Розділ 6. Історичнадумка першої половини XX ст. 7 страница

Поетична творчість склала значну, але далеко не єдину сторінку його життя. Написані ним численні трактати, Історичні твори І листи створили підстави моральної філософії, яка вчинила велетенський вплив на сучасників. Петрарка вважав свій вік зіпсованим, оскільки зникали мудрість й доброчинність. Він шукав пристанища в часах античності. Писав, що з великим бажанням вивчав давнину, намагався забути свій час, "постійно прагнув жити душею б Інших віках" [1, 97-98]. Заняття античністю забирали значну частку його часу. Поетові вдалось розшукати декілька цінних рукописів ЦІцерона, Квштшіана та інших римських авторів, зібрати цінну бібліотеку античних мислителів. Але Петрарка не просто збирав рукописи, вш усвідомив потребу критичної роботи з текстами, котра дозволила йому прийти до ствердження значення античної філософи у моральному вдосконаленні людини.

Ознайомлення І критичне вивчення античної філософії спонукало Псграрку до проголошення одної з кардинальних Ідей Гуманізму — потреби пізнання самої Людини, передусім її духовного світу. Завдяки розуму, духовному чиннику Людина є "найдивнїпшм твором Господа, з усього створеного ним на землі". Таке високе уявлення про людину, як вершину божественого творіння, наділену духовністю, лягло у підстави Гуманізму. І тут освіченість, моральне вдосконалення, заняття науками, мистецтвом підносили Людину до вершин духовності.

У Петрарки і його товариша та однодумця Бокаччо знайшлося багато послідовників, які розвинули і конкретизували висловлені ним Ідеї. Провідним центром гуманізму в другій половиш XIV ст. стала Флоренція, де виступила ціла плеяда гуманістів, тісно зв'язаних між собою. Одним з найяскравіших представників гуманізму у Флоренції був Колюччо Салютаті (1331-1406) — один з перших гуманістів, який протягом тривалого періоду очолював уряд Флорентійської республіки, сприяв поширенню гуманістичних ідей у місті й Італії. Салютаті вважався главою Італійських гуманістів, утримував зв'язки з однодумцями в Інших куточках Італії та Європи.

Розділ 3. Історіографія європейського рєнеслнел...

Займаючи високі урядові посади, Салютаті розвивав ідеї успадкування Флоренцією місії давнього Риму у об'єднанні Італійських земель І збереженні античної культури. Вчений не надавав вирішального значення формі політичного правління, а наголошував на змісті стосунків у державі, котрі повинні грунтуватися на принципі законності. Відповідальність за наслідки державного правління він переносив на конкретну особу (канцлера, монарха), яка повинна володіти насамперед високими морально-етичними якостями І мати освіту, що є необхідною підставою для справедливого керівництва.

Державні обов'язки штовхали Салютаті до роздумів над долею та обставинами життя людини у суспільстві. У трактаті "Про рок. долю І випадок" вчений стверджував, що воля робить людину у певних рамках вільною, і дуже важливо на які справи — добрі чи злі — вона спрямовує свою волю. Щоб розібратися в цьому, людина повинна мати знання, розуміти скоє становите серед Інших людей, намагатися чинити добро, а не приносити страждання. Мотив служіння людям, суспільству червоною ниткою проходить через більшість творів Салютаті.

Не менший вплив на становлення гуманізму мав учень Салютаті — Леопардо Брута Арстіно (1374-1444), який теж очолював уряд Флоренції, написав численні^ твори політичного, літературного, філософського, історичного плану. Його пращ зміцнили позиції гуманізму, внесли нові важливі Ідеї. Бруш обгрунтував нову концепцію людини та й" роль у суспільстві, яка полягала у діяльності на благо держави. Він розробив основи науки "моральної філософії", котра повинна була стати підставою виховання нових поколінь громадян — патріотів і гуманістів. У праці "Вступ до науки про мораль" вчений виклав власне розуміння вищого блага та Інших категорій моральної філософії. Він вказав на мету людського життя, котра відбиває природне прагнення до досконалості й доброчинності, підкреслив, що досягнення життєвої мети спирається не тільки на моральне самовиховання,-але й на інтелектуальні чинники, яю повинні бути засвоєні освіченою особою — досвід, знання, розуміння, мудрість, мистецтво [131. 64-67]. Поважне значення мали Історичні праці вченого, про що йтиметься далі.

