Архітектура Китаю (5 ст. до н.е. – 18 ст.). 1 страница

Архітектура Індії (3 тис. до н.е. – 17 ст. н.е.).

Архітектура країн Сходу

Контрольні запитання та завдання

1. Розкрийте специфіку давньоримської архітектури.

2. Проаналізуйте здобутки архітектури доби Римської республіки.

3. Висвітліть особливості архітектури Римської імперії.

4. Назвіть видатні споруди давньоримської архітектури.

3. Архітектура країн Арабського Халіфату (7 – 18 ст.)

1. Архітектура Індії (3 тис. до н.е. – 17 ст. н.е.)

Культура Індії – одна з найдавніших, тут уже у 3 тис. до н.е. розвинулася так звана Індська цивілізація. Господарство цієї держави базувалося на родючості землі у долинах рік басейну Інду, які водночас були зручними водними шляхами. Населення головно займалося землеробством. У містах були розвинуті текстильне, керамічне, ювелірне та інші виробництва. Купці торгували бавовняними тканинами, прянощами, ароматичними речовинами, рабами, вели морську торгівлю, їхні кораблі доходили до Месопотамії, перепливаючи Арабське море й Перську затоку. Розквіт Індської цивілізації тривав упродовж 2600 – 1700 рр. до н.е. Тоді в басейні Інду існували численні міста. За припущеннями вчених, загальне керівництво державою здійснювалося з двох столичних центрів: на півночі – з Хараппи, на півдні – з Мохенджо-Даро. Зручний річковий зв’язок сполучав обидві столиці, відстань між якими була 660 км. Припускають, що у кожному з міст могло проживали до 30 – 40 тис. мешканців. Міста були побудовані за заздалегідь розробленим планом.

Місто Мохенджо-Даро було оточене масивними стінами укріплень у формі правильного чотирикутника. На вершині невеликого пагорба підносилася могутня цитадель, де були зосереджені палац з двома внутрішніми дворами, критий ринок, басейн для омовінь, сховища зерна й товарів, казарми. Вулиці й провулки (завширшки від 5 до 10 м), які розділяли місто на майже однакові квартали, утворювали прямокутну сітку. Забудова вулиць включала дво- і триповерхові будинки з випаленої цегли. Уздовж вулиць проходили каналізаційні канали. Вражають утилітаризм, обов’язкова стандартизація, прагнення до економічної вигоди: симетрія міських вулиць, відсутність вікон та будь-якого декорування на будинках.

Оборонний мур чотирикутної (400 х 200 м) цитаделі в Хараппі мав 15 м заввишки. На її території були розташовані цистерна для збирання води, низка будівель з дворами, галереями й колонними залами, величезне зерносховище. Ще одне зерносховище знаходилося за межами міських стін, на березі річки Рави. Це була велетенська споруда, площею 61 х 41 м, розрахована на одночасне збереження кількох тисяч тонн зерна. Поблизу існували поселення, що складалися з численних сирцевих будиночків-бараків, схожих на табірні чи казармені приміщення. Серед будинків – майданчики, вимощені випаленою цеглою, з заглибленнями у вигляді миски посередині. Це були поселення рабів (такі самі оточували й інші міста), які на цегляних майданчиках обмолочували збіжжя. Однак велика кількість зручних двоповерхових будинків усередині чотирикутників міських укріплень свідчить про те, що верства відносно вільних ремісників і купців була доволі численною. Купці і ремісники сприяли розвиткові торгівлі й ремесел, налагоджували торговельні зв’язки з іншими країнами. Ці заможні люди жили у дво- або триповерхових будинках зі стінами з випаленої цегли і пласкими дерев’яними перекриттями та великою кількістю кімнат. Кімнати виходили у спільний відкритий внутрішній двір. Там було вогнище для приготування їжі і зазвичай зосереджувалося життя родини. Будівничі передусім дбали про те, щоб забезпечити мешканцям комфорт, а не розкіш. У будинках були криниці з питною водою, вентиляція приміщень, кімнати для обмивання, туалети, відстійники та каналізаційні колектори й навіть сміттєпроводи. Такого високого рівня благоустрою для більшості вільного міського населення не забезпечувала у той час жодна цивілізація. Навіть через два тисячоліття середньовічні міста Франції, Німеччини, Англії та інших країн забудовувалися стихійно, вулички в них були вузькими й покрученими, мешканці цих міст не мали ані найменшої уяви про каналізацію та водопровід. Через жахливу антисанітарію та перенаселення нерідко спалахували епідемії. За 4500 років до наших днів міста Індської цивілізації були сплановані так ретельно, як найсучасніші наші міста: з каналізацією, водопроводом, централізованим збором сміття. Усе це свідчить про значні технічні знання будівельників. У цих містах не було грандіозних гробниць, храмів, царських палаців. З-поміж громадських споруд вирізнялися басейни для обмивань. Їх оточували галереї та численні приміщення; торговельні ряди й криті базари; лазні, які опалювалися гарячим повітрям, що пропускалося по каналах, прокладених під підлогою. Великі успіхи були досягнуті тут і в галузі науки, зокрема, в математиці, де застосовували десятинну систему числення – одну з найдавніших у світі. Саме тут археологи знайшли лінійку з десятинною системою поділу й гирі з таким же співвідношенням ваги.

