Смиків у часи польської та російської експансії в XVII – XIX столітті

Впродовж XVII – XVIII ст. до 1795 р. село перебувало під владою Польщі. У цей час асимілюється українська культура, православ’я, відбувається полонізація, окатоличення, нав’язування уніатства після Берестейської унії (1596 р.). Однак село Смиків залишалося одним із осередків української культури та релігії, жителі якого ніяк не могли «засвоїти» всього чужого. Яскравим прикладом може слугувати побудова у селі православного храму святої Покрови у 1632 р., попри дискримінацію української традиційної церкви у ті часи. Смиківці на той час були вірними візантійській вірі.

Коротко охарактеризуємо сам храм. Це була невеличка дерев’яна церква, що розташовувалася на горбі, оберненому лицьовою частиною до Дежі, майже по центру села. Таке місцерозташування було типовим для тодішніх сіл. Храм збудували, за популярною та той час методикою, за якою визначалося використання виключно деревини, при цьому не застосовувався при будівництві жоден цвях. Церква мала один купол і була більше схожа на хату з прибудованим зверху куполом. У куполі знаходився дзвін (можливо кілька дзвонів?). Церква мала невеличку веранду і власне приміщення церкви, у якій ледь виднілися невеличкі віконця, які створювали ефект постійних сутінок. Служба у напівтемряві, яка освічувала лише запаленими свічками, багатьом парафіянам здавалася достатньо моторошною, і нагадувала перш за все похоронну службу. Неприємність напівтемряви у церкві була настільки значною, що її досі пам’ятають місцеві жителі.

Церкву власне і облаштували самі люди, навіть невеличкий іконостас, який містився у храмі, повністю складався із образів принесених парафіянами. На горищі був такий собі «склад» церковних речей.

Взагалі храм був маленьким – під час служби всі парафіяни не поміщалися. Це свідчить про те, що вже на той час кількість люду у селі була значною. Та й сам факт будівництва святині у селі свідчить про розквіт Смикова. Можливо, цьому сприяло географічне положення – поблизу знаходилися важливі торгівельні центри Волині, які вже мали магдебурзьке право: Боремель та Перемиль. Ймовірним також вважається те, що у сусідніх населених пунктах православ’я принижувалося, тому жителям інших сіл доводилося приходити у Смиків на богослужіння. Підтвердженням цього можу бути той факт, що у 1632 р. жителі села Жабче, як затяті католики, вирішили вигнати, або навіть повбивати, усіх православних священиків свого села. На щастя, жителі Смикова не дали єзуїтам цього зробити, і прихистили вигнанців у себе, надавши їм не лише свою церкву для богослужінь, а й житло.

Однак така доброта смиківського населення неабияк розізлила жабчуків. Ті звинуватили православних у міжконфесійних злочинах. Такі суперечки іноді доходили навіть до невеличких селянських збройних сутичок. Українські священики побачивши, що наражають православне населення на небезпеку, вирішили покинути Смиків і податися де-інде. Коли католики остаточно переконалися, що вигнанців у Смикові немає, то змирилися і припинили конфлікт. Міжконфесійні сутички тривали до 1643 року.

Інших історичних фактів про цей відрізок часу досить мало. Зокрема, невідомо у чиїй власності перебувало село, наскільки великим воно було і т. д. Лише відмітимо, що берегом Дежі з Боремля до Гайок простягалася вулиця де жили виключно пани та інше заможне населення.

Щодо власне Смикова, то можна припустити, що це було середнє сільське поселення, де більшість селян були кріпаками і робили на фільварки як місцевих панів, так і на панів сусідніх сіл та містечок. З часом панщина наростала, і досягала 6 днів на тиждень. Лише у 1795 році стало дещо легше, коли Смиків перейшов під владу Російської імперії. Не виключено, що у цей час село було володінням графа Чацького.

Скасування кріпацтва у 1861 році відкрило нову сторінку історії Смикова - він поступово почав розвиватися. Приватні землі, свобода та платна праця стали рушійною силою прогресу. А давні польські забаганки та міжконфесійні суперечки залишилися позаду.

Дата добавления: 2015-05-23