Розділ 6. Історичнадумка першої половини XX ст. 4 страница

У античній Історіографії склалося два підходи до розуміння суспільного значення історичних знань І, відповідно, завдань Історика: перший ("нарративний") спрямовував зусилля на "правдиве" відбиття минулих подій на підставі критичного осмислення різноманітних джерел, як писемних, так і усних, особистих спостережень (Геродот); другий ("прагматичний") ставив па перший план виховне призначення Історичної Інформації І тому приділяв більше уваги формі Історичних творів (мові і стилю), котрі повинні "просвітити" і через смошї переконати читача й слухача (Футадід). Пазагал, антична історіографія демонструвала велику залежність від політичного й духовного стану тогочасного соціуму.

Розділ 2. Теологічна Історія...

РОЗДІЛ 2. ТЕОЛОГІЧНА ІСТОРІЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

1.Теоретичні підстави християнської теології історії

Вихідним моментом переходу від античності до середньовіччя була криза Римської Імперії ЇЇЇ-ІУ от. Виникнення і поширення християнства. створення християнських громад свідчили про застаріння І недостатність панівних філософських І етичних вчень, вені системи цінностей, які пояснювали світовий порядок І місце людини в ньому. На початку IV ст. християнські Ідеологія І культ перетворилисг з протесту поневолених і знедолених у офіщйно визнану релігію, у спосіб світобачення І систему морально-духовних цінностей. Християнство посіло домінуючі позиції у занепадаючій Імперії, зорганізувалося у потужну, всеохошгюючу І суворо крархізовану структуру релігійного інституту церкви. Християнські громади втратили свій примпивно-зрівняльпий характер, дуже швидко канув у Лету їхній первісний демократизм. Християнський культ віднайшов своє місце у системі державної влади і авторитету. У такому новому статусі християнська церква зустріла нашестя варварів і крах Західної Римської Імперії [5, 76-77].

Не дивно, то суспільні катаклззми епохи падіння Імперії народили загострене світосприйняття, намагання знайти відповіді на болючі питання подальшої дот цивілізованого людства і причин краху гакого мігшого, як здавалося, сштопорндку. Численні поганські релігійні культи і філософські системи виявилися неспроможними пояснити потрясіння і трагізм епохи. Свідомість 'та Інтелект кращих мислителів не могли знайти відповідей у старій системі координат, де панівні позиції займали натурфілософські уявлення про циклічний характер змін оточуючого світу. Прийнятні для свідомості пересічних мешканців Імперії відповіді спромоглися подати християнське віровчення І його тлумачі —■ теологи.

Ще у 1 ст. почали з'являтися писемні документи. її яких поступово формувалось віровчення нової релігії, що радикально розривала з іудаїзмом, який прив'язував віру до одного богообраного народу. У християнських громадах все більш помітну роль відігравали прозеліти з інших племен і народів. Найввдатншг/ роль у формуванні віровчення І згуртуванні християнських громад відіграв апостол Павло. Його послання увійшли у Повий Завіт І стали канонічними текстами, до яких пізніше були додані й інші

документи діяння та євангелії. Церковний собор у Лаодикеї близько 364 р.

затвердив новозавітний канон у кількості 26-ти текстів, відкинувши низку документів, що отримали назву апокрифів. Проте тлумачення новозавітних текстів 1 формування християнської доктрини — теології тривало ще протягом декількох століть.

Сприйнявши головні ідеї Іудейського світобачення, в якому містилася Цілком відмінна від тогочасних візія Історії природи І людства (див. вище). Християнство внесло принципово новий момент, хресну смерть та воскресіння Ісуса Хрнста. котрі розділили Історичний процес па дві якісно різні частини —

І І

Леонід ЗлшкІльняк. Методологія історп

Розділ 1. Печатки історнчноТ свідомості...

іхм діяння. Загальна атмосфера підлабузництва, прислужництва і лицемірства, яка поступово запанувала у суспільній свідомості, шокувала багатьох сучасників, але мало хто з них наважувався висловити вголос обурення.

