Розділ 6. Історичнадумка першої половини XX ст. 11 страница

У XVIII ст. в Україні спостсрііався занепад освіти і науки, який був наслідком політики російського самодержавства, спрямованої на ліквідацію автономних прав українського народу. Тільки частина козацької старшини продовжувала плекати надії на відновлення Гетьманщини і давала вихід цим думкам у публіцистичних, та Історичних творах. Такі твори були просякнуті Ідеями самодержавства і. водночас, пошуками Історичних аргументів на користь самостійності українського народу. Прикладами такого плану творів

__________ Розділ 4. Історична д умка Еароко і Просвітництва...

були праш вихідців з козацької старшини Г.Полетики, П.Симоновського, В.Г.Рубана, О.І.Рії-єльмана та інших. ЦІ автори зверталися до минулого з метою довести право української шляхти на управління в Україні. Досить довільно Інтерпретовані І вїдсеиироваш факти хротк 1 літописів служили їм підставою для формування політичної концепції автономії українських земель в складі Російської Імперії. Натомість у таких працях вже не залишалось місця для провіденціалізму, який поступався місцем провідній політичній ідеї. Яскравим прикладом такого виду літератури була "Історія Русів або Малої Росії", авторство якої приписувалося Г.Кониському.

Ідеї просвітницького раціоналізму у XVIII ст. відбились також па свідомості багатьох освічених особистостей. Серед них привертає увагу постать церковного діяча, письменника Й Історика Фсофана Прокоповича (1681-1736). Він першим з вітчизняних мислителів розглянув теоретичні питання вивчення минулого [93, 42]. Крим багатьох конкретпо-ісгоричних пращ. Прокопович залишив оригінальні теоретичні роздуми — "Про поетичне мистецтво". "Про риторичне мистецтво". Спираючись на твори античних авторів, зміст історії він бачив у боротьбі освіти і науки з неуцтвом і невіглаством. За античною традицією джерела суспільних змін шукав у свідомості І психології видатних політиків, а еводкшію суспільства бачив у послідовності форм державності.

Прокопович чітко відмежовував історію від літератури. Історичне оповідання, на його думку, передбачало три достоїнства — "стислість, ясність І вірогідність", а також обов'язкову логжу- викладу. Крім того, "історик розповідає про справжню Історію, як вона відбулася; у поета або вся розповідь вигадана, або, якщо він навіть описує Істинну подію, то розповідає про неї не так, як вона відбувалася насправді, але так, як вона могла або повинна була відбуватися" (117, 401-402]. Змістовними є вказівки вченого на методи написання історії, які вимагають від дослідника дотримуватися правди, уникати емоцій при оцшш осіб, не вносити у твір легенди, перекази, здогадки, домисли. Дуже докладними є методичні вказівки стосовно опрацювання матеріалів та літератури, побудови структури твору тощо.

Поважний вплив на суспільну думку України мали життя і творчість видатного "мандрівного" філософа й письменника Григорія Сковороди (1724-1794). Вчений не залишив Історичних творів, але значення мати передусім його фідософсько-світогляди ідеї, що були співзвучні поглядам французьких просвітників. Його світобачення грунтувалося на дуалізмі, що поширювався не ТІЛЬКИ на людину, а Й на всю природу (пантеїзм)- Історію Сковорода розглядав як поступальний розвиток людського розуму, який пізнає сам себе 1 через це шзііання наближується до Істини. На цій підставі він будував теорію (закон) "еродності" —відповідності "внутрішнього" (духовного) покликання людини її •'зовнішній" (практичній) діяльності. "Сродшсть" глибоко закоріпена у традиціях і звичаях власного народу і вимагає раціонального пізнання. Відсутність "еродності" провадить до занепаду моралі й розуму, а слідом за цим й політичних підстав суспільства. Ілюструючи "закон еродності", у пращ "Діалог про давній світ" (1772) Сковорода малює картину занепаду античного суспільства, в якому поширилася "нееродна" діяльність, котра викликала гонитву за наживою, насолодами тощо. Оригінальні погляди і спосіб життя

