Архітектура грецької класики (5 – 4 ст. до н.е.). Синтез архітектури і скульптури в Акрополі

Грецька архітектура класичного періоду розвивалася на основі ордерної системи, яка зародилася в добу архаїки. Ордерна система, що стала великим досягненням світової архітектури, саме в епоху класики досягла найбільшої повноти і довершеності. У 7 – 6 ст. до н.е. сформувались доричний та іонічний ордери, а у 5 ст. до н.е. з’явився вишуканий коринфський ордер. У цей час грецькі архітектори починають поєднувати елементи різних ордерів в одній споруді, що значно розширило можливості будівельників.

У середині 5 ст. до н.е., після перемоги, отриманої союзом грецьких міст над могутньою Перською державою, Греція досягла найвищого рівня розвитку у сфері економіки, політики і культури. Афіни займали провідне місце у цьому союзі, а також надовго стали головним культурним центром. Класична епоха пов’язана з іменем видатного державного діяча, вождя афінської демократії Перикла. Під час його правління були розпочаті грандіозні будівельні роботи в Афінах, зокрема під керівництвом Фідія відбудовувався зруйнований персами Акрополь (так називали укріплену частину давньогрецьких міст, яку зводили на найвищому місці).

У період класики отримала розвиток система планування міст, тобто будівництво міст відбувалося за заздалегідь продуманим планом. Гіпподам, друг державного діяча Перикла, вперше почав складати план забудови міст, що отримав назву «гіпподамове місто». За цим планом, міська територія ділилася вулицями, які перетинаються під прямим кутом, на житлові квартали – такий принцип був необхідний для міст із розвиненим рухом і торговельною діяльністю. «Гіпподамова система» отримала значне розповсюдження у містобудуванні періоду еллінізму. Передбачалося виділення міського центру, забудованого спорудами громадського призначення, торгової площі, агори. Обов’язковими спорудами були театр, стадіон, гімназії, основними – храми і театри. Ремісничі майстерні із шкідливим виробництвом (керамічні, шкіряні) переносили на околиці міста. Вода до міста підводилася спеціальним водопроводом, далі по трубах надходила в різні райони міста до спеціальних колодязів, звідки жителі брали воду для своїх потреб. Нечистоти виводилися через каналізацію за межі міста. У 5 – 4 ст. до н.е. практично в усіх грецьких містах виникають оборонні споруди, система фортечних стін з вежами.

Парадним і релігійним центром міста був Акрополь (верхнє місто), тут розташовувався храм головного божества – покровителя міста, відбувалися найважливіші свята, жертвопринесення. Ансамбль афінського Акрополя, побудований у 2 пол. 5 ст. до н.е., є шедевром світової архітектури.

Комплекс споруд афінського Акрополя посідає особливе місце в архітектурі класики: Парфенон, храм Ніки Аптерос, Пінакотека, Пропілеї, Ерехтейон. Навіть оглядяючи розвалини, можна оцінити величність афінського Акрополя. Вхід на пагорб вели широкі мармурові сходи.

Пропілеї – це парадний вхід, монументальні ворота, які складалися з іонічної колонади між двома доричними портиками. Пропілеї афінського Акрополя були художньо оформлені, зліва від них розташовувалась Пінакотека (приміщення для творів живопису), а справа – храм богині Ніки.

Храм Ніки Аптерос споруджено за проектом архітектора Калікрата в період 427 – 421 рр. до н.е., його присвятили богині Афіні Ніці Аптерос (Афіні Переможниці Безкрилій). Ця мармурова споруда – амфіпростиль з двома іонічними портиками по чотири колони із західної і східної сторін, глухі стіни із півдня і півночі, стилобат мав три сходинки. На іонічному фризі були зображені епізоди греко-перських воєн та боги Афіна, Посейдон і Зевс. Усередині храму стояла статуя богині Ніки Аптерос (безкрилої) – рідкісне зображення безкрилої перемоги. За легендою, Ніка була задумана без крил, оскільки жителі Афін хотіли, щоб Перемога залишилась з ними назавжди і не могла покинути місто.

