Розділ 6. Історичнадумка першої половини XX ст. 6 страница

Загальний хід Історії аналізував також епіскоп Фрейзінгенський Оттоп (бл.1111-1158). У творі "Хроніка або Історія двох царств" він подав у завершеному вигляді теологічну ідею розвитку. Вона, на думку мислителя, полягала у поступовому досягненні людством "Царства Божого" у земному житп — після прийняття християнства воно (людство) об'єднується у Істинній спільності — духовній спільності церкви. Августиншське протиставлення "Граду Божого" і "Граду Земного" синтезувалося у єдиному "Граді Християнського Царства", котре уособлювалося в імперії та вселенській церкві. Політико-ідеологІчне підґрунтя такого синтезу було очевидним. Оттон не приховував, що вершиною розвитку вважав Свяшену Римську Імперію Оттона

Леонід ЗАШКільнж. Методологія історії

І, яка була прообразом єдності віри та її втілення. Проте спостерігаючи риси занепаду Імперії. Оттон закликав не "захоплюватись" земним втіленням віри ї звернути погляди до світу вічності, який все ж таки завершиться "Страшніш Судом".

Якщо Оттон Фрейзінгенський акцентував увагу на "інституціональному" розв'язанні "божественої вол", то вихованець відомих французьких теологічних центрів Парижа І Шартра англієць Іоанн Солсберііїськнй (бл.1115-1180) віддавав перевагу "гуманістичному" спрямуванню думки. Повернувшись на батьківщину, цей мислитель — учень Абеляра. Бернара Шартрського, Гійома Кенійського — у своїх творах продемонстрував рідкісне поєднання філософської освіченості та Історичного мислення за античними зразками. Йото перу належали праці "Історія папства", "Наука управління", "Металогіка". У них він привертав погляди сучасників до необхідності логічного осягнення постулатів віри, щоб поступово наближатися до більш повного розуміння божественої істини. З точки зору пізнання розвитку духу особливе І виключне значення, на його думку, мало існування єдиної християнської церкви на чолі з панством. Церква с єдиною твердою підставою у бурхливому потощ суперечливого і минущого [5, 185-187].

Історіографія продовжувала розвивати провіденціальний погляд на минуле. Так. один з істориків XII ст. абат монастиря у Ножаш Гвіберт Ножанський (1053-1124) написав твір "Діяння Бога через франків", в якому подав опис пертого хрестового походу, що здійснювався силами переважно французького лицарства. Новим моментом цього часом "казкового" твору було намагання прославити французький народ, який реалізував "оожу полю". Багатоманітна Історична література того часу не вирізнялась оригінальністю світосприйняття, йдучи за суворими "вказівками" церковних теологів, папської канцелярії. У 1112 р. побачила світ одна з кращих робіт жанру "всесвітніх хронік" ■— "Хронографія" валлонського ченця Сігеберта з Жамблу (1030-1113), в якій автор використав велику кількість хронік, Історій, анналів з метою підтвердити офіційну схему історії "чотирьох царств". Популярністю користувалися праці пресвітера Гонорія Оттонського "Картина світу" І "Сума всієї Історії", які були зібранням дат і описів найважливіших подій від. часів античності до сучасності.

Натомість не була оцінена сучасниками праця ченця ОрдерІка Віталія (1075-1143) "Церковна Історія", котра стала добрим джерелом для істориків • ХЇХ-ХХ ст. ЇЇ автор відвідав монастирі Франції, Нормандії, Фландрії, Англії, де знайомився з місцевими бібліотеками, нотував власні спостереження. У підсумку його твір відбігав від теологічної догми І нав'язував до античної традиції у описі подій: переказував повсякденний побут І життя мешканців різних країн, традиції і звичаї, матеріальну і духовну культуру тощо. Цікаво, що, виявляючи негативне ставлення до норманів, він водночас високо оцінював значення норманських завоювань у Європі.

Норманське завоювання було провідною темою англійської історіографії, починаючи з XI ст. Хроністи та історики послідовно описували події завоювання і роль норманів у становленні англійської державності (Еадмер, ВІльям Мемсберійський, Іоанн Солсберійський та ін.).

