Роздуми з приводу. Співробітництво велося між країнами-паріями: Німеччиною, яку оголосили головним винуватцем розв’язування Першої світової війни

Співробітництво велося між країнами-паріями: Німеччиною, яку оголосили головним винуватцем розв’язування Першої світової війни, та Радянською Росією, що зневажала устої буржуазного суспільства та ліквідувала самі його основи в Росії. Національне приниження Німеччини та несправедливий міжнародний порядок щодо неї; економічна та політична блокада Радянської Росії викликали шалене прагнення реваншу — у Німеччини, і уперте прагнення до «експорту соціалістичної революції» та роздування «світової революції» — у Росії.

І ось виник союз двох країн-ізгоїв, які об’єднали свої сили для зростання економічної могутності та, всупереч усім міжнародним договорам, нарощування воєнних мускулів двох держав... Через 11 років, коли в СРСР утверджувався сталінський тоталітарний режим, а в Німеччині до влади прийшли нацисти, німецько-радянське співробітництво продовжувалося. А через 19 років після Рапалло радянські міста бомбили «юнкерси», керовані навченими в Росії німецькими пілотами.

?Як Ви вважаєте, з огляду на угоди в Рапалло та їхні наслідки, чи може бути політика ізоляції окремих країн ефективною та виправданою за певних умов?

Проблема репарацій. План Дауеса

Рурська криза. На кінець 1922 р. найгострішою проблемою між Німеччиною і країнами-переможницями було питання про репарації. Німеччина була не в змозі сплачувати визначені у 1921 р. суми. Скориставшись цим, у січні 1923 р. Франція і Бельгія ввели війська на територію Рурського вугільного басейну і Рурської області. Окупація Руру, де була зосереджена важка промисловість Німеччини, призвела до загострення економічної кризи в країні. Тисячі підприємців припинили роботу через відсутність сировини, зросло безробіття, посилилась інфляція. У відповідь на репресії окупаційної влади (штрафи, арешти, смертні вироки, депортація 130 тис. мирних жителів) населення Руру розпочало опір у формі саботажу і страйку. Зважаючи на катастрофічну економічну обстановку в Німеччині, новий канцлер Г. Штреземан зумів припинити «пасивний опір».

Криза мала міжнародний характер, під час неї ні США, ні Велика Британія не підтримали Францію, не бажаючи її лідерства в Європі. Франція (як і Бельгія) змушена була вивести свої війська і дати згоду на перегляд репараційних зобов’язань Німеччини.

Лондонська конференція. Прийняття плану Дауеса. За цих умов у липні 1924 р. в Лондоні була скликана конференція, яка схвалила доповідь, опрацьовану комісією експертів під керівництвом американського банкіра Ч. Дауеса (план Дауеса), який у 1925 р. став віце-президентом США. Цей план був спрямований на фінансову стабілізацію європейських країн, сприяння їх економічному розвитку та, відповідно, зростання ролі США в світовій економіці. Основні положення плану були такими:

— Німеччина зобов’язалась вчасно виплачувати репарації;

— Німеччина погодилась відкрити свій ринок для американських товарів;

— Франція мала вивести свої війська з Руру;

— завдяки запропонованому СІЛА кредиту для покриття перших платежів за репараціями Німеччині були гарантовані її виплати;

— створювались умови для іноземних інвестицій в економіку Німеччини;

— скасовувався міжнародний контроль над фінансами та економікою Німеччини.

Вирішення проблеми репарацій Німеччини за планом Ч. Дауеса

План був розрахований на те, що німецькі підприємства і фірми перенесуть свою зовнішньоекономічну діяльність у Східну Європу, насамперед у СРСР. США, Велика Британія і Франція мали намір таким чином позбутися потенційного конкурента в Європі.

План Дауеса, з одного боку, сприяв економічному розвитку європейських країн; з іншого — створив фінансову базу для зростання реваншизму в Німеччині, сприяв її експансії на Схід. Прийняття плану Дауеса було свідченням зміцнення позицій США в Європі та провалу домагань Франції встановити свою гегемонію на континенті.

План Юнга. Другий репараційний план для Німеччини був прийнятий у 1929 р. і мав назву «план Юнга», оскільки головою створеного Лігою Націй комітету експертів у справах вирішення репараційних питань став відомий американський бізнесмен, президент електротехнічного тресту О. Юнг. У серпні 1929 р. план Юнга був затверджений на міжнародній конференції в Гаазі. За новим репараційним планом розмір щорічних виплат був зменшений і визначений в 2 млрд марок на найближчі 37 років.