-

Леонід зашшьняк. Методологія історії

пізнавальні можливості особистості і узагальнений лосвід людства. На його погляд історія людства представляє собою історію розвитку свободи — віл Іародкового стану до вироблення керівного принципу життєдіяльності, який випливає її спілкування особистостей, у ході якого відбувається "олюднення" людей, тобто усвідомлення того факту, що людина є метою І змістом розвитку Історії та природи.

Відповідно до виробленої методолога Кант простежує Історичний процес "навчання" людини користуватися розумом від найдавніших часів до сучасності, поділяючи йою на три "стани". На першому стані люди вчились користуватись рочумом. на другому -- використовували його для регулювання своїх відносин, на 'Третьому - - вдосконалювали під посини згідно з нагромадженим пізнавальним досвідом. Увесь цей процес, на думку Каша, означав вихід:і "царства природної причинності 1 необхідності'¹ у "царство вільного вибору" морач І свободи, яке відбиває досягнений рівень духовного розвитку,

Таким чином, хід Історії за Кантом визначався взаємодією двох начал — природно-чутгєвого І культурно-розумового, 3 їх взаємодії" виникає Історія людства, котра пряму*' до гармонізації' і поступового переважання другого над першим. Увесь Історичний шлях характеризується внутрішньою боротьбою між цими двома началами, який проявляється у чварах І розбраті, що незмінне долаються внаслідок вдосконалення тзнаватьноїдіяльності.

Ідеї кантівсько? філософії¹ Історії послужили добрим грунтом для розвитку не гількн німецької' класичної філософії в особі ії видатних представників Ф.В.Шеллшга та Г.В.Ф.Гегеля. але й всій європейської філософії з позитивізмом 1 марксизмом включно,

Філософські ІдеГ німецького Просвітництва відбилися у творчості багатьох німецьких Істориків. З огляд)' на теоретичні аспекти науки слід згадати прані видатного поета і драматурга, а водночас відомого Історика Иогяина Фридріха Шиллера (І75У-1805) - професора Історії Йенського іншерситєту Його лекція "Природа і цінність універсальної історії" (1789) нав'язувала до ідей Канта І стверджувала культурний та науковий прогрес як підстав} історичного процесу. Разом з тим. як Історнк-лрактшс Шидлср дещо ВІДМІННО трактуваи кантівську філософію історії'. Він відкидав мету прогресу у майбутньому "золотому ніш", стверджуючи, /до ціль кюрії більш прозаїчна; покачати, яким чином склалися реалії сучасної о життя — мова, право, держава. громадські Інституції тощо. Шиллер зауважив також ще один важливий момент: якщо історшс-фактояог трудиться заради збору самих "голих" фактів, то філософ-ісгорпк вивчає факти не самі по собі, а з метою "вживання" в них, переосмислення через вчасний досвід та почуття. Метод роботиосташіього г важливішім й кориснішим. ІЦнллер також запровадив до філософської історії положення про відповідальність людини перед суспільством, виявивши суперечність між цілями окремої людини і наслідками його практичної ДІЯЛЬНОСТІ

Значні впливи на розвиток європейської Історіографії у XVIII ст. мав Геттшгенський університет, в якому під впливом Просвітництва склалася Історична школа, що доклала чимало зусиль дад перетворення Історії у наукову

_____ Ро зділ 4. Історичн а д умкд Ед роко, І Просв ітництва...

університетську дисципліну.) 764 р. при університеті було засновано (сторичний інститут¹, який зайнявся науковим видзням джерел. Ініціатором його створення був професор Йоіанн Крнстоф Гаттерср (1727-1799). З ім'ям цього вченого пов'язані передусім організація І спрямування Історичних досліджень. Декілька невеликих праць цього історика мали методологічне значення у зв'язку з постановкою проблем теоретичного плану. Вчений сформулював чотири головних завдання, вирішення яких, на Його думку, повинно було перетворити Історію у самостійну науку: визначення предмету історичного вивчення, створення теорії Історичного пізнання, яка б відповідала реальним фактам, розробка метоли; дослідження І створення спеціалізованих Історичних установ.