Індська цивілізація, що процвітала впродовж семи століть, близько 1900 р. до н.е. раптово зникла. Причиною могла бути зміна клімату. Після занепаду цивілізації долини Інду почали розвиватися регіональні культури. Існує вірогідність того, що частина населення мігрувала на схід, у долину Ганга.

За свідченням писемних джерел, ще в 1 тис. до н.е. продовжувалося будівництво селищ із правильним плануванням, але будівлі в них були з сирцевої цегли й дерева. У трактаті про будівництво «Шільпашастра» детально викладено усі правила, якими повинен керуватися будівельник. Найдавніші типи регулярних селищ, закріплених у «Шільпашастра», мало чим відрізняються від сучасних індійських сіл. Дотримання традицій – одна з характерних рис архітектури Індії. За вказівками «Шільпашастра», перехрестя осей головних вулиць мали бути точно орієнтованими на сторони світу. Зі сходу на захід пролягає «цар вулиць» – «райя пата». Її перетинає південно-північна вулиця, інші вузькі провулки йдуть паралельно до цих головних. Житлові квартали розміщуються згідно з поділом на касти, а саме: соціальне значення кварталів зменшується від центру до периферії. У центрі мешкають брахмани, далі – воїни, а поза селищем живуть парії. У трактаті «Шільпашастра» відсутня інформація про спорудження відокремленого замку або цитаделі з якоюсь перевагою щодо району розташування.

Основним будівельним матеріалом в Індії, за винятком Індської культури, була деревина, з якої зводили оселі городян, сільські житла, господарські приміщення. Дерев’яна архітектура Індії протягом багатьох століть досягла високого рівня розвитку ще задовго до появи кам’яних будівель. У дерев’яному будівництві єдиною конструктивною системою була стояково-балкова. Основна конструкція стіни дерев’яних споруд – каркас. Стояки затискалися між верхньою й нижньою горизонтальними обв’язками. Заповнення було глинобитне або цегляне.

Монументальні будівлі, що збереглися, датуються 4 – 3 ст. до н.е., коли в Індії утвердилися рабовласницькі відносини, а обожнювання сил та явищ природи поступилося місцем буддизму, який проголошує, зокрема, що віруючий досягне вічного блаженства тільки позбувшись усіх земних почуттів, пристрастей та вподобань. Тому широкого розповсюдження набуло будівництво печерних монастирів (віхар) – відлюдних притулків ченців, які зреклися життя у суспільстві. Однак традиції дерев’яного будівництва виявилися такими стійкими, що навіть у непіддатливих скелях імітувалися дерев’яні конструкції. У камені висікали імітації дерев’яних балок, перекриттів, кронштейни балконів і стояки, що повторювали кілеподібну форму дахів, яка створювалася гнучкими зв’язаними нагорі бамбуковими кроквами. Та й саме планування монастирів нагадувало планування громадських суспільних центрів: келії групувалися навколо центрального майдану або зали.

