Корсунь 2 страница

29. Гетьман Павло Тетеря та його діяльність. Похід польсько-татарських військ на лівобережну Україну в 1663-1664 pp. Участь в ньому полків правобережного гетьмана П.Тетері. Його результати.

Павло Тетеря правобережний гетьман у 1563-1565рр.Продовжував політику Виговського орієнтувався на Москву.Постійно приборкував анти гетьманські повстання.У жовтні 1663 року П. Тетеря зібрав 24-тис. козацьке військо, заручившись підтримкою союзників (20-тис. польської армії короля Яна II Казимира й татарських загонів чисельністю 40 тис. осіб), розпочав воєнні дії. Протягом листопада 1663 - січня 1664 pp. польсько-українські війська й татарські загони зайняли більшу частину Лівобережної України (за винятком окремих міст, зокрема Прилук, Гадяча, Глухова). Однак селянські виступи проти польської шляхти незабаром змусили П. Тетерю повернутися на Правобережжя. Після відступу коронних військ та з появою на Правобережжі московських підрозділів, лівобережних козацьких полків та запорожців на чолі з І. Сірком становище П. Тетері значно ускладнилося. Водночас і кримські татари намагалися заволодіти Правобережною Україною й підпорядкувати її ханові Мохаммеду-Гірею IV. Навесні 1664 року П. Тетері вдалося за допомогою польських військ під командуванням С. Чарнецького примусити І. Брюховецького разом з московськими військами відступити на Лівобережжя. Після невдалих воєнних дій гетьман намагався стабілізувати становище політичними засобами. Він вимагав від польського короля: дозволу на переговори з Москвою; усунення кількох представників польської адміністрації на Правобережжі; Протягом 1664-1665 pp. П. Тетеря намагався опанувати ситуацію, поборюючи своїх противників, зокрема полковників Івана Сербина, Василя Дрозденка та Степана Опару. Погіршувало ситуацію те, що, ведучи постійну боротьбу з противниками, гетьман не міг розраховувати на широку підтримку українського народу, оскільки частина населення ставилася до П. Тетері неприхильно, убачаючи в ньому ставленика Польщі. У липні 1665 року, зневірившись у подальшій боротьбі, П. Тетеря призначив наказним гетьманом М. Ханенка, проте до самої смерті так і не зрікся гетьманства.

30. Боротьба за владу на Лівобережній Україні. Ніжинська "чорна" рада 1663 p., її наслідки для Української держа­ви.

Іван Брюховецький, будучи вмілим оратором, висунувши соціальні лозунги (зменшити податки, обмежити старшинське землеволодіння), став кандидатом на гетьманство. У червні 1663 р. у Ніжині на Чорній раді, тобто участь у якій брали не тільки козаки, але й усі інші стани держави, під тиском московського війська на чолі з Д. Великоганіним Івана Брюховецького було обрано гетьманом Лівобережної України..Після підписання між Московською державою та Польщею Андрусівського перемир'я 1667 року, умови якого абсолютно нехтували державні інтереси України, П. Дорошенко вирішив укласти воєнний союз із Кримським ханством і перейти під політичний протекторат Туреччини. У вересні 1667 року об'єднане українсько-турецьке військо, розпочавши воєнні дії в Галичині, змусило польський уряд визнати широку автономію Правобережної України і встановити українсько-польський кордон по р. Горинь.Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, П. Дорошенко на початку літа очолив козацьке військо й перейшов на лівий берег Дніпра, де в цей час відбувалося антимосковське повстання. У ході цього повстання у військовому таборі під Опішнею козаки вбили гетьмана І. Брюховецького і 8 червня 1668 року проголосили Петра Дорошенка гетьманом усієї України.На початку 1669 року, за допомогою загону запорожців під проводом І. Сірка, гетьманові вдалося розгромити П. Суховієнка і його союзників — кримських татар.

31. Гетьманування Івана Брюховецького на Лівобережжі.

Іван Брюховецький (Бруховецький) Народився в невеликому селищі бі­ля Диканьки на Полтавщині. Уперше про нього згадується в реєстрі Чигирин­ської сотні. Протягом якогось часу був старшим слугою (конюшим) у резиден­ції Б. Хмельницького, виконував деякі дипломатичні доручення гетьмана.