Водночас Гаттерср спробував відповісти на поставлені питання. Історія як наука повинна розкріпи рушійні сили розвитку і приховані стосунки між причинами І наслідками. Таю відносини можна встановити тільки досліджуючи луховш і матеріальні підстави подій, географію І клімат, суспільні І політичні стосушен. торгівлю, народонаселення, вірування, науку і мистецтво. Серед мстодш дослідження кін наголошував па важливості передусім хронологічного й синхронного. Відчуваючи слекудхтивність філософських схем, вчений доклав багато зусиль до розробки І запровадження допоміжних Історичних дисциплін — дипломатики, хронології, нумізматики, генеалогії,

Визначним представником гетпшгенської школи був Август Людшіґ Шльоцср (17Л5-І809). У дусі просвітницьких ідей він писав праш з всесвітньої Історії. У центр історичного процесу ставив державу, як знаряддя здійснення прогресивної' полі гики на зразок "освіченої монархії". Однак не закривав очей на Інші сторони суспільного життя — господарство, торгівлю та ш, Вчений намагався поєднувати філософеько-історпчнш'г підхід з конкретио-ІСТОричним. Він багато працював над підготовкою і виданням Історичних творів. документів (в тому числі в Росії на запрошення Російської Академії наук), які спонукали його поважніше ставитись до Історичної конкретики.

До кінця XVIII ст. європейська Історична думка підготувала суспільну свідомість ДО сприйняття ідеї історії або. Іншими словами, принципу історизму як підстави та способу (методу) розуміння Й пояснення минулого. Філософсько-раціоналістичний підхід спричинив народження спочатку ідеї розвитку, потім ідсПірогреашного розумового розвитку І. нарешті, суспільного прогресу.

Не менше значення мало усвідомлення взаємозв'язку І вчаємозатежностІ людей у соціумі, визнання важливості різноманітних вплів їхньої соціальної діяльності. Формувалося соціологічне ставлення до вивчення й розуміння суспільства, його історичної ретроспективи. і Іроевітшішво запропонувало погляд на Історію, як на наукову дисципліну, котра мас свій об'єкт, предмет і методи вивчення. Просвітники багатьох європейських країн І пародії! доклали чималих зусиль для того, щоб створити підвалини наукової* Історії, яки здобула шині позиції у XIX ст.

■

Леонід ЗАШКІЛЬНЯК. Методологія історії

РОЗДІЛ 5. ІСТОРИЧНА ТЕОРІЯ "ВІКУ ІСТОРІЇ" (XIX СТ.): НАУКОВА ІСТОРІЯ

І.Світ Ідей романтичної історіографії

Велика Французька революція стала епохальною подією, яка суттєво вплинула на зміну не тільки політичних, соціальних й господарських стосунків на європейському континенті, але й вчинила справжній перелом у суспільній свідомості європейців, запровадивши нові світоглядні орієнтири. Політичні Ідеї лібералізму розчистили шлях для демократизації суспільства, у економічному житті спричинили поширення й утвердження капіталістичних відношень І початок "віку шдустріалізму", змусили розробляти нові ідеї світобачення.

