Леонід Зпшкіпьняк. Методологія історії 4 страница

У останні роки життя Гуссерль намагався створити цілісну систем)' феноменологічної філософії, але не встиг її завершити. У лекшях 1935-1936 рр. ("Криза європейських наук І трансцендентальна феноменологія. Вступ до феноменологічної філософії") вчений порушив онтолопчш питання. Констатуючи світоглядну кризу, він пов'язував ЇЇ з кризою наукового пізнання, яке Ігнорує людські виміри, втрачає зв'язок з життям суспільства І кожної окремої людини. Щоб надати пізнанню людських вимірів, Гуссер.ть запроваджує поняття "життєвий світ", яке вміщує позарашональш гуманістичні цінності, втрата яких є небезпечною І для науки, і для людства в цілому. Звідси випливає історична місія феноменології: вивести людство з кризи, народженої тривалим пануванням натуралістичної науки 1116, 15-39].

Феноменологія твердить, що історія представляє собою нескінченне розгортання "прихованого розуму", пізнання якого обмежене сучасним станом "життєвого обріїо" — усвідомлення сили "духовного телоса" (того ж Розуму). Для Гуссерля реальний світ — це лише "зовнішність", а справжня карпша Історії розкривається у глибоко Індивідуалізованому пізнанні "телоса". Це дає підстави твердити, шо будь-який погляд на минуле є виключно суб'єктивним.

Незважаючи на від'ємне ставлення до Гегеля, Гуссерль зображує Історичний процес за його зразком, як нескінченне розгортання Розуму, що від початку заключений у Історичному бутті. Пізнання останнього пов'язане з осягненням духовної орієнтації особистості І суспільства. Суспільство у такій Інтерпретації представляється "інтерсуб'єктивним", коли кожна особистість "вживається" у інших людей і, у підсумку, утворюється симбіоз індивідів, який грунтується на неусвшомленш орієнтації однієї особистості на Іншу. Історія, за

Розділ 6. Історична думка першої половини XX ст.

таких обставин, уявляється у вигляді "феноменального потоку свідомості", зрозуміти який можна тільки з допомогою "розшифрування" індивідуального сприйняття феноменів.

Гуссерль не встиг завершити формування своєї системи філософії історії. Це спробував зробити іспанський філософ Хосе Ортега-І-Гасет (1883-1955). Обставини життя цього мислителя, змушеного залишити свою країну, яка роздиралася внутрішніми конфліктами, привернули його погляд до взаємодії особистості 1 маси. Він приходить до висновку, що Існує два типи людей: "людина-маса" І "людина-особиснеть". Перший тип — це люди, які не змогли усвідомити себе як особистості, знайти свій зв'язок з попередніми поколіннями І нагромадженим ними Історичним досвідом. У підсумку вони попадають у тенета чужого впливу і перетворюються у загрозу суспільству.

Ортега-І-Гасет протиставляє раціональність — духовності І культурі. Він запроваджує "Історичний розум", як трансцендеиті:> свідомість, яка представляє собою загальне надбання людства І, водночас, абсолютний Розум. Через свідомість 1 духовність кожна людина прилучається до "історичного розуму", намагається знайти себе, свого індивідуальність. У праці "Ідея генерацій" філософ писав:"Кожен Індивід, кожна генерація, кожна епоха постає як незмінний апарат пізнання. Інтегральна істина осягається лише поєднанням того, що бачить ближній, з тим, що бачу я, і так далі. Кожен Індивід — це суттєва точка зору. Зіставивши окреміїпні бачення всіх, можна зіткати всеосяжну й абсолютну Істин)-" [105, 369].

Оскільки свідомість і культура є виключно історичними та Індивідуальними, кожна людина повинна тукати своє місце в часі І просторі, придивляючися до досвіду минулих поколінь. Якщо це не вдається, то людина перетворюється на "марґінала". натовп, знеособлюється 1 стає загрозою для Інших людей.

Відповідно до шдивідуалістично-культурного розуміння Історії і людини. Ортега-1-Г'асет пропонує метод пізнання минулого. Воно повинно скеровуватися на вивчення І розуміння духовної орієнтації особистості, а стосовно народів, держав і епох — культурно-реяігінної свідомості. Тільки через свідомість можна прийти до розуміння дій мас 1 окремих особистостей, виявити ту частку "Історичного розуму", котра була доступною загалу та одиницям.