1659 року під час гетьманських ви­борів їздив на Запоріжжя, щоб схили­ти запорожців підтримати кандидатуру Ю. Хмельницького. Залишившись на Запорізькій Січі, був обраний кошо­вим отаманом, а згодом і «кошовим гетьманом», на посаді якого перебу­вав у 1659-1663 рр. Як умілий оратор і демагог, висунув утопічні соціальні лозунги (зменшення податків, обмежен­ня старшинського землеволодіння), і таким чином став поряд з Я. Сомком та І. Золотаренком кандидатом на геть­манство. У червні 1663 року на Чорній раді в Ніжині за підтримки запорож­ців, селян, міщан та під тиском мос­ковського війська на чолі з Д. Великоганіним Івана Брюховецького обрали гетьманом Лівобережної України.

На початку свого гетьманування І. Брюховецький проводив відверто промосковську політику. Одразу після обрання гетьманом він уклав з Московською державою Батуринські статті 1663 року, ставши першим з українських гетьманів, який поїхав до Москви.

Батуринські статті

У цій угоді підтверджувалися Березневі статті, укладені ще Б. Хмель' ницьким. Вона також містила нові пункти:

• гетьманська адміністрація зобов'язувалася забезпечувати харчами мос ковське військо в Україні;

• Україна мала повернути московським поміщикам селян-утікачів;

українським купцям заборонялося ввозити та продавати горілку й тюн у Московській державі.

у вересні - жовтні 1665 року в Москві І. Брю- _ховецькому був наданий титул боярина й пер едана У володіння Шептаківська волость на Чернігівщині.

Московські статті. 21-22 жовтня 1665 року між І-Брюховецьким і московським урядом був укладений новий договір, що увійшов в історію _як Московські статті. Цей договір значно об­межував політичні права України, посилював її військово-адміністративну та фінансову залеж­ність від московського уряду. За Московськими статтями:

• українські міста й землі переходили під безпо­середню владу московського царя;

• гетьманському урядові заборонялося всту­пати в дипломатичні зносини з іноземними державами;

• обмежувалося право вільного обрання гетьма­на: відтепер вибори мали відбуватися лише з дозволу царя й у присутності московських послів;

• збільшувалася кількість московських військ в Україні, причому український уряд зобов'язу­вався безкоштовно постачати їм харчі;

• військові гарнізони розміщувалися тепер, крім головних полкових міст, ще й у Полтаві, Кременчуці, Новгороді-Сіверському, Каневі й навіть на Запоріжжі (у фортеці Кодак);

• збирання податків з українського населення (за винятком козаків) покладалося на москов­ських воєвод і всі збори мали йти до царської скарбниці;

Українська церква підпорядковувалася мос­ковському патріархові; Фактично лише козацький стан зберігав свої автономні права;

Московські статті викликали величезне обурення серед усіх верств українського населення, вони стали головною причиною антимосковського повстання в Гетьманщині,! згодом і загибелі самого гетьмана І. Брюховецького (За «Довідником з історії України»).

Наслідки московського договору. На початку 1666 року І. Брюховець- кий повернувся в Україну, щоб за допомогою генерального підскарбія

Р. Ракушки-Романовського упорядкував фінансові справи держави.

Дуже скоро промосковська політика геть­мана спричинила важкі наслідки для Ук­раїни. Майже в усіх великих українських містах розмістилися російські гарнізони, значно розширилися права царських воє­вод, які зосередили у своїх руках ряд вій­ськових і фінансових функцій. 1666 року був проведений майновий перепис населен­ня Лівобережної України для визначення розмірів оподаткування.

32. Боротьба гетьмана П.Дорошенка за відновлення єд­ності Української держави. Підгаєцька кампанія (осінь 1667 p.). її результати. Андрусівське перемир'я 1667 p., його наслідки для України.

