Розділ 6. Історичнадумка першої половини XX ст. 5 страница

Усе інтелектуальне життя середньовічної Свропи зосереджувалось; церквах і монастирях, котрі займались поширенням писемності, теології і християнської літератури. Щодо історії, то тогочасні вчені — виключно священики і чениі -— опрацьовували три типи творів: І) трактати з теологічним

Леонід Злщкільняк. Методологія історії

обгрунтуванням Ідеї Історії в дусі провіденціалізму; 2) аннали І хроніки Ь записом найважливіших подай релігійного та політичного життя: 3) агіографічну літературу —- житія святих, мучеників І праведників з ухилом до виховного впливу.

Найбільш елітарними були загальні праці теологічного плану, що претендували на оригінальне тлумачення Святого Письма, інтелектуальний спадок Августина у середні віки був розвинений в працях багатьох європейських теологів, кожен з яких намагався в нових умовах віднайти не помічені попередниками риси провидіння або подати тлумачення сучасних їм подій.

Середньовічні геологи не відводили Історії окремого місця серед наук, а розглядали й як галузь теологічної літератури, шо залежить від теології і риторики. Такий погляд утримувався майже до кінця XVIII ст. Тільки окремі Історичні відомості викладалися професорами середньовічних університегів.

Середньовічна історична література с обширною. У різний час писались "аннали" — ■ короткі і сухі записи про події по роках, "хроніки" — більш широкі твори, котрі мали висвітлити Історію народу чи держави від створення світу, •'Історії" — описи переважно сучасних автору подій з коментарями! оцінками. Існувала численна агіографічна література, шо містила історичну інформацію, оправлену у сильно препаровану моралізаторську оболонку, [сторичні аспекти були властиві такому жанру середньовічної літератури як героїчний епос, який своїм корінням сягав періоду "варварських" діянь.

Середньовічні хроніки здебільшого були компіляціями, в основі яких лежали більш ранні твори античних Істориків чи теологів. Хроністи з охотою включали у хроніки різні документи, шо потрапляли їм у руки, але при цьому не соромились вносити у них довільні зміни і спотворення в угоду церкви чи правителів. Перекази, легенди І чутки вони викладали так само достовірно як і правдиві вщомості, особливо якщо ті сприяли підвищенню авторитету віри 1 церкви. Компіляція вважалась явищем гідним наслідування. Тому часом траплялись випадки, коли авторові хроніки не належало жодного самостійного рядка у великому творі. Свою працю хрошети порівнювали з "букетом квітів", зірваних на лузі, а себе — з працелюбною "бджілкою", шо збирає з них нектар. Таке ставлення пояснювалось обмеженим колом доступної літератури, яка знаходилась у монастирських бібліотеках. Як правило ченш-хроністи взимку робили виписки з рукописних книг на воскових табличках, а вже вдітк) переносили ш виписки на пергамент. Пізніше у текст неодноразово вносилися правки у зв'язку зі змінами політичної ситуації або Іншими подіями. Спочатку тексти таких хронік навіть не поцілялись на розділи й записувалися суцільно: пізніше (з ІХ-Х ст.) текст стали поділяти па частини І розділи.

Немає жодного хроніста, який би не запевняв читача у своїй повній правдивості. Ще Августин писав:"3авд;шня Історії -- розповідати факти правдиво І з метою корисності'. Остання вимога, щоправда, заплутувана й затуманювала справу. Сам Лвгусгип > двох спеціальних трактатах ("Про лжу" І "Проти лжи") тлумачив правду І лжу свосрідно:"Не кожний, хто говорить лжу є винним у обмані, якщо тільки він думає або вірить у Істинність того, шо він говорить... Можна без усякого обману говорити неправду, якщо ти думаєш, що

V

Розділ 2. Теологічна історія...

справа відбувалась так як сказано, хоча б це було зовсім не так"(!) Пізніше церковні авторитети освячували лжу в "інтересах справи", тобто церкви І віри. Тому І хроніки, І житія були сповнені описів "див", бачених авторами "на власні очі", котрі повинні були утвердиш читача у питаннях віри.