Характерними для буддійського періоду індійської архітектури (5 – 3 ст. до н.е.) є чайтья – буддійські храми зі склепінчастим перекриттям спочатку наземного, а згодом скельного типу. У зрілий період, у 2 – 1 ст. до н. е., це була споруда з великим залом і боковими нефами за колонами, влаштованими для ритуального обходу навколо ступи, розміщеної у глибині. Інтер’єр і фасад пишно прикрашали скульптурою, різьбленням, розписами. Чайтья у Карлі – найбільша, її завершений півколом зал, у кінці якого стоїть невелика ступа – символічне поховання Будди, – поділений колонами на три нави і має довжину 38,4 м, висоту – 14 м. Храм немовби «народжується» в надрах самої природи. Тут кам’яне склепіння імітує дерев’яні конструкції, а скульптура й архітектура утворюють єдине ціле, в якому складно відокремити несені й несучі частини. Скульптурні зображення руйнують площину стіни, позбавляють простір чітких меж. Враження ірраціональності, невизначеності меж простору посилюється поліруванням підлоги храму, яка віддзеркалює стіни й перекриття. Буддійські монументальні святині часто прикрашали рельєфними чи скульптурними зображеннями засновника релігії Будди. Поступово склалися й три канонічні типи його зображення – сидячого, стоячого й умираючого. Тип скульптури, де Будда сидить у фронтальній позі споглядання з підібганими під себе ногами, символізує досягнення «просвітлення».

У 3 ст. до н.е. виникла традиція спорудження в місцях, пов’язаних із біографією Будди, та на шляхах, що вели до буддійських святинь, різьблених колон – стамбхів. Стамбха – це кам’яний стовп із фігурною капітеллю, покритий скульптурою, орнаментальним різьбленням. Високі капітелі таких колон прикрашали протоми (фігури, що зрослися спинами) левів. «Лев’яча капітель» – твір глибоко національний за формою і змістом, тому її зображення стало гербом Республіки Індія.

Найбільш раннім типом наземних культових буддійських споруд були ступи, в яких зберігалися реліквії – частини тіла Будди та буддійських святих. Знаменита Велика Ступа міститься в Санчі, в храмовому комплексі, де в основному й створювався буддійський канон. Відомо, що це перша у світі ступа, яка стала прообразом усіх наступних. Ступа в Санчі була зведена за наказом індійського імператора Ашоки у 3 ст. до н.е. Споруда вражає своєю «космічністю», її купол, прообразом якого був, мабуть, земляний могильний пагорб (слово «ступа» означає «поховальний пагорб») відображає уявлення індусів про будову Всесвіту. Водночас форма кулі символізує порожнечу (хоча насправді купол суцільний – із сирцю, облицьованого випаленою цеглою й каменем), минущість та ілюзорність земного буття (зовні ступа подібна до водяної бульбашки). Ступу оточує кам’яна огорожа з чотирма брамами. Увінчує її квадратний «палац богів», які управляють землею. З центру квадрату вгору підноситься шпиль. На нього нанизані три парасолеподібні горизонтальні перекриття, які символізують три небесні сфери. З вістря шпиля, як вважають буддисти, Будда підноситься в емпіреї нірвани. Купол ступи також розділений на три частини – масивну напівкулясту, вузьку середню, яку оперізує доріжка для ритуального обходу у напрямі обертання сонця та зірок навколо ступи, й основу. Колись укрита побіленим тиньком ступа яскраво виблискувала на сонці, а її шпиль, немов золотий спис, впинався в блакитне небо. Кам’яні мури ступи імітують дерев’яні огорожі поселень, а її кам’яні брами нагадують ворота індійських поселень. Усі мури ступи покриті майстерним декоративним різьбленням. Архітектура тут нерозривно пов’язана зі скульптурою. Храмовий комплекс у Санчі складається з Великої та малих ступ, монастирських будівель, стовпів. Після 7 ст. ступи в Індії вже не будували, вони набули поширення в країнах Далекого Сходу, де утвердився буддизм.