Феноменологічний метод надихнув також автора сучасної "історично/ герменевтики" — відомого німецького вченого Х.Г.Гадамера. Герменевтика (від античного бога Гермеса, котрий у давньогрецькій міфології приносив і тлумачив людям волю олімпійських богів) веде свій початок від німецького філософа Ф.МІлейсрмахера (1768-1834), який запропонував метод психологічного вживання для всіх наук про дух.

Гадамер рішуче переносить зміст Історії у свідомість людини, відмовляючися шукати Історію поза нею. Людина сама є історією, оскільки вона є результатом попереднього розвитку, твердить філософ. Наука неспроможна дати жодних істиних знань про історію, вона "ковзає" по поверхні фактів і нездатна просякнути у їхню сутність. Щоб зрозуміти її. слід "вийти за межі факту" І спробувати з'ясувати не те, як розвивалися люди, народи, держави, а якими ці люди, народи, держави були. Це І є завдання

Леонід ЗАШКЇЛЬНЯК. Методологія історії

поєднання поглядів історика певної епохи з поглядами людей минулих епох, які є змінними. Немає аргументів, щоб стверджувати будь-яку сталість І постійність у способах оцінки минулого.

Неопозитивізм заперечував будь-яку можливість побудови загальних історичних теорій, котрі б намагалися знайти єдину Ідею "розгортання" історії І на цій підставі прогнозувати майбутнє. Неопозитивісти рішуче заперечували проти "Історицизму" - спроб будування метафізичних теорій Історичного розвитку. Як термін "Історицизм". так і підстави аналітичної філософії Історії були розроблені австро-англійським філософом Карлом Поппером (1902-1996) у 30-х роках І відбиті у його широко знаних працях "Відкрите суспільство та його вороги" (1943) 1 "Злиденність Історицизму" (1945). Авторові присвячувала Ідея віднайдення коренів численних суспільних "потрясінь', через яга пройшло людство від давнини до сучасності, від "закритого" суспільства поклоніння табу І міфам — до "відкритого" суспільства, яке звільняється під обмежень окремої людської індивідуальності. У зв'язку Із цим, вчений надавав першочергової ваги методології суспільних наук, яка покликана розірвати з міфами і теоріями, що спираються на Ідею залежності людини від будь-якої Історичної необхідності. Свою критику вчений спрямував на "метафізичні філософії Історії", серед яких бачив марксизм, гегельянство, всі різновиди філософської історії.

Поппер виходить з того, що усі "Історицистські" теорії історії мають на меті подати Історичний прогноз на майбутнє 1 тому намагаються "відкрити" закони, ритми, тенденції, що визначають еволюцію Історії. Вони розглядають минуле з позицій "холізму" (цілісності) і "ессенціалізму" (пошуку суплених, впливових чинників). Натомість, вчений пропонує розглядати Історію з точки зору переходу від "закритого" суспільства, яке нівелює людську свободу І творчі зусилля, до "відкритого" суспільства, котре відкриває простір для творчості особистості. Цей перехід триває від часів античності до сучасності І супроводжується постійними намаганнями з допомогою створення "історицистських" теорій звести людство на манівці "закритого" (читай -тоталітарного) суспільства, яке обмежує Індивідуальну свободу "законами суспільної необхідності". Усі ці "оракульські" доктрини несумісні з науковим поясненням Історії.

Заперечуючи "Історицизм", який спирається на холізм й ессеншалізм, Поппер запроваджує до аналізу Історичних знань методологічний номіналізм — відповідність будь-яких теоретичних конструкцій індивідуальним емпіричним явищам. Повторюючи М.Вебера, він не знаходить емпіричного підтвердження багатьом поняттям, котрі використовуються філософами (наприклад, капіталізм, комунізм, клас, справедливість 1 т.д.). Такі поняття не відбивають реальних процесії? суспільного життя І розвитку, вони є плодом умоглядних конструкцій, які не мають жодного відношення до дійсності. Тим більш небезпечними стають тенденції нав'язати людству у XX ст., яке стало свідком величезних людських катастроф і експериментів, міфологізоваш консірукщї Історії, коїрі служать лише обгрунтуванням непомірних політичних амбіцій їхніх творців. Нині, коли людству загрожують численні глобальні

Розділ 6. Історична думка пєршоГ половини XX ст.