Теологічна Історія стада єдиною методологією опису і розуміння минулого, обов'язковим світоглядом освічених європейців, які намагалися наповнити "священу Історію" живими прикладами реального життя. Проте, як зазначалося вище, християнське світобачення розвивалось І видозмінювалось в залежності від політичних, ідеологічних ї культурних умоп. стану церкви та Інших чинників. Нагромаджуваний досвід освоєння дійсності І осмислення минулого неодмінно вносив нові елементи у Історичну картину світу. Доцільно коротко прослідкувати головні етапи еволюції європейської історичної думки, врахувавши кристалізацію поступового поділу континенту на Захід І Схід, які мали особливості у суспільно-політичному й культурно-духовному розвитку.

2.Етапи та ідеї західноєвропейської історіографії У1-ХІУ ст.

Після падіння Римської Імперії у V ст. рівень культури нового суспільства, що формувалося у Європі, триваліш час залишався невисоким. Письменність 1 освіченість були достоїнством небагатьох й зосереджуваіись переважно у церквах І монастирях — центрах християнської віри і теології. Тут перетісувались давні манускрипти, створювалась література релігійного змісту. У середньовіччя були написані численні твори релігшно-церковного призначення, які пізніше отримали назву "патрістики" (від "расег" — отець). Наукова література — різноманітні трактати — знаходилась шд безпосереднім впливом християнських догматів.

Більшість творів середньовіччя записувались на пергаменті, зрідка -папірусі; патр з'явився у Єврот лише у ХІІ-ХШ ст.. куди його завезли араби. Використання паперу дозволило значно полегшити І здешевити виготовлення книг. Звичай гшеати книги у монастирях був запозичений на Сході: Ьенедикт НурснйсИШЙ (480-543) заснував у Європі перший чернечий орден, який пізніше на його честь назвали бенедиктинським, і написав його статут, у якому зобов'язав ченшв окрім молитв займатися фізичною й розумовою працею — читати й переписувати книги. Цей статут мав величезне значення для перетворення монастирів у центри освіти й культури середньовічної Європи.

Фундатором першої європейської майстерні письма вважають Кассіодора (VI ст.) —■ "останнього римлянина І першу людину середньовіччя", який перейшов на службу до остготів. Наприкінці життя він перетворив свій маєток на монастир, при якому заснував школу і майстерню письма, в якій ченш переписували книги. У підсумку була створена поважна бібліотека. З кінця УІ сі. у Свроні одна за одною почати з'являтися майсіерні письма, які незабаром були взяті тд контроль церкви І отримали назву "скритггоріїв". У них переписувались І тим самим поширювалися книги найрізноманітніших жанрів. Вони осідати у монастирських, капіту.тьпих, а потім й королівських

'

Леонід Здшкільнлк. Методологія історії

бібліотеках й збірках знаті. Перекази донесли до нас свідчення, що праця чснця-персписувача цінувалась луже високо- а його сумлінність покривала усі гріхи, допущені ним у жито [66, 32-48).

Від XII ст. спостерігалися поважні зміни у суспільно-політичному її культурно-духовному житті Західної Сиропи. Зміцнення централізованих держав, ріст управлінського апарату, ускладнення структурованості суспільства та поділу пращ вимагали більшого числа освічених людей. Школа І навчання. які знаходились піл домІнащєю церкви, орієнтували на реліпйно-моральне виховання, її той час як- життя вимагало більш прагматичного спрямування освіти. Виникнення у XI ст. приватних І муніципальних шкіл сприяло проникненню до освіти світських елементів, т.зв. "вільних мистецтв". Численні приватні школи у XIII ст. дали початок європейським університетам (перші — Болонський, Паризький, Оксфордський). У XIV ст. у різних європейських країнах від Піренеїв до Карпат їх вже було десятки. Поступово університети перетворились у центри Інтелектуального життя, яю мали власні бібліотеки І скрнгггорії. Крім монастирських і університетських скригггоріїв з'явились також міські цехові майстерні.

Середньовічна історіографія розвивалась у рамках станів суспільної' еволюції, для кожного з яких були характерні особливі риси. Слідом за ОЛ.ВаЙнштеЙном вважаємо доцільним виокремити насипні етапи [15. 9-38).

період, уі?уї$ ст. характерний тим. що антична традиція ще продовжувала жити.; цьому сприяла асиміляція "варварської" знаті римською аристократією. Антична традиція згасала поступово, поетулаючись місцем геологічній візії світу і компілятивній переоцінці відомих подай минулого. Християнські геологи переписували твори грецьких І римських істориків або записували сучасні події, даючи їм богословське тлумачення.

