Гайдамацьке повстання 1750 року 1 страница

УМОВИ

Передумови

Оскільки турецькі набіги загрожували не тільки Україні і Росії, а й іншим державам Європи, європейські держави: Австрія, Польща таВенеція — створили «Священну лігу», війська якої під Віднем розгромили велику турецько-татарську армію. Внаслідок цієї перемогиПольща відновила свою владу над більшою частиною Правобережної України і стала шукати шляхи до укладення з Росією тривалого миру замість тимчасового Андрусівського миру.

§ Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом та Смоленськ.

§ Річ Посполита отримувала 146 тис. крб. компенсації за відмову від претензій на Київ

§ Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі.

§ Південна Київщина й Брацлавщина від містечка Стайок по річці Тясмин, де лежали міста Ржищів, Трахтемирів, Канів, Черкаси, Чигирин та інші, дуже спустошена турецько-татарськими і польсько-шляхетськими нападами, мала стати «пусткою», нейтральною територією між Московією і Річчю Посполитою. Польський уряд обіцяв надати православним свободу віросповідання, а російський уряд обіцяв їх захищати.

§ Поділля залишалося під владою Туреччини (в 1699 було приєднано до Польщі).

Московське царство анулювало попередні договори з Туреччиною та Кримським ханством і вступило до антитурецької Священної ліги, а також зобов'язувалось організувати воєнний похід проти Кримського ханства (Кримські походи 1687 і 1689).

Хоча умови Вічного миру набували чинності відразу після підписання договору, польський сейм ратифікував його тільки в 1710. Вічний мир остаточно затвердив насильницький поділ українських земель між двома державами, що значно ускладнювало і послаблювало національно-визвольний рух в Україні.

38. Запорізька Січ у другій половині 17 ст. Кошовий отаман Іван Сірко. Політика московського уряду щодо Запорожжя.

Протягом другої половини XVII ст. Запорізька Січ, хоча і входила до складу Гетьманщини, проте прагнула повернути собі провідну роль у житті України. У період 1652-1709 pp. Запорізька Січ знаходилась у гирлі річки Чортомлик. В історичній науці її називають Чортомлицькою. Багаторічним кошовим отаманом Січі в цей період був Іван Сірко. На політичну арену Сірко вийшов навесні 1645 p., коли разом з Б.Хмельницьким подався до Франції для переговорів про участь козаків у тридцятилітній війні на боці Франції. Під час визвольної війни ім'я Сірка не набуло такої популярності, як Богуна чи Кривоноса. Та все ж у 1654 р. він уже був першим полковником, тобто заступником Хмельницького. Проте підписання Переяславської угоди було вороже сприйнято І.Сірком. 1660 p., вже за часів гетьманування Брюховецького, Сірко став кошовим отаманом запорозького козацтва. Він зосередився на боротьбі з татарами, здійснивши вдалий похід на Перекоп (1663 р.). У цей час в Україні розгорілась боротьба за гетьманську булаву між Брюховецьким, якого підтримували росіяни, і Тетерею, що спирався на поляків. Сірко втрутився в цю боротьбу на боці Брюховецького. Це сприяло перемозі останнього, але Україні від цього не стало легше. Потім він знову розпочав боротьбу з татарами. 1667 р. І.Сірко здійснив настільки вдалий похід, що біля Перекопу розбив самого хана і дійшов аж до Кафи (Феодосії).Тут у долі Сірка відбувся новий поворот. Він несподівано залишив Січ і став полковником міста Змієва (нині Харківська обл.). Адміністратора з нього не вийшло. Його обурила політика росіян щодо Слобідської України, і він став на чолі антиросійського повстання. Здобувши кілька перемог, але не отримавши підтримки ні з боку гетьмана, ні з боку кошового, він знову опинився на Січі. У цей час на Січі було обрано гетьманом Петра Суховія. Спираючись на підтримку татар та турків, він намагався встановити свою владу на Україні. Проте ні Дорошенко, ні Многогрішний не бажали віддавати йому владу. У цю ситуацію втрутився І.Сірко, який розгромив як татар, так і Суховія. Але вже через деякий час він підтримав Суховія в його боротьбі проти Дорошенка. 1670 р. Сірко здійснив похід на Очаків, турецьку твердиню на узбережжі Чорного моря, захопив і зруйнував її. 1672 р. після усунення і заслання до Сибіру Многогрішного І.Сірко вирішив поборотися за гетьманську булаву.. Іван Сірко помер на власній пасіці, поблизу села Грушівки. Царський уряд завжди ставився до Запорозької Січі упереджено, вбачаючи у ній загрозливе для себе вогнище вільнодумства і свободи. Саме тому Москва прагнула підкорити Січ, аби як найповніше використати її війська та економічні можливості. Першим заходом у здійсненні тих підступних намірів стало розміщення на Січі московської залоги, яка з'явилась у Чортомлицькій Січі 1663 р. Приводом для її розташування проголошувалася спільна боротьба проти турецько-татарських нападників. Проте, крім оприлюднених наказів царського уряду, були ще й таємні настанови.