У 166 р. з'явився трактаі відомого грецьоіо саіирика й ритора, чиновника на службі римської адміністрації в Єгипті Лукіана (бл. 120-бл. 180 рр.) — "Як писати Історію". Сам автор не написав жодного історичного твору, а свою літературну діяльність присвятив сатирі па тогочасні прави римського суспільства (понад 80 творів). Трактат мав на меті показати прислужництво перед владою тих письменників, які трудилися над пристосуванням минулого до потреб і смаків кожного нового правителя. Лукіан підкреслював, що історія не повинна бути жанром літератури, який вихваляє сильних світу. Історія не Є поезією, де кожний автор мас право на фантазії га образність, вона виконує окреме завдання — "розповісти все. як воно було". Історик не має¹ права на найменший відступ від Істини. "Істина — сутність історії.- писав Лукіан.- і той, хто збирається її писати, повинен служити лише істині, а на все Інше не звертати уваги". Він подавав поради Історикам, щоб вони у випадку перешкод з боку влади, писали "у шуфляду" для наступних поколінь (!)

Лукіан запропонував Ідеальний образ Історика: "...Друг вільного слова та істини, той, що т її чому не керується дружбою чи порожнечею, не знає пощади чи жалю, лживого стиду чи страху, нехай він буде в своїх книгах чужоземцем чи людиною, яка не має батьківщини, яка не знає жодного закон}', окрім самого себе, яка немає над собою жодного владики, яка не хитається у всі боки в залежності від чужої думки, але (нехай буде] тим, хто описує, все те, що £ насправді" [102,294-ЗИ].

Такі вимоги, на думку Лукіана. є необхідними, тому що історія дас повчальні приклади для діяльності сучасних і майбутніх політиків, письменників, громадян. Надалі автор розвивав погляди, висловлені у античній Історіографії щодо збору матеріалів для опису, важливості обрання форми нарращї. яка повинна будуватися за канонами художньої літератури.

Поради Лукіаиа зависли у повітрі в умовах занепаду Імперії у Ш-ГУ сі., Ідеологічних протистоянь, зумовлених поширенням численних поганських 1 містичних культів, появою християпстоа. У ті часи помітним с зниження рівня Історіографії, що виявилося у занепаді Історичного письменства І складанні компілящйних творів про правління Імператорів, їхне керівництво державою. До рівня античних традицій нав'язували небагато письменників, серед яких можна згадати романізованого грека з Ангяохії Амміана Марцелліна (330-400 рр.), який служив у римському війську, там вивчив латину та перейнявся "римською ідеєю", Проживаючи у Римі, він написав "Діяння" (Кез Оезіае) у 31-й книзі (збереглися книги 14-31), прагнучи продовжити твір Тацдта. Історику присвячувало прагнення зрозуміти причини поступового занепаду могутньої Римської Імперії. Він бачив їх у зниженні рівня освіченості римського громадянства, втраті ним Інтересу до інтелектуального життя, науки І мистецтв.

Слідом за Тацітом Амміан МарцеллІн прагнув пробудити римськші патріотизм, звертаючись до добрих "старих" часів. Одна з причин Інтелектуального "збіднення", на його думку, полягала у наступі на Рим з усіх боків противників і варварів, які відволікають сили народу, підривають кращі

його якості - - мужність, самопожертву І патріотизм. Історик наводить приклади пдшгх зразків постави римських громадян у минулому, їм він протиставляє численні приклади розпусти та моральної деградації римської знаті. "Усе евоє життя,- пише Марцеллін,- вона (знать-Л.З.) проводить за вином 1 грою в кістки, у вертепах, веселощах І видовищах. Великий цирк є для неї храмом. Т домом, і місцем зібрань. І найвищою метою її прагнень". Не менш криіичио він ставиться і до низів суспільства — "черні" — схильної до заворушень І заколотів. Засуджує також беззмістовну суворість римської адміністрації, котра нескінченно продукує смертні вироки і покарання за доносами й оббріхуванням за "образу величності", чаклупсшо тощо. Ще чорнішими фарбами, ніж Ташт. описує Історик життя і діяння римських Імператорів.

МарцеллІн вважає, шо Історія повинна бути правдивою, але Історики часто порушують цю вимогу у страху або через "брудне підлабузництво" перед Імператорами. Він, як і Лукіан, радить історикам відмовитись від опису сучасних подій, а якіі',о й писати, то для нащадків.

