Розділ 6. Історичнадумка першої половини XX ст. 12 страница

Розділ 5. Історична теорія "віку історії'...

цивілізованих стадіях розвитку, підкреслював Бокль, природні чинники поступаються впливом розумово-культурним.

У системі поглядів Бокля суспільство зазнавало впливу двох груп закономірностей: природничих географічно-кліматичних, які визначали матеріальні умови життя народів. І розумово-психічних, котрі дозволяли долати залежність людини від географічного середовища, вплив якого, однак, уже відклався у свідомості представників даного народу і закономірно відбивається на наслідках соціальних дій людей. Щоб довести висунеш ідеї на практиці. Бокль намагався сконструювати історію світової цивілізації, взявши еталоном цивітзаційного розвитку Англію (!). Усі відхилення від еталону пояснювалися відмінністю гсографічно-клшатичних умов.

Природознавство вчинило величезний вплив на американських теоретиків. Зокрема, питанням Історіософії багато уваги приділяв відомий американський вчений, широко знаний завдяки голосним відкриттям у галузі хімії, фізики і фізіолога Джон В.Дрепер (1811-1882). Історія теж притягала увагу цього дуже плідного вченого. Він залишив чимало багатотомних Історичних творів з історії США. а також ряд теоретичних робіт. Найвщомішою була 2-томна "Історія розумового розвитку Європи", перекладена багатьма мовами. На думку автора, вона повинна була довести "фізіологічний погляд" на Історію людства. Проводячи через усю книжку Ідею безумовного і закономірного прогресу, він твердив, що суспільний розвиток "так само керований природним законом, як і фізичний ріст людини". Цим законом є фізіологія (!) За ії законами живе людина, утворюються й зникають суспільства, держави, народи тощо. Індивідуальне І суспільне життя фізіологічне с нероздільними. Як живий організм реагує на зовнішні подразнення, так і суспільні утворення — на природно-кліматичні умови, ям змушують їх прагнути до гармонії з оточуючим середовищем. Загальний прогрес має у підставі заіальний принцип "організації І розвитку всього природного світ)-" — "вивести з фізіологічного автоматизму Інстинкт, а потім з Інстинкту розум". Останній забезпечить досягнення людством "фізіологічної -зрілості", за якою, зрозуміло прийде... старість [44 1 1~ 20:2,338-346].

У річищ позитивістських ідей Історики більшості європейських країн зацікавилися різними сторонами суспільного життя і приступили до їхнього спеціального вивчення. Так зародилися окремі напрямки І школи, як от "економічної історії", "соціальної історії", "Історії культури", "істірії держави і права" тощо. Представники кожного з напрямків спиралися на певні теоретичні узагальнення, слабкістю яких була відсутність (принаймні зовнішня) Інтегрального уявлення про загальноістормчиий процес або трактування останнього з позицій передусім природішчо-сощальиих. Спроби філософсько-Історичного підходу наприкінці XIX ст. сприймалися скорше як анахронізм і пережиток "спекулятивної філософії". Теоретики позитивізму в різних країнах концентрували увагу на Історичних фактах і процесах, чрактуючи їх з позицій емпіризму.

В українській історіографії, яка розвивалася в умовах Іншоетнічних держав! зазнавала політичних обмежень та утисків, позитивізм також отримав поширення і знайшов своїх теоретиків. Серед них, насамперед, слід назвати

Леонід Здшкільняк. Методологія історії

Співробітництво Істориків і соціології), однак, не завжди складалося безхмарне. Деякі соціологи вважали власне Історію "нсрозвиненою" наукою на рінні простої ерудищї. Ця традиція, що походила ше від Конта, розвивалася у працях французьких соціологів, серед яких згадаємо тут Поля Жозефя Яакомба (1834-1919) — автора голосної праці "Соціологічні підстави Історії" (1894). Вчений проголошував, що історія обмежується встановленням фактів, укладанням їх у серії і па цьому зупиняється. Для того, аби стати наукою. їй (історії) слід займатися не одиничним, а загальним, не психологією окремих осіб, а колективного психологією — маси, натовпу. Психологія масті, за по! лядами Лакомба, підпорядковується закону наслідування і закону економіки. Він вважав, що історики ше повинні відкрити Інші "закони історії". які надають суспільному розвиткові тоіі чи Інший напрямок. Провідну роль у суспільному прогресі він відводив економічним відносинам. Воші чинять найбільший вплив па колективну психологію, у якій відбиваються усі соціальні стосунки [ яка у підсумку визначає зміст сошуму.