Серед багатьох Італійських гуманістів, що розвинули світоглядні ідеї Відродження, слід згадати ще ряд видатних мислителів. Блискучий вчений І педагог Лоренцо Валла (1407-1457) здобув славу ще за молодих років, ставши у 23-рІчному віщ професором Павійського університету й надалі '.аймав високі посади при королівських дворах І папській курії. У широко знаній праш "Про Істине й хибне благо" вчений виступив гострим критиком аскетичної мориш, прихильником епікурейської етики. Визнаючи дуалізм людськоГ природу) ("тіло" й "душа"), Валла на підміну від християнської догматики пропагував їхню гармонію, яка знаходить найвищий вираз у насолодженні. У численних працях вчений полемізував з церковними теологами, формував свою філософську систему, котра синтезувала християнство і видозміненою філософією Ьпікура. Вищим благом І метою людського життя проголошувалося досягнення земного щастя, яке полягає у насолодженні тіла й душі, у досягненні радості буття для себе й оточуючих. По-новому вирішував Взяла й проблему співвідношення свІїської кульїури і хрисіимнської віри. Він бачив у них дві

Леонід Злшкільняк. Л\єгодологія Історії

від 4І2 р. до 1440 р. Загальна оцінка всього періоду була запозичена Бьондо з теологічної доктрини — "покарання" за гріхи людські. "Середні віки" він розглядав як період "поховання" античної культури й думки, закликав збирати та зберігати Історичні пам'ятки.

Найбільше уваги Бьондо приділив відбору й критичному аналізові хронік та Інших історичних творів, з яких намагався виокремити достовірну інформацію. Подав загальні принципи критики джерел, котрі з сучасного погляду представляються дуже простими й примітивними. Зокрема, підкреслював необхідність правдоподібності Т реальності вміщених у джерелах подій, віддавав перевагу чим джерелам, котрі були найбільш близькими до описуваних подій, а значить й більш "правдивими" І т. д. Ллє вже сама постановка таких питань була свідченням уваги до методики Історичного пізнання.

Метод Бьондо продовжнії його учень Помпоній Лето (1428- Е498), який теж служив у папській курії. У Римі він утворив Академію, що отримала його ім'я і де збирались відомі вчені. За прикладом свого вчителя працював над Історією Риму І його Імператорів (праці "Пам'ятки м.Рим", "Цезарі"}. Продовжуючи традиції Бьондо, Лето критично ставився до джерел, викривав середньовічні спотворення у хроніках І церковній літературі, проводив ідею "повернення" до раннього християнства і очищення його від пізніших нашарувань. Високо оцінював Історію, яка навчає віднаходити правдивий образ людей і подій. "Історія діє на дух так само благодатно, як землеробство на тіло. — писав Лето. — Вона — лік, що рятує тіло від смерті, вона ■— образ життя" [15, 264-265].

Високого рівня досягла ренесансна Історіографія у творчості вже згадуваного Лоренцо Валли. Завдяки неабиякій особистій сміливості Валла як ніхто інший високо підніс принципи наукової критики, насамперед філологічної, будучи блискучим знавцем латини. Одним з перших Взяла звернув увагу на Історичний характер усіх знань, трактуючи її у неошіатоиІвському дусі. "Усі знання, — зазначав він. — уся культура випливають з Історичного розуму". Тому історію він ставив вище поезії, філософії та Інших наук, оскільки вона засновувалась на "буквальній Істині" (емпіричному знанні). У нього проявлявся т.зв. "лінгвістичний номіналізм", своєрідна теорія пізнання, яка вимагала за кожним словом бачити реальну річ (хоча першоосновою вважалося слово, а не предмет). Улюбленим афоризмом Валли був:"Якщо іменник не означає речі, не запитуй, що він означає". За таких умов вчений, досліджуючи словесні конструкції, неминуче переносив погляд й на світ реальних предметів. Пізнавальні концепти Італійського вченого виходили за рамки традиційного ренесансного світогляду, який в кращому разі апелював до античності. Валла приходить до висновку, що текст. писаний особою у певних Історичних обставинах, несе відбиток тих обставин. Цей висновок торував шлях до пізнішого принципу історизму. Дослідження мови наштовхувало на думку про змінність умов життя в різні епохи. Такий пі л* і:І дозволив Ва.тлі дати блискучі зразки філологічної критики, зокрема щодо деяких важливих історичних документів.