Відповідно до плану Юнга всі форми контролю над Німеччиною, її господарством і фінансами ліквідувалися. Для отримання кредитів і поділу репарацій був створений Банк міжнародних розрахунків, але його головна функція полягала у фінансуванні важкої і військової промисловості Німеччини. Було вирішено, що Німеччина знову матиме право керувати рейхсбанком та імперською залізницею.

План Юнга сприяв зміцненню позицій великого капіталу, який пізніше привів до влади нацистів.

Рішення Гаазької, Лозаннської та Локарнської конференцій

Гаазька конференція з фінансово-економічних питань була проведена з 15 червня по 19 липня 1922 р. в м. Гаазі (Нідерланди). У її роботі брали участь представники всіх країн-учасниць Генуезької конференції, окрім Німеччини. Радянську делегацію очолював М. Литвинов. На відміну від Генуезької конференції, основними учасниками від європейських країн на Гаазькій конференції були представники ділових кіл.

На Гаазькій конференції мали бути обговорені претензії західних країн до радянської держави, пов’язані з націоналізацією майна іноземних власників та анулюванням боргів царського та Тимчасового урядів, а також питання про кредити РРФСР.

Представники західних країн щодо Радянської Росії рішуче відхилили всі пропозиції радянської делегації, спрямовані на міжнародне співробітництво, відмовились обговорювати питання про кредити без виконання РРФСР попередніх умов. Західні ділові кола наполягали на поверненні націоналізованого майна колишнім власникам і з великою недовірою поставились до запевнень радянських представників щодо готовності до співробітництва. Взаємні претензії призвели до того, що конференція в Гаазі не прийняла, власне, ніяких рішень і завершилась безрезультатно.

Лозаннська конференція (1922-1923) була скликана в Лозанні (Швейцарія) з метою врегулювання становища на Близькому Сході після провалу інтервенції військ Великої Британії та Греції в Туреччині й перемоги Кемалістської революції в цій країні. У роботі конференції взяли участь з однієї сторони — Велика Британія, Франція, Італія, Греція, Румунія, Королівство сербів, хорватів і словенців, а також США, представлені спостерігачами, з іншої сторони — Туреччина. Під час обговорення низки окремих проблем на конференцію були допущені представники ще деяких європейських країн. Радянська делегація взяла участь лише в обговоренні питання про режим Чорноморських проток Босфор і Дарданелли.

Основними питаннями конференції були опрацювання мирного договору з Туреччиною та визначення режиму Чорноморських проток.

Демілітаризація — роззброєння, ліквідація відповідно до міжнародного договору військових споруд на певній території, а також заборона мати на ній воєнну промисловість, тримати збройні сили.

Провідна роль на конференції в Лозанні належала представникам Британії. Їхню позицію виклав міністр закордонних справ Дж. Керзон. Згідно з нею військові кораблі всіх країн могли вільно проходити через протоки у мирний і воєнний час на випадок, якщо Туреччина залишиться нейтральною; а в разі участі останньої у війні передбачався вільний прохід військових кораблів нейтральних країн. Англійці вимагали також демілітаризації Чорноморських проток і встановлення над ними міжнародного контролю за участю чорноморських країн та держав Антанти.

Після тривалої і жорсткої дипломатичної боротьби робота конференції була завершена підписанням сімнадцяти окремих документів, серед яких найважливішими є Лозаннський мирний договір 1923 р. і конвенція про Чорноморські протоки. Ця конвенція передбачала демілітаризацію зони проток і в той же час припускала вільний прохід через Босфор і Дарданелли не лише торговельних, але й військових кораблів будь-якої країни світу. Було прийняте рішення про евакуацію з території Туреччини англійських військ. Незважаючи на тяжкі наслідки Першої світової війни, ця країна мала можливість зміцнити свій суверенітет.

Локарнська конференція (5-16 жовтня 1925 р.) була скликана для вирішення німецько-французьких суперечностей, що загострились, та інших питань. У конференції взяли участь представники Великої Британії, Франції, Німеччини, Італії, Бельгії, Польщі й Чехословаччини.

Локарнська конференція прийняла Рейнський гарантійний пакт, який забезпечував недоторканність кордонів між Францією, Бельгією, Німеччиною. Франція і Бельгія зобов’язувались не вдаватися до війни з Німеччиною. Велика Британія та Італія виступали головними гарантами Локарнської угоди. Проте гарантії не поширювалися на кордони Німеччини з Чехословаччиною та Польщею.

На конференції також було схвалено план Дауеса, спрямований на відродження німецького промислового потенціалу.