Натомість поважну роль у поширенні позитивізму її історіографії відіграв широко відомий літературознавець Іпполіт 'Ієн (1828-1893). Обширна наукова спадщина французького вченого охоплю є різноманітні питання історії, літератури, мистецтва, соцІолої ії. філософії, ііід впливом позитиві шу нін намагався внести сшєнтичні (наукові) методи > всі галузі знання, а Історію перетворити в "експериментальну науку". У вивченні минулого вчений прагнув поєднати методи біології І психології, називав Історію "психологічною анатомією". Психологія мас, на його погляд, визначала суспільство на даному відрізку часу І формувалася під впливом трьох чинників, яи взаємодіяли між собою: "раса" (природи етнічні особливості), "середовище⁴ (географічні! сошально-поштичні обставини), і "момент" (взаємодія двох попередніх між собою і з історичною традицією). Вказані чинники були достатніми для пояснення минулих подій 1 дозволяли побачити їхній закономірний характер.

Тон. як 1 Інші французькі позитивісти активно пропагували СВІЙ метод на сторінках провідного часопису "Історичний огляд". Автори публікацій (ЕЛавІсс, Г.Моно та ін.) наголошували на завданні істориків залишатися на фунті докладних позитивних фактів ->а їхньої наукової інтерпретації, усуваючи на бік будь-які політичні й філософські теорії. Історикові належало звертатися насамперед до документів, в чому числі архівних, критично їх опрацьовувати І встановлювати чіткі та непідважальні історичні факти, які далі використовувалися для опису конкретних Історичних ситуацій. Соціологічне теоретизування поступово відсувалося на другий план, поступаючись вузькоспеціальному опрацюванню джерел.

У 1898 р. два професори Сорбонни Шарль Ланглуа (1863-1929) і Шарль Сеньобос (1854-1942) опублікували підручник Історичного методу "Вступ до вивчення історії", який сіав класичним зразком ПОЗИТИВІСТСЬКОЇ методології. перевидавався багато разів різними мовами. У книзі майже вся увага зосереджувалася па методах збору І опрацювання Історичних документів. Автори застерігали від широких узагальнень, виведення "Історичних законів", залишаючії цю справу соціологам і. фактично, роз'єднуючи ці дві науки.

Розділ 5. Історична теорія "кіку історії"...

Тим не менше, позитивізм, започаткувавши соціологічну Історію, зберіг вплів на неї: щодо цілісного бачення суспільства і його розвитку у часі й просторі, взаємозв'язку і взаємодії у соціумі рівноправних чинників — психологічного, економічного. ПОЛІТИЧНОГО, соціального тощо. Тою площиною. на жни перетиналася взаємодія вказаних чинників, позитивісти вважали колективну (суспільну) психологію, яка її проголошувалася вирішальним фактором суспільного прогресу, еволюції.

Проте, простеження впливу конкретних чинників на соціальну психологію привело позитивістських істориків до дослідження економічних, соціальних, культурних, Ідеологічних явиш І процесів, а увага до масових фактів -— до запровадження у дослідження нових методів (статистичного, генетичного, типологічного та ін,). Цс поклало початок плідним дослідженням в галузі економічної і соціальної історії, історії культури тії ін.

Соціологічне бачення історії знайшло пдних наступників у Англії, де позитивістськії філософія в цшому була чбагачеиа еволюційним вченням. Заслуга у цьому належала англійському філософу 1 соціологу Герберту Спеноеру (1820-1903). Будучи Інженером за освітою, Спенсер добре знав математику і природничі науки. Отримавши спадок, він полишив роботу і розпочав життя незалежного вченого. Спираючися на еволюційне вчення Ч.Дарвіна, англійський мислитель створив систему "синтетичної філософії", яка об'єднала усі теоретичні науки того часу. Свою доктрину він виклав у десяти томах, кожен з якїіх починався зі слова "Підстави" — "Підстави біології". "Підстави психології", в тому числі й "Підстави соціології".

Спенсер декларував, їло па відміну від Конта, якші створив опис походження ідей, прагнув подати картину походження речей, гобто зовнішнього світу. Стрижневою Ідеєю його вчення був закон еволюції, який діє у зовнішньому світі, ідо включає природ}¹ живу м неживу, а також людину й суспільство. За шім законом усі зовнішні (поза свідомістю) речі с результатом Інтеграції однорідної речовини 1 утворення різнорідних елементів, котрі функціонально взаємозв'язані у системі. Остання існує тільки в межах ршновлгн. порушення якої провадить до руйнування системи й нового витка еволюції. Спенсер виокремив три види еволюційних процесів: неорганічний, органічний (жива природа) і надоргашчнші (суспільство). Суспільство, таким чином, було включене у чаїаіьноегшлюшйнип процес природи і представлялося Сиєнсеру логічним підсумком еволюції біологічних систем. Власне за аналогією з біологічним організмом англійський вчений будує свою соціологію. У ній розглядається еволюція "біологічної маси" (населення 1 матеріальні ресурси), яка диференціюється на соціальні групи та Інституції; далі окрема структурна одиниця набуває своїх суспільних функцій, кожна з яких забезпечує інтегральний розвиток системи. Порушення функція одного і елементів структури (наприклад посилення рот держави І набуття нею громадських функцій) провадить до порушення рівноваги системи в цілому. У суспільстві, однак, на противагу біологічному організму, не складові елемента служать цілому, а ціле (суспільство) Існує заради частин — його членів.

