Розділ 6. Історичнадумка першої половини XX ст. 8 страница

Відповідаючи па питання про рушійні чинники історії, він твердив, що такими є вільні волі людей, котрі творять Історію в залежності від розумових Інтересів. Завдання Історика полягає у пізнанні цих розумових Інтересів людей. Щоб їх зрозуміти, слід враховувати географічні умови, котрі впливають на психологію І звичаї народу, його культуру.

Проте найбільше в Історії Бодспа цікавило право. Він вивчив І порівняв законодавства різних народів, знайшовши в них багато спільних рис, котрі схилили його до думки про подібність функціонування політичних шетитутш у різних країнах І дали підстави розглядати Історію держав тщюлопчно.

Боден розробив методику критики джерел, яка в цілому повторювала вже знані зразки. Він докладно змальовував засади ставлення до Історичних писань, застерігаючи, що необхідно мати на увазі наявність у кожного "т;юрця^г Історії т.зв. "фальшивої свідомості", тобто певних релігійних чи політичних поглядів, котрі гюроджуючь спотворення образу минулого, вносять у працю '"забобони" 1 пересуди, які не мають нічого спільного з правдою. Боден рекомендував надавати перевагу тим авторам, котрі самі були учасниками поти, а крім того ще й "фахівцями", тобто військовими, якщо йшлося про війю-чи битву, політиками, якщо мовилося про управління державою і т.д.

Найбільшою орипиальшетю відрізнялась думка вченого про весохогапоючий характер історії, що включає з себе Інші науки і служить не цля розваг, а для засвоєння досвіду попередніх поколінь, кращого розуміння сучасності і передбачення майбутнього (поттично-державпого).

Вказана праця Бодена увійшла у згадуване синтетичне видання "Мистецтво Історичного писання", підготовленого 1576 р. у вигляді антології творів різних авторів, присвячених метоциш Історюписання. Поява такої збірки була симптоматичною, засвідчувала Інтерес до теоретичних питань висвітлення минулого, котре б не спотворювало його дійсного образу. Крим пращ Боденз у антологію увійшли твори вже знайомого нам Ф.ПатрІщ, а також А.Вшпермана. Г.Мжгіеуса, Т.Цвінгера, С.Ф.Морзшьо. Д.Хитреуса та Ін. У більшості йшлося про роботу з джерелами, під якими розуміли Історичну літературу.

Релігійні війни у Франції зродили масу полемічної літератури, в якій Обґрунтовувалися позиції протилежних сторін. Політична заангажозаіпегь авторів не викликала сумнівів. Не були виключенням й представники т.зв. школи "ерудитів", котрі намагались зберегти об'єктивність і зайняти позиції примирення сторін. Найвідомішим представником школи був талановитий вчений Йосиф Юст Скалігер (1540-1609), який походив з Італії, вчився у Франції І залишився тут, зосередившись на перекладі й коментуванні творів античних авторів. Виняткові філологічні здібності дозволили йому досягти видатних успіхів.

'

Леонід Злшкільняк. Методологія історії

Не менш вагомим був його внесок у розвиток Історичної думки, зокрема стосовно хронології й метрології. Праця Скашгера "Виправлення хронології" (1583) була відповіддю на запровадження 3 582 р. папою Григорієм XIII нового календаря, запропонованого відомим математиком й астрономом Алоїзем Літаєм. У цьому акті протестанти й Скашгер побачили претензію церкви керувати світом й виступили Із запереченнями. Скалігер намагався науково заперечити висновки Лілія. Його твердження були помилковими, але сама дискусія спричинила зростання Інтересу до хронології ї метрології в цілому й Ініціювала появу низки нових праць.

Будучи професором Лейденського університету у Голландії., Скалігер виступав Із сміливими гіпотезами, не звертаючи уваги на залякування єзуїтів. Наприкінці життя він опублікував велику працю "Скарбниця часу" (1606). її якій зібрав І порівняв різні системи числення й показав їхнє значення в написанні історії.

