Архітектура Китаю (5 ст. до н.е. – 18 ст.). 2 страница

Місто з регулярним, геометрично чітким плануванням складалося з трьох ізольованих районів прямокутного обрису, які містилися один усередині іншого. Межами районів були високі стіни з брамами, оточені ровами з водою. У центрі було Заборонене, або Пурпурове, місто – район імператорського палацу. Його оточувало Імператорське місто, де розташувалися імператорські парки, державні храми, державні склади, резиденції сановників тощо. Останній район, зовнішній, утворював власне місто. Відносно околиць його називали Внутрішнє місто, або Татарське. Внутрішнє місто має прямокутний план. Його стіни точно орієнтовані на сторони світу, а головна брама зроблена у південній стіні. Вулиці утворюють прямокутну сітку паралельно до стін. Головна вісь Пекіна завдовжки близько 8 км, перетинає місто з півночі на південь, об’єднує окремі частини міста в єдине ціле. Закінчувалася вона за межами Внутрішнього міста, біля храму Неба.

У 1530 р. на схід від Пекіна зводять храм Місяця; за північною стіною розпочинають будівництво храму Землі, а на захід від столиці споруджують храм Сонця. Ці храми разом із раніше збудованим храмом Неба символізують Всесвіт, а також складають чотири наріжники містичної фортеці Будди, тоді як за п’ятий елемент традиційної системи, очевидно, було розташоване в центрі Пурпурове місто.

Фортечні стіни Пекіна простяглися майже на 20 км. Навколо них розташовані канали, зв’язані з водними шляхами провінції Хебей, до складу якої входила столиця, Великим китайським каналом (він сполучав ріки Хуанхе і Янцзи між собою та морем) і мережею водоймищ у межах міста. Стіни Пекіна мали 44 квадратних бастіони, що виступали зі стіни, надбрамні споруди й масивні багатоповерхові башти на наріжниках. Глинобитні стіни й бастіони були облицьовані сірою великорозмірною цеглою. Висота стін становила в середньому 12 м, ширина – близько 20 м.

Головні магістралі, які мали ширину до 45 м, розділялися на три смуги, середня призначалася для нош, колясок та вершників. Для простолюду відводилися тільки бічні доріжки, причому рух по кожній з них був одностороннім. Торговельні центри розміщувалися у районах міських брам (крім південної). Міська територія між головними магістралями була розбита на квартали (фани) прямокутної форми. Головні вулиці, що розділяли квартали, вміщували суцільні ряди крамничок, харчівень, майстерень, де рознощики й ремісники працювали просто неба. Простір вулиць усередині кварталів утворювався стінами житлових садиб. На вулицю виходили тільки брами, входи, що вели у дім, і маленькі вікна підсобних приміщень із ґратами.

Уже наприкінці 15 ст. територія міста, обмеженого стінами, була суцільно забудована, і в напрямку на південь почав швидко рости новий торговельний район. У 1564 р. його оточили фортечною стіною завдовжки 15 км і назвали Китайським, або Зовнішнім, містом. Чисельність мешканців цього дуже великого міста на той час досягла майже 1 мільйона осіб.

Загальний характер забудови міста площинний, і він був би невиразним, але завдяки густо посадженій зелені здавалося, що воно розкинулося немовби в лісі. Багато садиб, особливо в Імператорському місті, мали невеличкі садочки. Створюючи їх, китайці «бачили» велике в малому – безмежну природу в її окремому куточку, намагалися всю різноманітність природи показати навіть на невеличкому просторі. Тут були крихітні водойми з острівками і містками, струмочки, групи дерев, інколи маленькі альтанки тощо.