Соціологічна теорія Спепсера представляє суспільство у вигляді реального предмету,, "агрегату", "організму", який має певщ особливості —

Леонід ЗашкІльняк, Методологія історії

заперечували національні традиції в Ім'я невшначених "загальнолюдських" ідеалів.

Подальша англійська Історична думка зосередилася на висвітленні й обгрунтуванні "правильності" и "природності" англійського шляху розвитку. який ототожнювався з політичним компромісом 1688 р.. що оцінювався як зразок культурного розв'язання суспільних суперечностей. Т.зв. ш'гська Історіографія збагатила Історичну думку низкою творів апологетичного змісту. Провідним представником її був Томас Йабннгтон Маколей" (1800-1859). який теж пройшов через тенета активної політичної діяльності, посідаючи високі урядові посади, включаючи міністра воєнних справ. Як блискучий публіцист він чинив поважний вплив па суспільну свідомість в Англії та Інших європейських ктзаінах. Величезний успіх мала його історична праця "Історія Англії від часу панування Якова II" у 5-ти томах, а також декілька теоретичних статей, в тому числі "Про Історію¹'. У "Історії..." Маколей навів масу докладних деталей з Історії політичного життя Англії й становлення у ній конституційної монархії, доводячи. н:о високий рівень станової свідомості англійців уможливив уникнення страхіть революції і громадянської війни. Проте, коли йшлося про обгрунтування загальної Ідеї твору, то історик не дуже слідував фактам, заміняючи їх власними міркуваннями.

("ладною І неоднозначною була історична творчість англійського публіциста й історика Томаса Іі'арланля (1 795- 1 881), який зазнав переважних впливів німецької класичної філософії. Він теж засудив жахи Французької революції, пояснивши їх жорстокістю старих порядків, яю викликали гостру реакцію простого народу. Разом з тим, пін ідеалізував середньовіччя, коли, на Його думку, панували прості прали та рівноваги між станами, котра забезпечувалася освіченим / благородним монархом.

У праці 'Терої. поважання героїв І героїчне в Історії" (1844) вій у дусі Ідей Шоиені ауера переніс центр ваги Історичного процесу з об'єктивного світу у свідомість видатних осіб, вольові Імпульси яких здатні визначати історичну дійсність, Вчений стверджував, що історія є нічим Іншим як біографією видатних осіб-—героїв. Усі історичні епохи — продукт їхньої творчості. Герой, на думку вченого, був "єдиною стійкою точкою у сучасній революційній Історії" [65, 21]. У численних працях про О.Кромвеля. пруського короля Фридріха ІІ Карлайль намагався довести справедливість свого бачення Історії, Проте, його погляди не отримали поширення серед Істориків, натомість здобули визнання серед освіченої публіки.

Німецький романтизм у історіографії па початку XIX ст. отримав поширення завдяки діяльності т.зв. "йснської о гуртка", в який входили письменники й вчені ФрндрІх і Аигуст Шлегеяі. Люлвчг Тік. Фрилріх Гарденберг (Новаліс), Фридрі.х ШдеЙєрмахер та ш. Вони розвивали естетпчпо-містнчні ідеї, підкреслювали Іидивідуально-неиовторшій характер історичних явиш, наголошували на Ідеальній сутності всього суїдого. яку можна зрозуміти тільки звернувшись до почутія, фантазії. Ідеалізація середньовічних порядків з їх патріархальністю та замкненістю призводила до пошуків традицій" минулого, котрі повинні були дати зразки національної єдності шмцш у сучасності.

Розділ 5. Історична теорія "віку історії".,.

Під впливом геттингенеьких професорці німецька молодь перейнялася Ідеєю морального значення держави та її Інститутів, зокрема права, у розвиткові народу й Історії. Ці тенденції співпали з пробудженням національних почуттів німщв. особливо у Пруссії, яка зазнала декількох поразок від Наполеона. Науковці Гсттингспського університету, зокрема професор Густав Гуго, друкували праці, заперечуючи Існування якогось "природного закону" або "універсального права", яким користуються усі народи. Право, твердили вони, виростає від потреб кожного народу, відбиваючи його особливі риси й традиції [158. 2.30).