Індійську архітектуру називають «молитвою з каміння». Буддисти стверджували, що брати участь у спорудженні храму рівнозначно молитві. Будуючи, людина спокутує свої гріхи. Скельні храми немовби втілювали ідею «світової гори». Входячи до підземного храму, віруючий немовби наближався до світу предків.

Буддійські ченці, збираючись великими громадами, будували собі в печерах поблизу ступ та місць кремації святих храми й монастирі. Вони вирубувалися у скелі методом «внутрішнього різьблення»: спершу вирубувалося приміщення, а потім у його стінах – скульптурні зображення Будди й святих. Коли храм ставав тісним для ченців, поряд із ним вирубували нові печери, внаслідок чого виникали цілі печерні комплекси (як, наприклад, в Еллорі). Поруч із ними створений наземний храм Кайласанатха. Він теж висічений, але не в товщі гори, а із самої гори. Будівля, яку було вирізано у скелі, опинилася мовби на поверхні пагорба. Для її творців архітектурна споруда стала скульптурним зображенням священної гори Кайласи, помешканням богів (індійським Олімпом). Храм увесь висічено з однієї скелі. Обробка кам’яної глиби відбувалася від вершини до підніжжя, згідно з ретельно розробленим планом. Посередині цоколю храму міститься горельєфне зображення триметрових слонів, що наче підтримують масив усього храму. У величезному храмі-горі знаходиться скульптура Шиви – бога всього сущого. Це один з найбільших храмів у світі: його висота – 90 м, ширина – 60 м, майже вся його поверхня покрита химерним різьбленням.

Феодальні відносини формуються в Індії, починаючи з 4 – 5 ст., і зберігаються майже до 19 ст. Брахманізм, який витіснив і поглинув буддизм, утвердив розподіл людей на касти. Культові споруди стають більш монументальними, замість підземних храмів зводять наземні. Формується тип баштоподібного храму, який складається з кількох приміщень, мовби нанизаних на загальну вісь. Кожне з храмових приміщень завершується високим дахом так, що утворюється форма, в якій домінує головна башта. Центром храму було невелике темне приміщення (святилище), де знаходилася статуя божества. Святилище сполучалося із залами для жертвопринесень, ритуальних танців і зібрань віруючих. Над святилищем здіймалася найвища башта, над іншими трьома залами – менші башти. Ці вежі – символічні образи священної гори Меру – оселі богів. На півночі Індії вони були здебільшого видовженої жолудеподібної форми, більш придатної для районів тропічних злив, а на півдні мали вигляд східчастих прямокутних пірамід. Будували храми зазвичай на високому місці й оточували прямокутною огорожею. Стіни храмів були суцільно вкриті рельєфами, статуями і майстерно виконаним різьбленням по каменю. Скульптори відтворювали сцени з легенд і переказів. Вони вміли добре зображувати тварин і людей у русі. Біля храму встановлювали майстерно виліплені статуї слонів і коней, а всередині ставили статуї багатоликих і багаторуких богів, відлиті з бронзи або витесані з каменю. Храм Муктешвара складається з двох частин: зали й святилища, над яким височить башта – шікхара. Зовнішній вигляд цього храму з масивними глухими стінами, покритими суцільним килимом декоративного різьблення, нагадує скульптурний твір. Над святилищем здіймається висока шікхара, верхня частина якої має параболічний обрис. Завершує шікхару канелюрований диск із вазоподібним шпилем. Покриття над молитовним залом більш низьке, з горизонтально укладених рядів кам’яних плит, які зовні утворюють сплющену піраміду.