Та все ж у зовнішньому вигляді Пекіна, як і в інших середньовічних містах Китаю, переважали палацові й храмові ансамблі, які протистояли звичайній міський забудові. Серед них у Пекіні найбільш величним був палац імператора. Ми звикли, що палац – це великий, розкішний будинок, але пекінський палац – не будинок, а ціле місто. Простолюду сюди не можна було входити під страхом смерті, тому район палацу й називався Забороненим містом. Велике будівництво у Пекіні у 15 ст. почалося саме з імператорської резиденції. Палац містився в центрі Пекіна і так само, як і місто, мав форму прямокутника, оточеного глибоким каналом та високим муром. Мур був із червоної цегли, тому Заборонене місто називали ще й Пурпуровим містом. На відміну від європейських палаців, китайський палац складався з ланцюга дворів розміром із простору площу кожний. Прямокутники дворів оточені будинками різного призначення. Чимало з них прохідні і звуться брамами, хоча менш за все схожі на брами у прямому розумінні. Окрім споруд, що простяглися з півдня на північ, у палаці є ще дванадцять східних та західних дворів, кожний зі своєю брамою, переднім залом та житловими покоями для членів імператорської родини. Завдяки такому плануванню Пекінський палац не сприймається як єдине ціле. Усе потопає в густій зелені, над якою сяють верхівки золотавих черепичних дахів. У центрі Пурпурового міста на триярусній терасі були збудовані три головні прийомні зали. Імператорські житлові покої розташовувалися в північній частині палацу. Ще далі на північ височів штучний пагорб Цзіньшань. Він розміщувався на головній осі столиці за Забороненим містом. На вершині пагорба була збудована альтанка Ваньчуньтін («Вічна весна»). Звідси з височини близько 60 м, найвищої точки міста, розкривалася надзвичайна за красою й барвистістю панорама Пекіна. Слід зазначити, що імператорський палац повторював у величезних масштабах схему звичайної житлової садиби і традиційні типи павільйону – дань.

Головна брама палацу влаштована в центрі південної стіни і має форму літери «П». На її виступаючих уперед частинах височать башти з великими золоченими кулями на дахах. Під час урочистих церемоній, якими так славився китайський двір, звідси неслися приглушені звуки гонгів та барабанів. Імператор сидів високо над землею у глибокій тіні центрального павільйону брами під золотавим двоярусним черепичним дахом. Тут він приймав і паради військ, які складали військові трофеї біля ніг свого володаря. Урядовці не сміли сюди заходити, вони чекали на імператора внизу, в бічних галереях. Китайському імператору, як і єгипетському фараону, віддавали надзвичайну шану, і навіть правителі областей та відомі полководці повинні були падати ниць і цілувати сліди його ніг.

Брама вела на простору площу, по якій між штучними берегами з білого мармуру звивався прозорий канал – «Внутрішня ріка золотої води», мов натягнутий лук, вигнутий у бік входу. П’ять горбатих біломармурових мостів із витонченими різьбленими огорожами перекинуті через цей канал і, немовби пластинки віяла, спрямовані під кутом один до одного. Якщо подумки продовжити білі полотнища мостів, то вони зійдуться в одній точці – у центрі прохідного павільйону-брами Тайхеминь («Брама гармонії»), що веде до головного павільйону – тронної зали Тайхедянь («Зал найвищої гармонії»).

«Зал найвищої гармонії» височить на трьохступінчастій платформі з різьбленими балюстрадами. Він має розміри у плані 64 x 35 м. Його двоярусний дах підноситься на висоту десятиповерхового будинку. Колони залу, вкриті червоним лаком, мають шовковистий блиск, який контрастує з матовою білизною мармуру й сяянням освітленої сонцем, немовби золотої, покрівлі. На тій самій терасі (її висота близько 7 м, а площа 9,66 га) були збудовані ще два головних павільйони: «Повної гармонії» і «Збереження гармонії». Тут, як і в садибах звичайних людей, усі частини ансамблю розташовані симетрично відносно повздовжньої осі. Біля підніжжя терас перед павільйонами стояли скульптури левів. Фігура китайського лева лише віддалено схожа на тих благородних тварин, які добре знайомі кожному. Китайські скульптори не намагалися їх точно зображувати, їхнім завданням було створити уособлення лютої сили, виліпити страхіття, ладне ударом кігтистої лапи розтрощити кожного, хто не виявить пошани до особи імператора.