Розділ 3. Історіографія європейського ренєслнеа...

У 1440 р. Валла написав трактат "Роздуми про шдложшеть так званої Дарчої грамоти Константина". З допомогою переконливих суджень 1 філологічної критики вчений зумів довести фальсифікат т.зв. грамоти Константина (IV сі'.), котра нібито передавала усю західну частину Священої Римської Імперії під владу римських пап (згідно грамоти Імператор здійснив цей акт після чудового зцілення від прокази, здійсненого папою Сильвестром). Піддавши гострій критиці зміст грамоти, вчений знайшов у ній масу невідповідностей 1 вигадок, котрі не узгоджувались з реаліями IV ст., а були придумаю у тзтшІ часи.

Антипапське спрямування твору Валли не викликало жодних сумнівів; автор відкидав претензії пап на світську владу, залишаючи за церквою лише духовну. За цей твір вчений був засуджений інквізицією до спалення на вогнищі, але пізніше, щоб не надавати розголосу справі, її було припинено, а автора — призначено апостольським секретарем, аби тримати під постійним контролем. На замовлення папської курії Валла перекладав на латинь Фукшда і Геродота. Його пращ відіграли велику роль у поширенні Реформації у XVI ст.. коли вони були опубліковані І поширені його учнем Еразмом Роттердамським.

У XVI ст. політична дійсність Європи стала більш різноманітною І строкатою — утвердження національних держав, зміцнення абсолютистських порядків, боротьба династій за гегемонію, нарешті Реформація І Контрреформація визначали Ідейне обличчя цього драматичного століття, якому політика І ноттикування у широкому розуміїгш цих термінів надали особливий вираз. У таких умовах Історія та Історична література набули поважного значення в обгрунтуванні насамперед політичних претензій -династичних, церковно-релігійних, станово-групових та Інших. Не випадковим було й переміщення Інтересу гуманістів від мовно-стичних проблем у Історично-політичну сферу. Нова "політична" школа ще більшою мірою звернула погляди у минуле з метою "витягнути" практично корисний досвід політичної діяльності. Найповніше відбили вказані Ідейні зміни італійські вчені Нжко.то МакіавеллІ і Франческо Гвіччаршш.

Нікколо МакіавеллІ (1469-1527) тривалий час був дипломатом Флорентійської республіки І канцлером ії уряду. Після повернення до влади клану Медичі він пішов у відставку і зайнявся переважно літературною діяльністю. У низці творів ("Монарх", "Роздуми з приводу перших десяти книг ТІта Лівія". "Історія Флоренції" та ін.) мислитель тддав аналізу минулий І сучасний йому досвід політичної діяльності, зробив висновки про її властивості. Історія служила йому тим тлом 1 матеріалом, з якого виростали узагальнені міркування про політику в щлому. Як прагматик у Історії він високо цінував минулий досвід 1 пропагував його роль у підготовці державних мужів. Ьудучи прихильником республіки. МакіавеллІ тим не менше виступав за сильну абсолютистську владу, котра, на його думк>, могла тіл йти в житія гуманістичні Ідеали справедливого правління.

Вивчення Історичного матеріалу дозволило гуманісту зробити важливі спостереження стосовно минулого, яке створює можливості передбачати майбутнє через призму діяльності освічених правителів, збагачених політичним досвідом своїх попередників. "Той, хто уважно розглядає минулі події, — писав

-" -2~-:■ ■

Леонід Злишльияк. Методологія історії

він, — здатний,., передбачати майбутнє І застосовувати ті засоби, якими вже користувались у минулому". Керівництво державою вимагає історичного досвіду, а слабкість багатьох правителів виникає з незнання історії.