Розділ 2. Тєологічмд історія...

Німецька Історіографія зосереджувалася на двох значущих темах; стосунках папства з Імперією, східній політиці відносно слов'ян І балпв. Перша тема була представлена творами Ламперта Герсфельдського. Оттона Фрейзшгенського та Інших авторів, котрі, спираючись на теологічне бачення світової історії, захищали папське право духовної зверхності над світською владою. Подібних позицій притримувалась І група істориків, яка описувала просування німців на Схід під приводом поширення християнської цивілізації. Праш Адама Бременського. Гельмольда, Арнольда Любекського подавали тенденційну Інформацію про устрій І звичаї слов'янських народів на Сході Європи, котрі на той час вже створили свої державні об'єднання.

Історична думка Італії не вирізнялась від поширеної у Єврош. Італійські ченщ й теологи компілювали переважно твори, що писалися у Франції та Німеччині. Проте саме в Італії виник такий оригінальний жанр Історичної літератури як "міські хроніки". У містах Північної Італії, що були просякнуті світським духом І де політична боротьба та економічні стосунки були переплетені у міцний вузол суперечностей, "життєві проблеми" чинили поважний вплив на світогляд освічених осіб. Міські хроністи Мілана, Генуї, ПІзи, Венеції та інших описували внутрішню боротьбу партій І кланів, не вдаючись до теологічного обгрунтування подій. На першому плані у них виступали Інтереси "своїх" угруповань. Так, диякон Арнульф (1085 р.) у своїй "Міланській хроніці" описував події з позицій аристократії. Протилежний погляд на міську боротьбу висловлював у одноімениому творі прихильник патаренського єретичного руху Ландульф.

У ХШ ст. міські хроніки Італійських міст-респубяІк досягай значного розвитку, торуючи дорогу світському погляду на сучасні й минулі явища. Серед багатьох такого плану творів заслуговує на увагу "Хроніка Салімбене" (сер. Х!ІІ ст.). написана французьким ченцем з Парми Салімбене з метою висвітлити політичні' боротьбу іі декількох італійських містах. Хроніка була оригінальним твором, який поєднував хронограф, міську хроніку, мемуари і проповіді, свідчив про неабиякий кругозір її автора. Крім того вона була складена т.зв. "народною латиною", містила багато приказок, пісень, а також... величезну кількість цитат з Біблії. Будучи ченцем францисканського ордену, Салімбене критично висловлювався на адресу вищої церковної ієрархії та політичної еліти, за що його твір був "заарештований" в одному з францисканських монастирів.

Назагал Історична література, що виникла у монастирях різноманітних орденів, с обширною. Францисканський орден залишив популярну в середньовіччі історичну компіляцію "Квіти часів", що приписується Марину Мінорні. Домініканський чернець, а пізніше архієпископ в Гіпгзно (Польща) Марин Опавський написав "Хроніку пап та імператорів" — сухий підручник з Історії папства з повним переліком пап та їхніх діянь. Інший домініканець — Вінцентій Бове був автором енциклопедичної пращ ХІТІ ст. "Велике зерцало", цікавим елементом якої було посилання на усі компільовані гвори й виділення окремими ремарками авторських коментарів. З середовища домініканців вийшов твір тулузького Інквізитора Бернарда Гі "Квіти хронік", що також був Історією папства.

■-"—". "

Леонід Злшкільняк. Методологія історії

У ХШ-ХІУ ст. теолопчш узагальнення зникли зі сторінок Історичних творів. Це сталося внаслідок "оновлення" теологічної картини минулого мислителями ХІТ ст., церковних заборон торкатися дразливих питань віри (в тому числі з допомогою терору і репресій Інквізиції), а також появи серед авторів Історичних творів світських осіб, котрі ставили перед собою не стільки виховні, скільки практично-навчальні або розважальні цілі. "Розважальність ', як 1 в попередні часи античності, в цілому знижувала Інформативний вміст творів, натомість поширювала коло читачів. У гонитві за формою опису автори зверталися до віршованої форми.

