Соціобіологічна парадигма

Громадська думка – специфічний вияв масової свідомості, що виражається в оцінках (вербальних і невербальних) і характеризує ставлення людей до суспільно значущих подій і фактів, актуальних – проблем суспільного життя.

Соціологія громадської думки – спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає сутність громадської думки, її структуру, функції, канали висловлювання, закономірності її функціонування в різноманітних сферах суспільного життя, політичній, економічній діяльності, соціальному управлінні.

Тема: «Соціологія громадської думки».

План

1. Соціологія громадської думки. Суб’єкти та об’єкти громадської думки.

2. Функції та канали висловлювання громадської думки.

3. Теоретичні та практичні аспекти громадської думки в зарубіжній та вітчизняній соціології.

Предмет соціології громадської думки – закономірності, чинники, механізми формування, розвитку, функціонування та обліку оцінного ставлення великих соціальних груп, верств, класів, народу загалом до актуальних проблем дійсності, які викликають суспільний інтерес.

Її об’єкт – громадська думка як стан масової свідомості і як соціальна інституція.

Громадська думка може бути використана у регулюванні багатьох сфер життєдіяльності суспільства, найважливіші серед яких: соціальні процеси, відносини; економічні процеси, відносини; політичні процеси, відносини; духовні, ідеологічні процеси, відносини.

Громадська думка є складним, чітко структурованим феноменом. Її суб’єктом (носієм) є певні групи населення (респонденти). Виразниками громадської думки можуть бути як окремі індивіди (політичні діячі, журналісти, письменники), так і групи людей.

Об’єктом громадської думки є конкретні явища, проблеми, теми, щодо яких може бути висловлена думка громадськості. Процес матеріального виробництва, духовне життя суспільства теж можуть бути об’єктом громадської думки. У простір її інтересів потрапляють як явища, що відбуваються у соціально-економічній, політичній сферах, так і проблеми освіти, виховання, охорони здоров’я тощо.

При встановленні об’єктів громадської думки беруть до уваги:

- загальну здатність суджень громадської думки віддзеркалювати соціальну реальність, відображати події цієї реальності;

- формальні критерії, за якими певне явище, подія, проблема стають об’єктом громадської думки: суспільний інтерес, доцільність, дискусійність, компетентність.

2. Форми впливу громадської думки на суспільство виявляються у двох тісно пов’язаних між собою вимірах – горизонтальному та вертикальному.

1) Горизонтальний вимір громадської думки. Виявляється в урегулюванні різноманітних стосунків між індивідами в соціальних спільнотах. Його функції:

Оціночна функція. Важливість її полягає в тому, що діяльність людини у будь-якій сфері супроводжується певними оцінками суспільних проблем, свого місця в суспільстві, які відповідно впливають на її мотивацію та поведінку.

Критична функція. Полягає у відображенні громадською думкою найактуальніших проблем суспільства, ставлення до них різних верств населення.

Діагностична функція. Виявляється у розпізнаванні громадською думкою суспільних подій, явищ, процесів, ефективності роботи соціальних інституцій і владних структур.

Нормативна функція. Полягає у здатності громадської думки разом з іншими соціальними інституціями брати участь у нормотворчихпроцесах: виробляти, обновлювати, змінювати, концентрувати в собі соціальні, політичні, культурні, поведінкові норми, демонструючи їх кожному новому поколінню.

Виховна функція. Сутність її виявляється у виховному впливі на людину, в актуалізації процесу соціалізації особистості, важливим компонентом якого вона є в інтеграції в соціальне життя, формуванні особистісних якостей індивідів.

2) Вертикальний вимір громадської думки. Передбачає розгляд функцій громадської думки як соціальної інституції, найпомітнішими – серед яких є: експресивна, консультативна, функція тиску на владу, директивна.

Експресивна функція. Полягає в тому, що громадська думка завжди виражає певну позицію щодо суспільних подій, явищ, процесів, дій владних структур, оцінює і контролює дії влади в усіх сферах суспільно-політичного буття.

Консультативна функція. Реалізує себе у рекомендаціях органам влади щодо вирішення різноманітних суспільних проблем.

Функція тиску на влади. Суть її в тому, що громадськість засобами мітингів, демонстрацій, страйків чинить тиск на органи управління і спонукає їх до прийняття певних рішень.