небезпеки, час тверезо поставитися до минулого, очистити його від довільних Історіософських побудов.

Номіналізм Поппера не забороняє узагальнення історичного матеріалу, який є щлком логічним при будь-якому описові фактів. Історик змушений застосовувати певну теорію. Але ці теорії є дуже різноманітні І вихоплюють лише окремі сторони явища, вони неспроможні узагальнити усі прояви людського життя у комплексі. Та й сама людська діяльность не може бути повністю відбита у фактах джерел. Тому історичні теорії можуть бути лише "загальними Інтерпретаціями", кожна з яких підбиває певну точку зору, зумовлену світоглядною позицією дослідника. Не можна забувати, що усяка Інтерпретація не є остаточною і всеоохоплюючою, а кожне нове покоління має право па створення власних Інтерпретацій, і тут досліднику слід завжди пам'ятати про небезпеку відходу⁷ від номіналізму і скочування до спекулятивної метафізики, яка.чазодить у глухий кут "Історицизму".

Поппер відкидає думку про те, що наука здатна відкрити загальні закони руху суспільства: Ії завдання поля гас у констатації статичних закономірностей, властивих суспільству даної епохи, які у інших обставинах вже не діють або діють Іншим чином. Тому історія, як така, позбавлена сенсу, заключає вчений, сенс їй можуть надавати тільки люди. Важливо, щоб встановлювані мета І сенс відповідали реальностям.

Поппер заперечував існування уншерсальної Історії людства. "Конкретною історією людства, якби така існувала.- писав вчений,- мусила б бути Історія всіх людей. Вона мусила б бути історією всіх людських надій, всієї боротьби 1 страждань, Адже жодна людина не значніша за Іншу. Зрозуміло, що цю конкретну Історію неможливо написати" [114, 2 293-294].

Методологічні позиції Поппера зазнали змін. У пізніх роботах 60-70-х років він визнав існування поряд з фізичним І свідомісним світом царини об єктивного духу — Ідей, які еволюціонують в часі. Це змушує його поєднати гносеологічну позицію критики "історіщизму" з концепцією визначальної ролі науки й духовної культури в житті суспільства. Але вчений намагається уникнути поєднання духу і суспільства, переносячі центр ваги на особисту свідомість, яка вихоплює Із загального потоку свідомості лише окремі фрагменти.

ІІазагал Поппер "розвів" філософію І Історію, привернув увагу дослідників до проблем лопки Історичного пізнання, зокрема, ішніював плідні дискусії західних теоретиив навколо питань Історичного пояснення.

Якщо Поппер сформулював номінаяістсьи принципи Історичного дослідження, то неопозитивіст і логік К.Г.Гемпель створив дедуктивну модель історичного пояснення, яка отримала назву "теорії охоплюючого закону" (праці "Функції загальних законів в Історичному дослідженні", 1942. "Пояснення в природничих науках та Історії", 1942). Гемпель запропонував, щоб "загальний закон", під яким він розумів теоретичне судження, ешвставлявся з °мпіричним матеріалом. Таким законом служать для Історика теорії інших наук — соціології, психології, економії тощо. Історик узагальнює факти з допомогою наукової гіпотези, в ролі якої виступає, подібна теорія (закон). Проте, слід пам'ятати, що Історичний матеріал містить значну частку

Леонід зашкільняк, Методологія історії

гуманітарних, наук, зокрема Історії. Сутність Історичного пізнання за Гадамером полягає у "зрозумінні" минулих подій з допомогою проникнення в історичну ситуацію. Зробити не можна через єдиного носія Історичності -мову, яка є тим "логосом", що підтримує континуітет Історії. Мова конституює світ, визначає спосіб людського буття, "Основою Історичної науки.- заключає вчений,- є герменевтика'¹, метол "розгадування" змісту понять, які використовуються людьми для означення Історії [21, 247-248].