Парфенон – головний храм Акрополя, присвячений богині Афіні Парфенос, покровительці міста та всієї Аттики. Парфенон був також сховищем, державною скарбницею. Храм був зведений до 438 р. до н.е. протягом 10 років, відомі імена архітекторів – Іктін та Каллікрат. Парфенон – це мармуровий доричний периптер завширшки 30,89 м та завдовжки 69,54 м, оточений 46 колонами (відповідно по 8 та 17) заввишки 10, 43 м і поставлений на сходи. Фронтони, метопи (квадратні плити) храму багато прикрашені рельєфами, що зображують сцени з міфів. За колонами, на фризі, Фідій зобразив урочисту процесію: вчені припускають, що це Великі Панафінеї – свято на честь богині Афіни. У тріумфальному кортежі всі мешканці міста ідуть до храму, щоб піднести Афіні пеплум (жіночий верхній одяг із легкої тканини, що не мав рукавів і одягався поверх туніки), витканий афінськими дівчатами.

Парфенон вирізнявся винятковою співмірністю частин, синтезом доричного та іонічного ордерів, поліхромністю. Мармур його колон, червоний і синій кольори, делікатно введена позолота надавали храму особливої святковості. Пропорційність його частин, точність у розрахунках зробили Парфенон шедевром на всі часи. У будівлі Парфенону, як і в людському тілі, немає прямих, рівних площин, усі лінії, площини дещо вигнуті або ввігнуті, осі колон при уявному їх продовженні вгору перетинаються в одній точці на висоті двох кілометрів. Парфенон здається природно й органічно вписаним у високій скелі Акрополя. З огляду на досконалість техніки та красу Парфенон не має подібних у стародавній архітектурі.

Усередині Парфенона стояла 13-метрова статуя Афіни Парфенос (Афіни-Діви), виготовлена із золота і слонової кістки, роботи Фідія. На голові Афіни шолом, у центрі якого зображені сфінкс та грифони (фантастичні істоти з головою орла і тілом лева). Правою рукою вона спиралася на колону, в руці тримала двометрову крилату богиню Ніке. У лівій руці Афіна мала спис. Біля ніг лежить щит, між списом і щитом Фідій умістив величезного священного змія. Обличчя Афіни, руки, маска Медузи Горгони на грудях були виконані зі слонової кістки, очі – з коштовного каміння, вбрання і зброя – із золота. Такою її описав у Стародавньому путівнику Павсаній.

За часів Середньовіччя Парфенон був перетворений на християнську церкву, після завоювання турками у 15 ст. – на мечеть, потім використовувався як пороховий склад. У 17 ст. під час облоги Акрополя венеціанцями у Парфенон влучило ядро, храм був зруйнований, багато скульптур знищено.

Ерехтейон є своєрідним і цікавим твором грецької архітектури класичного періоду. Храм присвячений Афіні, Посейдону і міфічному царю Ерехтею. Споруда має унікальний для грецької архітектури асиметричний план, три його портики розташовані на різних рівнях. Тут уперше в історії світової архітектури у західному портику храму мармурові колони виконані у формі фігур дівчат-каріатид.

Отже, у період класики архітектура досягла свого вершинного розквіту, отримала розвиток регулярна система планування міст, вищої гармонійності набула ордерна система, архітектори створили всесвітньовідомі споруди, у яких були втілені передові ідеали часу. Особливе місце в архітектурі доби класики посідає комплекс споруд афінського Акрополя.

Давньогрецька архітектура вплинула на подальший розвиток світового зодчества. Неперевершена досконалість, простота, гармонійність, пропорційність загальних форм та всіх частин, єдність архітектурно-естетичних і конструктивно-тектонічних елементів споруд зробили пам’ятки давньогрецької архітектури взірцями для наступних епох.

4. Архітектура епохи еллінізму (2 пол. 4 ст. до н.е. – 30 р. до н.е.)

Еллінізм охоплює близько трьохсот років. Елліністичний період розпочався з походів Олександра Македонського на схід у 334 р. до н.е. і закінчився завоюванням останньої елліністичної держави (Єгипетського царства) римлянами у 30 р. до н. е. Для цієї доби характерне поглиблення взаємозв’язків і взаємовпливів грецької та східної культур. Позбавившись полісної обмеженості, грецька культура увібрала східні елементи, натомість східні культури збагатилися досягненнями грецької культури, найрозвиненішої культури того часу. Виникнення величезної імперії Олександра Македонського уперше створило умови для інтеграції контрастних культур Сходу й Заходу.