Директивна функція. Виявляє себе у виробленні громадськістю рішення щодо конкретних проблем суспільства, які мають імперативний характер (референдуми, вибори).

Канали висловлювання громадської думки:

- Опосередковані канали висловлювання громадської думки (преса, радіо, телебачення, Інтернет, сфера освіти).

- Прямі канали висловлювання громадської думки (листи, звернення до соціальних інститутів, органів влади, різноманітні збори, мітинги, демонстрації, страйки).

- Спеціалізовані канали висловлювання громадської думки (опитування громадської думки, моніторингові дослідження).

3. Вивчення громадської думки було започатковано у США в XIX ст. Воно було зумовлено попитом на інформацією, пов’язану з конкуренцією партій, прогнозуванням перемоги на виборах певного кандидата. Ці опитування ще не були науковими, не мали чіткої методики, вибірки, а тому нерідко видавали неточні прогнози.

На початку XX ст. інтерес до неї значно зріс, започаткувавши новий етап у практиці її дослідження, розвиток якого відбувався двома напрямами. Передусім він стосувався вироблення теоретичних засад формування, функціонування та вивчення громадської думки.

Нині найсоліднішу репутацію в міжнародних професійних колах має Американський інститут громадської думки, заснований у 1935 році Дж. Геллапом. Авторитетними центрами є „Бен Геффін і компанія”, інформаційне агентство США, Роуперівський центр вивчення громадської думки, Інститут громадської думки Великобританії, Служба вивчення громадської думки Великобританії, Служба вивчення громадської думки БІ-БІ-СІ, Французький інститут громадської думки та ін.

Наприкінці 80-х років XX ст. в СРСР було створено Всесоюзний центр дослідження громадської думки під керівництвом Т. Заславської, який у багатьох містах мав регіональні відділення (в Україні – у Києві, Дніпропетровську, Львові).

В останні роки почали діяти опитувальні центри на базі Інституту соціології НАН України, Національного університету „Києво-Могилянська Академія”. Неабиякий авторитет мають дослідження вітчизняних реалій, здійснені Центром „Соціальний моніторинг”, „Українським інститутом соціальних досліджень”, Фонду „Демократичні ініціативи”.

I. Запитання для роздумів, самоперевірки, повторення

1. Чи можна вважати громадську думку соціальним інститутом?

2. Які канали висловлення громадської думки в Україні є найбільш ефективними?

3. Як ЗМІ впливають на громадську думку?

II. Виберіть правильну відповідь:

1. Соціологія громадської думки є:

а) спеціальною соціологічною теорією;

б) окремою галуззю соціології;

в) системою соціологічних досліджень.

2. Виберіть суб’єктів громадської думки:

а) особи, які проводять опитування громадської думки;

б) явища, процеси суспільного життя;

в) певні групи населення – суспільні утворення.

3. Функції громадської думки виявляються у двох вимірах:

а) горизонтальному та вертикальному;

б) прямому та складному;

в) простому та складному.

4. Виберіть опосередковані канали висловлювання громадської думки:

а) різноманітні збори, референдуми;

б) мести, звернення до органів влади;

в) преса, радіо, телебачення.

5. Виберіть прямі канали висловлювання громадської думки:

а) вибори, референдуми;

б) преса, радіо;

в) телебачення, Інтернет.

III. Сформулюйте визначення понять:

ü Громадська думка;

ü Суб’єкти громадської думки;

ü Об’єкт громадської думки.

IY. Напишіть реферат на одну із запропонованих тем

1. Значення громадської думки в соціальному житті суспільства.

2. Особливості вияву функцій громадської думки в сучасній Україні.

3. Громадська думка в діяльності політичних партій і громадських рухів.

4. Громадська думка в державному управлінні.

Рекомендована література

· Соціологія. Підручник. За редакцією В.Г.Городяненка. -К., 2005, с.291-303.

· Танчин І.З. Соціологія: Навч.посіб.- К., 2008, ст. 307-328.

Тема: „Гендерна соціологія”

План

1. Сутність, основні категорії гендерної соціології.

2. основні положення гендерної соціології.

3. Проблема насильства щодо жінок.

4. Проблема гендерної відмінностей у світовій соціології.

5. Фемінізм: сутність, етапи, напрями.

1. На рубежі XX – XXI ст. пострадянська соціологія сміливіше стала освоювати нові підходи та напрями, серед них і гендерні дослідження, хоч цю проблематику немало дослідників розглядають як екстравагантну.