Політнчно-полемічна література другої половини XVI ст. була дуже обширною І різноманітною, містила Історичні твори, мемуари, трактати, памфлети тошо. Твори Бернара Дюгайяна, абата Брантома, Жана де Таванна, Де Ту, Теодора Беза, Етьєна Лабоесі. Франсуа Отмана, Дюплесі-Морне та багатьох Інших відбивали політичні погляди авторів на сучасне й минуле. Історія притягалася для обгрунтування сучасних політичних претензій,

З плеяди історіографів того часу можна виокремити постать одного з Ідеологів 1 публіцистів гугенотської'о табору Агриппи Д'ОШньє (1552-1630) — вояка, поета, Історика, товариша майбутнього короля Генриха IV. Його поеми періоду громадянської війни, які описували Історичні події і осіб, належать до вершин світового поетичного мистецтва завдяки високому гуманістичному змісту. ("Трагтччі поеми" — 7 книг з 63 тис. віршів, що описують жахи Інквізиції, знуша д>, Варфоломіївської ночі, війн тощо)

Оригінальними були історичні праці Д'ОбІньє і, зокрема, найбільша "Загальна Історія ', дві перших книги якої за рішенням Паризького парламенту у 1620 р. були публічно спалені, як такі, що "сповиєш вигадок і наклепів на знатних осіб". Цей факт дав автору нагоду говорити:"Вогонь, на якому спалювали мої книжки, освятив їх". Свій твір він призначав нащадкам, прагнучи утвердити в їхній пам'яті "безумства І слабощІ людей".

"Історія" була описом подій 1553-1602 рр. у Франції, але до кожного розділу були додані відомості про синхронні події в Інших країнах Європи і Азії. Залучаючи пращ сучасників та зібрані документи, Історик піддав їх критичному осмисленню з мстою зберегти об'єктивність. Проте у підсумку вийшов твір, що підтверджував політичні програми гугенотів.

Слабше була розвинена гуманістична Історична думка у Англії, де ії впливи виявились насамперед у очищенні хронік від найбільш фантастичних вигадок І див. У XVI ст. туї працювали відомі вчеі, послідовники політичної школи в Історіографії Том ас Мор (1478-1535) І Фрейме Бекон (1561-1626). У Історії воші бачили науку політичного досвіду. Обидва були прихильниками монархічної влади, засуджуючи її переростання у тиранію. Оригінальністю відрізнялись їхні методи вивчення суспільства-держави. Т.Мор запропонував модель Ідеального суспільства без приватної власності, обриси якого подав у

Розділ 3. Історіографія європейського рєнєсднед...

книзі "Утопія". Натомість Ф.Бекон намагався застосувати метод індукції до
укладання історичних фактів у гтричинно-наслідкові зв'язки. У Інших

складових світогляду вони запишатись на позиціях ренесансного гуманізму.

Іншими шляхами розвивалась історична думка в Україні. Назагал на Сході Європи після занепаду Візантії (XV ст.) і завоювання Балкан турками-османами було перервано розвиток романської духовної традиції, що просякала в українські землі з півдня. Опанування українських земель Литвою 1 Польщею у ХІУ-ХУ ст. включило їх у ареал поширення західноєвропейських ідейних впливів, хоча й на їх периферії. Але проникнення гуманістичних Ідей, яке відбувалось через Польщу, зустрічало серйозний огар з боку православного українського духовенства, яке вороже ставшеся до посилення позицій католицтва.

Літописна традиція залишалась переважною формою фіксації передусім с)-^Ііасних авторам подій, в той час як минуле описувалось шляхом компіляції попередніх літописів. У річищі цієї традиції були складені такі відомі твори XVI ст. як "Короткий київський літопис", "Густинський літопис" та Інші.

Від юнця XVI ст. Берестейська ушя (1596) активізувала православних полемістів, які виступили в обороні православ'я і традищй давньоруської культурної спадщини (М.Смотрицький. І.Нишепський та Ін.). Полемічна література привернула увагу до минулого українського народу, нав'язувала до культурної спадщини Київської Русі. Ці Ідеї відбилися на українському літописанні XVII ст., яке було просякнуте політичними тенденціями, спрямованими на відновлення минулого українського народу та його права на самостійніш розвиток (Межштрський літопис, Острозький літопис). У ідейному плані літописи залишалися в орбіті провіденціалізму.