Традиціоналізм був підставою наукової діяльності "Історичної школи права", засновником якої став талановитий дослідник Фріщріх Карл Савшьї (і 779-1861). У віт 21-го року він став професором Марбурзького університету, а пізніше посідав посади ректора Берлінського університету й міністра юстиції Пруссії. У своїх працях намагався довести, що закон І право не є продуктами розуму, а властивістю "патонального духу", оскільки виникають 1 поширюються внаслідок традицій, звичаїв і-і Історичної еволюції. Право с основним продуктом історії і покликане виявити властивості духу кожного народу;.його не. можна ані створити, ані скасувати. Кожна нона епоха лише розвиває, доповнює й вдосконалює право. Він досить переконливо показав, як римське право виникло Й еволюціонувало відповідно до потреб римлян, а пізніше занепало і крахом Імперії.

Колегою і однодумцем Савшьї був КарЛ Фрилріх ЕЙхгорн (І781-І8М). який провадив плідну науково-педагончну діяльність у Гетшнгснеькому університеті (пізніше —■ Берлінському), У фундаментальній пращ "Історія німецької держави І прана" (4 томи. 1808-1823) він прослідкував становлення німецького права її доводив його органічну єдність з традиціями германців. Він категорично заперечував погляди просвітників і переконливо аргументував думку про змшшеть правових Інститути зі зміною становили нороду. Енхгорн, як І інші представники школи, переконливо показав зв'язок і зумовленість права конкретними потребами суспільства на відповідному етапі еволюції. Водночас, вони нерозривні) пов'язали прало з ірраціональним "національним духом", який віддаляв окремий народ від інших, вивищував його над "испранотворчпми" народами. Такі крайнощі провадили до ідеалізації власного народу, посилення націоналістичних елементів суспільної свідомості.

Крайнощів "Історичної школи права" вдалося уникнути визначному німецькому Історикові Леопольду Рапке (1795-1886). З його Ім'ям пов'язане формування напряму "німеііької класичної історії", який вчинив великий вплив на розвиток світової історичної думки. Складаючися в атмосфері романтично-ідсатстичних віянь, погляди Раяке брали до уваги не лише традиції філософської Історії, зле й досвід, який випливав з конкретних джерелознавчих студій, що поширилися вщ початку XIX ст.

Треба згадати, що тоді у німецьких університетах було здійснено глибокі перетворення, які усунули засилля єзуїтів і атмосфер; клерикалізму. З легкої руки Ранке була запроваджена нова форма занять — семінари, на яких студенти вивчали джерела й готували по них реферати з наступним їх обговоренням. Національне пробудження стимулювало Інтерес до джерел, які

Леонід Здшкільняк. Методологія історії

поздшають масово публікувати університети й наукові товариства. До середини століття у німецьких державах уже діяло 44 Історичні товариства, більшість з яких займалася пошуком й публікацією документів. Така робота вимагала розробки наукових методів, а також техніки опрацювання джерел.

За таких обставин 1824 р. побачила світ праця Ранке "Історія романських і германських народів" з методологічним додатком "Критика новітніх історіографів". Загалом книга відрізнялася багатством фактичного матеріалу І докладністю його опрацювання. Роботу помітили Й автора запросили викладати курс всесвітньої історії у Берлінському університеті, де він від 1834 р. запровадив джерелознавчі семінари, в які їх виросла низка талановитих німецьких й зарубіжних Істориків, Ідо поширили вироблену вчителем методику історичного дослідження.

За період тривалого, понад 60-річіюго творчого життя Ранке опублікував серію багатотомних монографій з Історії Середземномор'я, Німеччини, міжнародних підносим, а у 85-рІчному віці розпочав роботу над "Всесвітньою Історією", встигши написати перші 10 її томів.

За своїми поглядами на Історію Ранке був прихильником філософського 'провіденшащчму. який протистояв раціоналізму Просвітництва. Вважав, ти провидіння \ кожну нову епоху знаходить конкретний прояв у державі, котра, у свою чергу, є твором конкретного народу. Держава -- не підсумок цнвітзашйнога прогресу І вищої ідеї людської о співжиття, моральний І політичний чинник об'єднання особистостей. Інтереси окремої людини повинні підпорядковуватися державі, а політика с визначальною сферою суспільного буття І гам; заслуговує на головну увагу з боку дослідників,

Ранке не погоджувався з правовою школою Савіньі щодо визначальної ролі права, акцентуючи увагу па міжнародному житті, на взаємодії держав. Так. явище Французької революції він пояснював реакцією суспільства на втрату Францією панівних позицій на континенті, прагненням повернути їх.