У праці "Істина і метод. Основи філософської герменевтики" (1960) Ґадамср пропонує ряд категорій герменевтики, які, на його думку, дозволяють описувати Історію через "втягненім" людини у "герменевтичне коло". У ньому людина обмежена соці оку. тьіурним рівнем знання, яке властиве даній епосі, суспільству 1 особі. Мовні структури служать тим матеріалом, який дозволяє прилучитися до колективного досвіду, але тільки на індивідуальному рівні. Кожний людський досвід є "кінцевим" і не дає можливості осягнути істину у всій її повноті. Таким чином, Історія "розривається" на культурно-духовні категорії, які визначають історичний досвід як окремих, особистостей, так і окремих націй, цивілізацій та епох. Єдиним об'єднуючим чинником в такому випадку виступає мова та її тлумачення. Ворїд покликана зблизити щ роз'єднані субстанції.

Суб'єктивістські підходи, котр: були запроваджені до історії неокантІаншши. фепоменолопстами, знайшли найбільш повний прояв у філософії історії екзистенціалізму.

4.2.Філософія історії людини (екзистенціалізм)

Філософське вчення екзистенціалізму ("філософія Існування") склалося і розвинулося у впливовий світоглядний напрям у 20-50-х роках XX ст. До цього причинилися відомі німецькі та французькі вчені І письменники М.Хайдєггер, К.Ясперс. ЖЛ.Сартр, А.Камю, Г.Марсель, М.Мсрло-Понп та інші.

Центральною темою напрямку стала, драма людського Існування. Продовжуючи лінію розгляду світу через призму окремої людини та її свідомості, екзистенціалісти надали історії особливо великого значення. У ній воші побачили процес зростання відчуж-ения людини від зовнішнього еєредовиша, придушення умовами буття. Відчуження стало невід'ємним а'ірибутом Існування людини і людства. Воно відокремило людину від суспільства і природи, зосередило погляд на процесі постійного самоусвідомлення І самотворення у пошуках досягнення свободи [35. і 06].

Творчий доробок німецького філософа Мартіня Хайдєггера (1889-1976) перевищує 100 томів праць. Світову славу принесла йому робота "Буття І час", яка з'явилася друком 1927 р. У ній окреслено онтологічну проблематику у опорі на феноменологічний метод і герменевтику, розроблено концепцію мови І мовлення, а також специфічну філософську термінологію. Світ людської свідомості філософ розглядав, як особливе неречове буття — "буття-свшомість", яке піддається осмисленню тільки з допомогою специфічних понять — "екзистепшалів". Серед них першопланову роль відіграє поняття "Ва$еіп"

Розділ 6. Історична думкл першої половини XX ст.

("існування"), яке заміняє поняття "Людина" і яке має фундаментальне значення у побудові всієї філософської системи.

Становлення "буття-свідомосп", завдяки якій стає можливим Існування усього, що складає зміст всесвітньої Історії, відбувається Історично. Але воно органічно пов'язане з індивідуальною свідомістю. Екзистенціальний світ Хайдєггера є антиподом об'єктивного, це світ свідомості Індивіда, пригніченого відчуженням і пошуками "інтимного" контакту з буттям. Усі "зовнішні" зв'язки людини виводяться ним зі свідомості. Тому й справжньою Історією Хайдеггер вважає 'історію людини", а не Ісгорію суспільства. Індивідуальна свідомість виступає "лервісно-історичним феноменом", сферокі "переживань" щодо самого Існування. Життя у суспільстві є "вторинпо-історичпим феноменом", який складає світову історію. 1 в якому людина діє па підставі екзистепшалу "турбота" ("Міиеіп"). Але це життя поступається Індивідуальному, людина., в сутності, є асоціальною,

Тому історик, як людина, може побачити минуле з огляду виключно власного Існування та свідомості. Іншу людину (й Історика) можна зрозуміти тільки з допомогою "вживання" в його "буття-свщомість". Але це розуміння обмежене "герменевтичним колом" унікального світу кожної людини.