Назагал ренесансна історична думка здійснила три головних зрушення у підходах до Історії. По-перше, залишаючись на позиціях визнання остаточної зумовленості реального світу божестнепим провидінням, гуманісти розпочали фактичну секуляризацію історичної думки, повернувши її обличчям до античного зразка, в якому Людина сама будує своє життя у прагненні до морально-етичного ідеалу. Таким ідеалом виступала християнська візІя майбутнього, а джерелом руху до нього —- активна людська діяльність щодо власного вдосконалення і поліпшення на цій підставі оточуючого світу.

По-друге, утвердилася думка про державність як природну форму суспільної організації, в якій можна знайти причинний зв'язок між подіями, спираючись на розуміння подвійної природи людського єства. Залишаючись назагал подісвою. гуманістична Історіографія спромоглася на переважно "людське" пояснення Історичних фактів.

По-третє, вагомим чинником, який суттєво змінив обличчя ренесансної Історіографії, було застосування методів передусім філологічної критики попередньої І чоіочасної Історичної літератури, а також залучених більш різноманітних джерел, що дозволило зробити великий крок вперед на шляху до раціонального пізнання минулого.

■

Леонід ЗАШКІЛЬНЖ. Методологія ІСТОРІЇ

Гуманістична історіографія шлійігша до усвідомленім факту змінності суспільних Ідеологій в залежності від епох., а також визнання рога соціальної організації (держави) та її впливу на людське життя.

Разом з тим, Історична думка епохи Відродження залишалася під переважним впливом теологічної Історії. Остання давала достатньо струнке й завершене уявлення про світову свопгоішо людства. Напевно тому теологічна історія досить успішно витримала "наступ" гуманізму, який не наважився зруйнувати загальну християнську візтю світобудови.

Розділ 4. Історнчнл думкд Бароко і Просвітництва...

РОЗДІЛ 4. ІСТОРИЧНА ДУМКА БАРОКО 1 ПРОСВІТНИЦТВА (ХУЦ-ХУШ ст.): ФІЛОСОФСЬКА ІСТОРІЯ

1.Формування раціонального світогляду

XVII століття стало тим часом у культурно-духовному розвиткові Сиропи, коли у суспільній свідомості внаслідок дальшого розмежування іетими-віри її істини-з наші я все більшу частку починає займати науково-інтелектуальне сприйняття оточуючого світ\\ Формується раціональне ставлення як до природи, так і до людини, яке грунтується на осмисленні чуттєвого досвіду. Обриси новоєвропейської науки зростають з плідною грушу ренесансного гуманізму, успіхів дослідного природознавства і поступово складають філософію механістичного натуралізму, котра запровадила природознавчі принципи у всі галузі людської Інтелектуально' діяльності. Найвищого розпитку натурфілософія досягла у Просвітництві XVIII ст.. яке остаточно усунуло теологічну схоластику з поля дослідного пізнання реального світу, вибудувало оптимістичну візио людського буття, коїре па підставі досягнень науки здатне досягти віку "Щастя І Свободи".

Передумови до зміни світоглядної парадигми, переносу акцентів з метафізичних побудов нз чуттєво-дослідну сферу склались у XVI ст. Ньому сприяли відкриття геліоцентричної системи, успіхи дослідної науки, що принесли нові набутий у матеріальному виробництві, резолюїдй..,-! зміни у політично-державнему устрої. Охарактеризувати уи 1'х у датам» місці ае представляється можливим. Проте слід мати на увазі, що усі вони дійсно революціонізували тогочасне світобачення. Ті контури світогпяяу, кота у ренесансному гуманізмі були розкидані окремими зернинами, у "'зс Бар Ікс проросли у ціпком нове світобачення, в якому людина виступала суб'єктом пізнання і перетворення оточуючого світу відповідно до здобутих дослштш¹-знань. Заклик гуманістів "назад до класиків" виявився застарілим І гальмував дальший розвиток думки, "класична мудрість" не була спроможна пояснити нову реальність, що виникала з досліду та експеримент)'.