Проте й правителі "варварських" європейських держав дуже швидко усвідомили значення Історії як інструменту політичної пропаганди й обгрунтування своїх претензій на римський спадок. У 519 р. на замовлення спадкоємця Теодорнха Остготського — Евтариха згадуваний вите римський аристократ Кассюдор скла» малозмістовиу "Всесвітню хроніку", що представляла собою компіляцію з пІзньоримських істориків. Автору присвячувала ідея обгрунтування початку "нової епохи", яка продовжували славні традиції Риму ■— епохи примирення й гтштя "варварів" і римлян.

Ця Ідея була розвинена Кассіодором з іншому творі — "[етиці" (12 книг, ям не дійшли до нас), де піп намагався довести давність І знатність родоводу готських правителів, винодячи їх від фракійців (гегш). Загалом ранньосередньовічні Історики доклали чимало чусиль для пошуку аргументів на користь нових правителів, а також звеличення "варварських" паролів, які опанували Західну Європу. При цьому не зупинялися перед фантастичними побудовами, котрі грунтувалися не стільки на переказах, скільки довільних аналогіях (наприклад, готи виводилися від гетів тільки завдяки співзвучності етнічних назв). Прикладом такої праці може бути й і нір Гоїського Історика Иордаиа "Про походження 1 діяння Ген в" (VI ст.), написаний, щоб засвідчити "славні" діяння германських племен та їхніх вождів.

Розділ 2. Теологічна історія...

Подібні заміри щодо франків виявив єпископ м.Тур у Галпії Григорій ТурськиЙ (бл.540-593), який походив з галло-римськоі аристократії, котра захопила в свої руки усі виші церковні посади у меровщчьюй Галлії. У пращ "Десять книг Історій" (відомої також під назвою "Історія франків") він подав всесвітню історію зпдно з аигуе пінського схемою, протиставивши церковні І світські справи. Діяння франкського королівського двору, що супроводжувалися аморальними вчинками — підкупами, розпустою, підступами, - - протиставлялись церковній історії, яка спрямовувала "варварів" на шлях істини й духовності. Будучи підданим франкських королів, вш не піддавав сумніву їхнє право па правління, а закликав слідувати догматам віри,

Становленню середньовічної освіти І науки прислужився визначний теолог, єпископ Ісидор Севільський (бл.570-636). Як глава Іспанської церкви вш зібрав у своїй бібліотеці усі цінні книги, що вціліли у бурхливі часи Великого переселення народів, в тому числі античних авторів. У творі "Початий або Етимології 2(1 книг", призначеному для навчання ктру. Ісилор прагнув зберегти кращі досягнення античної думки, залучити їх до служіння церкві. Наведені ним витяги і творів античних авторів мали цінність з огляду збереження античних традицій, а самі відомості використовувалися у теологічній оевт протягом десяти наступних століть. (Ісидор. компілюючи античних авторів, не допускав до їхніх творів своїх вихованців і чепців, вважаючи пі твори "шкідливими" для свідомості молодих служителів культу!). Неабияку цінність як історичне джерело мала інша праця ісидора — "Історія Готш, вандалів ї свевів". присвячена описові завоювання Іспанії "варварами". 3-посеред них нін виокремлював готів, вважаючи їх здібними до управління і наведення порядку у державі.

У монастирських бібліотеках освічені чепці мали можливість знайомитися з творами багатьох сучасних мислителів, а також вчених минулого. У бенедиктинському монастирі у м.Вермут (Англія) розгорнулась у УП-УШ ст, діяльність одного і найкрупніших мислителів середи і.ов і чч я Веди Венераоіліса (Досточтимого) (673-735). Девізом його життя був:"3анж;ш або промовляю, або навчаю, або пишу". Інтереси мислителя охоплювали широке коло питань тогочасного знання, переважно теологічного. Для роівитю, історіографії важливе значення мали дві його праці. "Церковна Історія народу англів" на відміну від традиційної теологічної Історії розпочиналася з географічного опису островш Британії та Ірландії й опанування їх Юлігм Цезарем. Дальший виклад подій був підпорядкований загальній схемі утвердження християнства, але при цьому не було випущено і поля зор) й питання повсякденного життя і звичаїв народу. "Священа" Історія у творі Беди була тісно пов'язана зі світською. Не випадково розділи твору він надсилав королю Нортумбрії Цеовузіьфу, додаючи до них поради стосовно влаштування аграрних, відносин (рекомендував королю не роздавані земель знаті, оскільки це послаблювало позитгЙ монарха).