У Франції здобула популярність "Римована хроніка" буржуа з м.Турнє ФІлша Муска, що містила 31 тисячу віршів з викладом Історії Франті до 1241 р. Пйом Гіард у віршованій" формі розповідав про діяння французьких королів (XIV ст.}. Подібні віршоваш хроніки народилися в Німеччині — "Кельнська римована хроніка" (її автор Готфрід Хагене виконав замовлення малої ради м.Кельн), "Австрійська римована хроніка" (була написана дрібним шляхтичем барона Ліх'генштейна Оггокаром зі Штірії І складалась з 83 тисяч віршів, розбитих на 650 розділів). Достовірність вміщених в них Історичних фактів була невисокою.

Після Четвертого хрестового походу (1202-1204 рр.) з'явився новий жанр історичної літератури — мемуари учасників виправи. Цей жанр був цікавий тим. що в рамках офіційної схеми змушував авторів описувати цілком "земні' справи сумнівного морального гатунку — пограбування християнського Консі антиноноля. Намаганням виправдати скандальні.тії хрестоносців присвятив свої мемуари один з керівників виправи маршал Шампані Жоффруа Віллардуен ("Історія завоювання Константинополя"), 8 яких досить докладно, але тенденційно відбив усі етапи й перипетії походу, інший характер 1 зміст мали мемуари дрібного лицаря з Пікардії Робера де Кларі "Завоювання Константинополя", який не стільки дбав про "згдадження" вини, скільки про передачу власних вражень про події.

Новим явищем в Історіографії ХШ-ХІУ ст. стала поява "лицарської хроніки', що зродилася при дворах європейських монархів. Вона припала на період занепаду лицарства, коли треба було реабілітувати його перед громадською думкою. Чимало таких хронік були створені у Франції та Фландрії, де при дворах крупних феодалів, зокрема герцопв Бургундських, згромаджу пались прихильники консервації старих порядків. Виникла "бургундська школа" в літературі й історіоі рафії. Серед авторів цієї школи відзначався Жан Лебель (1290-1370) -— канонік з Льєжа, поет ї авантюрист. На схилі життя він створив "Правдиві хроніки", подавши опис анппйсько-фрашгузьких війн, в яких лицарство обох сторін чинило "славні подвиги" в Інтересах своїх сюзеренів і... прекрасних дам. До "бургундської школи" належали також Жорж Шателен, Ангсрран де Монтрелле, Жан Лсфевр. Жан Моліпе та інші автори, котрі у своїх творах прославляли лицарський спосіб життя, високі моральні якості дворянства, війни, турніри тощо. Вони спричинили виникнення міфу "лицарської Свропи середньовіччя '.

Проте праця Лебе.тя незабаром була забута, оскільки з'явились 25 томів "Хроніки" Жана Фруассара (бл.1337-бл.14О4)'— оригінального літератора й

Розділ 2. Теологічна історія...

Історика, одного з останніх представників лицарської літератури. У своєму творі він подав загальний образ політичних І військових подій у декількох європейських країнах від Іспанії до Шотландії. З тим, щоб накреслити "правдиву" картину він баї ато подорожував, збирав найдокладнищ подробиш подій, шукаючи їх причини і наслідки у діяльності конкретних особистостей. Проте це не перешкодило йому не раз вносити "правки" і "виправлення" у текст праці, в залежності від політичних поглядів своїх монархічних покровителі в (тричі змінював свою політичну орієнтацію з профранцузької на проангтйську!).

Популярність праці Фруассара принесли блискучий літературний стиль, ерудиція ї обізнаність з багатьма подробицями придворного життя. Причини подій він шукав не у Святому Письмі, як того вимагала теологічна догматика, а у мотивах діянь видатних осіб — вірності, честі, жадобі чи хоробрості. Уже ш мотиви етичного характеру він співвідносив з моральними постулатами християнства, повертаючись до античних понять вільної волі людини. Паралелі з античною літературою не залишали сумніву й принесли Історику ітрозізшцс ТерОДОта середньовічної Європи". Однак у докладності опису й достовірності Історичної інформації Фруассар поступається багатьом своїм сучасникам.