Вишукані пам’ятки середньовічної індійської архітектури, які відзначаються чудовою скульптурою, були побудовані у Кхаджурахо на півночі Індії. Збереглося близько 20 храмів. Найбільшим серед них є храм Кандар’я Махадео (9 ст.), присвячений богові Шіві. Він вражає цілісністю композиції, що досягнута поступовим ритмічним наростанням висоти окремих частин храму у напрямку до шікхари і підкресленим вертикальним членуванням його масиву. Храм відомий витонченою скульптурою, що відтворює сцени із Камасутри.

Політична роздробленість Індії призвела до вторгнення в кінці 10 ст. військ арабських країн і проникнення в неї архітектури ісламу. Стародавні традиції продовжують розвиватися на півдні країни. Там феодальна верхівка та жерці володіли неймовірними багатствами і зводили величезні храмові комплекси. Комплекс оточували прямокутною мурованою огорожею, і відповідно до його зростання збільшувалася кількість прямокутних концентричних огорож. Їх могло бути до чотирьох і навіть більше. У центрі розміщувався головний храм. До нього проходили через надбрамні башти – гопурами. Крім храму, до складу комплексу входили ставки для омовіння, стайні для священних тварин, приміщення для прочан, келії ченців, садки, майстерні, господарські будівлі тощо. Храмовий комплекс у місті Мадурай мав сім огорож та дев’ять гопурамів. Зовні гопурами були великі, заввишки до 50 м, але внутрішні приміщення в них були малі. Гопурами мають характерне завершення, яке нагадує бамбукові дахи. Поверхня їх стін має рельєфне й кольорове керамічне облицювання. Будівлі в Мадурай свідчать про неабиякий професіоналізм в обробці каменю. Майстри розуміли «душу каменю», чудово знали властивості цього матеріалу і вміло їх використовували. Південноіндійські будівельники здавна були ознайомлені з мистецтвом обробки каменю, особливо граніту, що голосно дзвенить при ударі. У м.Мадурай можна побачити колони, статуї, жертовні камені, сходи, виготовлені зі «співаючого каменю». В умілих руках каменярів граніт після копіткої обробки набував резонуючих властивостей. Після легенького удару чи дотику частина блоків починала «звучати» на низьких октавах, інші чисто й ніжно бриніли, звуки поступово завмирали десь у камені. Одна з таких «музичних» колон прикрашає храм богині Мінакші (в перекладі «Та, що має очі риби») – дружини Шіви – в мадурайському комплексі. Колона є водночас і несучим конструктивним елементом, і музичним інструментом. Якщо вдарити по ній рукою або якимось легеньким предметом, то лунають звуки.

В індійській архітектурі з’являються також елементи своєрідного ордера. Спочатку стовбури колон скельних і наземних храмів досить масивні, але поступово стають стрункішими. Колони мають багате різьблене оздоблення. Часто вони вражають різноманітністю й складністю форми, витонченістю профілювання. З часом декорування стає схожим на тонку тканину, що облягає архітектурні форми. Але крізь це тонке скульптурне оздоблення чітко проглядаються архітектурне членування, профілі, деталі, несуча й вінчаюча частини, тобто цокольна частина стіни й карниза. Образні форми архітектури Індії нерозривно пов’язані зі скульптурою. У міфологічних художніх образах народні майстри втілювали буяння природи і свої уявлення про будову Всесвіту.

В індійській архітектурі дуже рано набули розповсюдження основи геометричного планування, яке поєднувалося із загальною мальовничістю та пластичністю композиції, виробилися загальні будівельні засоби, які були закріплені у спеціальних трактатах.

Архітектура Індії значною мірою вплинула на архітектуру Непалу, Індонезії, Камбоджі та інших країн Південної Азії, а також Китаю. Окремі території Індії зазнали впливу інших культур, зокрема, після вторгнення мусульман частина Індії протягом 13 – 18 ст. перейняла багато художніх традицій Арабського Халіфату.