Гендерні студії увійшли до наукового обігу в західноєвропейських країнах, США і Канаді на початку 80-х років XX ст. А ще в 60-ті роки поняття „гендер” в сучасному розумінні – „співвідношення людей різної статі”, „соціальний конструкт статі” – було невідоме і вживалось лише на позначення граматичної категорії, яка дослівно перекладається українською мовою як „рід”. Активне використання в багатьох європейських країнах поняття „гендер” у новому значенні свідчить, що в останні десятиріччя відбулось не лише переосмислення проблеми відносин статей, а й про те, що їх тепер стали розглядати як форму соціальної організації.

Англійським відповідником поняття „стать” є „sex”. Традиційно воно використовувалось на позначення морфологічних і фізіологічних відмінностей осіб. Проте в 70-ті роки XX ст. соціологи запропонували розрізняти поняття „sex” і „ gender”, оскільки, крім біологічних відмінностей, між чоловіками і жінками існує поділ на соціальні ролі, форми діяльності. Вони відрізняються поведінкою, ментальністю, емоційністю. Запровадженні цього поняття було спричинене необхідністю подолання поглядів на різні статеві риси та ролі як вияв „природних” якостей. Отже, наприкінці XX ст. гендерну роль розглядали не лише як вияв природою заданих особливостей, а й як систему очікувань адекватної поведінки; не як природну стать, а як „соціально-культурний конструкт”. З цієї точки зору, деякі характеристики жінок (наприклад, емоційність, схильність до самопожертви, орієнтованість на сім’ю і дітей) поставали не природними якостями, а характеристиками, сформованими певним типом суспільства.

Вважається, що вперше термін „гендер” був запроваджений у науковий обіг американським психоаналітиком Робертом Столлером у праці „Стать і гендер: про розвиток мужності та жіночності” (1968). „Гендер” він розглядав як поняття, що виражає психологічні, соціальні, культурні особливості, незалежні від тих, що тлумачать біологічну стать. Тому необов’язково пов’язувати буття жінки з „жіночністю”, а буття чоловіка з „мужньою” поведінкою. Такий підхід був підтриманий багатьма соціологами, він започаткував новий напрям соціальних досліджень – гендерних. Тепер цей термін вживається в різних значеннях: як позначення статі – „соціальна стать”; як очікування того, що повинні робити чоловіки та жінки. Але понятійне поле його ще не до кінця окреслене та інституціолізоване, а під гендерним підходом розуміють:

а) окрему гендерну теорію, яка вивчає родину та соціальні стосунки статей;

б) універсальну концепцію патріархату як системи панування в суспільстві;

в) загально методологічний підхід, що розглядає стосунки статей як відношення влади.

Стрижнем наукового інтересу сучасної гендерної соціології є проблематика, яка раніше вважалася другорядною: сфера повсякденного, інтимного (гендерні ролі, домашні обов’язки, шлюб та ін.). її інтерес концентрується на проблемі ідентичності (самовизначеності). Гендерні дослідження, не ігноруючи кількісних методів, віддають перевагу якісним: глибинному інтерв’ю, методу усних історій, біографічному методу, культурологічному аналізу, психологічним та етнографічним технікам, які передають драматизм суб’єктивного досвіду людей. Часто застосовують вони специфічні методики: принцип „партнерства”, співучасті, діалог, які надають дослідженню емоційного забарвлення. При цьому ставлення дослідника до об’єкта дослідження має особливий соціальний вияв: гнів, радість, симпатія, що виникають у процесі взаємодії та можуть впливати на результат дослідження. Це зумовлює підвищену увагу до етики гендерних досліджень. Гендерна соціологія повинна враховувати у своїх дослідженнях відмінність в економічному, сімейному і соціальному статусах, особливості стану здоров’я, віку, політичних поглядів об’єктів. Її цікавить не знеосібнена більшість, а окремі специфічні соціальні групи. Не стають на заваді цьому не чисельність і нерепрезантативність цих груп, оскільки лише врахування всіх розбіжностей дає змогу адекватно пізнати реальність у всій її різноманітності.

Гендерна соціологія – галузь соціології, що вивчає закономірності диференціації чоловічих та жіночих ролей, статеві відмінності на всіх рівнях та їх вплив на людське існування, співіснування, на особливості соціальної організації, специфіку чоловічої та жіночої соціальних спільнот.