Особливістю елліністичного періоду стало значне поширення грецької культури та мови на завойованих територіях. Греко-македонські завойовники запровадили у таких давніх східних країнах, як Єгипет, Сирія, Фінікія, Кілікія, Юдея та інші, систему полісно організованих колоній. Поняття «еллінізм» містить вказівку на перемогу еллінської культури, на еллінізацію країн Сходу. Відмінними рисами елліністичної культури були синкретизм, космополітизм, індивідуалізм та пріоритет природно-математичних і технічних наук над гуманітарними.

Олександр Македонський 336 р. до н.е. після смерті свого батька Філіпа у двадцятирічному віці став правителем Македонії. Він правив менше 13 років (336 – 323 рр. до н.е.), але, маючи харизматичний талант полководця, створив імперію, що змінила карту світу. Його учителем був грецький філософ Аристотель, учень Платона, який прищепив Олександрові любов до грецької культури і повагу до греків як до собі рівних.

Створивши першу в історії імперію, що охоплювала таку велику територію (Мала Азія, Єгипет, Сирія, Персія), Олександр утверджував на всій території грецьку культуру і заклав підвалини для розвитку культури еллінізму. В основу нової політики він поклав принцип співпраці: не знищити чи підкорити завойовані народи, а об’єднати всіх на чолі з македонцями та греками в гармонійну єдність, що була б засадою культурного розквіту нової держави. Значення соціальних процесів, що привели до утворення елліністичного світу, полягає у створенні єдиного економічного простору для різноманітних національних культур. Замкненість держави-поліса змінилася відкритістю міста, що належало великій імперії. Сформувалося нове мислення особи, національної за походженням, але вихованої грецькою мовою на досягненнях грецької культури. Еллін – це людина, яка належала до соціальної верхівки, розмовляла грецькою мовою, вчила напам’ять Гомера, відвідувала театр, володіла вишуканим смаком. Багато відомих еллінів вважали себе космополітами і не надавали значення своєму походженню. Еллінами не народжувалися, ними ставали.

Завоювання Перської імперії та Єгипту прищепили Олександру і його наступникам смак до розкоші. Розкіш і помпезність стають характерними ознаками мистецтва, покликаного наочно утверджувати перевагу еллінської культури. Завдання мистецтва – створювати образ імператора, абсолютного монарха. Загалом для елліністичної архітектури характерні такі риси, як потяг до грандіозності, розкоші, помпезності і масштабності.

Олександр заснував багато міст, 16 із них були названі на його честь Александріями, що стало підтвердженням божественного походження імператора, адже у Стародавній Греції місту привласнювали ім’я бога (наприклад, Афіни). Нова столиця Єгипту, Александрія, побудована за зразком сітки – вуличними квадратами. Головна вулиця Александрії була завширшки 33 м і завдовжки 7 км. Місто стало духовним і культурним центром елліністичного світу. При Птолемеї І (бл. 366 – 283 рр. до н.е.) в Александрії побудували центр науки Мусейон (храм муз), у якому на кошти монархів жили і працювали видатні вчені. Олександр і його наступники, переконані у вищості грецької культури, відкривали бібліотеки й університети. В александрійській бібліотеці налічувалося, за різними даними, від 50 до 700 тисяч сувоїв. В імперії будували нові міста, що змагалися між собою у розкоші та багатстві. У Пергамі, за прикладом Афін, було споруджено Акрополь.

Після смерті Олександра Македонського держава розпалася на кілька монархій, очолюваних його спадкоємцями – діадохами. За час півстолітньої боротьби діадохів викристалізувалося елліністичне суспільство з новою соціальною структурою, новою державністю, новою культурою. Видатними центрами елліністичного світу стали Єгипетська держава, очолена монархією Птолемеїв, Селевкидська держава в Передній Азії та Македонська держава з чималою частиною Греції у своєму складі, очолена Антігоном II.

Однією з особливостей архітектури еллінізму була відмова від класичних грецьких канонів. Будинки й пам’ятники стали тепер виконувати не стільки свою первісну функцію, скільки ставали символами багатства, панування та могутності елліністичних правителів і аристократів. Створюється міське середовище, яке однаково задовольняє вимоги зручності й закони естетики. Особливого значення в архітектурі цієї доби набувають житлове та цивільне будівництво.