У Маюавсллі хід Історії залежить від видатних особистостей -■ політиків. Людська природа завжди залишається незмінною: у всі часи дії людей визначались двома почуттями — бажанням і страхом. У бажаннях людина є невгамовною, а страх виникає з боязш втратити набуте. Внаслідок цього з'являються ворожнеча, боротьба І війни. Людина перебуває у постійній боротьбі з Іншими. У кожній державі Існує протилежність Інтересів народу ї аристократії, боротьба між якими є законом Історії. Історія рухається по замкненому колу, попередні ситуації постійно повторюються, приводним у наслідку до піднесень ] занепадів, котрі відбиваються у конкретних політичних формах. Зміни форм правління проходять весь час один 1 той же цикл: монархія переростає в республіку, та — в олігархію, остання — в демократію,, шо змінюється тиранією чи анархією, теля чого цикл повторюється. Вчений будує абстрактну схему (концепцію), котра повинна представити зміну політичних форм як зміст всього історичного розвитку. За щєю схемою він намагається побудувати історію Флоренції.

Вісім книг "Історії Флоренції" були Ілюстрацією його історичного методу. Спираючись на хроніки, праш гуманістів, доступні йому політичні документи, Маюавсллі підбирав фактичний матеріал, який би підтверджував запропоновану схему Історії, не дуже дбаючи про те, щоб його опис був всебічним ї об'єктивним. Такий "вибірковий" метод дозволяв вченому сформулювати шлком нону думку: між явищами внутрішньої і зовнішньої політикя держави, між станом країни та ії дипломатією Існує тісний зв'язок. Щоб зрозуміти суспільні явища, слід встановиш їх причини, а для їх з'ясування потрібно логічно розташувати факти у струнку схему, яка приведе до бажаного висновку так само, як причини дадуть у підсумку наслідок. Вчений у підсумку списує Історію політичної боротьби, що грунтується на протистоянні партій І станів.

Прагнення до узагальнень було особливою рисою творчості Макіавеллі^ яка відрізняла його від Інших гуманістів. При цьому він не зупинявся! перед фальсифікаціями, притягненням малодостовірних фактів. Так. у праці "Життєпис Каструччіо Кастракані з Лукзси" гуманіст подав Ідеальний образ іирана і вождя гіббслІїїів Лукки, образ, який був далеким від реальності, але відповідав авторським уявленням про "освіченого" політика.

Вплив сміліших творів Маюавеллі (усі його твори інквізицією були "Індексовані" -■- заборонені, а їх автор вже теля см^пї у 1559 р. був символічно спалений па вогнищі!) був величезним, особливо у ХУІ-ХУП ст. Не випадково французький політик кардинал Рішельє у XVII ст. визнавав, що багато чим зобов'язаний творам Маюавеллі, а термін "макіавеллізм" і нині залишається синонімом продуманої підступної політики, заснованої на врахуванні людських слабощіл.. ^с

Молодший сучасник Маюавеллі і перший його критик Франческо Івіччардіні (1483-1540) теж належав до провідних політиків Флоренції, але дотримувався дещо відмінних поглядів на Історію І політику. У творах "Роздуми

Розділі. Історіографія європейського рєнєслнел*..

з приводу роздумів МакІавеллд" 1 "Спогади" він висміяв намагання Макіавеллі встановлювати "історичні закони" і пропагувати Ідеї "мудрої" політики. Свої погляди па історію І політику він виклав у праці "Історія Італії", написаній на схилі літ,

ГвІччардінІ був більш обережний у поводженні з історичним матеріалом, критично використовував державні документи, описував політичні події в Італії з точки зору зіткнення Інтересів станових груп і окремих осіб. Проте у методологічному плані вчений дотримувався подібних до Макіавеллі поглядів па Історію. У нього Історія є твором видатних ітолітиюв-правитслїв, котрі керуються майже виключно корисливими Інтересами, честолюбством, амбіціями. А результат політичної діяльності визначається випадком, "фортуною".