Разом з тіаг. реакція на Французьку революцію і наступну "епоху війн" в Єврот викликали обмеження Інтелектуального вплину Просвітництва, яке до небачених висот підносило віру у суспільний прогрес, що спирається на могутній людський розум: дійсний хід подій відбігав віл "розумових" передбачень. Драматичні колізії розвіяли облудний образ настання "царства Розуму", а Історія поточилася непідвладним розумові шляхом і дала результат, на який аж ніяк не сподівалися просвітники. Ідеальні розумові конструкції минулого І майбутнього виявились "писаними по воді", Уявлення про суспільство, як про просту механічну сукупність особистостей, яких можна довільно "переробити", вдавшися до освіти, розвіялися як туман. З'ясуватося. що людина у практичній діяльності керується не лише розумом, але й певними "не;розумілими" внутрішніми мотивами, часом діс під впливом спонтанних зовнішніх подразнень.

Усе це зродило розчарування у раціоналізмі, підважило оптимістичну візпо Людини і Прогресу. Погляди Інтелектуалів звернулися до минулого насамперед з намаганням знайти відповіді на важкі питання про неспроможність "людського розуму", про причини драматичних суспільних конфліктів кінця XVIII ст. Попередні часи середньовічного станового суспільства, віддаленого від сучасників кількома поколіннями, з позицій Історичної рстроспек'іиізи видавалися "кращими", "спокійнішими". Треба було знайти відповідь на причини порушення попередньої "гармонії" і. водночас, пильніше придивитися до феномену людини, побачити — що саме, окрім розуму, спонукає її до дії.

■ Філософське осмислення минулого й сьогодення народило на початку XIX ст. такий своєрідний інтелектуально-культурішії феномен як романтизм, який охопив сфери мислення І творчості. У першій половині XIX ст. він просякнув більшість європейських ІсторюграфІіі. Романтизм був неоднорідним явищем, в цілому йому були властиві: (1) Ідеалізація минулих "спокійних" періодів історії', з яких на першому плані було середньовіччя, як час станової гармонії й ідеологічної стабільності; (2) зміщення центру ваги з особи до спільноти — "народу-нащї", яка мас свої особливі культурно-психолопчні риси, котрі проявляються у мові, традиціях, звичаях, нарешті, національній самосвідомості; (3) героїзація видатних осіб, які спроможні зрозуміти й

Розділ 5. Історичнл теорія "віку історії"...

висловити "волю" народу-нашї: (4) ірраціональний підхід до пояснення людських прагнень і дій, котрі не можна осягнути розумом, а лише чуттям, Інтуїцією; (5) увага, насамперед, до особливих і неповторних явищ у минулому; (6) відмова від універсалізму історичного процесу й надання переваги особливостям історії окремих народів і держав; (7) замша людського розуму, як підстави Історичного розвитку, колективним "національним (народним) духом", який зумовлює специфіку суспільної свідомосіі й визначає еволюцію народів І країн.

Романтизм сприйняв кіл Просвітництва І розвинув Ідею історизму, як принципу змінності історичних епох, кожна з яких формує відповідну свідомість й суспільні порядки. Романтики, однак, акцентували увагу на духовному житті людей кожної конкретної епохи й народу. Вони твердили, що внвчити та зрозуміти епоху можна з допомогою "вживання", "вчування" у свідомість (психологію) її представників і такс пізнання дозволить пояснити усі Інші прояви суспільного життя.

Загалом, торжество історизму у XIX ст. спричинило зростання суспільної значущості історії та впливу історичної думки, яка швидко інституашзуналася та онаучнювалася. Відзначаючи зміни, які висунули історію у число провідних гуманітарних наук, французький історик О.Тьєрр! писав: "Саме Історія накладе свій відбиток па XIX ст.... Вона дасть йому Ім'я, так само як філософія дала своє ім'я XVIII століттю" \55. 110]. Історія стала професійною діяльністю, наукою, яка відокремилася від літератури. У європейських країнах масово виникали Історичні кафедри в університетах, спеціалізовані дослідницькі Історичні установи, товариства, часописи, музеї, архіви. Виходили друком фундаментальні документальні публікації, як от у Німеччині багатотомні "Пам'ятки історії Німеччини" (від 1826 р.), "Невидані документи з історії Франції" (понад 400 томів) І т.д. Інтерес до минулого підніс науковий престиж історії— праці істориків швидко зникали з полиць книгарень, лекції збирали багатолюдні аудиторії, Історична белетристика (тнори В.Скотта, В. 1 гаго. О.Бадьзака, О.Дюма та ш.) заполонила уми широких кіл громадськості. Справді. XIX ст. стало не тільки "висом пару І машин", але й "віком історії".

