Просвітницьке світобачення, оперте на раціоналізмі, не залишило місця для дії жодних трансцендентних сил, виступило гострим антагоністом церкви 1 релігії в цілому, піддавши їх нищівній критиці І сарказму, котрі не мали прецеденте аі в попередні, ані в наступні епохи. Просвітники запропонували раціоналістичні мету та спрямованість руху світової історії ----- до повного ■горжества Розуму із природі 1 суспільстві. Звідси і високий оптимізм ідеології Просвітництва.

Просвітництво вперше подивилося на суспільешо як взаємозв'язану щшетсть, яку об'єднує Розум, здатний виявити прояви "природного закону", а також різні напрями людської діяльності. Таким чином було закладено підвалини согиологічного мислення, котре розглядало людські взаємини через закономірності (регулярності) розвитку розумової дшьносгі.

Одним з перших зауважив потребу віднайдення засад цілісного погляду на суспільство, зокрема в його Історичному аспекті, відомий італійський вчений Джамбаттпста Віко (1668-1744). Всебічна і різносторопня освіта і практика, які здобув цей мислитель, займаючись філологією, правом, риторикою та іншими науками, рано забезпечили йому авторитет — у віт ЗО років він став професором Неаполітанського університету. Знайомство з античною літературою І працями Ф.Бекона наштовхнули його па думку охопити людські справи єдиною схемою (теорією). Уже в ранній прані "Про сучасний метод дослідження", написаній під впливом беконівського "Нового Органона", і з метою тддати критиці картезіанський раціоналізм, Віко висловив думку, що людський розум не є однозначним критерієм досягнення Істини у пізнанні. оскільки сам переживає періоди розквіту І занепаду, тобто змінюється, яскравим прикладом чого були античність І середньовіччя. З цього випливав

■ І

Леонід Зашкільмяк. Методологія історії

висновок про "історичність" самого розуму. Але він потребував більш докладного обгрунтування.

Численні наступні праці Віко поступово привели дослідника до потреби створеная "нової науки", котра б дозволила пояснити феномен суспільного життя І культури людства. Результатом творчих зусиль вченого стала грандіозна багатотомна праця "Підстави нової науки про загальну природу націй, завдяки яким виявляються також нові підстави природного права народів" (1725, обсяг понад 300 др. арк.), з видрукуванням якої в Італії виникли труднощі. Це змусило вченого переробити пращо і обмежити й пятьма томами. що й були опубліковані 1730 р. і стали відомими в Європі під назвою "Підстави нової науки про загальну природ) націй". Праця принесла славу і почесті й автору, який наприкінці життя був призначений офіційним Історіографом Неаполітанського королівства [67, 25-32].

Для пояснення суспільного життя Віко запропонував брати не слово, не право, а "загальну природу націй", тобто закон, що полягає у створенні "громадянського світу" (суспільства) І шзнанні "дійсного порядку речей". Супроводжуючи виклад ідей книги посиланнями на остаточний критерій божестаеного провидіння, до якого спрямоване людське пізнання, вчений, однак, констатує свідомий І об'єктивний характер людської діяльності (тільки нєсгавггадіння намірів і наслідків дій засвідчує присутність провидіння). Люди творять свою історію самі, хоча й у межах загального порядку, встановленого світовим Розумом. Цей порядок проявляється через "природні людські звичаї". шо виробляються ними у соціальному ешвжитгі. "Світ Націй,- підсумовує Віко.-був, без сумніву, зроблений Людьми".

Італійський вчений на величезному фактичному матеріалі переконливо показав, що усі результати людської активності — держава, Інститути, матеріальна І духовна культура —- виникали в певних обставинах відповідно до потреб людських спільнот, змінювались разом з обставинами і розумовим вдосконаленням. "Природа речей — ніщо Інше, як їхнє виникнення в певні часи І при певних обставинах; завжди, коли останні є такими, саме такими, а не Іншими ішникають речі",- писав Віко (18, 77].

Вважаючи, що однієї філософії недостатньо для пізнання таких "змінних" речей як розвиток людської спільності, вчений пропонує "нову науку", яка о поєднала раціоналізм філософії (стосовно "вічних Істин") з історичною змінністю людства, що виражена у набутті істиних знань через пізнання конкретного світу речей. Таким чином філософія 1 філологія У поєднанні з Історією й дають у підсумку "нову науку", котра у сутності є "філософією історії" (Віко цього терміну не вживав).

Тривалі дослідження мови І права переконали вченого, що з їх допомогою можна здобути цілком певні знання, які не відрізняються від здобутих емпірично. Підстава для цього — можливісгь розумової реконструкції того процесу, у ході якого створювалися документи І закони (правові) у мшгулому. Віко виходив з того, що критерієм ставлення до ідеальних речей повинно бути відношення кожної сучасної людини до оточуючого світу.

Віко приходить до ще одного важливого висновку про те, що людська природа у сутності є суспільною —тільки у спілкуванні з допомогою мови й

Розділ 4. Історична думка Бароко і Проскітннцтка...

можливе людське життя. І тоді стадії¹ розвитку абстрактної людини перетворюються в стадії розвитку (змінності) суспільства. На місці філософської антропології, якою на початку уявлялась "нова наука" Віко, утверджується "філософська сощолопя" (цього терміну Просвітництво ще не знало) або "філософія Історії". "Філософія розглядає Людину такою, якою вона повинна бути.- підсумовує вчений.- а Історія —такою, якою вона є '.

Щоб підтвердити ці Ідеї. Віко прослідковуе Історичні стадії зміни людської спільності, котрі І є "вічною сутністю Історії", тобто законом. Суспільне буття виросло з дикунського стану, і розбудовалось з родит-ш, яка була першою формою "суспільності". Громадянське суспільство виникло внаслідок потреби об'єднати родини для придушення протесту рабіїі, створити відповідний механізм захисту прав людей. "ВІК Героїв" або початок громадянського порядку пов'язаний з встановленням аристократичної республіки. Боротьба між станами не припинилась і призвела до заміни аристократичної республіки — демократичною, в якій плебс оте наділений землею. На цій сталії "Вік Героїв" змінився "Віком Людей" — люди навчились творити закони. Проте демократія неминуче переростає у анархію і тому змінюється монархією — нанстїйкішою державною формою. "Вік Людей" (античний світ) змінюється варварством середньовіччя, яке неминуче готує грунт для повторення циклу на більш високому рівні.

Дата добавления: 2015-05-23