Перед основними будинками палацу на площах симетрично розташовували також декоративні вази, курильниці й великі бронзові посудини. Ці декоративні елементи разом із різьбленим мармуром сходинок і мальовничим орнаментом будинків посилювали художню виразність споруд у загальному архітектурному ансамблі.

Незважаючи на вражаючі розміри, павільйони палацу справляють враження легкості та витонченості. Тонке пророблення деталей, гармонійне поєднання окремих частин, дрібні за рисунком багатоярусні й багато декоровані доугуни посилюють це враження. Окрасами гребенів дахів, бруківок шляхів, призначених для урочистих процесій, що йшли до тронних зал, а також стін були зображення драконів. Дракон – це казкова істота. У його зображенні фантастично об’єднували голову хамелеона, роги оленя, вуха бика, хвіст змії, пазурі орла, луску риби. Однак із цим страхіттям у Китаї пов’язана уява не про щось жахливе, а навпаки, про благодать. Дракон – утілення родючої води, хмар, гірських вершин, неба взагалі, а також символ імператорської могутності й досконалості.

Прямокутник Забороненого міста оточував прямокутник Імператорського міста, який, зі свого боку, був відокремлений від Внутрішнього міста муром та ровами з водою. У ньому розміщувалося кілька великих імператорських парків.

Через численні сади та парки строга симетрія й чіткість загального планування міста не вносять в його образ монотонності. Сади підкреслено асиметричні, відзначаються вільною та мальовничою композицією, вмілим використанням малих архітектурних форм: кам’яних арочних містків, альтанок із поетичними назвами (наприклад, «для читання віршів», «для слухання течії води»). У таких парках, як правило, все – і мальовничі групи дерев, і ставки, й острівці, і пагорби – зроблено штучно, але так, щоб створити враження, немовби це створено природою. Сади огороджувалися високим муром і були ізольованим світом, який відтворював у малій формі розмаїтість і велич природи й нічим не нагадував про труднощі реального життя.

До ансамблів у межах Імператорського міста і безпосередньо пов’язаних з імператорським палацом належать парки Трьох морів. Найбільш відомим у 17 – 18 ст. став парк «Північне море» – Бейхай. Він виник ще у 10 – 12 ст., коли було викопане озеро, насипані острови й пагорби по його берегах. У 12 ст. привезено багато декоративного каміння, з якого споруджено гірки, ґроти та ущелини. Загальна площа парку – 104 га, з них 54 га займає озеро. В його південній частині знаходиться острів Ціньхуадао – центральна частина ансамблю парку. Уздовж північного берега озера була побудована видовжена двоповерхова галерея з «Павільйоном хвиль» у центрі та «Баштами лазурового відблиску» по краях. Легкі галереї разом із дахами башт і павільйонів гармонійно вписалися в пейзаж парку з альтанками, терасами, гірками, стрімкими водоспадами, дзюркотливими струмками і містками через них. Орнаменти, які прикрашали паркові споруди, зорово ще більше їх полегшували. У китайському орнаменті переважають геометричні мотиви. Найпоширенішим був китайський меандр, який розміщували одиночно або парами. Його вважали символічним зображенням грому. Мабуть, він походив від круглих форм спіралі. Часто застосовували закручені орнаменти, в котрих два, три чи більше спіральних хвостів немовби обертаються навколо загального центра.