Хід ЕсторІЇ людства визначений передусім еволюцією філософського погляду на світ, який дозволяє віднайти усі Інгш складові духовної культури. Разом з тим. філософія підміняє тотальність буття предметним світом і, тим самим, відокремлює людину від "буття-евідомосп¹, народжує Ілюзію про творення Історії людиною. Насправді ж людина є відчуженою від предметного світу, обмеженою у часі короткотривалістю життя, неспроможною опанувати предметний світ без втрати своєї Ідентичності. Відповідальність за пригнічення людини філософ покладає на "метафізичне" ставлення до світу, яке від Новою часу вилилося у всевладдя на;чси І техніки, а також втрат;- віри. Сенс філософії Хайдєггера полягає, таким чином, у відверненні дегуманізації сучасного суспільства, втрати людських орієнтирів дІяльносгі, попередженні небезпек, які лежать на шляху науково-технічного прогресу.

Інший німецький філософ екзистенщалістського плану Карл Яепере (1883-1969) значно докладніше розробив вчення про витоки і сенс історії. Для цього він запропонував масне тлумачення людського існування, відмйше від хайдеггерівського. Людина у нього повстає як Істота, яка творить і пізнає Історію завдяки своєму зв'язку з божественим абсолютом. Вона відрізняється тим, що постійно знаходиться у неповторній життєвій ситуації, що полягає у її "відкритості", "незавершеності" на шляху до свободи. Ця відкритість до світу є джерелом поєднання у людині раціонального та Ірраціонального начал, які формуються як "розум" і "екзистенція". Останню вчений розуміє, як постійну відкритість людини стосовно тотальності божественого буїтя, що проявляється у Ірраціональному прагненні до свободи. Понятгю свободи німецький філософ приділяє особливо баї аго місця. Його визначення свободи мас філософський характер: свобода — це подолання того зовнішнього, котре підпорядковує мене собі, тобто діяння на основі розуміння, а не свавілля, це рух людини до трансцендентного абсолюту.

Леонід Здшкільиак. Методологія історії

Сенс І мета історії полягають у гуманізації людини, прагненні до свободи і "відкритті буття у людині". У цьому заключена єдність Історії людства, яке прагне до неї так само, як окрема людина до свободи. Межею Історії у її розвитку є єдність і короткотриватсть життя окремої людини, котра може ДОСЯГТИ свободи тільки подолавши раціональний світ І... Історію. Історій існує.пише тому,- підкреслює Ясперс- Ідо "людина скінченна, незавершена І не може бути завершеною, вона повинна у своєму перетворенні в часі пізнати вічне. І вона може пізнати його тільки на цьому шляху [до свободи-Л.З.]. Незавершеність людини та її Історичність одне й те ж" [155, 2, 135-136].

Людина, як Історична істота, завжди знаходиться у взаємозв'язку, "комунікації" з Іншими людьми, котрі так само прагнуть Істини І свободи. Чим швидше "комунікація" зближує людей у пошуках шляху до свободи, чим краще вони усвідомлюють спрямованість своєї екзистенції до абсолюту. І це дозволяє їм звільнитися від раціонального "монокаузального мислення" в Історії, ■звернути його в бік ірраціонального, тобто свободи. "...Бути людиною, значить бути вільним, стати справжньою людиною — це зміст Історії" [155, 2, 72].

Розвиток Історії Ясперс бачив у вигляді потоку культурно-історичних традицій, скріпленого філософською вірою у її сенс. Усю Історію вчений поділив на чотири великих періоди; "передісторії", епохи великих культур давнини, "вісьового часу" І ери науково-технічного розвитку. "Передісторія" охоїілюиала час до народження великих культур давнини І характеризувалася оформленням біологічних констант людського існування та відсутністю Історичної традиції. Історія почалася десь від IV тис. до н.є.. коли склалися великі культури її Месопотамії. Єгипті, Китаї та Індії, і була пов'язана з появою історичної свідомості, яка виникла внаслідок комунікації поколінь. Наступний період — ппйважливіший у схемі Яеперса — цс "вісьовий час" (800-200 рр. до н.е.), коли стався майже одночасний духовний переворот у всіх розвинених культурах. Людина усвідомила своє буття в цілому, саму себе та свої межі І зрозуміла свою безпорадність перед світом. З цього народилася "філософська віра", яка принесла поняття абсолюту І всі Інші ключові категорії сучасності. Подальша історія виводилась Ясперсом з "філософської віри", яка означала нерозривній і діалектичний зв'язок віри та науки, спрямований до одної мети — пізнання І усвідомлення свободи.