У такому підході знайшло відображення своєрідне поєднання гегельянства І романтизму. Але на відміну під обох названих підходів німецький Історик вважав можливим І доцільним пізнання дійсного минулого науковими методами, які повинні відновити реальність попередніх стати держави настільки, наскільки вона відбита у джерелах. Ця реальність може бути майже виключно політичною, тому що тільки держава, як прояв абсолютного духу, у конкретній діяльності нації є втіленням Ідеї Історії. Держава, таким чином, була вищим досягненням людської спільноти і виключною формою здійснення провіденціального призначення щшлїзащйного розвитку.

Визнаючи можливість емпіричного пізнання минулого. Ранке великої ваги надавав методиці опрацювання джерел, твердив, що іншої історії, ніж вона є у джерелах, немає. Тому слід уважно поставитися до вивчення документів. Ранке сформулював широко знане положення щодо завдання історика — Писати Історію "так. як це було насправді" ("«пс ез еІ§еш1ісЬ §с»е5еп')-вимагаючи суворого дотримання документальних фактів. Тільки за таких умов Історія спроможна подати об'єктивний образ минулого, що є відбиттям загального божественого задуму.

Розділ 5. Історнчнд теорія "кіку історії"...

Значно більший резонанс романтизм отримав у Франції періоду Рестанрації. коли було відновлено систему вищої школи та Історичної освіти, сформувалися перші Історичні школи. Власне консервативний романтизм відбивав першу реакцію на революцію. До нього належали передусім представники аристократичних кіл і серед них граф Жілєф де Мсстр (1753-1821). який через революцію був змушений багато років провести в еміграції. У численних працях, написаних ще гад час перебування за кордоном, він піддавав критиш просвітницькі Ідеї, ставлячи на їх місце провіденціальні, На противагу просвітникам він вважав властивістю людської природи гріховність, зло, несправедливість, рівновагою котрим може бути лише віра Й моральність. Поділяючи традиційні погляди про двоїстість людської природи. Меетр приходив до висновку про необхідність постійного І жорсткого контролю над людиною з боку релігії' (душа) їі держави (тіло).

Новим моментом, що відрізняв погляди Месіра від середньовічної теології, було запровадження в історію, окрім Бога, ще її "народного духу", який був вироблений звичаями, традиціями, забобонами, котрі сягають глибокої дохристиянської давнини і панують над людьми поза їхньою волею її свідомістю. Революція, на думку вченого, була покаранням французів за відкидання Ьога і, водночас, порятунком Франції". Завданням Історика він вважав необхідність показу проявів втручання "злого генія" у свідомість людей, позбавлених віри, і суспільні наслідки такого втручання.

Подібні погляди розвивав також віконт Луї де Бональд (1754-1840), автор праці "Теорія політичної та релігійної влади в громадянському суспільстві, заснована на розумі й історії", в якій пропонувалася оригінальна концспиія "світового закону", на якому побудовано }сі явища — панування І підпорядкування (Бог- -світ, душа — людина, батько — родина І т.д.).

"У загальному романтичному річищі лежали й твори видатного французького письменника І публіциста Франсуа Рене де Шатобріана (ї 768-1848). Його літературні твори, в яких талановитії й привабливо описувалися життя й мораль середньовіччя, руйнували однобічний образ цього періоду, як часу застою 1 темряви, прикували увагу до моральних питань й рот християнства. ІПатобріаи опублікував працю "Історичний, політичний І моральний дослід про давні й нові революції" (1797), в якій ■} позицій скептицизму пі яла в критиш просвітницьку філософську Історію, яка. на його думку, була відірвана від реальних фактів минулого н штовхааа на манівці. Він дотримувався погляду про незмінність людської природи N циклічний характер Історії, яка спроможна довести тільки потребу моральною вдосконалення людніш.

Песимістичні настрої консервативного романтизму у 20-х роках XIX ст. змінилися більш оптимістичною вічі сю ліберального романтизму. Його представники звернулися насамперед,до з'ясування феномену народу іа йоіо ролі в Історії. На початку третього десятиріччя французька Історична думка збагатилася низкою Історичних прань, яким судилося вчинити могутній вплив на європейський Інтелектуальний рух.

Одним з засновників ліберального романтичного напряму у французькій історіографії був Опостен Тьсррі (1795-1856). У 1820 р. з'явились

Дата добавления: 2015-05-23