2. Архітектура Китаю (5 ст. до н.е. – 18 ст.)

Китай – одна із найдревніших цивілізацій. Стародавні китайці називали свою країну Піднебесною, або Серединним царством, бо вважали, що вона лежить посеред чотирьох морів. Культура китайського народу простежується ще з 4 тис. до н.е., у середині 2 тис. до н.е. Китай уже був великою державою. Його столиця Інь своїм блиском перевершувала багато міст стародавнього світу. У Китаї набагато раніше, ніж у Європі, з’явилися порох, компас, фарфор, шовк, папір, друковані книги, бібліотеки, університети. Своєрідна китайська архітектура суттєво вплинула на розвиток архітектури інших народів Сходу.

Однією з найбільш ранніх архітектурних пам’яток, що збереглися, є Велика Китайська стіна, яка в давнину захищала країну від набігів кочівників з півночі. Велетенську стіну почали будувати у 220 р. до н.е. за наказом імператора Цінь-Шіхуан-ді – засновника імперії Хань, до складу якої увійшли сім завойованих ним малих царств. Китайські історики вважають, що одночасно Велику стіну будували близько мільйона чоловіків, а за іншими даними – до трьох мільйонів. Будівництво забрало багато людських життів. Стіна побудована переважно з утрамбованої землі й облицьована камінням. Велика Китайська стіна завдовжки близько 6000 км перетинала безводні степи й пустелі, підносилася на найвищі гірські вершини і спускалася у глибокі ущелини. Середня висота стіни – 6,6 м, іноді – 10 м, а ширина – близько 6,5 м. Це давало змогу вільно розминутися двом колісницям. Простягаючись на тисячі кілометрів, Великий мур об’єднав в одне ціле фортеці, застави, гірські проходи і сигнальні вежі, які ставилися на певній відстані одна від одної (є свідчення, що стіна мала близько 25 тис. веж). Сторожові вежі слугували головно для передачі військових сигналів. При виявленні ознак наближення супротивника вдень сигнал передавався за допомогою диму. Вночі запалювався вогонь, таким чином система передачі утворювала цілісний ланцюжок зв’язку. Вежі над стіною мали 2 – 3 поверхи, в них жили воїни, зберігалася зброя, що відігравало важливу роль у військовій обороні. Велика Китайська стіна мала не лише оборонне значення, а й сприяла налагодженню мирної торгівлі китайців із північними сусідами. Після імператора Цінь-Шіхуан-ді стіну добудовували ще тисячу років. Проте, як відомо, вона не врятувала країну від монгольської навали.

Велика Китайська стіна є видатною пам’яткою стародавньої архітектури Китаю. Її спокійні монументальні форми гармонійно зливаються з гірським пейзажем. Стіна складає немовби нерозривне ціле з суворою природою. Чіткі обриси башт акцентують найвищі точки гірського ланцюга, завершують собою підйоми і підкреслюють загальний монументальний характер фортечної споруди. Це одна з найграндіозніших споруд у світі. За свідченням американських космонавтів, це єдине творіння людських рук на Землі, яке можна бачити з Місяця.

Китай – це країна контрастів, тут є пустелі, гори, родючі долини, стрімкі ріки. Простежують відмінності і в кліматі: північ – холодний, а південь – спекотний. Різниця у кліматі позначилась і на архітектурі. На Півночі споруди – більш масивні, збудовані здебільшого з глини та цегли, на Півдні переважають будівлі з дерева.