Хоча схема Ясперса явно мала слабкі місця, але вона привертала увагу дослідників до проблематики становлення світоглядно-культурних орієнтирів передусім європейської цивілізації й тому зустріла підтримку фахових Істориків і філософії*. Ясперсу вдалося більшого мірою відбити єдність Історії людства при збереженні унікальності кожної особистості. Не дивлячися на те, що вш вважав реалізацію свободи недосяжною у дійсному світі, але у майбутньому бачив єдність гуманізму, науки і віри, які назавжди усунуть з людських відносин конфлікти і війни.

Екзистеншалістська нитка від Хайдеггера і Ясперса тягнеться до французького філософа й письменника Жана-Поля Сартра (1905-1980), який у дусі французької традиції свої філософсько-історичні роздуми викладає у формі безпосередньої бесіди та образник роздумів про життя людини та історію суспільства. Його погляди на Історію склалися під впливом Гуссерля І

Розділ 6. Історкчнл думкл першої половини XX ст.

Хайдеггера; найповніше він виклав їх у праці "Буття 1 Ніщо" (1943), яка стала біблією екзистенціалізму.

Для Сартра Історія — це сфера прояву беззахисної людської сутності, яка виявляється у неперервному хаосі подій І напруженій боротьбі пристрастей. Людина, будучи від початків вільною, обмежена у своїх діях матеріальними І соціальними світами, котрі збіднюють і, в инпі юшив, пригнічують її. Суб'єкт у Сартра так само, як і кожне явище має свій "стрижень", на який "нанизуються" шар за шаром психічні стани. У результаті цього свідомість перетворюється у світ переживань, в якому людина живе І який вона екстраполює на оточення. "Буття свідомості є свідомістю буїтя",- підсумовує філософ [68, 24). Свідомість виступає ніби екраном-проявником картини світу, зберігаючи і посилюючи свою автономність.

Після ІІ-І світової війни Сартр намагався зблизити екзистенціалізм І марксизм- роблячи реверанси в бік останнього й віддаючи йому першість у встановленні відчуження людини у суспільстві. 1960 р. у праці "Критика діалектичного розуму" Сартр розвинув ивої погляди на історію, об'єднавши діалектику 1 феноменологію, як методи пізнання минулого. На його думку, світова історія представляє собою єдиний процес "тотадізації" свідомості, в основі якого лежить антагонізм між потребами людини І способами її задоволення. "Матеріальність" складає загрозу справжньому існуванню людини, вона виникає внаслідок відчуження людини, перетворюється у грубу недуховну силу, від якої людина намагається втекти. Порятунок заключений. "Історичному" — антиподі "матеріального". Ця втеча від "матеріального" І с творенням Історії.

Саргр відмовляється від "Історичної людини" І повертається до людини "взагалі". Це дозволяє будувати Історичні конструкції, котрі набувають метафізичною характеру. Схема суспільного руху у Сартра виглядає так: спочатку купка людей, які відчувають загрозу незадоволення своїх потреб, висловлюють невдоволення; дат вони створюють "серію" незадоволених, котрі незабаром утворюють організовану групу; груш починає діяти, не зупиняючись перед насильством, терор згуртовує її І вона перетворюється у рух, а згодом у "соціальний інститут"; держава бере на себе роль керівника різними "соціальними Інститутами" І далі все повторюється по колу. Усі соціальні рухи Є "вічним подвійним рухом перегрупування І скам'яніння", виникнення нових груп, які спочатку діють, а потім "кам'яніють", досягнувши усунення небезпеки незадоволення своїх потреб. Таким чином, соціальне життя -- це груба "матеріальність" І вІдпадїш-ш суб'єкта від справжнього житія — духовності 1 культури.

Сартр пропонує особливий спосіб пізнання — спробу реконструкції вихідного "екзистенціального проекте", який слід шукати у меті життєвої діяльності особи або групи. Він подав зразок такого дослідження у чотиритомнику про французького письменника Г.Фпобера. Пізнати минуле можна через "комунікацію" (спілкування) і "розуміння", які складають обов'язкові елементи життя кожної людини.