Більш прискіпливе ставлення до джерел І фактів дозволило ГвІччардІні виявити прихоїіані важелі тогочасної політики. Вчений звернув увагу на економічні І фінансові питання, які зумовлюють людські Інтереси, намагався звести матеріальні прагнення на реалістичний грунт. Мова і стиль його творіі не відзначались манІрнїстю,а тяжіли до науковості й докладності (у той час був поширений анекдот про те, шо одному Із злочинців- як покарання запропонували на вибір — піти па галери або перечитати усі твори ГвіччардІиі; вибравши друге покарання, злочинець, ледве дочитавши до половини, попросився на галери!).

Італійська історіографія XVI ст. багата історичними творами різного жанру. Серед них зустрічались і "методологічні", котрі навчали "ремеслу" Історика. У 1569 р. один з італійських гуманістів Антоню- Віпперапо опублікував "Книги про писання Істрії". Він слідував античним "риторичним" зразкам, вважаючи Історію "розумною І прикрашеною розповіддю про минуле". Подібні погляди розвивали й Інші автори.

Окремої згадки заслуговують праш Фраическо. Паїрщі (1529-1597) — автора "Десяти діалогів про історію" (1560). На відміну від більшості сучасників Патрщі вважав історію окремою наукою, яка прагне до докладного І правдивого відтворення минулого. Ставлячи й поряд з філософією, вчений бачив завдання Історії у пошуку Істини, істинного знання. Призначення таких знань не зумовлене етичними чи виховними моментами, а повинне привести до пізнання вищих ідей. Філософія пізнає основи всього сущого, а Історія — факти дійсності. ЦІ факти є надзвичайно різноманітні, вони відбивають пог.тяд на дійсність — політичну, станову, предметну. Минулі людські діяння залишаються на папері, камені, присутні в усіх витворах людській, рук, яю скеровані розумом і почуттями. Сучасний політик в сутності пише історію майбутнього. І ця історія весь час повторюється, тому й може бути передбаченою.

Патрщі накреслив оригінальну схему всесвітньої Історії, яка-поділяється на декілька тривалих періодів-циклів, кожен з яких складається з двох фаз — зростання І занепаду-. Це історія природи. Щодо людства,.то Патріиі виокремлює три сфери людської діяльності: Історію думки, Історію слова. Історію дії. Він першим звернув увагу на те, що політика (дія) не вичерпує людських справ, Існує також Історія культури в широкому розумінні слова.

<

Леонід Зашкільняк. Лієтодологія Історії

Проте пог.тяяи ПатрІш були непослІдоішими, він часто вступав у суперечність з самим собою, повертаючись до засад "риториюв".

Оригінальні погляди на історію розвивав Томмазо Кампанелла (1568-1639). Він вважав, що історія с складовою частиною філософії й повинна формувати судження про поведінку людини в минулому. При цьому слід спиратись на "відчуття" Інших людей, не забуваючи про їх критичну перевірку-У Кампанелли історія поділена на три частини: божествену, природну і людську, остання І є політикою, але вона не вичерпує всій історії, котра повинна бути універсальною І поєднувати всі "іри складові.

Італійський гуманізм І його ідеї у ХУ-ХУ1 ст. потиратись по усіх країнах Західної 1 Центральної Європи, знайшовши там своєрідне переломлення. Італія перетворилась тоді у центр культурного життя Європи, сюди приїжджали усі, хто цікавився науками І мистецтвом. Гуманізм дав поштовх Реформації, але їхні шляхи розійшлися, спричинивши поділ "сфер впливу" на духовку і пізнавально-емпіричну, який більш виразно проявився вже у XVII ст. Реформація, внісши розбіжності у церковно-рєлІпйне життя, викликала глибокі Ідейні 1 політичні катаклташ на континенті, наслідком яких було посилення скептицизму і песимізму у суспільній свідомості, а також світобаченні.

Італійський гуманізм знайшов своєрідне переломлення у Німеччині, де вчеш теж виступили проти теологічної схоластики І догматизму. ЦІ виступи однак не були такими сміливими І гострими, а з початком Реформації вони влилися у церковний рух. віддавши сили боротьбі на боці протестантизму або католицизму. Історичні пращ служили зброєю І аргументом у ідейно-реяшйнш боротьбі. При цьому поважне місце у творчості вчених відводилось обгрунтуванню "германської" Ідеї. Теологічна Історія залишалась наріжним каменем історичних праць, в той час як гуманізм виконував швидше декор ативну роль.