Зміни у світоглядній парадигмі слідом за М.А.Баргоч можна схарактеризувати як "наукову революцію ХУІ-ХУІІ ст." [5, 292]. Першим ії актом було математичне обгрунтування М.Копер гаком гедищентричнесп всесвіту (праця (543 р. "Про обертання небесних тіл"), котре позбавило Землю й Людину центрального місця у світобудові. Далі Галшео Галілей (1564-1642) сформ>лював засади нової фізики І небесної механіки, засновані на експериментах і теоретичному узагальненні їхніх результатів. Вони дозволили ше більше розширити уявлення про всесвіт як безмежний простір. Галией стимулював астрономічні спостереження, які швидко принесли приголомплточі даю. що підтверджували його висновки про безмежність всесвіту. Иоганн Кеплер (1571-1630) узагальнив астрономічні спостереження математично й вивів відповіли закони. Нові уявлення про простір на середину XVII ст., незважаючи на гоеірий отр церкви, стали реальністю.

'

"

Леонід Злшкільняк. Методологія історії

У першій чверті XVII ст. були здійснені також важливі відкриття у медицині, хімії, боташш. Вільям Гарвей (1578-1657) зосередив увагу на механізмі життєдіяльності живого організму, застосувавши анатомічні методи його вивчення. Нарешті наукова революція XVII ст. отримала завершення у працях Ісаака Ньютона (1642-1727), який узагальнив свої експерименти й спостереження у "Математичних началах натуральної філософії" (1687). Його картина світобудови грунтувалась на законах механіки й остаточно усунула з ачансцени системи Арістотеля і Птолемея. ЇЇ значення полягало у замші телеологічного пояснення сніту. у підстав якого лежав пошук відповіді на призначення певної речі, причинно-наслідковнм і функціональним поясненням. У ході здіснених відкриттів сформувався новіш раціональний стиль мислення, який спирався на розумове осмислення результатів чуттсво-дослідпого пізнання. Провідними принципами такого мислення були: (1) абсолютний характер часу і простору, в яких Існують усі речі і проявляються явища. (2) всезагальний характер руху, як способу Існування 1 взаємодії речей, (3) причинно-наслідкові зв'язки усіх. явиш. Наскільки радикально змінився менталітет сучасників під впливом нових відкриттів засвідчив сучасник Ньютона поет Олександр Поуп (1688-1744), який писав:...Вимірюй Землю, зважуй повітря, Навчай планети, яким шляхом їм рухатись, Спрямовуй усі часи й Сонцем керуй. [5, 302]

Наука нового часу надала особливої актуальності проблемі методу пізнання, тобто процедури дослідження 1 доказу. Середньовічна концепція знання не вимагала емпіричного підтвердження або фактичної перевірки. Праця нових вчених продемонструвала практичну значущість досліду 1 ного математичного узагальнення. Вона змушувала поставити питання про мету Е методи пізнання передусім природи.

Такі питання найперше були поставлені і вирішені вже згадуваним вище англійським політиком, філософом та Істориком Френсісом Беконом. У праці "Велике відновлення наук" він обгрущуізав індуктивний метод, як єдиний метод наукового пізнання, покликаний дати адекватні знання. Індукція як поєднання ЧУТТЄВОГО (емпіричного) 1 раціонального (теоретичного), на його думку, здатна "відкрити людському розумові новий шлях, зовсім відмінний від того, що був відомий пашим попередникам, 1 дати йому нові засоби допомоги, шоб дух міг користуватись сіюїми правами на природу' [12. 2, 61]. Бекон стверджував, що є лише два шляхи досягнення Істини: перший полягає у переході від відчуттів і частин до більш загальних висновків І постулатів, що приймаються за встановлені, а від них до суджень і відкриття постулатів нижчого рівня (дедукція); Інший шлях — витягнення перших свідчень з відчуттів і частіш, поступово підносячись до загальних постулатів (індукція). Але обидва грунтуються на емпіричному досвіді і дозволяють у підсумку просуватись від незнання до більш повного знання.

Значно обережніше ставився Бекон до суспільства, вважаючи, шо зміни у ньому відбуваються дуже попільно І непомітно. Як ми вже зазначали вище (у розд.З), відповідно до гуманістичної традиції він надавав переважного значення суб'єктивним чинникам — освіті і моралі елітарних верств, що правлять у

Розділ 4. Історична думкд Бароко і Просвітництва...