У 17 – 18 ст. багато уваги приділялося будівництву імператорських парків в околицях Пекіна. З них найбільшим був парк Іхеюань («Сад безтурботного відпочинку»), в якому розміщувалася літня резиденція імператора. Його загальна площа 330 га. Гігантський парк включає нескінченний лабіринт алей та стежинок, які підіймаються до якої-небудь гори, оточують її й виходять до тихих, зарослих лотосом водоймищ або маленьких садочків. Тут теж є мальовниче штучне озеро. У парку гармонійно об’єднані гори, рівнини, водоймища та архітектура. Різних споруд тут більше 500. Легкістю форм відзначаються і біломармурові мости, що поєднують береги Іхеюаню з островами. Серед них – міст Чанцяо («Довгий міст»), що створює плавний вигин і складається із сімнадцяти прогонів у вигляді півкруглих арок, які підвищуються до центру. Це один з найкрасивіших мостів цього типу у Китаї.

Центром садово-паркової архітектури півдня Китаю протягом майже тисячі років був Сучжоу – місто просвітителів і художників, поетів та музикантів, відставних урядовців, багатих вельмож та купців, які мали у своїх маєтках великі і малі сади. Парки Сучжоу створювалися століттями, часто при переході до іншого власника перебудовувалися. Парки також багато разів розширювалися, поглинаючи суміжні території, внаслідок чого межі парків ставали надзвичайно порізаними й ламаними. Середньовічна ізольованість сприяла тому, що навколо парку зводилися високі стіни, які були не тільки зовнішнім оточенням парку, а й важливим композиційним елементом, що зберігав парк як архітектурну єдність.

Південний напрям садово-паркової архітектури вирізняється також і тим, що ґрунтувався на прагненні до створення місця для відпочинку, праці, роздумів. Тому в таких парках немає парадної пишності північних імператорських парків, у них більше невимушеності, інтимності. Деякі з південних парків – Лююань, Чжочженьюань, Шицзалінь – увійшли до скарбниці кращих пам’яток китайської та світової архітектури. Усі парки Сучжоу невеликі за розмірами. Найбільший з них займає ділянку площею всього 2 га, причому максимальні розміри території не перевищували 210 x 130 м.

Задум автора знаходить своє виявлення також і в назві парку «Шицзалінь» – «Ліс Будди». У назві парку Лююань утілено переконання: парк такий прекрасний, що той, хто його побачить, не захоче його покинути. У назві парку Чжочженьюань немовби «висловлюється» образа відставного урядовця на несправедливість імператора: «У той час, як неуки управляють, тямущі вирощують сади». Назви альтанок та павільйонів також відображають їх призначення: «Альтанка абрикосового аромату», «Павільйон споглядання і спогадів». Береги штучних озер порізані, що вельми збільшує їх розміри. З цією ж метою зведені посередині водоймищ острівки і містки-переходи. Містки розташовуються понад самою водою. Павільйони в парках легкі та витончені. Вони відкриті на всі сторони, пов’язані з довкіллям. Невеликій площі південних парків Сучжоу відповідає мініатюрність їх павільйонів та інших споруд, тоді як тріумфально-урочисті альтанки кремезних імператорських парків мають набагато більші розміри.

Парки – важлива частина китайської архітектури. Китайський народ здавна любив природу і глибоко розумів її красу. Серед давніх міст Китаю слід відзначити такі, які розміщувалися вздовж торговельних шляхів до Індії, країн Середньої й Передньої Азії, Європи й існували упродовж усього Середньовіччя. Вони виростали до таких великих розмірів, яких не знала Західна Європа. Таким було, наприклад, місто Чан’ань. Його будівництво розпочалося ще у 583 р. під керівництвом видатного архітектора Юй-Вень-Кая. Прямокутний у плані Чан’ань мав по периметру 36 км і займав площу 8410 га. Сучасне місто Сіань, яке виросло на його території, займає тільки одну шосту частину його площі. У період імперії Тан (618 – 907 рр.) Чан’ань був столицею Китаю. Місто мало три основні частини. Головна – це Заборонене місто з великим парком і ансамблем імператорського палацу. Друга – Імператорське місто. Разом вони займали 2/5 усієї площі столиці. Третину площі Чан’аня займало Зовнішнє місто з торговельними кварталами. Головна магістраль 150 – 155 м завширшки, яка проходила від південної міської брами Імператорського міста, розділяла Чан’ань на західну та східну частини, всередині яких були симетрично розташовані ринкові квартали.