Світоглядні засади романтизму були підготовлені розвитком філософської думки кінця XVIII — початку XIX ст.. коїра осмислювала ідеї Просвітництва з дещо відмінних позицій. Фактично, перші контури нового бачення минулого були накреслені у праці видатного німецького філософа Йоганна-Го гфрида Гердсра (1744-1803). Як учень Ї.Канта, Гердер добре засвоїв його пізнавальний метод, але збагатив його натурфілософськими здобутками французьких просвітників й отримав у підсумку оригінальну концепцію історичного процесу, котру можна зарахувати як до філософської історії, так і до нового типу філософування, який доречно назвати Історіософією, оскільки Історія та історичний метод тут переважали над загальнофілософськими питаннями.

Свої роздуми Гердер виклав у фундаментальній праці "Ідеї до філософії Історії людства", яка почала виходити окремими частинами від 1784 р.. однак так І не була завершена. Вона була спробою написати загальну історію

леоі пд Злшкільняк. Методологія історії

розвитку світу, яка б органічно поєднувала природу і людину. Вчений прийшов до висновку, шо Історія демонструє; закономірний, причинно зумовлений поступ природи І людства. -Як у природі, так пізніше й у людському суспільстві спостерігається процес переходу від нижчих до більш високих їладій еволюції. Мислителі, не сприймас телеологічного погляду па розвиток, вважаючи марним замислюватись над питанням "для чого?" і пропонуючи замінити його на "чому?". Для відповіді на останнє питання слід застосувати не тільки філософський метод, але методи емпіричний, аналізу конкретних фактів. "Шлях метафізичних роздумів г коротшим.- зауважує литор,- але якщо воші відокремлені від досвіду, від аналогії \ природі, то не ■-- плавання по повітрю, без опори. І воно рідко приводить до мети' [26. 10].

Визначивши пізнавальний мегод. Гердер постулює ідею прогресу, яка полягає у зародженні, зміцненні І розквіті гуманізм) — реалізації творчих потенцій людини та людської спільноти, історія є природним продуктом людських здібностей, яга залежать від умов, місця і час;¹. І ця залежність с головним законом історії.

ІсюрІя людства представляє собою єдиний ланцюг розвитку І збагачення знань, насамперед культурних здобутків, яи й уможливлюють прогрес. Культура є підсумком і. водночас, рушієм історії, вона складає її квінтесенцію. У поняття культури Гердер включає усе, що пов'язано т, людською діяльністю ■--- матеріальне життя, звичаї, пращі, релігію тощо. Культура чумоіпсна географічним середовищем, обставинами часу І місця, але назагая усе людство черпає зі скарбниці спільних досягнень і неухильно просівається до самопізнання й розкриття своїх, необмежених можливостей. "Усяка річ. якщо тільки вона пе неживе знаряддя, вміщує свою ціль в самій' собі".- закліочас вчений. Окремий розділ праці він промовисто називає "Гуманність ■-- мста людської природи І заради ЇЇ досягнення віддав Бог долю людства у руки самих людей".

Дотримуючися просвітницької ідеї едності людства. Гердер першим поставив питання про різноманітність цієї єдності — культурну І етнічну відмінність різних народів, кожен з яких вносить свою частку у світову культуру. Кожний народ формує особливу культуру, що виплітає з ного психолоі ії, а ця - - з географічних І звичаєвих моментів. Такий погляд розбігався з просвітницьким розумінням універсальної людини І спонукав до розгляду причин відмінностей між народами й культурами. Сам Гердер достатньої уваги цьому питанню не присвятив. Цс зробили наступники.