З погляду ставлення до світ;¹ Марцеллін знаходився під враженням філософських Ідей неоплатонізму, яи античний світ намагався протиставити поширенню християнства. Вони поєднували вчення Платона з різноманітними елементами східних культів І містичних поглядів. Рушійною силою Історії МарцеллІн вважав долю, що править світом і людьми. Він спокійно і толерантно ставиться до християн, підкреслюючи, що релігія не повинна бути приводом для розколу у суспільстві.

.Історики античності виокремили Історію з Інших жанрів письменства. хоча й близьким до літературно-мистецької творчості (муза історії Юно у грецькій міфології була патронкою цього виду літературної діяльності). Вони поклали край міфологічному синкретизму, який нерозривно зв'язував діла богів І людей, визначили зміст суспільного життя як наслідок дальності конкретних особистостей 1 громад, а політику, як вияв ціп діяльності, розробили засади історичної нарращї. яка полягала у послідовному описі історичних подій у їх причннно-иаслідковому зв'язку.

Рушійну силу людських діянь антична Історіоірафія бачиш¹ у свідомосіі і психології видатних осіб, яга надавали бігові Історії ту чи Іншу спрямованість. Були закладені підстави для розуміння універсального розвитку людства, що підпорядковується єдиним законам долі, визначеної богами. Проте, божествена участь у Історії була поступово відсунена на задній плаи-і замінена етично-моральними постулатами. Були зроблені спроби встановити єдин) хронологію подій, але загальне уявлення про Історичний час і простір ще не сформувалося, оскільки панували погляди про циклічність суспільних змін, постійне повернення до попередніх етанів. Від ранніх етапів античної ісюріографії політичні та ідейні течії чинили на неї значний вплив, в той час як світоглядні концепції філософських шил 1 течій недооцінювалися.

Леонід Злшкільняк. Лієтодологія історії

час Бога-Отіїя і час Бога-Сина, Від Ісуса Хриета, який спокутував людські гріхи, для усіх людей відкрито шлях до спасіння під час досягнення кульмінаційного пункту розвитку — Страшного Суду, яким завершиться світова історія І розпочнеться Царство Боже,

Першим досвідом християнської історіографи були три праці єпископа з КесарІЇ Євсевія (бл.263-339 рр.) "Хроніка". "Церковна історія" І "Житіє. Копсташипа". Через усі праш проходила Ідея божественного провидіння, якому підпорядковане усе людство і яка знайшла концентрований вигляд у втіленні Ісуса Христа. У відповідності з цим Історія поділялась на дві частини — "до Різдва Христова" і "після Різдва Христова", при чому перший період був "підготовкою'¹ до пришестя Христа. а вся наступна Історія —реалізацією заповіді про настання "Царства Божого".

У Євсевія було чимало послідовників, котрі продовжили "переписування" історії у провіденціалістському плаш, спираючись на Історичні пращ античних авторів. Серед них були Сульпіцш Север з Аквіташї, Геннадій з Марсилії і. зокрема, єпископ Орозш (V ст.), який у творі "Сім книг Історій проти поган" відверто пристосовував історичні факти для доведення факту втручання провидіння у хід історії.

Найбільш завершений вигляд теологія Історії раннього християнства знайшла у праш єпископа м.Гігшон у Північній Африці Августина (354-430 рр.) "Про Град Божий" ("Ое СІуііаіе ОеГ). Твір створювався у драматичних обставинах, коли 410 р. Рим був захоплений ] пограбований остготами Ллармха. Освічені сучасники сприйняли цей факт як початок "кінця світу". Видавалося неприродним, то Рим — "владика всесвіту", "світоч цивілізації" був повалений ордою варварів. Августин, спираючись на Святе Письмо, подав християнську версію Історичного розвитку, якій судилося на багато століть стати "альфою 1 омегою" християнського світобачення. Він не тільки відвів від християнства звинувачення в тому, що падіння Риму було покаранням богт за "зраду" римлянами поганських культів, але відповів на більш загальне питання: що нового внесло християнство у Історичну свідомість європейських народів?