Поважне "значення і впливи мала друга праця Кеди "Раціональна хронологія", що збереглась до сучасності у 81-му списку. У ній вчений. узагальнивши попередні спроби, створив нову систему хронології, запровадивши числення років до Різдва Христового І після нього. (У поділі

Леонід Злшкільняк. МЕТОДОЛОГІЯ історії

Історії на "нову" і "стару" ери Беда спирався на пропозиції римського ченця І папського архіваріуса Дюнізія Малого, який у V ст. запропонував літочислення "під Різдва Христового", що було схвалене церквою 525 р.). У хронології Веди було розв'язано кілька проблем астрономічнного часу. Приводом для перегляду діючої календарної системи були астрономічні розбіжності у визначенні термінів святкування пасхальних днів. Беда склав уніфіковану меюдику визначення дат пасхи й календарного рахунку в цілому, які використовувались протягом тривалого часу аж до Григоріанської реформи календаря 1582 р.

Заслуговує згадки також діяльність Історика Павла Диякона (іюм.799 р„), який своїми працями І освітніми ділами вчинив вплив ііа тогочасну літературу, зокрема історичну. Він був запрошений до двору Карла Великого, де навчав дітей у придворній школі. Наприкінці життя повернувся до монастиря в Монте-Кассшо, де й написав свою найбільшу незавершену правдо "Історія лангобардщ" у б-ти книгах. "Історія" є: цікавою передусім з погляду докладного опису історії руху лангобардів у Європі. Автор намагався критично оцінювати дані тогочасної літератури, а також численні легенди 1 перекази. Йому були знані твори усіх видатних сучасників, з якими він не завжди погоджувався. Залишаючись у межах християнського світогляду, Історик робив спробу наблизити "божествену" і реальну історії. Ці перші спроби були несмілішими. Твір Павла Диякона у середні віки користувався великою популярністю І зберігся у понад І00 списках.

Період ХГУ - .У7 ст. пройшов у Західній Єврош під знаком завоювань Карла Великого І створення Імперії Кародшпв. в якій відбулись процеси централізації управління, структуризашї феодального суспільства. З погляду цивілізащйного поступу він отримав назву "каролшзького ренесансу". Об'єднання у складі Імперії' численних земель І народів відродило ідею утворення Християнської Романської Імперії, в якій би була реалізована універсальна засада співжиття християн за законами віри. Проте різнорідні Інтереси багатьох локальних племен І народів, що стояли на різних стадіях розвитку І часто віддавали данину поганським віруванням предків, вступали у суперечність з універсалістськями прагненнями правителів. Вони докладали зусиль для тою. щоб викоріняти поганські культи 1 поширити християнство, не зупиняючись перед уживанням сили примусу [158, 97-98]. Християнська Ідеологія досягла повного розквіту й посіла безроздільні позиції у суспільній свідомості, підпорядкувавши усі сфери культурно-духовного життя.

Зміцнення І розширення прерогатив світської влади, потреба в освічених кадрах І початки створення світської школи значно збагатили культурно-духовне життя, підвищили інтерес до писемної продукції. Історіографія збагатилась у цей час численними анналами, що провадились у багатьох монастирях І капітулах здебільшого невідомими авторами-ченвдми. Водночас з'явились нові офіційні придворні аннали, яза провадились при королівському дворі в Інтересах "увічнення" діянь правлячої династії. Па замовлення Карла Великого з щєю метою були створені зведеш аннали держави франків — "Аннали Франкського королівства" (у літературі їх називають також "Лоршсью аннали" від назви монастиря, де вони були віднайдені). Політична тенденційність шіх анналів не викликала сумнівів ще у давні часи І невдовзі

РОЗДІЛ 2. ТЕОЛОГІЧНА історія...

офіційна аннаяістика занепала, поступившись місцем локальним анналам, кількість яких увесь час зростала.

Цікавим явищем тогочасної Історіографії стали хроніки, які писатися на
замовлення не тільки коронованих осіб, але й вельможних сановників та
місцевої знаті; вони свідчили про зростання Інтересу до освіти й знань в цілому.
Такі хроніки були простими компіляціями з попередніх або сучасних анналів і
хронік. Відомими творами такого роду були анонімна "Муассонська хроніка",
"Хроніка Фрекульфа" (автор -- єпископ з Лізьє у Нормандії, який написав її
на замовлення канцлера короля Людовика Благочестивого як навчальний
посібник для спадкоємця престол) Карла Лисого) 1 багато Інших.