Німеччина вперше після війни була визнана рівноправним партнером. У 1926 р. її прийняли до Ліги Націй як постійного члена Ради цієї організації. Таким чином, Німеччина завдяки активній допомозі західних країн і в потрібному для себе напрямку виходила з міжнародної ізоляції.

Чимало для відродження військово-промислового потенціалу Німеччини зробило і сталінське керівництво СРСР. 12 жовтня 1925 р. між СРСР і Німеччиною був підписаний торговельний договір. Після цього 24 квітня 1926 р. обидві сторони уклали договір про нейтралітет і ненапад.

Пакт Бріана-Келлога

Проблеми роззброєння. У 1920-ті рр. відбувались два суперечливих процеси: прагнення до роззброєння і шалена гонка озброєнь, яка задовольняла інтереси великого капіталу і приносила йому величезні прибутки. У ці роки вперше на міжнародному рівні широко обговорювались проблеми роззброєння. Правда, вони були приречені на невдачу, оскільки Версальсько-Вашингтонська система встановила нерівність у озброєнні, і всі переговори фактично сприяли закріпленню цієї нерівності.

Водночас у 1925 р. вдалося підписати Женевський протокол «Про заборону використання хімічної й бактеріальної зброї» (як відомо, у роки Першої світової війни від газових атак загинуло майже 40 тис. чоловік).

Ініціатива Франції. Ініціатива в політиці примирення в ці роки багато в чому належала Франції, яка зазнала тяжких людських і матеріальних втрат у роки війни. Міністр закордонних справ Франції А. Бріан зробив спробу поліпшити відносини з Німеччиною, проте не знайшов підтримки щодо цього питання у глави уряду Р. Пуанкаре.

Проте на цьому А. Бріан не зупинився, й у квітні 1927 р. запропонував державному секретарю США Ф. Келлогу укласти між цими країнами договір про «вічну дружбу», який би забороняв війну як засіб національної політики. Це було не лише даниною громадській думці, а й намаганням зміцнити франко-американські відносини і тим самим закріпити становище Франції у європейських справах.

Позиція СІІІА. Сполучені Штати не поспішали з відповіддю. Лише наприкінці 1927 р. Ф. Келлог дав згоду на пропозицію А. Бріана, але при цьому висловився за підписання не двостороннього, а багатостороннього договору. Американські правлячі кола розраховували, що такий договір сприятиме стабілізації політичного становища в Європі і забезпечить умови для регулярного отримання прибутку від вкладання в європейську економіку американських капіталів. Окрім того, багатосторонній договір збігався із бажанням США створити паралельну Лізі Націй організацію, у якій керівна роль належала б не Британії і Франції, а США.

Пакт — (від лат. pactum — договір) — міжнародний договір політичного змісту.

Підписання пакту Бріана-Келлога. Після того, як Франція погодилася на багатосторонній пакт, Сполучені Штати звернулися з приводу цього питання й до інших держав. Подальші переговори завершились 27 серпня 1928 р. підписанням у Парижі договору між США, Великою Британією, Францією, Німеччиною, Італією, Японією та іншими державами (всього договір підписали представники 15 країн).

Договір, який називають пактом Бріана-Келлога, проголошував відмову від війни як знаряддя національної політики і визнавав за необхідність вирішення суперечностей і конфліктів за допомогою мирних засобів.

Того ж дня США адресували ноту 48 державам пропозицією приєднатися до пакту Бріана-Келлога. США розраховували об’єднати залучені до договору країни взаємними зобов’язаннями і посилити свій вплив у боротьбі за світову гегемонію. Невдовзі пакт підписали представники 69 держав (серед них і СРСР). Цей важливий міжнародний документ зустріли з ентузіазмом у всьому світі. З ним пов’язували надії на створення системи колективної безпеки і запобігання війні. Ф. Келлог, державний секретар США, у 1929 р. був відзначений Нобелівською премією миру (у 1926 р. лауреатом премії став А. Бріан).

Наслідки підписання пакту Бріана-Келлога. Реальних передумов для відмови від війни як засобу для вирішення міжнародних суперечностей у той час просто не існувало. Учасники пакту — Німеччина, Італія і Японія — активно вели підготовку до агресивних війн. 1930-ті рр. фактично звели нанівець положення Версальсько-Вашингтонської системи.

З іншого боку, вперше був втрачений реальний шанс запобігання масштабній війні. Цей документ не раз згадували потім, коли країни Європи опинилися у вогні світової війни і намагалися, уже вкотре, знайти винуватців її розв’язання. Проте час був безнадійно згаяний.

Дата добавления: 2015-05-23