державі. У зв'язку з цим вчений накреслював Ідеал "технологічної утопії", за якого влада у суспільстві повинна належати освіченим особам, шо займаються наукою І провадять державні справи. Саме вони спроможні привести державу до добробуту, котрий залежить від опанування природи й предметного світу.

З іншого боку до проблем пізнання підійшов видатний французький філософ І математик Рене Декарт (Картезш) (1596-1650), Він запровадив до пізнання математичну логіку і перете центр вага на індивідуальний розум, здатний осягнути зовнішній світ у Ідеальних розумових категоріях. Декарт у підстави філософської системи поставив принцип сумніву як акту мислення ("со§ію сгдо зшп" — "мислю, значить Існую"), надавши тим самим першорядного значення у пізнанні науковій гіпотезі (розумовійконструкції). що повинна піддаватись емпіричній перевірці.

Свій метод Декарт застосував лише до філософії та Ії складових па той час частин — математики, фізики й метафізики. Історію він не включав у список наук, відокремлюючи ії 1 від філософи, і від поезії (мистецтв), скептично ставився до правдивості історичних повідомлень і їхньої значущості у практичному житті. Скептицизм Декарта поряд з раціоналістичними засадами пізнавальної діяльності вчинили величезний вплив на розвиток наукової думки у ХУІІ-ХУШ ст., спрямувавши ії на теоретичне (логічне) узагальнення емпіричних даних і наступну перевірку побудованих гіпотез у практичній діяльності.

Дослідне природознавство у XVI! ст. набуло статусу науки, котра вивчала природні явища і отримувала експериментальне (чуттєво) підтверджувані знання. Істинність яких можна було повсякчас перевірити. Така наука не потребувала Бога. їй було достатньо Природи, що включала у себе все суще, в тому числі й людину. Поєднання математичної логіки з дослідним природознавством остаточно розмежувало сфери віри 1 науки. Наука опинилась у силовому попі раціонального мислення ї методів, віра -— за межами раціонального.

Якісна різноманітність світу у новому світобаченні, одо швидко формувалось, зводилась до механістичної натурфілософії, головними рисами якої були: (І) невідокремленість духовного світу людини вщ його чуттєвої діяльності і беззастережне визнання об'єктивності зовнішнього світу (ідея Бога залишалась здебільшого у вигляді деїзму або пантеїзму, що мали небагато спільного з догматичним християнством), (2) підпорядкованість усього природного світу певним законам (насамперед механіки), котрі можна пізнати І представити математично, (3) універсальність Індуктивно-дедуктивних методів вивчення емпіричних даних, (4) механістичний детермінізм, шо передбачав причиппо-наслідковий зв'язок між будь-якими явищами природного оточення.

Нова раціональна картина світу, що формувалась па Ідеях натурфілософії, неодмінно повинна була включити у загальний образ людину 1 соціум. Здійснити не могли тільки найсвітліші мислителі філософського плану, котрі методи філософії, тобто тогочасної науки, спробували би прикласти до вивчення суспільства.

-

Леонід ЗлшкІльняк. Методологія історії

Розділ 4. Історична думкд Бароко і ПРОСВІТНИЦТВА...

2.Ідеї критичної історіографії XVII ст.

Раціональній світогляд складався на тт бурхливих і драматичних політичних подій в Західній Європі кінця XVI" — першої половини XVII ст., про яю йшлося више. Оптимізм натурфіжюс-фів супроводжувався песимізмом! скептицизмом мислителів періоду¹ Бароко, які не поділяли віри у всесилля розуму, можливість зрозуміти порядок речей, насамперед "людських". Умонастрої нової епохи найповніше відбив французький філософ Мішель де Монтень (1533-1592). У книзі "Досліди" він піддав критиці теологічну схоластику, а також гостро виступив проти ідеалізації людини та її розумових здібностей, пославшись на приклади сучасних йому релігійних війн, коли в Ім'я одного бога християни знищували своїх же одновірців. Людина нездатна нічого пізнати, заключав філософ. Скепсис мислителя торкався як християнської геології, так і моральної філософії гуманістів. Антропоцентризм є іллюзією. вважав вчений, так само як казка про Існування потойбічного світу. Під впливом відкриття нових земель І описів укладу життя неєвропейських паролів Монтень закликав повернутись до "дитинства" людства, якому незнайомі недоліки цивілізації.