У центрі християнського світобачення замість античного Космосу опинився творець всього сущого - - Бог. наділений усіма атрибутами грансцеіпдентності. незмінності, всебачення. безмежності і всемогутності. Він створив І скеровує єдиний світ, що складається з Неба І Землі й нараховує близько 6 тис. років від "дня творення". Християнська картина світу засновувалась не на "видовищі" античної свідомості (чуггєво-розумово му сприйнятті), о на вірі, як вихідному положенні орієнтації людини в світі. Віра не лише передує розуму, але є в сутності єдиним об'єктом його (розуму) діяльності. У діалозі віруючого з Богом об'єктивний світ не існує, оскільки представляється чимсь другорядним у порівнянні з величністю самого Творця. Світ реальний — це лише блідий і недосконалий відбиток світу Бога-творця. Життя у реальному світі складне (небезпечне, безрадісне ї насичене стражданнями. Перебування людини па землі є "стражданням" І "вмиранням", тому що воно є наслідком гріхопадіння, перемоги ворожих сил (диявола). Земному життю

Розділ 2. Теологічна історія...

проти ставляється потойбічний світ, створений Богом — Град Божий. Він є дійсним сенсом І призначенням кожної людини.

Людина є розумною Істотою, котра с роздвоєною від свого створення: вона є, частиною природи і як все живе в ній прагне до щасливого Існування, але, водночас, наділена розумом І волею, тобто здатністю до духовного оновлення. Створена за образом і подібністю до Бога, нона є унікальним І абсолютним творінням, здатним до духовного єднання з Творцем. Смерть є способом єднання з Богом. Бог скеровує людину, допомагає їй знайти вірний життєвий шлях у вірі. Без Бога людина тщо, порох.

Таким чином раннє християнство відмовилось від однієї з провідних Ідей античності - ■ оптимістичної оцінки людської сутності, її активної, творчої ролі у земному житті. На відміну від античних мислителів Августин ставив людину в залежність не від природних 1 соціальних умов, а від етики громадського життя.

Провідним наміром такої розстановки понять була ідея єдності усього роду людського, який походить від однієї пари — Адама і Єви, є єдиним, незалежно від мови, племені чи ліри. Увесь людський рід від акту творення рухається в одному напрямку -— до Бога. Універсальність людства І його спільна мета були новим етементом хрисшяиеького світобачення.

Для християнської догми історія набула особливого сене), тому що символи віри представляли собою сукупність цілком конкретних історичних подій (життя і діяння Христа). Саме ці події Августин поставив у центр "священної історії людства'. Усе, що було до Христа. дише передвіщало і готувало його прихід, а все, що відбудеться після — отримало пояснення у смерті І воскресінні Ісуса Христа. Символ віри перетворився у розповідь про "засвідчені" Історичні події. І з цього погляду християнство є виключно "історичного" релігією.

Церковні теологи багато уваги приділили розробці Ідеї Історії', абстрагованої від конкретного й розвитку. Усі події в ній пояснювались позаіеторичпими термінами і зводилися до Бога. Тож Ідея Історії набула форм\ теології історії ("вивчення Ьога"). Проте в перспективі це означало народження філософи історії, поскільки йшлося про єдиний історичний процес, і по підпорядкований провідній Ідеї, яка забезпечує можливість пошуку її прояву у конкретних Історичних подіях.

Людська історія у теолої ічному тлумаченні перетворювалась у драму боротьби добра 1 зла, віри і невір'я, ідо розгортається у часі і просторі, проходячи ряд послідовних, але незворотних етапів від "початку" і до "фіналу". Але людина у такій Історії виявлялась не активним учасником подій, а лише одним зі знарядь божественої вол — провидіння. Ідея проеіденгііалтіу — намагання знайти у всіх явищах земного життя прояви божественої волі — стала підставою теологічної Історії І, водночас. ЇЇ методом тл}маченнн Історичних подій. Августин твердив, що події земної Історії людства і спроби її пояснення якимись іншими, крім провіденціальних, чинниками. ї "оманою", позбавленого дійсного сенсу.