. 39. Українська колонізація Слобожанщини. Заснування слобідських міст. Адміністративний поділ та система управління.

Українська колонізація Слобідської України протягом 17 ст. — 18 ст. йшла кількома хвилями. Масового характеру вона набрала особливо в 1630-их роках, коли після поразки козацьких повстань їхні учасники переходять московський кордон і дістають дозвіл селитися на Слобідській Україні (найбільша хвиля — це учасники повстання гетьмана Я. Острянина 1638, які в кількості 900 осіб, на чолі з Острянином, оселилися до Чугуєва). Ще більшою була колонізація Слобідської України за Хмельниччини, зокрема після Білоцерківської угоди 1651: переселення 1652 року козаків Чернігівського і Ніженського полків на чолі з полковником Іваном Дзиковським, у кількості 2000 чоловік, з родинами й майном, які заснували м. Острогозьк; переселенці з містечка Ставища, Білоцерківського полку, на чолі з Герасимом Кондратьєвим, які заснували місто Суми. Ця хвиля тривала й далі: 1654 засновано місто Харків, 1662 Богодухів. Події Руїни викликали нову хвилю колонізації, головним чином з Правобережної України в 1670-1680-их роках («згін» 1680). У 1674 засновано місто Вовче (Вовчанськ), 1681 — місто Ізюм. Подальша хвиля колонізації була пов'язана з ліквідацією «Паліївщини» (дивись Палій Семен) у 1711-1714 роках. Остання більша колонізаційна хвиля припадає на 1720-1730 роки, у зв'язку з відновленням польсько-шляхетського панування на Правобережжі, поразкою гайдамацького руху 1734, а також із посиленням старшинського визиску козацько-селянської людности на Гетьманщині. Наслідком української колонізації московська колонізація Слобідської України була відтиснена на схід і південний схід у бік Дону й Волги, але українські хвилі сягали й туди.

ЗАСНУВАННЯ СЛОБІДСЬКИХ МІСТ До кінця 17ст. у лівобережному гетьманаті налічувалося близько 40 міст, зокрема, Батурин, Київ, Конотоп, Лубни, Ніжин, Переяслав, Стародуб, міста і містечка були центрами ремесел. Масові переселення українців випали на середину XVII ст. Складність внутрішньої ситуації, пов'язаної з Національно-визвольною війною, змушувала родини, а то й цілі села залишати рідні місця й вирушати в небезпечну дорогу. Так, 1652 р. тисяча козаків під проводом полковника Івана Дзиковського з жінками й дітьми прийшли з-під Острога на Волині. Недалеко від Дону, на річках Тихій Сосні й Острогощі, вони заснували місто Острогозьк. У 1654 р. на городищі, де зливалися річки Лопань і Харків, було засновано м. Харків.

Подібну історію заснування мали й такі міста, як Салтів, Мурафа, Охтирка, Балаклія, Ізюм та багато інших. Одночасно з містами закладалися села. Починаючи з др. пол. XVI ст., а особливо з 30-х pp. XVII ст., Слобожанщину почали поступово заселяти українські селяни й козаки з Лівобережної та Правобережної України, які втікали від гніту польських феодалів. У 1638 р. сюди переселилися учасники селянсько-козацького повстання на чолі з Я. Острянином (вони оселилися в Чугуєві). У 1652 р. велика група селян і козаків Черніговського та Ніжинського полку на чолі з І. Дзиковським заснувала Острогозьк, а переселенці з містечка Ставищі Білоцерковського полку на чолі з Г. Кондратьєвим, які оселилися на Суминому городищі, заснували Суми