Зміни світобачення у тшьосерєдпьовічній Європі, що відбувались під впливом зростання міжлюдських контактів, ускладнення су спільно- державної організації І виникнення нових соціальних верств, які прагнули посісти відповідне місце І здобути впливи у громаді, штовхали кращих мислителів до перегляду співвідпошеш-ія між божественим провидінням 1 свободою людської ВОЛІ. Збереження 1 "відкриття" античної традиції, що приховувалась під "плащем" теологічної риторики, неминуче провадили до спроб пересунення "тягара" Історії з неба на землю, а відповідальності за нього — з Бога на Людину. Елементи такого переносу спостеріїталися вже у літературі Х1І-ХШ ст. Бракувало рішучого кроку, який би уґрунтував нове світобачення. Цей крок, вкрай важливий І плідний для розвитку європейської цивілізації, був зроблений у час Ренесансу — Відродження представниками Гуманізму.

Перед тим як розглянути гуманістичну Історюграфіїо слід перенести погляд на Схід Свропи, де також визрівали ті елементи культур! ю-духовпоі'О життя, яке вчинило помітний вплив на формування новочасного світогляду європейців.

3.Візантійська історична думка та її впливи

Візантія уникла варварського завоювання І тому після занепаду Західної Римської імперії стала спадкоємцем і продовжувачем античних греко-римських традицій, поєднаних зі східними культурами І християнством. Грецька мова стала тим об'єднуючим засобом, який дозволив синтезувати такі на перший погляд нсспівмірні культурні явища. Візантія зберегла міцну державну владу, що дозволила централізувати управління Імперією. Візантійські міста не занепали, а процвітали завдяки торгівлі зі Сходом.

Леонід Здшкільмяк. Методологія історії

РОЗЩЛ 3. ІСТОРІОГРАФІЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО РЕНЕСАНСА: КРИТИЧНА ІСТОРІЯ (XV — XVI ст.)

1.Світоглядні підстави гуманістичної історіографії

Епоха Ренесанса (Відродження) стала одним з блискучих періодів у розвитку європейської цивілізації, який сформував підвалини новочаеного світобачення І спричинив бурхливе піднесення людського Інтелекту. Культура Відродження, що виникла в Італії в юнці XIV ст., перетворила духовний образ Європи, Найвагомішим здобутком Відродження став гуманістичний світогляд — цілісна система Ідей, яка запроваджувала якісно нове бачення світу І людини в ньому. Це стало можливим внаслідок взаємодії численних суспільних, Інтелектуальних і духовних чинників. Разом зі зміною світоглядних засад відбулися серйозні зрушення й у розумінні та трактуванні історії. Доцільно коротко зупинитися на кристалізації світоглядних підстав історіографії в епоху Ренесанса.

Відповіді на питання про причини виникнення Гуманізму сучасні дослідники часто шукати у зародженні ранніх елементів капіталізму, зокрема, у мі стах-державах Італії, що від середньовіччя провадили активну торгівлю у всіх географічних напрямах, і де найраніше виникли соціальні шари, не пов'язані з феодальними структурами. Однак швидке поширення гуманізму по багатьох європейських країнах, в тому числі далеко не нзйпередовіших, змушує, не скидаючи з рахунку соціально-економічних чинників, уважніше придивитися до культурно-духовних передумов ренесансного світогляду.

Перш за все необхідно підкреслити, що гуманізм не виник спонтанно і раптово, його елементи тривалий час співіснували, часом "програвали" у змаганнях з традиційним теологічним світобаченням. Відомий голандський історик, дослідник культури середньовіччя Й.ГойзІнга (1872-1945) образно писав: "У саді середньовічної мислі, серед густих заростей давніх посадок класицизм (антична традищя-Л.З.) пробився на світло далеко не відразу. Спочатку — цс лише формальні елементи фантазії. Нове величезне натхнення проявляється пізніше, але й тоді дух 1 форми виразу... середньовіччя зовеш не відмирають... 'Гай в самому ренесансному дусі риси Середньовіччя були вкорінені значно глибше, ніж це звичайно усвідомлюють" [145, 354-355].