Період еллінізму був часом заснування багатьох нових та розбудови старих міст. Нові міста будувалися за чітким довгостроковим планом. Зазвичай місто розбивали на рівні квартали; широкі прямі вулиці, що перетиналися, були перпендикулярними. Храм втратив статус головної будівлі – основою розвитку елліністичної архітектури стали споруди суспільного та утилітарного призначення. Саме в елліністичний період вдалося впровадити планування міської забудови, що його ще у 5 ст. до н.е. запропонував архітектор Гіпподам. Основні принципи планування та будівництва регулярного міста включали:

1) вибір кліматично сприятливої місцевості, яка забезпечена питною водою, розташована на перетині торгових шляхів, зручна для оборони;

2) складання генерального плану забудови, розрахованої на довгі роки;

3) застосування планування сітки паралельно-перпендикулярних вулиць;

4) поділ міста на рівні квартали, внутрішньоквартальне планування і блокова забудова кварталів.

Генеральний план міста передбачав відведення спеціальних ділянок для центральної площі (агори) та інших площ, для театральних споруд, громадських будівель, храмів, стадіонів, гімнасій. Садово-паркові комплекси, які були місцем відпочинку, розташовували на околицях міст. Шкідливі ремісничі виробництва, зокрема керамічні і шкіряні майстерні, виносили на околиці або за межі міста. У місті було налагоджено водопостачання (вода подавалася трубопроводом) і систему каналізації, яка відводила нечистоти за межі міста. Міська влада ретельно стежила за санітарним станом міста. До нашого часу дійшов указ пергамських царів 3 ст. до н.е., у якому передбачалися заходи з підтримки чистоти вулиць і площ, ремонту усіх міських будівель, облаштування колодязів і каналізації, вводилися покарання за його порушення.

Масштаби містобудування були величезними: місто як потужний культурний інструмент утверджувало державний вплив на тих величезних територіях, які потребували освоєння. Зокрема, в імперії Селевкідів за правління Селевка I було засновано щонайменше 75 нових міст у різних місцях країни.

Предметом особливої уваги елліністичних монархів був благоустрій своїх столиць. Александрія Єгипетська, Антіохія на Оронті, Селевкія на Тигрі, Пергам, Родос, Мілет і багато інших перетворюються на красиві міста з широкими вулицями, розкішними царськими палацами, тінистими парками, грандіозними храмами, театрами, будівлями громадського призначення, торговими рядами.

Заснування численних нових міст, значні роботи з благоустрою старих, наявність великих матеріальних засобів і людських ресурсів сприяли розквіту елліністичної архітектури, розробці нових типів будівель, зведенню таких грандіозних споруд, які були неможливі в попередній час.

Храм уже не був основним типом будівлі елліністичної архітектури, хоча в усіх містах, як і раніше, зводили велику кількість храмів на честь різних богів, і сам тип храмової будівлі змінився (набув великих розмірів, мав розкішне оздоблення, подвійний ряд колон, пріоритет коринфського ордера). Головними архітектурними спорудами стали будівлі громадського призначення: адміністративні заклади, бібліотеки, арсенали, доки, стадіони, гімназії, обнесені колонадами площі для прогулянок, амфітеатри під відкритим небом, палаци.

У період еллінізму архітектори приділяли значну увагу плануванню приватного житла. Розроблялися два типи житлових будинків: кілька будинків-квартир, які утворюють міський квартал, або окремий будинок – міська вілла, з багатьма кімнатами, внутрішнім двором, оточеним колонами (так званий перистильний будинок). Усередині стіни будинків розписували фресками, на підлозі викладали мозаїку. Особливим типом будівель стали комплекси царських палаців, які займали до чверті усієї міської території, включали царські апартаменти, приміщення для обслуговуючого персоналу, господарські будівлі, ремісничі майстерні, тінисті парки, бібліотеки, арсенали для зберігання зброї. Розкіш стала метою, в архітектурі змішували різні стилі.

Видатними пам’ятками архітектурного мистецтва епохи еллінізму є храм Артеміди в Ефесі, збудований на місці спаленого Геростратом; храм Аполлона в Дідімах поблизу Мілета; храм-гробниця Мавзола в Галікарнасі; монументальні вівтарі – Зевса та Афіни в Пергамі, Гієрона II в Сиракузах.