Державна віротерпимість обумовила рівність конфуціанства, даосизму, буддизму та інших релігій. Жодна з них не мала рішучої переваги перед іншою. Усі вони утверджували існуючий суспільний лад, збереження незмінними стародавніх звичаїв і традицій. Храмові комплекси мають чітке симетричне планування, основу якого складає система дворів, які послідовно розташовані вздовж однієї осі. Важливі будівлі розміщені на головній осі храму в південній частині двору або в його центрі. Вони мають, як правило, південну орієнтацію. Кількість дворів та їх розміри залежали від значущості храму. Північні храми, незалежно від того, до якої релігійної конфесії вони належать, відрізняються від храмів решти районів Китаю насамперед невеликими розмірами своїх комплексів. Храми в них прості й суворі. Південні храми легкі та витончені.

Своєрідними культовими спорудами Китаю є пагоди. Вони походять від горішніх частин індійських ступ і, подібно до них, призначалися для зберігання священних реліквій. Спочатку в їх формах помітним був вплив Індії, але дуже швидко початкові форми було перероблено. Чудовою пам’яткою ранньої китайської архітектури є пагода Даянта («Велика пагода диких гусей»), збудована за проектом монаха-мандрівника до Індії Сюань Цзана. У монастирі Чан’ана він мешкав і працював до своєї мандрівки. Квадратна в плані монументальна пагода пірамідальної форми стоїть на чотирикутній платформі заввишки 5 м, а її загальна висота – 64 м. Пагода споруджена з випаленої жовтувато-сірої цегли, має сім ярусів (у пагод кожен ярус символізує одне з небес буддійської космогонії), що поступово зменшуються. Завершенням пагоди є невисокий шатровий дах із глазурованої черепиці, увінчаний ступою. Стіни усіх поверхів з чотирьох боків мають отвори з циркульним верхом, розташовані на одній вертикальній осі, що посилює ритмічне чергування ярусів та спрямованість усієї вежі догори. Масивна пагода має суворий вигляд. З часом пагоди стають більш витонченими та стрункими. Справжнім витвором мистецтва була Нанкінська фарфорова пагода. Вона височіла на 65 м, мала дев’ять поверхів із дахами, на кутах котрих були підвішені порцелянові дзвони. Стіни її були облицьовані блискучими пластинами. На жаль, вона зруйнована у 1853 р. Саме у 19 ст. двічі вдиралися до Китаю, сіючи смерть та руйнування, війська Великобританії та Франції. Багато палаців були ними розграбовані, цілі квартали міст спалені, будівлі висаджені у повітря.

На вершинах пагорбів монастирських та імператорських парків також часто споруджували пагоди. Пагода Дабаота – восьмикутна трьох’ярусна, височіє на невеликій основі й завершена трьохкарнизною покрівлею. Усередині кожного ярусу, відокремленого від інших невеличкими карнизами, є ніші із зображеннями Будди. Глазуровані плитки з переважанням синіх і зелених тонів створюють чудовий кольоровий ефект.

Столичні культові ансамблі також будувалися, розвиваючись уздовж осі (наприклад, ансамбль храму Неба у Пекіні, що має форму системи архітектурних куліс: брами в огорожах відкривають щоразу більш привабливі архітектурні картини). Завершує ансамбль храм Неба. Його східчастий круглий стилобат, кругла форма самого храму, синя черепиця дахів – усе це символи неба. У цій мажорній за кольоровою гамою споруді зміст та форма вдало поєднані.