До категоріального апарату гендерної соціології, крім згадуваного поняття „гендер”, належать: „стать”, „фемінність”, „маскулінність”, „андрогінність”, „сексизм”, „біархат”, „патріархат”.

Поняття „ гендер ” (gender) означає соціальне очікування від представників кожної статі. Але, на відміну від поняття „стать”, воно стосується не біологічних особливостей, за якими різняться чоловіки та жінки, а соціально сформованих рис. Тобто якщо зі статтю пов’язані лише фізичні відмінності будови тіла, то з тендером – психологічні, соціальні, культурні відмінності між чоловіками та жінками. Відповідно поняття „стать” охоплює комплекс репродуктивних, поведінкових, тілесних, соціальних характеристик, які визначають індивіда як чоловіка чи жінку. У світовій соціології біологічну стать визначають терміном „sex”, а соціальну – „гендер”.

Не пов’язані з біологічною статтю поняття „ маскулінність ” (лат. masculinus – чоловічий; тут – мужність, сила) та „ фемінність” (лат. femina – жінка; самка; тут – жіночність). Вони позначають відмінні психологічні характеристики, історично сформовані особливостями культури певного суспільства. Маскуліність асоціюється з активністю, незалежністю, самовпевненістю, а фемінність – із залежністю, несміливістю, сентиментальністю. Вищий рівень споріднення рис маскулінності та фемінності, досягнутий однією особою, свідчить про її андрогінність (грец. androqynos – двостатевий). Маскуліність, фемінність та андрогінність є передумовами певної моделі соціальної поведінки. Андрогінна особа має більший вибір варіантів моделювання поведінки, є гнучкішою щодо соціального пристосування. Професор психології та жіночих студій Сандра Бем (США) пояснювала андрогінність як індивідуальну здатність особи залежно від конкретних ситуативних умов діяти водночас по-жіночому і по-чоловічому.

Термін „ сексизм ” (лат. sexus – стать) був запроваджений феміністами за аналогією з расизмом і означав систему установок, що виправдовують соціальну нерівність жінки посиланням на корінні вади (хиби) жіночої природи, нібито нездатної до соціальної творчості. У наш час термін „ сексизм ” набув більш широкого значення і вказує на дискримінацію за статевими ознаками як жінок, так і чоловіків. Як соціальне явище, сексизм завдячує патріархату. На початку 90-х років XX ст. професор соціології Сільвія Волбі (США) дала визначення поняття „патріархат” як системи взаємопов’язаних соціальних структур, за допомогою яких чоловіки пригнічують та експлуатують жінок. У зв’язку з цим категорія „патріархат” є однією з найуживаніших у фемінізмі, одна із представниць якого американка К. Міллер вважає, що патріархальними були всі історичні цивілізації. Адже під орудою чоловіків завжди була армія, індустрія, технологія, освіта, наука, політика і фінанси – усе, з чого складається влада. Сучасні суспільства теж патріархальні, відрізняються лише ступенем та особливостями соціальної нерівності, зумовленої соціальним статусом чоловіків і жінок, тобто тендерних нерівностей. На відміну від патріархату, біархат є формою суспільного устрою, за якого чоловіки та жінки мають рівне становище в суспільстві. Він тісно пов’язаний з гендерною симетрією (сукупністю уявлень про споконвічну рівність людей).

Актуальність сучасних гендерних досліджень зумовлена соціальними трансформаціями суспільства, що знаменують вихід на історичну арену такого феномену як „жіноча революція”. Йдеться не тільки про нові жіночі проблеми та ускладнення існуючих. Жіночий чинник наполегливо і стрімко вривається в сучасну картину світу, потребуючи переосмислення багатьох засад цивілізації, в тому числі місця та ролі жінки в сучасному світі, без вирішення яких неможливий поступальний розвиток. Осмислити радикальну зміну становища жінки, зміцнення і розширення жіночого начала в суспільстві покликана гендерна наука.

Гендерні дослідження не є суто жіночими, вони зорієнтовані й на проблеми чоловічої спільноти, порівняльний аналіз жіночих і чоловічих особливостей, відмінностей і проблем (у соціальному контексті), але саме жіноче питання привертає увагу науковців найбільше. Теорія гендерна акцентує увагу не на проблемах жінок, а на стосунках жінок і чоловіків у суспільстві, на неможливості адекватно зрозуміти становище жінки в суспільстві без аналізу і розуміння гендерних відносин.