Теологічна історія, запропонована Августином. робила наголос на боротьбі двох непримиренних сип — вірі і невір'ї, добрі і злі. боротьбі, в якій

■

Леонід Злішлміяк. Методологія історії

вирішується доля людства. Втіленням шіх сил є два "гради" — 'Трад Божий" І "Град Земний" (небесний І земний, вічний І тимчасовий). Сенс людської історії за такого протиставлення заключався у просуванні від "Граду Земного" до Трад> Божого", де людська Історія знайде своє логічне завершення. Проте щ два "гради" не уявлялись як щось конкретне І реальне, а як спрямованість людських намірів і діянь до віри. За таких обставин усі земні явиша містили як би подвійний сенс: з одного боку, вони були дійсністю І. значить, твором Бога, а з другого, — проявом боротьби віри І невір'я. Тому оцінка земних явиш залежатиме від того, що в них переважає¹ — віра чи невір'я. Вірз в триєдиного Бога І виконання його волі (провидіння) однозначно трактувались як богоугодні й доброчинні дії І навпаки. Слідування догматам віри автоматично "виправдовувало" І надавало сенс людській діяльності.

Сприйнявши ідею розвитку, теологія підійшла до визначення категорії часу в історії. Августин вірно зауважив труднощі, які виникають при визначенні природи часу, зокрема при спробі відокремити минуле — сучасне — майбутнє. Тому він постулював висновок, що час є суб'єктивним досвідом людини, властивістю її душі, а значить віри, нерозривно пов'язаної з Творцем. У інтерпретації Августина час набуті ще одній важливої властивості — лінійності. Час має чітку спрямованість відтворення через пришестя до другого пришестя І "кінця світу". Вії» не передбачає повернення або циклічності. Така есхатологічна догматика впроваджувала початок і кінець як окремого Існування, так і історії в цілому.

Августин запропонував також загальну ідею розвитку, як проходження певних станів на шляху до "другого пришестя": період "природного стану" (до появи "Закону Божого' у вигляді Старого Завіту), період "Закону Божого" (тобто Старого Завіту), період "Божої милості" (втілення Христа), який потриває до другого пришестя і страшного суду. Труднощі виникали при спробах історичного тлумачення біблійних відомостей, зокрема гдодо створення світу за шість днів, а також наступних подай. Тому Августин та Інші теологи допускали алегоричне трактування старозавітних положень. Вони закликали сприймати їх без роздумів, на віру.

Ще близько 220 р. Юліан Африканський розробив хронологію всесвітньої історії, підштовхнувшись від новозавітного твердження, що "одне нехай не буде заховане від вас, о любі: що один день перед Господом, як тисяча літ, і тисяча літ. як один день". У нього вийшло, що від створення світу до пришестя Христа пройшло 5500 років, а після нього залишається до "кінця світ}'" 500 літ. Августин не поділяв таких гострих есхатологічних прогнозів й всесвітню історію поділив на шість "віків", при чому надав великого значення шостому "віку", шо розпочався від пришестя Христа.

Відповідно до двох рівтв Історії (евяшеної 1 громадянської) середньовічна історіографія запровадила дві періодизації всесвітньої Історії. Свяшена провіденціальна Історія поділяла земну Історію на "шість висів ' (від творення до кшш світу). А громадянська періодизація запроваджувала старозавітну Ідею "чотирьох царств". Обидві періодизації мали фіналістське спрямування і не передбачали ані "сьомого віку", анІ "п'ятого царства". Це свідчило, що Ідея "Вічного Риму" мІїтно увійшла у християнську традицію..

Розділ 2. Теологічна історія...

освятивши середньовічні європейські монархії — спочатку Східну Римську імперію, а потім Імперію Карояшгів, Священну Римську Імперію німецьких правителів, запліднила Ідеологію "третього Риму" Московської держави тощо. Середньовічні Історіографи активно використовували обидві періодизації.

Таким чином, Августин розглядав Історію як діяння Бога, як сізящену Історію. Що ж до громадянської Історії, то вона, на його думку, не представляла інтересу, оскільки була позбавлена внутрішнього сенсу. Віра не вимагала жодного підтвердження фактами з громадянської історії. Вона є тою таємницею, котра дозволяє розкрити кінцеві причини І значення подій людського життя. У сутності йдеться про одну Історію людства, яка розгортається у двох вимірах: змістовному — на небесах, і явищному (діяння) — па землі. Ідея божествсного провидіння і є дійсним сенсом Історії.