Новим словом в Історіографії стали твори про життя І діяльність видатних людей, написані з метою прославляння їхніх діянь. Найбільш відомим твором біографічного жанру було "Життя Карла Великого", автором якого був сподвижник монарха Ейнгард (770-840). До написання твору він забрався наприкінці життя, спираючись на власні спогади І документи Імператорської бібліотеки. Автор переслідував конкретну мету — утвердити у Історії образ мудрого І натхненного провидінням правителя. Вплив праці Ейнгарда на наступну Історіографію був величезний, цьому сприяли добра латина викладу й стилістика та фразеологія за зразком Светонія. Пізніші автори часто звертались до твору Вішгарда як до джерела і зразка для написання біографій монархів та полководців. Антична традиція служила в цьому дороговказом, але неодмінно доповнювалася християнським провіденціалізмом.

Криза імперії Каролінгів у X ст. відбилась на літературі: тематика, стиль, мова дрібнішали, відступи від теологічного трактування ставали виключенням. Таким виключенням була творчість чотирьох впливових істориків X ст. У Франції це був канонік церкви у м.Реймс Флодоард (894-966) — автор "Анналів" та "Історії Рейнської церкви", в яких докладно описав драматичні події міжусобиць І війн свого часу, залучивши важливі церковні документи. Близьким до нього був Інший чернець з Реймса Ршер (кін.Х-перша пол.ХІ ст.). У творах "Чотири книги Історій" І "Аннали" РІкер виступив на боці КароящгІв проти Оттонів в їхній боротьбі за Імператорський престол. Політична заангажованість Історика виявилась, незважаючи на прагнення триматися документів і власних записів та спостережень, у спотворенні фактів на догоду останнім Каролінгам. За це Ршера іноді називають "першим французьким націоналістом" [177, 40-41]. Реймс тоді був помітним культурним центром Франції та Свропи. У бенедиктинському монастирі Св.Ремігія Реймса діяла спеціальна школа з підготовки до написання анналів.

Одним з найосвічешших людей епохи вважався єпископ Кремони ЛІутаранд (920-971), який провів бурхливе політичне життя на службі королів Провансу, потім імператора Оттона 1, виконував поважні дипломатичні доручення цих монархів, бук обізнаний у багатьох політичних баталіях свого часу. Знайомий з античною літературою Ліутпранд намагався наслідувати ії взірці, додаючи до них значну порцію християнського провіденціалізму. На службі у Оттона він написав велику працю "Антаподозис" (з грецької — "відплата"), у якій описав політичні події, що відбувалися у Франції, Німеччині, Італії, Візантії у ІХ-Х ст. На замовлення Оттона підготував апологетичну

І!£*,„*.,,

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

"Історію Оттона". Добре володіючи латиною, маючи прекрасний стиль, Ліутпранд однак був найбільш тенденційним і суб'єктивним Істориком середньовіччя, зневажливо ставився до всіх європейських народів, окрім германшв, називаючи їх "дикунами", "дурнями", "боягузами" тощо. Як аристоіфат він ие відмовляв собі у задоволенні смакувати скандальні подробиш папського двору.

Германський Історик Відукіїїд (919-973) був сучасником Ліутпрацда, але мав протилежні якості. Своє життя він провів ченцем Корвейського монастиря, цікавлячись більше світського Історією. Його твір "Саксонська Історія" ("К.Є5 Ос5ІаІ> Захошсас") був присвячений описові зіткнення саксів Т слов'ян, просування германшв па схід. Прославляв саксів як носіїв християнства І цивілізованості на Сході Європи, підводячи гад це ідею "богоугодаості".

Англійська історична думка розвивалась у цей період поза обсягом Ідей "нової Романської Імперії християн". Імперія Каролінгів вже занепадала, коли король Уессексу Альфред Великий (849-899) побудував стабільну, міцну державу англів і саксів. У мій народилась оригінальна Історична праця "Англосаксонські хроніки", яку за дорученням короля провадили давньоанітйською мовою. Альфред Великий був великим прихильником літератури І мистецтв, згуртував навколо себе групу освічених, осіб, котрі за його вказівкою переклали на давньоанглІйську мову найвідоміші пращ середньовічної теологічної думки, що дозволило значно поширити коло їхніх читачів. Зі смертю короля спалах англо-саксонськоі літератури згас.