Найдавнішим типом традиційного житла в Китаї була напівземлянка. Ще в епоху неоліту її замінив наземний будинок, а в епоху Інь (1800 – 1500 рр. до н.е.) – будинок на глиняній платформі, яка рятувала житло від затоплення під час весняної повені. Стіни зводилися переважно з цегли-сирцю. Покрівлі в доханську епоху робили пласкими, з глини. Потім на них клали солому чи очерет. У ханському Китаї почали будувати чотирисхилі покрівлі з черепиці. Старокитайське житло заможних господарів було подібне на невелику фортецю, це – замкнена садиба разом із господарськими спорудами, оточена стіною. Тут навколо одного двору розміщувалися парадне житло і домашній храм, а в другому були кухня, приміщення для челяді, господарські будівлі. Споруди, що утворювали садибу, майже завжди розташовані симетрично. Топки печі містилися знадвору, а димоходи йшли під житловими приміщеннями й обігрівали їх подібно до центрального опалення. Дворів, залежно від заможності господаря, могло бути й більше двох. У внутрішніх дворах розташовували сад, басейн-ставок із містками – у всьому виявлялася любов до природи. На господарському подвір’ї, як правило, викопували криницю, над якою часто влаштовували альтанку.

Для будівництва житла, палаців та храмів використовували різноманітні матеріали: глину, кераміку і навіть метал, але основним будівельним матеріалом було дерево. З нього споруджували збірно-розбірні каркасні конструкції, які були здатні протистояти різким поривам вітру та землетрусам і легко збиралися на новому місці у випадку повені. Основним типом китайської будівлі став «дянь» – прямокутний павільйон – розповсюджена форма житлових, громадських, палацових і культових споруд. Розміри всіх частин будівлі визначалися точними цифровими співвідношеннями, які були закріплені у трактатах з архітектури, деякі з них набагато старіші за європейські книги з архітектури. Будинок зводився на облицьованій камінням глинобитній платформі, що водночас виконувала роль гідроізоляції. Основи будинку і бази під колони були кам’яні. На платформі споруджували дерев’яний збірний рамний каркас, який складався з колон та горизонтальних балок. Щоб запобігти загниванню, колони шпаклювали, яскраво фарбували і покривали лаком. Крокви даху спираються на цей дерев’яний каркас. Стіни ж ніякого навантаження, крім власної ваги, не несуть. У місцевостях з відносно м’яким кліматом вони відігравали роль огорож. Стіни інколи виконувалися у вигляді легких перегородок, ширм, що згорталися.

Китайській архітектурі притаманні великі, різко виступаючі вперед над стінами дахи, краї яких загнуті вгору. Широкі виноси захищали стіни будинків від дощу, а підняті кути, так звані «летючі карнизи», не позбавляли їхній інтер’єр сонячного світла. Схили даху – ввігнуті. Ця форма обумовлена освоєнням китайцями поливної черепиці – важкого матеріалу – і використанням бамбукових крокв, які вгиналися під вагою покриття. Згодом ця форма стала традиційною. До того ж вона зорово значно полегшувала важку масу даху, котрий немовби «кружляв» над легким дерев’яним будинком. Такі дахи могли бути одно-, дво- або триярусними. Вигляд будівлі також зумовлювався жорсткими урядовими розпорядженнями щодо розмірів, зовнішнього вигляду та оздоблення будівель. Відповідно до рангу власника, в них визначалися кількість колон, висота приміщень й усієї будівлі, характер декоративного оформлення, оздоблювальні матеріали, кількість ярусів, дахів тощо. Був визначений і певний колір даху: золотаво-жовтою черепицею можна було вкривати лише дахи імператорських палаців, синя або блакитна призначалася тільки для храмів. Звичайні будівлі вкривали сірою черепицею.

Рівномірному розподілу навантаження черепичної покрівлі та амортизації поштовхів під час землетрусів сприяла система багатоярусних дерев’яних фігурних кронштейнів – «доу-гун». Вони складалися з двох елементів, які повторювалися у певному порядку. Це «доу» – кубоподібний брусок зі скошеними долішніми гранями – і «гун» – видовжений брусок. Усі доу мають однакові розміри, тоді як вище розташовані гуни довші за нижні. В результаті створюється конструкція, яка значно розширюється догори від опори. Вона спроможна витримати великі навантаження, що дає змогу збільшити опорну площу покрівлі і зробити більш значним винос карниза.