Августин, трактуючи Святе Письмо, фактично вчинив перелом у підході до Історії: показав що саме слід розуміти під Історією І де шукати відповіді на питання про сенс та причини людських діянь. Тим самим він високо підніс поняття причинності у людських взаєминах, змусивши будь-які події пояснювати через о'ожєсівєнє провидіння. Останнє повинно тлумачитись телеологічне — виходячи з кінцевої мети. Таке бачення Історії мало серйозну суперечливість, оскільки телеологія виключала випадковість 1 прояв індивідуальної волі, а при поясненні різноманітних випадків людського житгя обійтися без них було непросто (наприклад аморальні вчинки, свавілля правителів Іг.гі.).

Теологічний погляд на Історію завдяки комплексності і системності утримувався дуже довго — увесь середньовічний період європейського минулого, а фактично й значно довше — до XVIII ст.. коли мислителі Просвітництва трансформували його у філософський. Схема Історії Августина подавала відповіді на усі дразливІ питання сучасного йому суспільства, утверджувала оптимістичний погляд на майбутнє, задавала моральні рамки людських кчингов. Вона запроваджувала "ясність" Історичної картини світу І місця в ньому людини, визначала світоглядні орієнтири абсолютної більшості европейських народів, її було легко сприймати, оскільки одночасно відбувалось звільнення свідомості від античних уявлень про складність природничих змін І процесів, місце в них людини, а увага зосереджувалась на духовних пориваннях, внутрішньому єднанні особистості з ідеєю Абсолюту.

Теологічне бачення історії, разом з тим. мало декілька слабких місць, шо ставали все більш очевидними з бігом часу. Неодноразово "відкладупане" "друге пришестя" Христа ставило перед церковними авторитетами завдання реінтерпретації біблійних пророцтв: замість "царства Божого" на землі на перший план було поставлено ідею "царства Ьожого всередепі вас", а па зміну месіанізму прийшов християнський містицизм, уособлений у єднанні віруючого З Христовою "нареченою" — церквою.

Відсунені церквою на задній план месіанські сподівання засновувались на вірі у "перше пришестя", тобто на минулому. Майбутнє проектуйалося на підставі минулого, а не сучасного. Ця особливість середньовічного Історизму знайшла найповніше відбиття у творах ЙоахшШ Флорського (бл.1132-1202) — абата бенедиктинського монастиря в горах Калабрії. У творі "Вічне Євангеліє"

Леонід Злшкілкняк. Методологія Історії

він подав нове тлумачення "Одкровення Йоанна", замінивши двочленний подш священної Історії — тричленним. Три епохи історії роду людського відповідати трьом Іпостасям Бога — Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого (відповідно період Старого Завіту, Нового Завіту І "Вічного Євангелія"). Кожна наступна епоха була послідовним втіленням божествепого у земному, переходом від нижчої до вищої стадії провидіння, якісніш оновленням самого світу і всього життя, котре стрімить до Царства Духа Святого, в якому будуть правити мир 1 любов. У підстав кожної епохи лежали відповідні види людської діяльності: першої — праця, другої - - навчання, третьої — споглядання. Історія представлялась Иоахиму деревом, коріння якого — у акті творення світу, гілки — діяння Христа. плоди — діяння його учнів.

Тріадна схема Історії, представлена Йоахимом Флорським, була суттєвим розвитком християнської візи минулого., хоча й не змінювала її есхатологічного характеру. Вона мишо увійшла у європейську Історичну свідомість, відбилась у багатьох пізніших історіософських доктринах. її тому числі й раціоналістичних побудовах нового часу.

Чи не найважливішим здобутком історичного мислення,

утверджуваного християнством, був нерозривний зв'язок минулого — сучасного

майбутнього, який дозволяв ставити питання про передбачення майбутнього на підставі минулого. Історія набувала конкретно означеного змісту, без якого не було жодної можливості зрозуміти сучасність І прогнозувати майбутнє.

Падіння Римської Імперії стало однією з иіх на шляху становлення європейської цивілізації. Нова історична епоха заступила один Історично-, ку.тьтурний центр Середземномор'я декількома регіональними осередками, серед яких були імперія франків на Заході, Візантія —- на Сход. Британія — на Північному Заході, трохи згодом — нові центри у річних куточках континенту. Змінилися сощально-господарські умови життя, у підставу якого лягла селянська аграрна культура, заснована на феодально-організованих підданських стосунках між власником землі І виробником. Нові суспільні відносини спричинили поступове подолання політично-державної кризи, що була викликана падінням Імперії. Християнство заповнило той духові-ю-ідеологічиий вакуум, що утворився внаслідок кризи античного світобачення.