2. Гендерна соціалізація є процесом засвоєння гендерних (соціостатевих) ролей і відтворення типів поведінки, очікуваних суспільством від чоловіків та жінок.

Первинна гендерна соціалізація людини починається з моменту народження, коли батьки та інші дорослі навчають дитину її ролі хлопчика або дівчинки. Свою статеву належність вона усвідомлює вже в 1,5 року, дворічна вже знає свою стать, у 3-4 роки свідомо розрізняє стать, часто асоціюючи її з зовнішніми ознаками, наприклад, з одягом. У 7-8 років поглиблюється статева диференціація поведінки (різні інтереси хлопців і дівчат, різні ігри та партнери, стилі поведінки). Усвідомлення дитиною своєї статевої ролі охоплює уявлення про те, наскільки її якості відповідають очікуванням та вимогам чоловічої або жіночої ролі.

Однак в літературі з проблеми гендерної соціалізації та гендерної ідентичності (усвідомлення належності до певної статі) побутують вельми суперечливі погляди на ці процеси. Одні вчені вважають, що на розвиток гендерної ідентичності впливають процеси моделювання, зміцнення, самосоціалізації. При моделюванні діти імітують поведінку дорослих, спочатку наслідують людину, яка про них турбується найбільше (мати, няня), потім батька, друзів, учителів, кіногероїв. Коли моделі обох статей знаходяться поруч, малюки імітують поведінку дорослого необов’язково однією з ним статі.

Процес зміцнення пов’язаний з нагородами та покараннями. Батьки заохочують поведінку, яка відповідає статі дитини, та негативно ставляться до протилежних дій. Причому хлопців частіше і сварять, і хвалять. Батьки більш занепокоєні, коли сини проявляють риси фемінності, ніж коли дочки демонструють ознаки маскулінності. Засуджуючи несамостійність хлопців, вони спокійно ставляться до залежності дівчат від інших. У процесі самосоціалізації діти на основі вербальної та невербальної взаємодії готують себе до життя в суспільстві, поступово усвідомлюючи, що певна поведінка викликає пошану або осуд оточення. Це означає, що дитина спочатку осмислює свою стать, потім намагається поводитися адекватно своїм уявленням про норми поведінки, особи її статі. Усі ці процеси є основою трьох теорій гендерної соціалізації: теорії ідентифікації, статевої типізації, самокатегоризації.

Загалом хлопців піддають інтенсивнішій соціалізації, ніж дівчат. На них чинять більший тиск з метою вберегти їх від відтворення поведінки, яка суперечить чоловічим статево рольовим стандартам і стереотипам. Підвищена увага до соціалізації хлопців є одним з виявів закону статевої диференціації або принципу маскулінної додатковості. Суть його в тому, що визволення хлопця з-під жіночого впливу, під яким перебувають у ранньому дитинстві всі діти, потребує додаткових зусиль як його самого, так і вихователів. І чим жорсткіша статева стратифікація, тим послідовнішою та цілеспрямованішою є диференціація соціалізації хлопців і дівчат. Відповідно дівчат готують до виконання господарських обов’язків (батьки, вихователі заохочують їх участь у домашніх справах, бути ніжними та охайними, грати з ляльками), а хлопців – до поза сімейної, публічної діяльності (їм надають більшої незалежності, схвалюють активність і самостійність). Жорсткість нормативної статеворольової диференціації помітно поляризує стереотипи фемінності – маскулінності в суспільстві, стимулює дотримання їх.

Отже, гендерна ідентичність формується різними способами: внаслідок позасвідомого наслідування дитиною поведінки людей своєї статі; намагань поводитися відповідно; спілкування з друзями (дітьми) своєї та протилежної статі; під впливом навчання і заохочення певної поведінки дитини дорослими. До 20 років завершується первинна гендерна соціалізація, одним з головних агентів якої є родина.

Значно впливають на гендерну соціалізацію гендерні стереотипи.

Гендерні стереотипи – механізми, що забезпечують закріплення і трансляцію гендерних ролей від покоління до покоління.

