Зречення Миколи II

Лютневі події стали несподіванкою для уряду й опозиційних партій. Миколі II, який перебував у Ставці Верховного Головнокомандування в Могильові, пропонували сформувати уряд «народної довіри». Проте імпе-ратор розпорядився припинити роботу Думи, віддав наказ про відправлення військ із фронту в Петроград для «стабілізації становища», але здійснити це не вдалось — повсталі війська захоплювали залізничні станції, а командувачі фронтів визнавали необхідність зречення імператора від престолу, що, на їхню думку, було єдиним засобом порятунку Росії і династії.

«Навкруги зрада, боягузтво і обман», — записав Микола II у своєму щоденнику 2 березня 1917 р. У цей же день він підписав маніфест про зречення. Микола II передавав престолонаслідування своєму братові, великому князю Михайлу Олександровичу, але 3 березня Михайло також відрікся від престолу. Сам імператор був арештований у Могильові 8 березня, а його родина поміщена під домашній арешт у царському палаці.

Так закінчилося царювання останнього монарха Росії.

1.3. Формування Тимчасового уряду. Політика уряду

У ніч на 2 березня в результаті переговорів між виконкомом Петроградської Ради і Тимчасовим комітетом Державної думи був сформований Тимчасовий уряд, головою якого став поміщик і земський діяч Г. Львов. Ключові посади в уряді обійняли кадети.

Програма Тимчасового уряду передбачала амністію за всіма «політичними і релігійними справами»; свободу слова, преси, зборів і страйків; скасування всіх станових і національних обмежень.

Уряд обіцяв почати підготовку до скликання на основі загального, рівного, таємного і прямого голосування Установчих зборів, які повинні були встановити форму правління і прийняти конституцію країни.

Для організації тимчасового управління місцевими органами влади призначалися спеціальні представники Тимчасового уряду — комісари.

Були проголошені принципи «наступності влади» (збережений державний апарат)і «безперервності права».

Через кілька днів був виданий маніфест про відновлення автономії у Фінляндії, що, на думку уряду, повинно було заспокоїти окраїни.

У сфері зовнішньої політики Тимчасовий уряд підтвердив виконання зобов’язань Росії і готовність продовження війни «до переможного завершення». Тимчасовий уряд був визнаний США, Британією і Францією.

1.4. Росія в умовах двовладдя

Двовладдя — своєрідна форма організації державної влади в Росії в березні — липні 1917 р., при якій її носіями були дві паралельно існуючі структури — Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів і Тимчасовий уряд.

Двовладдя. За умов фактичного двовладдя, яке поділяли Ради і Тимчасовий уряд, у Росії створилися переду мови для мирних демократичних перетворень, переходу до побудови правової держави. Ради підтримували політику Тимчасового уряду настільки, наскільки вона сприяла революції. Проте Тимчасовому уряду доводилося зважати на Ради як на реальну силу на місцях. Однак двовладдя не могло існувати тривалий час.

Спочатку спільна діяльність Тимчасового уряду і Рад привела до прогресивних кардинальних змін у країні: була знищена абсолютна монархія; проголошувалися громадянські свободи, політичні партії стали легальними; ліквідовувалися царська жандармерія, поліція й охранка, оновлювався старий судовий апарат; були заарештовані царські чиновники і генерали, які протидіяли демократизації країни, надавалася амністія політичним в’язням; реорганізовувалася система місцевого управління.

Водночас не були вирішені основні проблеми, що стояли перед країною: Росія продовжувала війну; залишалося невирішеним аграрне питання, на фабриках і заводах не був запроваджений 8-годинний робочий день; були скасовані лише деякі національні обмеження, уряд вороже ставився до спроб народів колишньої імперії домогтися незалежності.

Розстановка політичних сил у країні. Ліберальні партії після перемоги революції виступали за війну «до переможного завершення», прагнули відтягнути радикальні реформи до скликання Установчих зборів.