Типовими для Китаю були також почесні брами – пайлоу – окремо стоячі споруди на вулицях, площах, на шляхах до архітектурних ансамблів. Це були, як правило, три кам’яні або дерев’яні брами, сполучені між собою й увінчані розкішною покрівлею. Часто вони були своєрідною рамою для певної архітектурної картини, яку можна було за нею бачити.

У 16 ст. Китай ізолюється від інших країн, було заборонено в’їзд іноземцям. В архітектурі посилюються тенденції до декоративності, надмірного перевантаження будівель дрібним оздобленням. Стовпи, вкриті глибоким різьбленням, втрачають характер опор, дахи стають занадто важкими.

Своєрідністю своїх форм відзначається архітектура Тибету – національної області на південному заході Китаю. Для будівель Тибету характерні монументальність, простота й суворість ліній, що гармоніюють із суворою природою, яка їх оточує. Головне місто Тибету – Лхаса («Місце богів») – виникло в 7 ст. Воно стоїть на високогірному плато, на березі річки, серед широкої гірської долини. На відміну від китайських міст, Лхаса не має регулярної структурно-планувальної композиції. Його головні магістралі разом із вузькими та кривими провулками утворюють лабіринти. Відповідно до установлених шляхів прочан, у місті прокладені три кільцеві вулиці. Над усім містом панує величезний палац-фортеця Потала («Палац другого керманича»), що був упродовж останніх трьох століть житлом далай-лами – теократичного правителя Тибету. Ця велична багатоповерхова споруда складається з багатьох будівель і є найвизначнішою пам’яткою тибетської архітектури. Спорудження головних будівель здійснювалося у 17 ст., але і пізніше, до 19 ст., палац продовжували добудовувати. Величезний комплекс палацу, що простягнувся на 430 м, немовби виростає зі скелі, складаючи з нею єдине ціле.

Між палацовими будівлями, пофарбованими у білий колір, височіє дев’ятиповерховий Червоний палац, на плоскому даху якого розмістилися павільйони китайського типу з позолоченими шпилями. Стіни палацових будівель з крутими схилами на наріжниках товстішають унизу. Фасади з великою кількістю часто розміщених вікон мають балкони, що виступають один над одним. Це підсилює спрямованість будівель угору.

Отже, китайські будівничі зробили значний внесок у розвиток регулярного планування. Ними були створені зразки раціональних антисейсмічних конструкцій, функціонально обґрунтовано поєднання різних будівельних матеріалів, декоративної майстерності й різноманітних способів оздоблення (різьба, фарбування, розмальовування, інкрустація, металеве литво тощо). Розвиток принципів уніфікації та стандартизації, розробка й створення практичних порад, теоретичні праці з архітектури – заслуга майстрів Китаю. Високі досягнення китайських архітекторів у створенні парків значною мірою вплинули на ландшафтну архітектуру Західної Європи 18 ст.

3. Архітектура країн Арабського Халіфату (7 – 18 ст.)

У Середні віки значного розквіту набула культура, створена арабами та іншими народами Близького й Середнього Сходу, Північної Африки і Південно-Західної Європи. У першій половині 7 ст. араби вийшли за межі Аравійського півострова, підкорили сусідні країни і створили величезну імперію – Халіфат. На початок 8 ст. кордони Арабського халіфату поширилися до Атлантичного океану на заході, до річок Інд і Сирдар’я – на сході, до Кавказького хребта – на півночі, до берегів Індійського океану і пісків Сахари – на півдні. Засвоївши культурні здобутки завойованих народів, а також досягнення давньогрецької, елліністично-римської, іранської, індійської, китайської та інших культур, араби створили власну високорозвинену цивілізацію. Фундаментальну роль у цьому процесі відіграло формування на початку 7 ст. ісламу. Створення Халіфату привело до широкого розмаху будівництва. Основна ідея всієї культової архітектури ісламу – прославлення божественної сили, що володарює над світом та життям. При Омейядах з’являються військові поселення, при Аббасидах – міста-резиденції. Ісламська архітектура поєднувала функціональність та сакральну символіку. Засновник ісламу пророк Магомет зробив першою столицею об’єднаної арабської держави місто Мекку, а з 622 р. – Медину. Ця дата вважається першим роком становлення мусульманської культури. В історії арабських халіфатів традиційно виділяється три періоди: період ранніх халіфатів (622 – 661 рр.); період Омейядського халіфату (661 – 750 рр.); період Аббасидського халіфату (750 – 1258 рр.).