На рушах Римської Імперії склались десятки нових держав і державок, заснованих на засадах панування племінної знаті "варварських" народів, які заполонили Європу під час "великого переселення народів". Незабаром проявилися тенденції до централізації політичної влади в руках монарха, який прагнув навести порядок, усунути міжусобиці, набіги, пограбування, свавілля. Християнство стало Ідеологією організації суспільства після падіння Риму.

Найвищого розвитку середньовічна християнська ідеологія І культура досягли у XII сі., яке сучасні дослідники називають "найбільш конструктивним періодом європейської історії", "віком відродження". Хрестові походи і зіткнення з арабським світом та його культурою змусили християнських теологів "ширше" полишитись на речі, пристосувати теологію і теософію до більш відкритого погляду. Саме тоді було завершено будову теологічної системи християнства, яка стала догмою й утримувалась без суттєвих змін аж до часу Реформації.

Розділ 2. Теологічна Історія...

Християнська теологія у своєму розвитку не могла не спиратись на античний спадок — цього вимагали елементарні потреби повсякденного життя, нагромаджений досвід освіти, політичних стосунків, культурних процесів. Античність утвердила у свідомості освічених верств міцні раціоналістичні засади, струнку логіку мислення, нехтувати якими було неможливо. Над християнською доктриною постійно тяжіла тінь дуалізму - - сприйняття доктрини на віру чи осягнення віри розумом! Проблема зводилась до непростого положення: вірити, щоб зрозуміти, чи розуміти, щоб вірити? У рамках між вірою і розумом розвиваіась середньовічна християнська думка. До певного часу вкаіана суперечність цілком мирно співіснувала під прикриттям християнського універсалізму.

Антична традиція була внесена до християнської' теології працями видатного вченого і державного діяча Боещя (480-524). Його головна праця "Втіха філософі сю" була адаптацією античного спадку до засад нової християнської Ідеології (хоча Ісуса Христа він жодного разу не згадує). Завдяки їй Арістотедь І його гвори стали панівними у шкільній освіті, а значить й у свідомості. По-новому цей синкретизм античної філософії і християнської теології здійснив у XIII ст. Фома Акнінський, який поєднав теологію з логікою і. тим самим, розширив простір розумового пізнання віри.

Як І в будь-яких Ідеологіях, у християнській теології існувало два рівні: рівень усної проповіді. — масової, фольклорної, народної, — і рівень писемної, вченої культури. Спрямовуючу, так би мовити "методологічну", роль відігравала література другого рівня.

Характерною рисою християнської теології був символізм: оперування символами, які створювали певні стандарти (стереотипи) сприйняття та пояснення світу. ЦІ символи були поєднанням божественого І земного. Наприклад, біла троянда означала образ Діви Марії, сонце — папу римського, місяць — Імператора, храм — образ світу тощо. Першоосновою символіки була БіблІн. яка давала підстави до символічного, алегоричного розуміння багатьох духовних і мирських справ. У підсумку, кожний предмет оточуючого світу розглядався алегорично, тобто так, що його можна було розуміти як поєднання реального і трансцендентного. Внаслідок цього середньовічна людина жила у дуже складному світі, який включав і емпіричні речі, І фантазії. За явищами реальності приховувалися незримі образи і значення, котрі треба було відгадувати й тлумачити (числа 3 і " мали окультне значення, п'ятниця — особливий день тижня І т.д.). Відповіді усіх загадок слід було шукати у Біблії, котра, у свою чергу, вимагала складного і неоднозначного тлумачення, часом па межі спекуляцій. Т.лумачення біблійних текстів стало головним завданням теології, яка в цьому занятті прагнула знайти шлях до божествспої істини. Символізм набув значення фундаментальної риси й інструменту сприйняття дійсності ^гз допомогою провіденціалізму — за усім слід було бачити божественші промисел.

Дата добавления: 2015-05-23