Разом з активними заходами, спрямованими на реорганізацію внутрішнього державного життя України, П. Дорошенко розгорнув широку зовнішньополітичну діяльність. Стратегічною метою всієї внутрішньої й зовнішньої політики гетьмана було об'єднання під своєю владою Лівобережної та Правобережної України. Після підписання між Московською державою та Польщею Андрусівського перемир'я 1667 року, умови якого абсолютно нехтували державні інтереси України, П. Дорошенко вирішив укласти воєнний союз із Кримським ханством і перейти під політичний протекторат Туреччини. У вересні 1667 року об'єднане українсько-турецьке військо, розпочавши воєнні дії в Галичині, змусило польський уряд визнати широку автономію Правобережної України і встановити українсько-польський кордон по р. Горинь.Коли Ян Собєський укріпився на дуже сильній позиції біля Підгайців, де на початку жовтня його облягли козаки й татари. Він два тижні витримував облогу. Коли його сили почали слабнути, надійшла звістка, що Сірко вдарив на Перекоп і спустошив північний Крим. Це викликало паніку серед татарських союзників Дорошенка. Невдовзі понад головами своїх союзників Керим-Гірей почав 16 жовтня переговори з Яном Собєським.Петро Дорошенко опинився в настільки небезпечній ситуації, що йому залишилося лише наспіх копати шанці для захисту свого табору від «союзників». Коли на третій день Керим-Гірей запропонував своє посередництво, Дорошенко, не маючи вибору, приступив до переговорів з Яном Собєським. 19 жовтня 1667 року була підписана угода: П.Дорошенко й Вісько Запорозьке обіцяли підданство королеві й відмовлялися на майбутнє від усяких інших протекцій; магнати й шляхта могли вільно вертатися до своїх маєтків; Коронне військо не повинно було входити до козацької України; Польща була вимушена визнати кордон козацької держави по річці Горинь; Залога в Білій Церкві мала бути зменшена. Андрусівське сепаратне перемир’я 1667 (Андрусівський сепаратний договір, Андрусівський мир) — угода між Московським царством і Польщею за спиною України про припинення війни, підписана 30 січня 1667 року в селі Андрусове під Смоленськом терміном на 13,5 років. Угода стала завершенням російсько-польської війни 1654—1667 років. За умовами сепаратного договору: припинялась польсько-московська війна 1654—1667 років; встановлювалося перемир’я на 13,5 років; Правобережна Україна відходила до Польщі;лівобережна залишалася за Московією.Київ тимчасово контролювався лівобережним гетьманом, згодом це місто мало перейти до Польщі.Запорозька Січ перебувала під спільним контролем обох держав.

33. Причини укладення та суть військово-політичного сою­зу П.Дорошенка з Туреччиною. Польсько-турецька війна 1671-1672 pp. Бучацький договір 1672 р. Його наслідки для України.

У 1669р. уклав з Туреччиною союзний договір — так звані Корсунські статті. Причини укладення. Прагнення отримати допо­могу в боротьбі з Річчю Посполитою і Москвою, які поділили Україну (Андрусівський договір 1667 р.), припинити втручання Кримського хан­ства в українські справи. Основний зміст. Турецький султан допомагає П. Дорошенкові відвоювати у Речі Посполитої Галичину, Во­линь і Київщину та розпочати з Московською державою війну за Лівобережну Україну. Територія Гетьманщини — від Перемишля до Путивля. Гетьман обирається довічно. Українська православна церква зберігає авто­номію в складі Константинопольського патріархату.Українське населення не сплачує податки і да­нину на користь султана. На допомогу гетьману прибуває військо крим­ських татар, які не мають права брати ясир. Козацьке військо має брати участь у війнах Ту­реччини. Без згоди гетьмана турецький султан і крим­ський хан не можуть укладати договори з Річ­чю Посполитою та Московською державою. Українсько-турецько-татарська армія протягом 1672 р. вела широкомасштабну війну проти Речі Посполитої, результатом якої став Бучацький договір (1672 р.): Польща відмовилася від пре­тензій на Правобережну Україну. Проте польський сейм не ратифікував угоду, тому війна тривала. Наслідки війни. Татари і турки грабували Пра­вобережжя, населення краю масово тікало на «мос­ковську Україну», проклинаючи гетьмана, що «за­продав Україну в турецьке ярмо».У 1674 р. на Правобережжя вступили війська лівобережного гетьмана І. Самойловича, який ско­ристався відмовою Польщі від Правобережної Ук­раїни. Водночас наступала і польська армія. Правий берег Дніпра знелюднів, розпочався голод. У 1675р. П. Дорошенко, розчарований союзниц­твом із Туреччиною, передав булаву кошовому отама­ну Запорозької Січі І. Сіркові та присягнув на вірність московському цареві.

34. Гетьман Дем’ян Многогрішний. Глухівські статті 1669р.