Французький мислитель чутливо віддзеркалив умонастрої, що поширились у XVII ст., у час, що отримав назву Бароко. Змінність І непевність людської дог, сумніви у можливостях людського розуму, зникнення твердої "опори" у житті — все це формувало менташтет епохи, в якому були присутні 1 крайні розчарування, і надії на нові можливості раціонального шзнапші.

За таких обставин філософські міркування Декарта стосовно ненауковості історії мали під собою солідний грунт у вигляді тогочасної Історіографічної практики. Вчений вірно зауважував, що історичні твори засновувались не стільки на науковому дослідженні, скільки на грі Індивідуальної уяви автора. Історії бракувало такої документальної підстави, котра б у поєднанні з критичним методом перетворила її у рщ дослідного знання. Вказаний скептицизм однак стимулював пошуки підсилення "науковості" І достовірності Історіографії. Наразі це проявилось у потужній хвилі критики Історичної думки І спробах вивести й на якісно новий рівень на фунті джерелознавства.

Спроби надати Історіографії Бароко новий Імпульс у річищі Ідей Коїпрреформації були здійснені двома школами, що були сформовані орденами пупів І бенедиктинців І отримали спільну назву "ерудитів". Обидві школи створили підстави тої науки Історії, котра мала конкретний об'єкт 1 предмет вивчення — Історичні документи. Методика їх. опрацювання і верифікації у підсумку штовхала до формулювання певних гіпотез стосовно самих документів 1 можливостей "витягнення" з них наукових знань.

"Ерудиційні" дослідження народились у Франції у першій половиш XVII ст. Представники "ерудитів" звернули увагу на історичний контекст, в якому відбувалось конкретне явище, вимагали не просто ствердження його правдивості чи фальшивості, а й розгляду обставин, що його спричинили. Ще

одна вимога торкалась належної підготовки історика до пращ в архівах і бібліотеках. Не дивно, що більшість французьких ерудитів були бібліотекарями або ж виконували Інші світські обов'язки. Так, Андре Дюшене(1580-1640) склав І опублікував 1618 р. "Бібліотеку авторів, що описували історію І топографію Франції", яка містила спробу критичної оцінки попередніх Істориків. Депюї Етьш Балюз (1630-1718), будучи бібліотекарем книгозбірні французького канцлера Кольбера, опублікував працю "Розділи французьких правлінь", в якій критично оцінив відомі історичні праці І документи, присвячені минулому Франті. Над вивченням історичних документів працювали Шарль дю Каюк. Леон Теодор Годефруа та Інші. Усі нони запровадили до історіоі рафії два типи критики — політичний і ерудиційний, змістом яких була вимога ні лїтові-тої підготовки людини, котра збирається писати Історію (стосовно вміння сформулювати гіпотезу і опрацювання документів) 1172, 46-52].

Фундаментальну роль у оновленні історії відіграли вчеш-ченш копгрегацш єзуїтів і бенедиктинців. Насамперед слід зупинитись на єзуїтах, котрі утворили об'єднання "болландистів" від Імені свого визнаного глави Жана Болланда {І596--1665). Болланд і його прихильники звернули увагу на потребу колективних праць, утримували зв'язки з єзуїтами усієї Європи, заохочуючи до пошуку документальних матеріалів, котрі б пролившій світло на життя і діяльність святих. У роботі болландистів існував поділ праці, Болланд займався біографіями святих у Іспанії, Англії та Німеччині, Геишен — Франції, Італії І т.д.

Болландисти розпочали видання фундаментального багатотомного опрацювання "Документи святих", яке містило критично оброблені матеріали стосовно життя 1 діяльності освячених церквою осіб. Кожний том відкривався "передмовою", котра подавала методику критичного опрацювання документального матеріала. Вступну частину до першого тому написав сам Боллапд. Йому присвячувала ідея донести до нащадків "дійсну" історію життя святих, відокремити правду від вигадок. Для цього була здійснена велика пошукова і впорядкувальна робота, яка уможливила шляхом порівняння ] співставлення різних давніх творів встановити ті частини текстів, що були самостійно внесені авторами і не підтверджувалися Іншими джерелами.