Майже відразу після появи книги Гердера навколо неї закипіли пристрасті. Одним з перших з й" критикою виступив його вчитель — і.Кант, якиїі звинуватив свого учня у "легковажному" протягуванні "емтрії". котра "псує людські голови". Гердер не залишився у боргу. 1 відносини учителя й учня набули характеру, далекого від науковості. Напевно такі відносини не повинні дивувати, оскільки учень зробив крок "вбік" від учителя.

Ще одним учнем Канта, який наважився "підправити" вчителя, був Йоганн ГотлІб Фіхте (1762-1814) — професор філософії Берлінського університет;-, походженням з ремісничого середовища. Лейтмотивом творчості Фіхте була Ідея національної єдності Німеччини. У 1 806 р. він оприлюднив свої

Розділ 5. Історична теорія "віку історії"...

університетські лекції під назвою "Характерні риси нинішнього віку", у яких пе погодився зі своїм учителем щодо оцінки теперішнього, як проміжного етапу до майбутнього "золотого віїсу". Фіхте. повторюючи свого співвітчизника Шиллера. вважав необхідним вивчення минулого лише для кращого розуміння сучасного стану. Те нове, шо вніс Фіхте у філософію історії, полягало у перенесенні.топкії утворення понять на суспільне життя. Кожне поняття, на його думку, мас логічну структуру, що складається з трьох фаз: тези, антитези й синтези. Поняття спочатку втілюється в чистій (абстрактній) формі, а вже потім породжує свою протилежність і реалізується між самим собою та цією протилежністю, утворюючи антитезу, яка, у свого черг;¹, заперечує попередню протилежність, творячи синтезу. Оскільки кінцевою метою будь-якого суспільства є свобода, то перенесена на суспільство логіка творення понять означала, що на кожному з етапів розвитку суспільства свобода, щоб піднестися на вищій рівень, повинна викликати свою протилежність.

У прикладанні до Історії логіка Фі\ге вимагала розгляду прогресу через виникнення І подолання еуперечносгей, яке здійснюється н процесі пізнання. Тоді виходило, шо історія є продуктом самодіяльності, передусім пізнавальної, усього людсіва. Ідеальний рух понять, шо має місце у людському розумі при зіткненні з дійсністю, перетворювався у.■юпку Історії. Раціоналістичний характер конструювання історії залишався без змін.

Ідеї Фіхте систематизував І розвинув його учень Фридрі* Вільгельм Щеллінг (1775-1854). Цей талановитий мислитель у систему свого вчителя запровадив ідею Абсолют}', що пронизує усе Існуюче 1 виявляється у двох площинах — природі та Історії. Остання складається з думок і дій різних розумів, кожен з яких є втіленням Лб'еитюту. оскільки містить у собі подвійне знання — знання про зовнішні речі І про самого себе. Хід історії є самоусвідомленням Духу, який спочатку творить світ речей, потім реалізується у розумі, котрий у Історичному розвиткові "зближується" з Абсолютом.

Логічне завершення ідеї Фіхте й ІНеялшга знайшли у творчості видатного німецького філософа Георга Вільгельма Фридріха і'егеля (1770-1831). Цей мислитель зробив спробу представити весь природний і людський Історичний розвиток у вигляді процесу — безперервного, взаємопов'язаного І Суперечливого руху, об'єднаного Ідеєю Абсолютного Духу (Бога). Підставою для нього послужила логіка понятійного мислення, котру він переніс па абсолютний розум. Саме останній череі діалектик} розвитку проявляє себе в історії природи та Історії людства, прагнучи самототожносп через самопізнання. Релігія й філософія мають перед собою один кінцевий об'скі -Абсолют і іого Духа, якого релігія осягає у формі уявлень, а фшософІя — через систем}' понять. Абсолютний Розум г у Гсгсля абсолютною тотожністю Ідеального і реального, об'єктивного і суб'єктивного. За таких умов Бої- є буттям, тотожнім мисленню, і мисленням, тотожнім буттю, або мисленням, що осягає своє власне буття.