Дем'ян Многогрішний народився 1631 року у місті Коропі (нині Чернігівська область) і походив з козацької родини. Брав активну участь у Національно-визвольній війні 1648—1657 років. У 1665—1669 роках він став чернігівським полковником. У 1668 році Дем'ян Многогрішний як противник Андрусівського перемир'я взяв участь у антимосковському повстанні, яке розпочалось під керівництвом Івана Брюховецького. Підтримував політику гетьмана Петра Дорошенка. У 1668 році Петро Дорошенко призначив Дем'яна Многогрішного наказним гетьманом Лівобережної України, оскільки сам був змушений повернутися на Правобережжя. 17 грудня 1668 року на старшинській раді в Новгороді-Сіверському Многогрішний був обраний «сіверським гетьманом». З березня 1669 року в Глухові генеральна рада знову вибрала гетьманом Дем'яна Многогрішного, і він присягнув на вірність цареві. Переговори між московським урядом і Дем'яном Многогрішним завершилися укладенням Глухівських статей 1669 року. Дем'ян Многогрішний намагався проводити політику, спрямовану на захист державних інтересів України: Глу́хівські статті́ 1669 — договір, підписаний 16 березня 1669 у м. Глухові між гетьманом Лівобережної України Дем'яном Многогрішним і московським урядом. Наростання національно-визвольної боротьби в Україні, політика гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка і позиція Д. Многогрішного примусили московський уряд скасувати умови Московських статей 1665 р. і піти на поступки при укладанні Глухівських статей. Складалися з 27 пунктів. Глухівські статті в цілому були спрямовані на обмеження державних прав України московським урядом.

35. Гетьманування Івана Самойловича. Конотопські статті 1672 р. Боротьба за Чигирин. Наслідки для Правобе­режної України.

Лівобережний гетьман Іван Самойлович володів булавою з 1672 по 1687 рік, найбільш тривалий термін у тогочасній історії. Від початку гетьманування Іван Самойлович звертав пильну увагу на прилучення до лівобережного Гетьманату Правобережжя. З цією метою сприяв організації спільного з російськими військами походу на правий берег Дніпра. Вів наполегливу боротьбу з правобережним гетьманом Петром Дорошенком, закидаючи йому наведення на українські землі турків. Іван Самойлович послідовно виступав проти відновлення влади польського короля над Правобережжям. Лівобережний гетьман прагнув розхитати позиції П.Дорошенка в правобережних полках, опираючись на відсутність монолітності серед тамтешньої старшини. Неоднозначність оцінки старшиною наслідків військового союзу Чигирина з Туреччиною, а згодом і глибоке розчарування невдачами Дорошенкової політики готувало для І.Самойловича ґрунт для збільшення прибічників. Протягом 1672-1673 років лівобережний гетьман постійно контактує з правобережними полковниками, особливо з канівським Яковом Лизогубом, який висловлював згоду перейти на бік лівобережного гетьмана у разі появи козацько-московського війська на правому березі Дніпра. Наприкінці листопада 1673 року московський цар видав наказ про перехід через Дніпро козаків І.Самойловича та полків царського воєводи Г.Ромодановського. \Після цих подій на Переяславській раді 25 березня 1674 року Іван Самойлович був обраний гетьманом усієї України. Проте фактичне об’єднання Правобережної та Лівобережної України відбулося після зречення з гетьманства П.Дорошенка, у 1676 році. Владу над Правобережною Україною Іван Самойлович втратив унаслідок Чигиринських походів 1677 і 1678 та укладення Бахчисарайського мирного договору 1681 року. Південна Київщина, Брацлавщина і Поділля залишалися за Ю.Хмельницьким, який визнавав протекторат Туреччини. Коли був змушений відступити перед потужною турецькою армією, Самойлович наказав місцеве населення переселити на Лівобережжя.. Цілеспрямованість Самойловича у його «правобережній політиці», яка відверто дисонувала з інтересами російського керівництва, стала однією з головних причин його зміщення з гетьманства 1687 року. Скориставшись з невдалого спільного україно-московського походу на Крим, Самойловича звинуватили у провалі, усунули від влади, заарештували і разом із сином Яковом відправили до Москви, а звідти - до Сибіру. Помер гетьман обох берегів Дніпра у Тобольську 1690 року.

До негативних наслідків гетьманування Самойловича належить втрата незалежності Української православної церкви - у 1686 її було підпорядковано Московському патріархові. Після обрання на загальній козацькій раді гетьманом Лівобережної України Івана Самойловича, 17 червня 1672 між гетьманським урядом і царською адміністрацією було укладено Конотопські статті. Вони проголошували основні принципи міждержавних відносин між Гетьманщиною та Московським царством. При підписанні статей було присутнє московське посольство на чолі з Григорієм Ромодановським, архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський Лазар Баранович, генеральна і полкова сташина Війська Запорозького, 4 тисячі козацького війська і делегація ніжинських міщан. Конотопські статті були укладені на основі Глухівських статей 1669 року. До нового договору додавалося 10 статей, які обмежували автономію Війська Запорозького. Статті урізали політичні права гетьманського уряду, особливо в галузі зовнішньої політики.