Болланд сформулював методологічні вимоги для написання Історичних праць про святих. Кожна така праця повинна розпочинатись з опису місця І часу, в якому той жив, які посади займав і чим трудився, далі —- як помер і був похований, які "дива" з ним пов'язані тощо. Наголошував на тому, щоб опис містив передусім бездискусшні моменти, а потім вже "дива", але із згадкою про їх ймовірний характер. Докладно викладав вимоги щодо методики роботи з документами, хронології І атрибутики їх виникнення, місця збереження. Підкреслював, що необхідно оцінювати лише ті історичні факти, які відбиті у документах, І не можна згадувати про те. чого у документах немає.

Відповідно до загальних міркувань Болланд накреслив етапи дослідницької роботи Історика, в яю включив (1) пошук документів, (2) перевірку знайдених джерел відносно правдивості, (3) анаїш "правдивих" матеріалів. Останній етап передбачав співставлепня вміщених в них фактів з інформащями інших авторів. Фактично вступ Болланда був оптимістичною

Леонід Здшкільнак. Методологія історії

програмою "дослідження" минулого, забарвленого традиційною теологічною проблематикою. Болланд І болландисти вплинули не тільки на церковну, але й на світську історіографію, подавши їй приклад методичної роботи з джерелами.

Бенедиктинська конгрегація святого Мавра ставила перед собою завдання вдосконалення релігійної освіти І виховання. Генерал ордену Дон Торісс від 1630 р. Ініціював праці над вивченням Історичних творів, що повсталії у Франції від початку XVII ст. Понад 150 бепедиктиншв причинилися до появи численних, публікацій документів, спеціальних праць з палеографії, дипломатики, хронології. Найбільшої слави здобув надзвичайно рухливий і комунікабельний дослідник Жаа Мабільон (1632-1707) — автор численних праць з Історії та християнської догматики. Серед них були й колективні видання бенедиктинських святих ("Документи святах св.Бенедикта"), а також ґрунтовна праця "Дипломатика" (1681), в якій наголошувалося на необхідності опори Історичних творів на документах, було подано методику встановлення зовнішніх ознак їх автентичності — місця, часу І обставин складання. Фактично це пули засади палеографічного аналізу джерел (письмовий матеріал, чорнила, способи висловлювання тощо).

Розвиток Історичної думки в Україні йшов по шляху подолання провіденціалізму, відмови від пошуків повчального сенсу подій. Значно зросла жанрова різноманітність історичної літератури, яка збагатилася творами мемуарного плану, "временниками" тощо. Визвольна війна українського народу середини XVII ст. стала тим чинником, який рішуче прискорив формування національної свідомості українців. Політична боротьба спричинила появу численних творів, що описували події війни ї нав'язували до минулого козацтва, українського народ;'. Теологічний аспект описів відійшов на другий план, поступившись обгрунтуванням політичних програм різних таборів. Низка т.зв. козацько-старшинських літописів XVII — початку XVIII ст. яскраво відбила нові тенденції літописання, які своїм корінням сягали традицій Києво-Могилянської колега (1632), що стала помітним центром освіти І науки у Східній Європі. Прикладом такого виду Історичної літератури був ^т'Літопис Самовидця", автором якого був козацький старшина Роман Ракушка-Ромаиовський. "Літопис Григорія Ірабянки", "Літопис Само'ша Величка" та Інші, їх об'єднувало прагнення показати боротьбу українського народу за спої права, а також обгрунтувати претензії козацької старшини на самостійне управління Україною.

У стінах Києво-Могилянської колегії було створено короткий нарис історії України — "Синопсис" (огляд, зведення, 1674 р.), який був складений ректором колегії, архімандритом Києво-Печерської лаври Інокешієм Пзєяем (б.ч. 1600-1683) і тривалий час використав ув а вся як підручник, був перекладений грецькою 1 латинською мовами. Політична спрямованість цього твору с цілком очевидною. Автор змальовує Історію східних слов'ян таким чином, щоб підвести до думки про спадкоємність самодержавства від часів Київської Русі до Московського царства, цементуючою підставою чого була оборона православ'я від "західних" впливів.

Дата добавления: 2015-05-23