Стель у приміщеннях старокитайських споруд не було. Дерев’яні конструкції дахів усіх будівель залишалися нічим не замаскованими зсередини, а лише оздоблювалися яскравими дивовижними візерунками, а елементами декору водночас були і конструкції перекриттів. У палацових спорудах це оздоблення було дуже багатим. Крокви в європейському розумінні цієї конструкції, тобто такі, що складаються з нахилених кроквяних ніг, підкосів тощо, у китайських будівлях не застосовувалися. Конструкція дахів складалася з горизонтальних та вертикальних елементів. На поперечних балках, ближче до опор, установлювали невисокі стояки, на них укладали наступні поперечні балки, на котрі поблизу до опор знову установлювали стояки і т.д. Таким чином, нахил і вигин даху створювався не кроквами, а сполученням горизонтальних балок, що допомагало уникнути небезпечного під час землетрусу розпору крокв. Низ колони шарнірно вставлявся у заглиблення кам’яної бази. Балки, стояки й кронштейни яскраво фарбувалися і покривалися лаком.

У Китаї незалежно від інших країн рано розвинулося геометричне планування міст. Вважали, що їхня регулярність сприяє не тільки архітектурі, а й порядку в державі. У Китаї вірили, що східною частиною неба володіє Синій дракон, південною – Червоний птах, західною – Білий тигр, а північною – Чорна черепаха. Забобонні люди вважали, що таємничі сили цих фантастичних тварин тільки тоді сприяють життю людей, коли стіни будинку розташовані за сторонами світу, а вхід спрямовано на південь. Тому містобудівельні ансамблі та комплекси споруд пропонувалося розвивати вздовж осі північ – південь, виділяючи основні будинки більшою висотою і багатством оздоблення. Головні брами міста та входи до будинків рекомендувалося орієнтувати на південь.

Крім того, планування міст мало наслідувати схему Всесвіту, яка, за уявленнями китайців, мала чітко виражений концентричний характер. Ця схема була розвинута у філософській системі конфуціанства, яка згодом перетворилася у релігію. Відповідно до неї, Земля – центр Всесвіту. Навколо неї кружляють Місяць та Сонце, ще далі – планети, а за ними – зірки. Центром Землі є Піднебесна країна, Серединне царство, її ж центром є столиця. Центр столиці – це резиденція правителя, а сам правитель – «ван» – вважався Сином Неба. Правильно організованим мало бути і суспільство, де кожен мав би чітко окреслені місце та обов’язки. Син мусив шанувати батька, батько – начальника, а всі разом – вана. Прості люди повинні працювати, а чиновники – керувати роботою та ритуалами.

Такій регулярній схемі відповідає планування багатьох міст Китаю, зокрема Пекіну. Упродовж тисячоліть це місто змінювало свою назву, його руйнували, відбудовували, інколи переносили на інше місце, неподалік від попереднього, але ніколи не змінювався сам принцип регулярного планування.

Спочатку це було місто Цзі (засноване 1121 р. до н.е.), потім воно перетворилося у столицю Південного Китаю – Яньцзін, через кілька століть стало називатися Чжунду, а ще пізніше – Даду. Онук Чінгісхана Хубілай, захопивши Китай, зробив його своєю столицею й назвав Ханбалик. Після вигнання монголів це місто назвали Бейпін (у перекладі – «Умиротворена Північ»). У 1421 р. Бейпін офіційно проголосили столицею імперії Мін, і він був перейменований у знайомий нам Бейцзін («Північна столиця»), тобто Пекін. Імператори династії Мін, бажаючи прославитися, почали великі будівельні роботи, спрямовані на облаштування Пекіну та створення добре укріпленої і монументально забудованої резиденції державної влади. Задля виконання цього завдання у Пекіні зосередили всі будівельні ресурси країни, і в порівняно короткий термін столиця Китаю була побудована з особливим блиском.

Дата добавления: 2015-05-23