Як згаданий голандський Історик, так І багато інших дослідників погоджуються з тим, що найповажнішу роль у становленні гуманізму відіграв літературно-мовний інтерес до античного спадку, який примусив по-новому "відкрити" можливість Іншого, ніж теологічне бачення світу. Власне гуманітарне знання (зшсІіа ЬиташшІз) — мова, література, поезія, мистецтво - послужило могутнім поштовхом до переосмислення вихідних положень світобачення. Ранні гуманісти бачили ключ до осягнення світу і людини у слові, через слово вони сподівалися знайти шлях до істини. Можна сказати, що гуманістичний світогляд був "розумовою" відповіддю на запити розвитку буття й думки, котрі, як ми вже зазначали в попередньому розділі, не узгоджувались з теологічною картиною.

Розділ 3. Історіографія європейського рєнєолнел...

Систематизована працями Фоми Аквшського (ХІТІ ст.) система теології майже відразу була піддана критиці теологами-містиками (И.Екгарт та ін.) і поступово змушена була змиритися з роздвоєнням Істини — визнанням Істини віри та Істини знання. У таких умовах антична традиція досвідного пізнання знаходила сприятливий грунт. У шй інтерес до політичної й економічної практики, до земних людських цінностей переважав. Антропоцентризм став структуроутворіоіочим принципом ренесансної системи культури.

На формування нового світобачення безумовно вплинули розширення контактів між народами, здійснені внаслідок географічних відкриттів, зіткнення з арабським світом. Зруйнована геоцентрична система Птолемся І засновані на ній уявлення про природу І космос були замінені геліоцентричною системою М.КопернІка, що не могло не відбитися на світогляді сучасників. Нарешті, не слід скидати з рахунку винайдення в середині XV ст. книгодрукування, яке докорінно змінило умови поширення знань й Інформації (на середину XVI ст. у Сарот вже діяло понад 250 центрів книгодрукування, котрі надрукували близько 40 тисяч назв книг!).

Італійське Відродження у своєму розвитку пройшло кілька етапів. Ранній гуманізм, коли нові віяння стали надбанням невеликої групи осіб — поетів І письменників, охоплює другу половину XIV ст. У XV ст. (кваттраченто) гуманізм перетворився у могутню культурну течію, захопивши своїми впливами більшість європейських країн. XVI ст. (Високий Ренесанс) позначене охопленням гуманістичним світоглядом усіх сфер суспільної свідомості, зародженням рашонатстично-наукових засад пізнання [15, 146-168].

Ранній гуманізм XIV ст. висунув програму побудови нової культури, зверненої до людини й проблем ії земного життя, застосувавши переважно літературно-поетичні І мовно-лінгвістичні засоби з метою "очищення" від схоластичних нашарувань! спотворень античної традиції, а також переведення погляду з об'єкгивно-божественого світу до світу внутршшьо-особиспеного. людського, емощйно-почуттєвого. Гуманісти всіляко підносили поезію, гармонію слова І думки, протиставляючи їх теологічно-схоластичній культурі, Зразками для них були античні мислителі, котрі сприймали світ через власні емошйио-моральні переживання. Власне розробка принципів нової філології, пов'язаної з критичним вивченням текстів античних рукописів, насамперед римської літератури і публіцистики — Горащя. Овішя, Вергітя. Ціцерона та Інших — послужила підставою для І уманізму.

Відродження відкрило античність як би наново. Пооіук й прочитання рукописів античних авторів захопили гуманістів. Візантійські вчені, котрі з кшця XIII ст. напливали до Італії, познайомили їх з грецькою мовою і культурою. Особливу роль у цьому відіграв приїзд 1396 р. у Флоренцію константинопольського грека Мануїла Хрисолора. який чотири роки викладав грецьку мову у Флорентійському університеті, а потім ще два роки у Павійському. Візантійш переклали латиною незнані на Заході твори Гомера. Софокла, Геродота. Фукпгда, Демосфена, Плутарха і багатьох інших, запровадивши їх до культурного обігу у латинській традиції.