У суспільній свідомості вони функціонують як стандартизовані уявлення про моделі поведінки та риси характеру відповідно до понять „чоловіче” та „жіноче”. Вивчення їх почалося у середині 50-х років XX ст., коли американські соціологи Мак Кі та Шерріфс визначали типово чоловічий та типово жіночий образи. На їх думку, типово чоловічий образ – це сукупність рис, пов’язана із соціально необмеженою поведінкою, компетентністю, раціональними здібностями, активністю і результативністю. Жіночий характеризують соціальні й комунікативні навички, теплота, емоційна підтримка. Стереотипи створюються суспільством штучно, формуючись протягом багатьох років, важко піддаються коригуванню або ліквідації, обмежують свободу, можливості людини, прийняття рішень у різних сферах життєдіяльності. Тим більше, що, як відомо, не існує чисто „чоловічої” або чисто „жіночої” особистості; будь-яка особистість втілює у собі риси як фемінності, так і маскулінності.

Стереотипи дуже повільно змінюються, але така тенденція у сучасних суспільствах існує: стереотипи фемінності – маскулінності вже не такі полярні та чітко окреслені, як півстоліття тому. Змінюється й ідеал „істинної жіночності”, якому в XIX ст. були властиві шляхетність, благочестивість, покірливість, відданість чоловікові. Правда, й тепер ці якості оцінюються високо та становлять ядро чоловічого розуміння жіночності. Водночас у жіночій свідомості з’явилися нові риси: інтелектуальність, енергійність, підприємливість. Сучасна жінка ширше розуміє своє соціальне призначення, не обмежується лише функцією материнства. Стереотипи маскулінності теж не залишаються без змін. Традиційна маскулінність на передній план висувала фізичну силу, нестриманість у вияві „соціальних почуттів” – гніву, агресії – функціональне ставлення до жінки тощо. Сучасна маскуліність віддає перевагу інтелекту, а не фізичній силі, вимагає виявлення ніжності, такту, стриманості.

Послаблення гендерних стереотипів розширює можливості індивідуального само вибору, внаслідок чого виграють і особистість, і суспільство. Та більшість, сучасних суспільств є патріархальними, у них домінує саме маскулінна культура, яка виправдовує чоловіче домінування.

Виходячи з того, що соціальна стратифікація постає як структуровані нерівності між різними групами людей, питання гендерну і стратифікації, гендеру і класу є найсуттєвішими у гендерній соціології. Зумовлено це тим, що сучасний вимір соціального становища родини, жінки заснований на соціальному становищі її чоловіка, відповідно визначається її класова позиція. Але на стратифікаційні процеси впливають і такі некласові чинники, як гендер, етнічне походження, віросповідання. Наприклад, чоловіки мають набагато вищі можливості у службовому просуванні, ніж жінки.

Класифікація насильства за В.П. Степяном:

- обмеження свободи поведінки;

- сексуальне;

- домашнє, або родинне;

- емоційне насильство;

- насильство на роботі;

- фізичне насильство;

- економічне насильство;

- вербальне насильство;

- використання дітей проти матері;

- лінгвістичний сексизм.

3. Важливим питанням зі сфери наукового аналізу гендерної соціології є насильство щодо жінок. У повсякденному житті поширені такі форми насильства проти жінок, як домашнє, сексуальні домагання на робочому місці, зґвалтування, примушення до заняття проституцією, торгівля жінками.

Кризові періоди життя суспільства супроводжуються зростанням насильства. В сучасному українському суспільстві ця тенденція домінує як на сімейному, так і на суспільному рівнях. Вона становить значну загрозу не тільки для життя та здоров’я жінок, а й для розвитку суспільства та формування сімейних цінностей. Саме тому це питання не може розглядатися відокремлено від питань влади та прийняття рішень в сім’ї. Суттєва відмінність у доходах, стартових можливостях жінок і чоловіків, гендерна нерівність у сфері економіки та побуту є передумовами насильства взагалі й між статями зокрема.

Залежно від місця здійснення визначають такі рівні насильства:

1. Фізичне, сексуальне, психологічне насильство в сім’ї: нанесення побоїв, сексуальний примус щодо дівчат, зґвалтування жінки чоловіком, експлуатація (примус до непосильної праці), постійні образи та знущання.

2. Фізичне, сексуальне, психологічне насильство в суспільстві: зґвалтування, сексуальні домагання й залякування на роботі, в навчальних закладах та інших місцях, торгівля жінками, примушення до заняття проституцією.