Початковий період існування арабського халіфату характеризується швидким зростанням кількості та розмірів міст. Це було пов’язано з розвитком ремісничого виробництва і торгівлі, необхідністю створення опорних пунктів у підлеглих країнах. Багато міст виросло з військових поселень, побудованих завойовниками у підкорених країнах. Навколо первісного укріпленого феодального замку – цитаделі – розвивалася основна частина міста – шахристан, що також обносився стіною, а за його межами виростали захищені власними стінами рабади (ремісничі слободи). У цитаделі розміщувалися палац правителя, арсенал, казарми, у шахристані – основні адміністративні й культові будівлі, базари, лазні, житло можновладців. Основним населенням рабадів були ремісники.

У всіх завойованих країнах з’явилися нові типи монументальних споруд, притаманних арабській архітектурі. Головні з них: мечеті (слово перекладається як «місце поклоніння»), медресе (школи богослов’я), мавзолеї, маристани (лікарні), палаци, караван-сараї (постоялі двори, заїзди). Останні споруджувалися як у містах, так і на караванних шляхах.

Планування міст, як правило, було нерегулярним. У плутанині вузьких провулків та тупикових вулиць важко було визначити якусь систему. Яскравим прикладом середньовічного арабського міста став Дамаск, розташований на стародавньому жвавому торговельному шляху. У 7 – 8 ст. за правління Омейядів, коли столиця арабського халіфату перемістилася сюди з Медини, місто значно розширило свої межі. Про розміри Дамаска свідчать дані, за якими в добу Середньовіччя тут функціонувало близько 200 лазень.

Кліматичні особливості посушливої зони обумовлюють будівництво міст, відгороджених від піщаних та пилових буревіїв. Захист кожного житлового будинку, громадської споруди досягається групуванням приміщень навколо замкненого двора. Тому в ісламських містах відсутні площі як самостійні просторові форми у планувальній структурі міста. Їх роль виконували відкриті простори перед великими спорудами та двори мечетей і палаців.

Замкненість міст пояснювалась, звичайно, не лише кліматичними умовами, а й потребами оборони. Цитадель – приклад арабської фортифікації. У середині цитаделі розміщувалися палац і мечеть. Її потужні стіни оточував широкий рів з водою. З містом цитадель правителя зв’язував лише один міст. Місто також оточували стіни.

На відміну від середньовічної Європи, арабські міста ніколи не мали самоврядування, бо державна влада була там сильною і їй належали всі міські землі. Міста були нерегулярними за плануванням, не мали яскраво виділених центрів. І самі міста, і житла в них були замкнені, без прямих підходів до значних громадських будівель. При цьому за кількістю населення міста Близького та Середнього Сходу перевищували середньовічні міста Західної Європи. Вони були благоустроєними, мали бруковані вулиці, водоводи, що постачали воду до лазень, басейнів, садиб, багатих житлових будинків. У деяких містах, головно біля палаців, були облаштовані сади. У більшості міст існували ще й майдани – відкриті простори для продажу худоби і рицарських ігрищ. Майдани найчастіше розташовували за межами міста.

Щодо будівельних конструкцій, то характерними стають кам’яні перекриття у формі різноманітних склепінь, куполів та арок. При цьому нерідко конструкція трактується не тектонічно, а художньо, як декоративний мотив. Наприклад, араби охоче використовували стрілчасті арки, склепіння і куполи. Стрілчасті арки більш стійкі до сейсмічних поштовхів, їх «замок» більш гнучкий і менше схильний до руйнування.