Не усі складові античної культури були близькі гуманістам, які іалишалися глибоко віруючими християнами. Античні мислителі безпосередньо

"■^ ■*--<""

"їда™

Леонід Зошкількяк. Методологія і

сггоиймалн й засвоювали дійсність, є гази вони самі оулн невід'ємним елементом природи І космосу. Середньовіччя розірвало первісні зв'язки між.тюдиною й космосом, а також між тілом і духом, постулювавши дуалізм тіла Й вищого начала — Духу. Гуманісти, на відміну від середньовічних схоластів, котрі протиставляли тіло й душу на користь останньої, повернулися до гармонійного поєднання цих двох складових людської природи і, тим самим, реабілітували зміст земного ("тілесного"') життя. Тому Відродження не було простим поверненням до античності, а своєрідним синтезом античної культури із християнським світобаченням \\. 43-48].

На початку XV ст. гуманізм перетворився у потужний культурніш рух. ЯКИЙ здобув переваги у Флоренції. Мілані. Неаполі. Венеції та Інших Малійських державах. У Італії, а потім у інших країнах. Сиропи гуманіста об'єднувалися у вільні товариства, які за античною традицією називалися академіями: Римська академія Лета, Піштошвська академія Фічіко у Флоренції, Академія Альда у Венеції тощо. Поступово рух перемістився до університетів, для яких гуманісти розробили комплекс гуманітарних дисциплін — т.зв. моральних наук, серед яких на першому місці були граматика, риторика, філологія. Істрія, педагогіка, філософія. Викладання поетики, риторики і моральної філософії посіло в університетах помітне місце поряд і такими традиційними дисциплінами як теологія, прано, медицина. Гуманісти перетворилися у поний шар світської Інтелігенції, яка отримала визнання як носій високої освічечесті У Італійських містах нони виступили іі у сфері державної влади, як канцлери й секретарі, магістрати й придворні, дипломати й радники вищих урядових осіб та монархів.

Впливи гуманізму поширилися також на католицьку шлкву, яка спочатку використала гуманістичну освіченість. Реформаті значною мірою пиростала з гуманізму, з потреби узгод?кення нового погляду па людину з іеологічпою доктрчною. До гуманістів належали такі особистості як генерал одного з черпечих орденів Амброджо Траверсарі, який перекладав давньогрецькі трактати латиною. Манетті. що вивчав теологію й писав гуманістичні твори, Ніко.ю Кузанський, який став кардиналом. А майбутній папа римський Ній II — Енео Сильвю Пікколомію. знавець іаіасичних мов, писав: "Християнство — г. не шо інше, як новий, більш погшш виклад вчення про вище благо давніх, (авторів-Л.З.)". Тільки від середини XVI ст. успіхи Реформації, шо сколихнули підстави католицької церкви, викликали реакцію, яка супроводжувалася поборюванням сіюбодолюбивоі думки/

Щоб зрозуміти сенс того нового, що було внесене гуманізмом у еволюцію суспільної свідомості, слід коротко окреслити характерні риси ренесансного світобачення.

У ХУ-ХУ1 ст. продовжувала панувати картина СВІТУ, що своїм корінням сягала Арисютеяя 1 Птолсмея (геліоисіпрична система М.Копернжа у суспільній свідомості почала торувати шлях лише наприкінці XVI ст.). Згідно неї світ поділявся на "небеса" й "землю". Земля, як нерухомий центр, оточена сімома сферами, кожна з яких обертає одну планету (й місяць). За цими сферами — місцезнаходження Бога. Сучасники розходилися у думках підносно втручання творця у справи універсуму. але його провидіння не відкидалось

Розділ 3. Історіографія європейського ренєсднел...

жодним мислителем. Світ уявлявся більше моральним, юж об'єктивним, а його функціонування все ще описувалося у термінах "любові" (5, 2І9-220]. БЙЄ—ННЯ моральних понять у картину світу призводило до його поділу на сфери "високого" І "низького" (небесного 1 земного). Тож і осмислення його досягалося з допомогою т.зв. метооу відповюностей, який полягав у постуку прихованого змісту усіх речей І проявів "земного" буття, шо відповідав божествоішму провидінню. Звідси така велика поширеність магії, алхімії і, особливо, астрології.