За іншою класифікацією виділяють такі форми насильства: сексуальне; домашнє, або родинне; емоційне насильство (образи, лайка, докори, зневажливе ставлення, невиправдані ревнощі, погрози, ігнорування, маніпуляція, звинувачення, формування почуття провини); насильство на роботі; фізичне насильство (побиття жінок, ляпаси, викручування рук, штовхання тощо); економічне насильство (заборона на працю поза оселею, відмова в грошах або надання недостатньої кількостей грошей або приховування доходів); вербальне насильство (окрики, брутальність, брудна лайка, нецензурні вирази); використання дітей проти матері (залякування тим, що вона більше не побачить своїх дітей, заяви, що вона погана мати і буде відчувати себе винною щодо „кинутих” дітей, використання дітей для передачі погроз); лінгвістичний сексизм (дискримінація з використанням мовних зворотів); обмеження свободи поведінки (ізоляція від навколишнього середовища, перешкоджання у спілкуванні з друзями та родичами, заборона запрошувати додому своїх знайомих).

Тривалий час проблема насильства щодо жінок рідко була предметом спеціальних досліджень соціологів та психологів, обмежувалася лише працями з криміналістики і девіантної поведінки. За радянських часів офіційна ідеологія цілковитого замовчувала проблеми сімейного насилля, проголошуючи „радянську” сім’ю зразковою.

Попри те, що і чоловіки час від часу стають об’єктами насильства, увагу громадськості більше привертають факти насильства стосовно жінок, що зумовлено такими чинниками:

- чоловіки, порівняно з жінками, більш схильні до тяжких актів насильства (побиття, використання вогнепальної та холодної зброї);

- насильство з боку чоловіка потенційно небезпечніше для об’єкта насильства, що зумовлено його фізичною силою;

- акти насильства, здійснені чоловіком, мають тенденцію до повторення;

- нерідко акти насильства здійснюються щодо вагітних жінок.

Насильство часто супроводжується дуже важкими наслідками для жертви. Дівчатка, що зазнали в дитинстві сексуального насилля, відчувають на собі весь тягар цього злочину протягом життя. Найтяжчими наслідками, наприклад ґвалтувань є не стільки фізичні, скільки психічні травми, які можуть деформувати всю структуру особистості дитини. Наслідки цієї травми часто впливають на те, якою буде доля людини, насамперед у сфері інтимно – особистісних і шлюбних взаємин. Крім того, дитина може відчувати провину через те, що не спромоглася на відсіч, довіряла насильнику, поводилася „знадливо”. Часто це призводить до втечі підлітка з дому, вживання алкоголю, наркотиків, щоб угамувати біль та образу. Нерідко психічні травми можуть деформувати всю структуру особистості дитини, її майбутні інтимно – особистісні та шлюбні стосунки.

Отже, застосування тендерного підходу під новим кутом зору розкриває більшість традиційних для соціології проблем, в тому числі й сім’ю як об’єкт соціологічного дослідження. Безпосередньо вивчає сім’ю як специфічне суспільне утворення спеціальна соціологічна теорія – соціологія сім’ї.

4. Проблемами гендерних відмінностей, нерівності чоловіків і жінок цікавляться усі соціологічні концепції, напрями, парадигми.

На думку її представників (Е. Вілсон, Д. Бараш), біолого – анатомічні відмінності зумовлюють протилежні соціальні статуси й ролі чоловіків та жінок, що виявляються у відповідних формах поведінки. Наприклад, жінка завжди впевнена, що народжена нею дитина – частина її самої, вона схильна до її виходжування, до створення домашнього затишку. Заради благополуччя своїх дітей жінки прагнуть сексуальних контактів з чоловіками, які належать до більш високих, ніж вони, соціальних верств. Генетичний код чоловіків рішуче впливає на їх агресивність та наполегливість: щоб мати успіх у жінок, вони змушені змагатися не тільки фізично, але й у сферах економіки та політики. Соціобіологи припускають, що і чоловіки, і жінки можуть обрати інші варіанти поведінки, але в такому разі це суперечитиме їх генетичним кодам, що негативно позначиться на них та їх дітях.

Опоненти соціобіологічних концепцій, не заперечуючи значущості статевого чинника, вважають, що сексуальність, статуси та ролі чоловіків і жінок детерміновані передусім соціальними та культурними відмінностями.

Дата добавления: 2015-05-23