Реформація поступово розійшлась з гуманізмом, оскільки перша апелювала до віри, а другий — до розуму. Реформація не висунула видатних істориків. 1 Лютер, і його помічник Філш Мелангтон здійснили заходи, котрі поліпшили рівень освіти в університетах, спрямували зусилля вчених-теологш на збереження Історичних пам'яток І літератури, обмеживши гуманістичний раціоналізм консервативною схоластикою. Надалі Контрреформація закріпила позиції за теологічною Історією.

Лютер висловлював погляд, що Історію треба писати згідно з релігійним духом, аби причинитися до боротьби проти папства. Його думки розвивав Мелангтон, зобов'язуючи своїх учнів студіювати Історичні твори. Реформація дала багатьох Істориків, котрі внесли свою лепту у Ідеологічні спори.

НайорипнальнІшим твором протестантської думки було 13-томие видання "Церковна Історія окремих століть" (1559-1574), котре в кожному томі подавало опис історії церкви від народження Христа до кінця ХШ ст. Цей твір впровадив до історіографії певні Інновації. Передусім він був підсумком колективних зусиль, при чому підготовка провадилась з "розподілом праці": одна група осіб ("студенти") збирала і комплектувала матеріали по бібліотеках

Розділ 3. Історіографія європейського рєнєсансд...

монастирів і капітулів різних країн, друга група ("архітектори") піддавали аналізу зібрані документи 1 класифікували їх хронологічно, третя група на чот з Ігпрієм Флаціусом робила остаточну редакцію тексту. Наслідком цього була поява у "Церковній Історії..." певного схематизму; кожний том мав відповідну структуру, яка розпочиналась з питань теології, а дат містила опис діянь. Всупереч ренесансному секуляризму твір нерозривно поєднував Історію з тсолопсю. Світські Історики звинувачувались авторами у нездатності зрозуміти дійсний сенс священої історії, а їхні Історичні твори вважалися такими, що позбавлені дійсного сенсу.

Католицька церква не залишалась у боргу стосовно критики протестантів. У відповідь на "Церковну Історію..." папські теологи під проводом Карла Бароніуса і Рейиальда підготували 12-томну працю "Церковні аннали від народження Христа до року 1198". Полемічна спрямованість передбачала попередній відбір матеріалу, який би уможливив відповідь на постулати протестантів, зокрема стосовно незмінності засад церкви від її заснування, примату папи над єпископами та щ. Праця цікава тим, що К.БаронІус чітко визначив методологічні засади писання церковної історії, котра повинна спиратися на ватикансью архіви І бібліотеку, суворо слідувати джерельним фактам. Він брав під захист церкву, твердячи, що фальсифіковані документи, які масово викривалися гуманістами й протестантами, підроблялися поза її межами 1 церква не може нести за них вІдповідапьність £172. 38-40].

Іншими шляхами адаптувався гуманізм у Франції. Його поширенню у шй країні сприяли завойовницькі війни французького короля Карла VIII V Італії наприкінці XV — першій половині XVI ст., коли французьке дворянство зіткнулося з культурними досягненнями Італійців. Від того часу італійці стали постійними гостями французького королівського двору. Під їхнім впливом пожвавилася французька література, мистецтво і науки.

Проте зіткнення гуманізму з ідеями Реформації і Кої-прреформації на терен Франції позначилося виникненням оригінальної Історичної думки, в якій переплітались гуманістичні І теояопчно-догматичш елементи, історія залшпадаеь в орбіті зацікавлень небагатьох вибраних верств. Але вже релігійні війни другої половини XVI ст. стимулювали рішуче зростання впливів І практичної значущості історії.

Провісником французького гуманізму був аристократ, політик і письменник Філіал де Коммін (1447-1511), що залишив широко відомий твір "Мемуари". У ньому він подав докладний опис свого мінливого політігчного життя на службі у французьких королів, головних подій європейської політики другої половини XV ст., проявивши раціоналізм І прагматизм у оцінці причин та наслідків політичних подій, котрі вбачав у особистих прагненнях видатних осіб. Коммш відкидав можливість ірраціональних див, але визнавав дію провидіння, яке виявляється виключно через людський розум. У його поглядах поєднувалися провіденціалізм І елементи гуманізму, зокрема стосовно природи політичного житія, яка була виявом людських намірів, а не божеетвеноі волі. Ще у XIX ст. французькі дослідники відзначали, що "політична Історія у Франції починається від Комміна" [74, 436-437].