40. Адміністративно-територіальний устрій Лівобережної Гетьманщини. Органи влади. Соціальні стани Лівобережної Гетьманщини. Землеволодіння Адміністративно-територіальний устрій Лівобережної Гетьманщини. У другій половині XVII ст. територія Гетьманщини неодноразово змінювалася, але незмінним залишався полково-сотенний устрій. По смерті Б. Хмельницького в Гетьманщині після обрання І. Виговського утвердилась республіканська форма правління, яка вже незабаром стала республікансько-олігархічною. Змінилась також і форма державного устрою. У першій половині 60-х рр. XVII ст. з єдиної держави Гетьманщина перетворюється на нестійке об'єднання (конфедерацію), що складається з Правобережної Гетьманщини, Лівобережної Гетьманщини і Запорожжя. У першій половині 70-х рр. XVII ст. козацький устрій на Правобережжі було ліквідовано, а Запорожжя фактично вийшло з підпорядкування гетьмана. Таким чином, започаткований Б. Хмельницьким устрій зберігся лише на Лівобережній Гетьманщині, а також частково поширився на новоосвоєні землі Слобідської України. На Лівобережжі існувало 10 полків, які у свою чергу, поділялися на сотні. Органи влади. Створений Б. Хмельницьким державний апарат упродовж другої половини XVII ст. не зазнав суттєвих змін. Вища законодавча, виконавча й судова влада перебувала в руках гетьмана. У той же час відновилась практика скликання генеральних рад, які суттєво впливали на перебіг подій. Зросла роль старшинської ради, яка регулярно збиралася та розв'язувала всі важливі поточні справи. Керівні посади обіймала генеральна старшина, яка прагнула обмежити владу гетьмана. Генеральна канцелярія виконувала функції центрального органу управління державою. На місцях діяли полкові й сотенні органи влади. Судочинство залишалося без змін. Розпад Гетьманщини на три утворення негативно позначився на збройних силах. Соціальний устрій. Після Національно-визвольної війни соціальна структура козацької України істотно змінилася. Зникли польські магнати, шляхта, католицьке духівництво. Українська шляхта злилася з козацькою старшиною, утворивши привілейований прошарок суспільства. До нього слід також віднести і верхівку православного духівництва.В останні десятиліття XVII ст. селяни, міщани, козаки стали втрачати завойовані ними соціальні й майнові права. Попри зміни, суспільство продовжувало зберігати становий характер. Воно поділялося на привілейовані, напівпривілейовані та непривілейовані прошарки.До привілейованого соціального стану належали:- козацька старшина, що виокремилась із козацтва й посіла панівне становище в суспільстві, мала політичну владу, землі та маєтності, які отримувала за свою службу, а з часом також спадкові маєтки;- українська шляхта — панівний стан українського суспільства — швидко злилась із козацькою старшиною внаслідок поширення на неї старшинських прав і привілеїв;- духівництво. Напівпривілейованим соціальним станом було міщанство, що мало права і привілеї на самоврядування, становий суд, мало право займатися ремеслами, промислами і торгівлею, але було зобов'язано сплачувати податки і виконувати повинності на користь державиНаціонально-визвольна війна суттєво вплинула на систему землеволодіння і, відповідно, на господарський розвиток українських земель, оскільки основою господарства залишалося землеробство.У результаті Національно-визвольної війни селянство стало користуватися козацькими вольностями. На Лівобережжі почала формуватися старшинська форма землеволодіння, яка за своєю суттю нагадувала шляхетську, дворянську. Старшинська земельна власність існувала у двох формах: ранговій (тимчасовій) і приватній (спадковій). Рангова формувалася з царських і гетьманських пожалувань старшині на час обіймання нею посад; приватна — із пожалувань «на підпору дому» чи «купольне» (повне) володіння.У цей час зміцнювалися позиції гетьманського і монастирського землеволодіння. Протягом 1657—1672 рр. старшина, шляхта і монастирі отримали у володіння 275 сіл і хуторів. У маєтках старшини і шляхти селяни втрачали свободу, потрапляли в судову залежність, виплачували різні податки й виконували повинності, у монастирських — іноді відбували панщину.Таким чином, на Лівобережжі фактично відбувалася поступова ліквідація здобутків Національно-визвольної війни і відновлення феодального землеволодіння. Новими феодалами-землевласниками ставала козацька старшина..

41. Підпорядкування київської митрополії московській Після перемоги над гетьманом Дорошенком, й остаточним зайняттям лівобережної України й Києва, московська влада почала робити рішучі дії, щодо повного переведення Київської митрополії до Московського патріархату. Після смерті Тукальського митрополичим місцеблюстителем у Києві знову був призначений Баранович, що був ним до 1685 року.

На правобережній Україні, хоча на західних єпархіях й залишався митрополит Винницький (помер 1679 року), польський король надав титул адміністратора єпархій, раніше підлеглих Тукальському, львівському єпископові Йосифові Шумлянському. 1680 року відбувся Люблінський синод за участі уніатів, на чолі з митрополитом Жоховстким, та православних (єпископи Шумлянський та Святополк-Четвертинський, представники Львівського Стоаропігійського Братства та монастирів). На з'їзді обговорювались питання об'єднання двох українських церков у одну. Однак, через негативну позицію папського нунція у Польщі щодо цього питання, синод так ні до чого й не привів.