Житлові споруди будували з урахуванням кліматичних умов. У напівпустелях північної Сирії зводили купольні житла; у прибережній зоні Середземного моря помешкання нагадували ізольовані композиції, що мали в середині двір, іноді з водоймищем. Будинки чітко ділилися на чоловічу та жіночу половини. Вони були переважно одноповерховими, траплялися і двоповерхові будинки. В деяких місцевостях Аравійського півострова (наприклад, на території сучасного Йємена) переважало будівництво житлових будинків у вигляді високих башт. Так, житлові будинки Бишаму мали сім і більше поверхів. Кожен поверх мав яруси вікон. Верхній – це вентиляційні вікна, тому кількість поверхів у будинку не завжди можна правильно визначити, якщо розглядати його ззовні. Нижні поверхи таких будинків складені з вапняку, верхні – з сирцевої глини. Отвори вікон підкреслювали білим тиньком і вапняною побілкою, що надавало будівлі мальовничості. Закриті красивими ґратами вікна кожного другого ярусу слугували для провітрювання приміщень, що було необхідно у жаркому кліматі.

Караван-сараї зводили не тільки у містах, їх будували також вздовж торговельних караванних шляхів. Як правило, вони мали прямокутний, інколи круглий або багатокутний план. Уздовж укріплених стін розташовувалися житлові приміщення, склади і конюшні. Посеред двору знаходилася криниця або цистерна з водою. Вхід виділявся порталом.

У культовій архітектурі арабського Сходу головною спорудою була мечеть (араб. – місце поклоніння). Зовні мечеті часто нагадували фортеці, обнесені глухими стінами з мінімумом прикрас. До стін мечетей приєднувалися високі мінарети, з яких віруючих п’ять разів на день закликали до молитви. Увійшовши до мечеті, віруючі потрапляли у прямокутний двір, обнесений арочними галереями. У центрі двору часто був розміщений фонтан для омовіння. З двором поєднувався зал для молитов. Стеля залу трималася на рядах колон. У Кордовській мечеті нараховується близько тисячі мармурових колон. Освічувалася вона 250 люстрами з 7000 лампами. Святим місцем у мечеті є міхраб – ніша у стіні, повернута у бік Мекки. Міхраб прикрашений різьбою або мозаїкою. Ті, що моляться, завжди повернуті до міхраба. У мечетях немає ікон та фресок. Іслам забороняє зображати Бога і поклонятися будь-яким зображенням. Проте інтер’єр мечеті багато прикрашений арабесками – переплетеними між собою лініями, геометричними фігурами і квітами. Арабески виконані мозаїкою, різьбою, інкрустацією. Поряд з орнаментом на стінах мечетей багато написів (вислови з Корану), які самі нагадують орнамент, араби віртуозно володіли каліграфією.

Отримали розвиток три типи архітектурно-планувальної організації мечетей: колонний, айванний (з араб. – вхід) та купольний. Протягом ранніх та Омейядського Халіфатів сформувався так званий «арабський» тип мечетей (інші назви – дворовий, колонний, базилікальний). Тип п’ятничної дворової мечеті отримав розповсюдження на заході арабського світу – в Іспанії та Північній Африці. В Ірані, Середній Азії, Афганістані, Індії будувалися одно- або чотириайванні мечеті. Внутрішній двір і колонада навколо нього зберігались, однак на осях акцентувались айвани, котрі мали форму арочних порталів, завдяки чому мечеть набуває яскравої фасадності. Більш пізніми архітектурними елементами стали куполи й мінарети (від араб. – маяк). Мінарет за формою – башта, яка може бути квадратною, круглою з майданчиком, звідки муедзин скликав віруючих мусульман на молитву. Мінарет споруджується поруч із мечеттю й складає з нею одне ціле.

Дата добавления: 2015-05-23