Спорудження монументальної гробниці Мавсола, правителя Карїї, грецької провінції в Малій Азії, почалося ще за його життя й було завершене після смерті правителя його дружиною Артемісією. Мармуровий монумент вирізнявся особливою грандіозністю. В архітектурі Галікарнаського Мавзолею вперше у грецькій архітектурі поєднувалися три ордери: доричний, іонічний, коринфський. Нижній поверх підтримувався 15 доричними колонами, внутрішні колони верхнього поверху були коринфськими, а зовнішні – іонічними. У Мавзолеї поєднувалися сувора геометричність, масивна простота і прагнення до декоративності, до легкості форм, плавності ліній. Галікарнаський Мавзолей – це триярусна споруда. Перший ярус опоясувала стрічка рельєфу з білого мармуру. Тут містився заупокійний храм площею 5000 кв.м і заввишки близько 20 м. Другий ярус утворювала струнка мармурова колонада, а третій – семиметрова мармурова пірамідальна покрівля. Увінчувала будинок чотирьохкінна колісниця (квадрига), якою правили мармурові Мавсол і Артемісія. Урочиста споруда досягала 40 – 50 м висоти. Навколо гробниці розташовувалися статуї левів і вершників, що скачуть.

Будували Мавзолей зодчі Сатир і Піфій, а його скульптурне облаштування було доручено кільком майстрам, у тому числі і Скопасу. Збереглися уламки фриза гробниці Мавсола, що зображує битву греків з амазонками – «Амазономахія». Учені вважають, що це робота Скопаса чи його майстерні. Згодом ще й інші великі урочисті похоронні споруди стали називати мавзолеями. Споруду вважали одним із семи чудес світу.

Були зведені величезні інженерні споруди Фароський маяк та Колос Родоський, які також називали чудесами світу. Александрійський (Фароський) маяк був побудований близько 280 р. до н.е. на о.Фарос (сьогодні це мис у межах міста Александрія в Єгипті) архітектором Состратом. Він складався з трьох поставлених одна на одну башт, які послідовно зменшувалися. Його висота становила 120 м (за іншими даними – 140 м). Маяк гарантував морякам безпечне повернення до гавані, його світло було видно на відстані 60 км (за іншими свідченнями до 100 км), був зруйнований землетрусом. Колос Родоський – бронзова статуя грецького бога Сонця Геліоса – була споруджена між 292 та 280 рр. до н. е. на вході до гавані острова Родос (Греція) учнем Лісіппа Харесом із Ліндоса (заввишки 32 м).

До видатних архітектурних творінь елліністичного періоду належить Вівтар Зевса в Пергамі (сучасне турецьке місто Бергама) у Малій Азії. Пергамська держава виникла після розпаду імперії Олександра Македонського і досягла найвищого розквіту у 3 ст. до н.е. при царях династії Атталідів. Пергам швидко перетворився на один із важливих культурних центрів елліністичного світу. У 3 ст. до н. е. Пергам витримав раптовий напад племен галлів. Важка кровопролитна боротьба закінчилася поразкою варварів. Близько 170 р. до н.е. на честь перемоги над галлами пергамці збудували величний Вівтар Зевса з мармуру. Вівтар розташовувався посеред міста на просторій площі. Це була квадратна споруда площею 37,7 х 34,6 м. Найбільший інтерес завжди викликав великий фриз заввишки 2,3 м, протягнутий по стіні нижнього ярусу на 120 м. Фриз, виконаний у техніці глибокого рельєфу, сповненого динаміки і світлотіньових контрастів. У ньому відтворено сцени з міфу про гігантомахію – боротьбу богів із гігантами – синами богині Землі Геї, які повстали проти влади богів. У сценах битв символічно відображена боротьба добра і зла, цивілізації й варварства, яке уособлене в гігантах. Вівтар проіснував багато століть, але коли християнство стало офіційною релігією Римської імперії, його розібрали, а мармурові плити використали для будівництва фортечного муру. Розкопки в Пергамі, проведені наприкінці 19 ст. німецьким ученим К. Хуманом, дали змогу реконструювати Вівтар Зевса.

У Пергамі також були побудовані величезний театр із 90 рядами стільців, храм Афіни, бібліотека, в якій зберігалося близько 200 тисяч рукописів, зали бібліотеки були прикрашені скульптурними портретами відомих поетів та істориків.

Видатним досягненням цієї доби є збудовані міста Александрія в Єгипті, Антіохія – столиця велетенської імперії Селевкідів, Пергам у Малій Азії та інші столиці й великі центри елліністичного світу. Вони виникли як осередки нової греко-македонської державної влади – за чітко визначеним планом.

Отже, елліністична архітектура за повного пріоритету грецьких архітектурних норм та принципів перейняла притаманну Сходові монументальність і розкіш. Це виявилося у розмірах, грандіозності будівель, пишності скульптурного декору.

Дата добавления: 2015-05-23