Від найабетрактншшх каїегорій буття 1 небуття Гегель розпочав будувати власні' філософську систему, яка у підсумку є розкриттям логіки 1 послідовності саморозвитку та самопізнання Абсолютного Розуму, який проходить стадії Ідеї — Духу — Абсолюту. Відповідно й свою систему

Леонід ЗАШКШЬНЯК. Методологій історТТ

його частини наділені мисленням та почуттями І тому суспільство є дискретним цілим, всі елементи якого менш- більш вільга І розсіяні. Проте, суспільство, як і всі Інші системи, підлягає дії закону еволюті — Інтеграції і диференціації, в ході яких зростає¹ роль регулюючого елементу — держави. Змістом його еволюції є прогрес, постійне поліпшення умов життя (хоча згодом вчений визнав також можливість суспільного регресу), котре у підсумку повинно призвести до "Ідеального" стану.

Найбільш складним завданням для Спенсера було розмежування соціології га історії. Остання толі користувалася високим престижем і впливами. Тому вчений вважав соціологію 'справжньою" історичного наукою, а традиційну історію зараховував ло описово-розповідних дисциплін. Спепсср критикував сучасних йому традиційних Істориків за волюнтаризм І біографіям, нездатність зрозуміти залежність людської діяльності від рівня культури даного суспільства, яка. в свою чергу, зумовлена економічним і технічним розпитком, що створює підстави для практичної реалізації люцських здібностей [57. 44-50].

Назагал Спенсер наполягав на систємно-сошолончному дослідженні Історії людства, в якому слід вивчати структурні елементи соціальної системи — соціальні Інститути: саме останні є предметом зацікавлення як історії, так 1 соціології. Учений прислужився серйозному прогресу соціології, формуванню впливового у XX от. структурно-функціонального методу. Проте, ііознтивістсько-натуралістичний підхід англійського вченого принижував роль людини у соціумі й переоцінював дію природних закономірностей.

Доктрина Спенсера дала поштовх створенню ряду спекулятивних соціологічних теорій, як от соціального дарвінізму, раеово-антрополопчної школи тощо. Вплив позитивістського натуралізму на Історії відбився слабше І виявився згодом, у XX ст., у застосуванні методу системно-структурного дослідження соціальних інститутів.

Позитивізм привернув увагу дослідників до впливу на соціальні процеси різних чинників — природного середовища, господарства, духовно-гісихолопчних явищ тощо, У англійській і європейській історіографі я х середини й другої полонини XIX ст. значної популярності набула праця Генрі То.маса Бокля (1821-1862) 2-томна "Історія цивілізації в Англії" (1857-1861), яка була частиною задуманої автором багатотомної "Історії світової цивілізації", що залишилася нереалізованою у зв'язку із смертю автора.

Вчений дотримувався позитивістських поглядів па завдання І метод історичного дослідження, закликав звільнити Історію від "порожніх базік, котрі стоять на кожному куп І засмічують рух нашої національної літератури". Був переконаний, що наукове пізнання можливе тільки методами природничих наук. Серед них він виокремлював експериментальний, типологічний, порівняльний, статистичний. Слідуючи за Контом, Бокль ототожнював суспільний прогрес з нагромадженням наукових знань, котрі дозволяють людству постійно вдосконалювати суспільну організацію. Прогрес с природно-закономірпим І зумовлений на перших стадіях розвитку природно-географічними 1 матеріальними обставинами (що дало підстави соціологам зараховувати його до "географічної школи" у соціології). Проте, на

Дата добавления: 2015-05-23