. Чигиринські походи (1677—1678) — воєнні дії Туреччини, за підтримки частини українських козаків, з метою об'єднання Правобережної України з Поділлям (що знаходилось у васальній залежності від Туреччини з 1672 року). У центрі турецьких зусиль було здобуття гетьманської столиці Чигирина (звідки й назва всієї кампанії ). Перший наступ почався влітку 1677 року, коли потужне османське військо (близько 100 — 120 000 вояків під проводом Ібрагіма Паші) обложило Чигирин, що його боронили гетьман Іван Самойлович з 20 — 25 000 козаків і російський воєвода Григорій Ромодановський з 32 000 російського війська.Перший похід на Чигирин закінчився невдачею. У червні 1678 року 200-тис. турецько-татарська армія під командуванням візира Кара-Мустафи розпочала другий похід. Коли стало зрозуміло, що утримати місто буде неможливо, російсько-українське військо відійшло на Лівобережжя, підірвавши мури. Гетьманська столиця перетворилася на руїну. Таким чином, у серпні 1678 року після місячної облоги турки здобули Чигирин. Московська армія (70 тис. осіб) і козацькі полки (50 тис. осіб) на чолі з Г. Ромодановським та гетьманом І. Самойловичем під натиском противника відійшли до Дніпра й 30 серпня переправилися на лівий берег. Однак виснажена тривалими боями і частими нападами запорожців під проводом І. Сірка османська армія не переслідувала противника, а відступила з України. Отже, головною метою зовнішньополітичної діяльності Самойловича стало об’єднання правобережної та лівобережної України. Також він виступав за поширення влади гетьмана на Запоріжжя та Слобожанщину. Внаслідок чигиринських походів 1677-1678 Самойлович втратив владу над правобережжям.

36. Останнє гетьманування Юрія Хмельницького. Бахчисарайський мир. Його наслідки для України.

Після зречення в 1676 році гетьмана П. Дорошенка Туреччина прагнула зберегти свій вплив в Україні. Намагаючись використати ім'я Б. Хмельницького, навесні 1677 року султанський уряд проголосив Ю. Хмельницького гетьманом і «князем Малоросійської України» на правах султанського васала. Своєю столицею Юрій обрав Немирів, звідки й розсилав універсали, у яких титулував себе «князем сарматським, Малої Росії-України, вождем Війська Запорізького». У червні 1678 року 200-тис. турецько-татарська армія під командуванням візира Кара-Мустафи розпочала другий чигиринський похід. Коли стало зрозуміло, що утримати місто буде неможливо, російсько-українське військо відійшло на Лівобережжя, підірвавши мури. Гетьманська столиця перетворилася на руїну. Таким чином, у серпні 1678 року після місячної облоги турки здобули Чигирин. Московська армія (70 тис. осіб) і козацькі полки (50 тис. осіб) на чолі з Г. Ромодановським та гетьманом І. Самойловичем під натиском противника відійшли до Дніпра й 30 серпня переправилися на лівий берег. Однак виснажена тривалими боями і частими нападами запорожців під проводом І. Сірка османська армія не переслідувала противника, а відступила з України.

Після цього походу турецько-татарських військ уся влада на території Правобережної України перейшла до рук гетьмана Ю. Хмельницького, якого турки привезли на зміну П. Дорошенкові. Так почалося третє й останнє гетьманування сина уславленого гетьмана. Спочатку, завдяки імені, чимало людей повернулися під прапори гетьмана, але Ю. Хмельницький виявився жорстоким і підступним, чим дуже швидко відвернув від себе козаків.

Після підписання 23 січня 1681 року 20-річного Бахчисарайського миру між російським царем і турецьким султаном у присутності українського представника генерального писаря С. Раковича Ю. Хмельницького позбавили гетьманства. За одними даними, восени 1681 року він, за наказом турецького уряду, був убитий у Кам'янці-Подільському. За іншими — Ю. Хмельницький протягом 1681-1685 pp. жив у Немирові й навіть 1685 року був знову призначений «гетьманом України», і, аж потому, турки стратили його в Кам'янці-Подільському

37. „Вічний мир" між Польщею та Московською державою. Його зміст та наслідки для України.

Вічний мир (Мир Гжимултовського, Трактат про вічний мир) — мирний договір між Річчю Посполитою і Московською державою, підписаний 6 травня 1686 р. у Москві. В переговорах, які тривали сім тижнів, з польської сторони брали участь посли Кшиштоф Гжимултовський і Мартіан Огінський, з московської — канцлер і начальник Посольського приказу князь Василій Голіцин. Текст договору складався з преамбули і 33 статей^[1]. Договір було укладено на основі Андрусівського перемир'я (1667).

Дата добавления: 2015-05-23