Сутність того нового, що було внесене Ренесансом у середньовічне світобачення, полягало у визнанні природи ("земного") єдиним всеохоппюшчим гармонійним цілим, а якому знаходилась також І людина. При цьому люиїїкз. як вище створіння, наділена розумом (духом), покликана використовувати "чемне" в своїх інтересах. Відкривалася можливість пізнання оточуючого земного світу з метою віднайдення вмішеного у природі божестуеяого провидіння ("плану"). У перспективі з'являлась візія переходу до раціонального пізнання природи,

У світобачєшв гуманістів суспільство було ще позбавлене історичного виміру (саме ПОНЯТТЯ "суспільство" з'явилось лише у ХУП ст.). а його е>.жж> формою вважалася політична організація — держава. Розрізнялись її форхи за аналогією з функціональними засадами організму: кожна складова частина держави виконує відповідні функції (воїни, торгівці, селяни). Монарх зчвжди втілював вершин¹/ Ієоархізовяпої драбини політичного "організму"., яшвий зв'язок з небесним. Стан підданих виводився з Інтересів держави і. та&лм яижш, декларувалася "рівна важливість" і "справедливість" трактування (ти- -.'їммї на словах) усіх сташз суспільства.

З вищесказаного видно, шо повернення до античного світебе \тжги суспільних проблем досить спокійно "вписувалось" у рамкї: теоггоп —лоро світогляду Натомість зовсім новим, відмінним від античності, було реа«<-.чглї осмислення феномену тайни, яке склало фундаментальну рису гуманісті.якої Ідеології. Щоб зрозуміти процес формування нового підходу до зкьзяясї проблеми, доцільно дуже коротко зупинитись па особистостях, що спрнчини.іи

ЙОГО.

НочатІси Ренссанса більшість сучасних дослідників виводять ЗІд оцього ■! иайвндатніших постів в історії¹ світової культури Дайте АлІг'срі (1265-1321). Уродженець Флоренції він брав активну участь у політичних подіях свого часу, змушений був залишити рідне місто і зазнати дог вигнанця. Побувахаі ї багатьох містах [талії й зазнавши розчарувань, у вигнанні поет нагшегг, сз;й найкращий твір - поему "Божествсна комедія", у якій в алегоричній мамі мандрівки по пеклу, чистилищу 1 раїо відбив думки про сучасне йому -«.лтч. Подібні сюжети оонраіи і його попередники. Але Дайте наповнив ймго людськими пристрастями, прагненням показати, шо людина, володіючи розумом і волею, здатна стати на шлях добра і добиватися щастя на землі ~л кч небі. Люлииа не с пасивною Істотою, приреченою на очікування "божеєг?.: нош вироку", а здатна своїми помислами й ділами здобути земну славу й порятунок душі.

/

Леонід Здшкільняк. Л\єтодологія історії

Якщо Дайте вважається передвісником Відродження, то Франческо Петрарку (1304-1374) називають першою людиною Ренесанса. Родина поета походила з Флоренції, але через політичні пристрасті змушена була виїхати у французький Прованс. Молодий франческо вивчав право в університетах Моипельс і Болоньї, але покинув навчання через розчарування у юридичній практиці свого часу, котра "спотворюється безчесністю людською". Здобувши духовний стан і посаду при впливових церковних ієрархах. Петрарка здійснив подорожі по європейських країнах. Пізніше віддався літературній творчості, усамітнившись неподалік Риму. Тут кін написав або задумав усі свої головні твори. Через більшість їх пройшов образ вибранниш почуттів поета — Лаури. який надихнув його на поезію та літературну діяльність. У його творах найповніше відбилися духовш пошуки сучасників, тому протягом півстоліття Петрарка безроздільно володів їхніми умами. "Книга тсень", що містила 366 віршів, присвячених здебільшого Лаурі, продемонструвала, насамперед, висоту етично-моральних поривань самого поета, прагнення піднестися над темними сторонами своєї епохи до вершин духовної досконалості.

Дата добавления: 2015-05-23