Історіософія екзистенціалізму знайшла відбиття у працях Інших французьких мислителів, зокрема Альбера Камю (1913-1960), автора "філософії

Ш.Щ.Щ.Л...І...

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

абсурду", яка виокремлювала людину, змушену жити у "несумісному" з нею оточуючому світі ("не-Я"). Тому й уся Історій людства представляється "абсурдом", протистоянням особистостей, держав, народів. Прагнення до єдності відбиває "ностальгію" за абсолютом. У людини є один шанс вистояти — знайти духовну єдність через людський дух.

Оригінальне втілення отримали екзистепціалІстсью положення у працях ще одного французького філософа МорІса Мерло-Понті (1908-1961). Вчений використав феноменологічний метод для вивчення сутностей сприйняття. Він пропонує подолати матеріалізм й ідеалізм з допомогою "описової психології" й створити нову універсальну філософію, засновану на Ірраціональному сприйнятті. На місце раціональної історії він пропонує "історію-поезію", з якої буде повністю усунено "догматичний раціоналізм".

Розділ 7. Теоретична історія другої* половини XX ст.

РОЗДІЛ 7. ТЕОРЕТИЧНА ІСТОРІЯ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XX СТ.:

ПОВЕРНЕННЯ ДО ІСТОРІЇ ЛЮДИНИ

1.Нові тенденції у розвитку науки

За спостереженнями багатьох учених приблизно з кінця 50-х років почалися глибокі якісні зміни у розвинених індустріальних суспільствах, котрі пов'язують І науково-технічною революцією, зростанням ролі науки та Інформації у розвитку суспільств, різким посиленням можливостей людини будувати суспільні стосунки на засадах раціоналізму. Ці зміни, яю ряд вчених назвали "мовчазною революцією" (Р.Інглгарт), трансформують економіку, владні структури, систему цінностей, соціальні пріоритети, створюють цілком нові умови реалізації людської особистості у сучасному світі.

Суспільствознавці і філософи відреагували на них побудовою нових схем єдиної суспільної еволюції людства, які брали за підстави ті риси відносин. котрі яскраво виявилися у останні десятиріччя. Гак. відомий французький філософ, Історик І соціолог Раймон Арон, який ще до війни опублікував знану методологічну працю з історії ("Вступ до філософії Історії", 1938). у якій обґрунтовувався ціннісний характер Історичного пізнання, 1969 р. виступив з теорією "Індустріальних суспільств" ("Розчарування у прогресі"), шо розглядала минуле 1 майбутнє з огляду вдосконалення виробничих процесів.

У 70-80-х роках, з'явилися нові теорії суспільного розвитку, які продовжували розробляти тему, задану Ароном. Серед них були теорії "суперіндустріального" суспільства О.Тоффлера, "постбуржуазного" К.Е.Боулдінга, "технотронного" — З.Бжезинського. "програмованого" — А.Тулепа тошо. У останнє десятиріччя XX ст. отримала поширення теорія Інформаційного суспільства", біля початків якої стояли У.Дайзард. Д.Нейсбіт, Й.Масудатаін. [121,4-40].

Однак загальпоІсторичні доктрини суспільного розвитку, шо грунтувалися на соціологічних засадах і неопозитивістських підходах, викликали критику з боку вчених, які вивчали наукове пізнання через призму свідомості дослідника. Вони виступили з переглядом неопозитивістської концепції науки.

У 60-70-х роках сформувалася т.зв. "Історична школа" американських філософій — Т.Кун, С.Тулмш, П.Фейерабенд, І.Лакатос та Інші. Вони поставили проблему історичності усіх наукових знань. Одним з перших виступив Томас Куч з працею "Структура наукових революцій" (1960). У пій він узагальнив розвиток наукового пізнання і прийшов до висновку, що воно спрямоване на розв'язання загадок, які ставить перед людьми природа і суспільство. Під час їхнього розв'язку наукова громадськість створює певні зразки ("парадигми") знань, котрі дозволяють задовільно пояснювати процеси навколишнього світу. ЦІ знання проходять чергові стадії розвитку: (1) "нормальної" науки, (2) "кризи" панівної парадигми внаслідок "аномалій" (недостатності) її засобів для пояснення нових "загадок" (фактів), (3) "наукової

Дата добавления: 2015-05-23