Період А7/-А7К, оті, характеризувався у Західній Європі економічним піднесенням, утворенням І зміцненням перших національних держав, посиленням колгунікацій І взаємин з позаєвропейськими народами. Виняткову роль у цих процесах відігравало середньовічне місто, що поступово перетворювалось у центр адміністративного, торговеяьпо-економічного І культурпо-духовного життя. Немаловажне значення мали хрестові походи, які призвели до зіткнення з арабським світом та його культурою.

На духовне життя того часу величезний вплив мала боротьба між Імперією І папством за верховенство влади, яка внесла пожвавлення у церковну літературу, змушену піддавати конфронтації й критичному аналізові аргументи сторін. З'явилось багато полемічної літератури, яка зачитувалася з амвонів, шкільних кафедр, на міських площах, щоб прихилити населення до аргументів однієї з сторін — світської чи церковної. Зрозуміло, то дискусії зачіпали вузькі кола освіченої громади І точилися переважно в середовищі духовенства та правлячої верстви. Вони неодмінно стосуватись оцінки минулого, його Інтерпретації.

Провіденціальна теологія Історії залишалася наріжним каменем бачення минулого, але "відстрочка" настання "Страшного Суду" вимагала від теологів нових обгрунтувань "свяшеної історії", привертала увагу до античного спадку, який не завжди вписувався у теологічну історію. Історична література у XII-XIII ст. швидко зростала кількісно І урізноманітнювалась у жанровому відношенні. До традиційних творів додались "посібники", "енциклопедії",'¹ міські хроніки", полемічні праці. Університетські міста перетворились у центри освіти І культури, які притягали здібну молодь Т досвідчених вчених.

Розділ 2. Теологічна Історія...

У центрі культурного життя того часу була Фрашля, де у монастирях І світських закладах готувались освічені кадри. Два духовних осередка, що притягали до себе освічену еліту Європи, склались у Парижі і Шартрі. Нагромаджений досвід теологічної Інтерпретації минулого диктував перегляд деяких положень "священої" історії під кутом зору її узгодження з історією дійсною (світською). Не випадково гаископ Парижа П.Коместор у праці "Церковна історія" ставив питання про обов'язковий поділ історії¹ на "священу" і "світську", зазначав труднощі із датування»! подій Біблії, в тому числі шодо народження Ісуса Христа. Усе більше значення набували праці античних вчених. Один з освіченіших людей свого часу Петро з Блуа писав, що "через темряву невігластва до світла знання здатний продертися лише той, хто з чимраз більшим ініересом наново прочитує праці стародавніх (авторш-Л.З.)" [177,45-46].

У теологічній літературі сформувались дні течії: традищйно-вднеерііативпа, що дотримувалась августинської трацинії, і теологІчно-реформаторськи. представники якої намагалися розглядати питання віри з більш раціональних позицій. До останніх належали визначні мислителі середньовіччя Росиелін, Абеляр. Гійом Коншський, Іоаїш Солсбершський та Інші. Вони виступали проти кричущих невідповідностей, які поширювались церковною літературою, закликали осягати Істини, в тому числі й віри, спираючись на розум і логіку.

Християнські теологи змушені були шукати нових способів іракгування провіденшйної схеми історії. Найважливішим питанням було вписати багатоманітність фактів у Існуючу схему без втрат для останньої. Помітним внеском у "модернізацію" підходів до теологічної Історії були погляди французького каноніка Гуго з Сен-Віїстора (пом.П4І р.). У коментарях до Біблії він переніс увагу з традиційного провидіння на свідому діяльність людей у кожну Історичну епоху (зрозуміло у геологічному баченні). Таким чином після іривалої перерви погляд переносився на особистість та ії зв'язок з оточуючим світом, з обставинами повсякденного життя. У підсумку це була візія "сходження людини до Бога", але в умовах земного буття.

Погляди Гуго були розвинені Анссльмом Гавельберзьким (XII ст.). який Історію та Історію церкви пропонував розглядати як процес постійних змін, кожна з яких провадить до щораз вищої Істини у пІзнаннні провидіння. У цьому процесі люди відіграють не пасивну, а активну роль, свої."!! зусиллями наближуючись до розуміння істини.

Дата добавления: 2015-05-23