Есери і меншовики активно співробітничали з Тимчасовим урядом.

Більшовизм — (поняття виникло на II з’їзді РСДРП у 1903 р., коли єдина до того партія розділилась на фракції більшості — більшовики, та меншості — меншовики) — революційна теорія, заснована на марксистських ідеях, модернізованих В. Леніним; і політичний рух, пов’язаний з формуванням «революційної партії робітничого класу» та радикальними діями щодо захоплення влади та встановлення «революційної диктатури», неминучості «світової соціалістичної революції».

Засновником і основним теоретиком більшовизму був В. Ленін. До теоретиків більшовизму відносять також М. Бухаріна, Л. Троцького, Р Люксембург та ін. До лідерів більшовиків відносять Й. Сталіна.

Більшовики виступали проти такого співробітництва. На них робили ставку правлячі кола Німеччини, які вважали, що з їх приходом до влади стане можливим укладання мирного договору з Росією. З іншого боку, вже відомі багатьом зв’язки більшовиків з кайзерівською Німеччиною відштовхували від них інші політичні сили в країні.

Події квітня — червня 1917 р. 18 квітня була опублікована нота міністра закордонних справ Тимчасового уряду П. Мілюкова урядам країн Антанти, у якій зазначалось, що Росія буде продовжувати війну до повної перемоги над країнами Центрального блоку. Ця нота і невдалий наступ на фронті викликали 20-21 квітня могутню антиурядову демонстрацію робітників і солдатів Петрограда проти продовження війни. її. Мілюков і О. Гучков (військовий міністр) змушені були піти у відставку.

Для виходу з кризи був сформований коаліційний Тимчасовий уряд (перший за рахунком), який знову очолив Г. Львов. Есери і кадети увійшли до уряду з метою послабити напруженість у країні. Проте населенню країни все ближчими ставали прості і популістські гасла більшовиків.

Ради перейшли до активних дій і в червні 1917 р. у Петрограді скликали І Всеросійський з’їзд Рад. Більшість делегатів з’їзду становили есери і меншовики. У ході дискусії лідер більшовиків В. Ленін заявив, що в країні є єдина партія, яка може взяти на себе відповідальність за долю країни — партія більшовиків. Однак есери і меншовики, звичайно, не погодилися з цим і вважали за необхідне продовжувати співробітництво з урядом.

Володимир Ленін Ленін (Ульянов) Володимир Ілліч (1870-1924) — політичний і державний діяч. Народився в сім’ї інспектора народних училищ, який став спадкоємним дворянином. Одержав юридичну освіту (1891); працював помічником присяжного повіреного в Самарі. З 1890-х рр. брав активну участь у революційному русі. У 1900 р. виїхав за кордон. На II з’їзді РСДРП (1903) очолив партію більшовиків З 1905 р. — у Санкт-Петербурзі, з грудня 1907 р.— в еміграції. У квітні 1917 р. приїхав у Петроград, проголосив курс на перемогу соціалістичної революції. Очолив керівництво жовтневим переворотом. На II Всеросійському з’їзді Рад обраний Головою Раднаркому (уряду). У 1922 р. важко занедужав і з грудня практично не брав участі у політичній діяльності Прихильник марксизму, Ленін вважав найважливішим завданням створення «партії нового типу», на відміну від парламентських соціал-демократичних партій, відстоював курс на встановлення диктатури пролетаріату Гостра криза в країні після жовтневих подій 1917 р. і громадянської війни підштовхнула Леніна до визнання помилковості політики «воєнного комунізму» необхідності переходу до нової економічної політики.

18 червня Тимчасовий уряд прийняв рішення про початок нового наступу на фронті. У результаті воєнної авантюри за 18 днів у боях загинуло 60 тис. солдатів і офіцерів. Генерали звинуватили в провалі наступу більшовиків, які проводили антивоєнну пропаганду в армії. Вони вимагали розгону Рад, проголошення РСДРП(б) поза законом.

Дата добавления: 2015-05-23