Леонід зашкшьняк. Методологія історії

Свідомим представником французького Відродження був Гійом Бюде (1467-1540), котрого пізніше назвали "батьком філологи" у Фракції". 3-гад його пера вийшли трактати про грецьку мову, переклади античних авторів, твір "Виховання монарха" та інші. Бюдг розвішав Ідеї виховання "короля-філософа", спроможного керувати державою в дусі гуманістичних засад. У період переслідувань протестантів він написав трактат "Про перехід від еллінства до християнства", в якому засудив християнську церкву за переслідування Іншодумщв. насадження обскурантизму і схоластики.

Після того, як королівська влада під тиском аристократії і духовенства підмовилась від підтримки реформаторів. Бюде змушений був приховати свої погляди. Однак йому вдалося поставити питання про роль римського права у державному житлі і спрямувати наступників на стежку т.зв. "правового' гуманізму, який отримав поширення у Франції XVI ст.

Історичний тдхід до вивчення римського права був розроблений у французьких університетах І розпочався і відновлення "справжніх" текстів римського законодавства. Пізніше в університетах міст Ьурж 1 Тулуза було запропоновано Історичний метод вивчення римського права (У.Цачіус, А.Альчіато, Ж.Куяс та Тн.), який став підставою одного з найшшщіших напрямів гуманістичної Історичної думки.

1561 р. Франсуа Боауся (1520-1573) опублікував трактат "Про обгрунтування всесвітньої історії та й поєднання з юриепруденцІсю". спрямований на утвердження історії як наукового методу правознавства. Історіографія в його розумінні виступала як дисципліна, котра повинна не лише описувати події, але н зказ\зати на їх причини та наслідки. З цього випливало, що Історія є гуманітарною наукою прикладного значення і служить здобуто політичної мудрості.

Боцуен вважав, що закони є продуктом Історії, І тому їх. едд аявчати через Історичну рстроспективу. Вій наполягав на необхідності солідної правової підгоговки Істориків. Свій метоп вчений вплітав у концепщю всесвітньої історії, яку бачив у вигляді універсальної' картини розвитку держави і церкви у хронологічному І географічному відношеннях. Вищою метою історії, на його думку, є відновлення Ідейної едності церкви.

Найповніший вираз історико-правовий напрям ренесансної Історіографії знайшов у творчості Жана Бодепи (1550-1596). вплив якого на французьку та європейську історіографії ХУІ-ХУІІ ст. був поважним. Життєвий шлях цього вихідця з "третоього стану" був нелегким — від ченця до королівського контролера ї депутата Генеральних штатів. Ще за молодих років цей вихованець Паризького І Тулузького університетів написав пращо "Метод для легкого засвоєння Історії" (1566). що зробила його відомим. Через десять років після неї вийшла його класична праця "Про державу", яка була перекладена па більшість європейських мов 1 отримала визнання. Названі вище, а також Інші праці Бодена засвідчили непересічну громадянську сміливість, свободу думки, критичність мислення вченого.

Випереджуючи свою епоху, Боден вважав Історію окремою наукою з властивим їй методом, більш того, наукою складнішою від Інших, оскільки природа, на його думку, є незмінною- а людство постійно змінюється. Власне

Розділ 3. Історіографія європейського рєнєсансл...

мінливість людського суспільства (держави) навела вченого на думку про еволюцію людства від стану дикунствн до цивілізації. Він звернув увагу на успіхи науки і техніки (книгойожування, вогнепальна зброя тощо), які виявляли тенденцію до дальших досяїнепь людською генія. У цілому це ще не була Ідея прогресивного розвитку, а лише здогадки про мінливість соціуму. Зміст Історії Боден бачив у зародженні, розвитку і загибелі держав.

Дата добавления: 2015-05-23