1683 року помер Печерський архімандрит Інокентій Гізель, і лівобережний гетьман Іван Самойлович звернувся за згодою до московського царя й патріарха призначити туди свого ставленика. Але духовенство, на вільних виборах, обрало новим архімандритом Варлаама Ясинського. Ясинський до Москви на затвердження не поїхав, й прийняв посвячення у мистоблюстителя Київської митрополії Лазаря Барановича. Однак, після того, як свої претензії на Печерську Лавру висловив Йосиф Шумлянський, Ясинський все ж звернувся до московського патріарха Якима, який ці грамоти й надав.

.

8 липня 1685 року відбулись вибори Святополка-Четвертинського. На них не прибуло більшість духовенства на чолі з Лазарем Барановичем. Духовенство ще сподівалось, що вибори будуть визнані неправними. Проте прибічники гетьмана провели «вибори» й повідомили про це Москву. Після цього київське духовенство зібрало свій собор, на якому опротестувало вибори митрополита, при цьому отці церкви відзначали, що приналежність Київської митрополії до Константинополя може бути вирішена лише духовенством митрополії в порозумінні з патріархом. Прилучення до московського патріархату зробить шкоду церкві та народові — мовилось у посланні.

У жовтні 1685 року Гедеон поїхав до Москви, й 8 листопада прийняв посвяту та присягнув Московському патріарху. Новий митрополит отримав титул «Київський, Галицький і Малої Русі».

42. Прихід мазепи до вляди. Коломацькі статті. В 1687р в результаті 1 кримського походу Самойловича було скинуто, гетьманом став Мазепа. Скинувши свого попередника-гетьмана Самойловича і сівши на його місце не без допомоги могутнього времінника, фаворита царівни Софії Голіцина, якому в подяку за заступництво преподніс князю 10 тисяч рублів, взятих із конфіскованої скарбниці Самойловича. Користуючись заступництвом князя, Мазепа розправився зі всіма, хто був близький до Самойловича, і заразом з тими, хто, на його думку, міг би зіграти такий жарт як він з Самойловичем. Коли Софія опинилась в опалі, а з нею і Голіцин, Мазепа зумів дуже щвидко увійти вдовіру до молодого царя Петра І. І ця довіра була настільки міцною, що Петро, не думаючи, відкидав потік доносів на Мазепу, хоча багато з них містили факти, які граничили зі зрадою в діях Мазепи. Він був Винахідливим в своїй жорстокості, підступний по відношенню до своїх найближчих співробітників-нагороджуючи,явно порочив їх в своїх донесеннях царю, який приймав рішення, як правило, бажані Мазепі(так сталося з Кочубеєм). Коломацькі статті 1687 - міждержавний договір, укладений 25.7.1687 на р. Коломаку (тепер Харківська обл.) між новообраним гетьманом України І. Мазепою й козацькою старшиною, з одного боку, та московськими царями Іваном і Петром та царицею Софією, з другого. Договір складався з 22 пунктів (статей). В основі К.с. лежали попередні українсько-московські договори затверджені козацькими радами при обранні гетьманів Д. Многогрішного та І. Самойловича. К.с. повторювали, в основному, з деякими змінами, текст Глухівських статей 1669 та містили кілька нових пунктів. Статті декларативно підтверджували козацькі права і привілеї, зберігали 30-тисячне реєстрове козацьке військо та компанійські полки. Однак, деякі зміни попередніх гетьманських статей і нові пункти К.с. (18-22) значно обмежували політичні права гетьмана та українського уряду. Гетьман не мав права без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина - скидати гетьмана. Козацька старшина зобов'язувалась наглядати і доносити на гетьмана царському уряду. Значно обмежувалося право гетьмана розпоряджатися військовими землями. Гетьманському уряду заборонялось підтримувати дипломатичні відносини з іноземними державами. Гетьман зобов'язувався направляти козацьке військо на війну з Кримським ханством і Туреччиною; у гетьманській столиці - Батурині - розміщувався полк московських стрільців. У ст. 19 договору перед гетьманом і старшиною ставилось питання про необхідність тісного державного об'єднання України з Московською державою і ліквідацію національної окремішності українського народу. К.с. стали наступним кроком на шляху дальшого обмеження державних прав України.

43 Зовн. І вн. політика мазепи.петро петрик 25 липня 1687 р. на козацькій раді було обрано нового гетьмана. Ним став генеральний писар Іван Мазепа. Свою діяльність Мазепа розпочав в умовах підписання нових "Коломацьких статей", що застерігали Україну від порушення умов вічного миру між Росією та Польщею. Гетьману заборонялося мати дипломатичні зносини з іншими державами. Для постійного контролю за гетьманським урядом мала постати залога в гетьманській столиці — Батурині.

І. Мазепа був добре освіченою людиною, мав значний військовий і дипломатичний досвід, пройшов добру школу управління Україною під керівництвом Дорошенка і Самойловича. Усе це було запорукою успішної діяльності на гетьманській посаді.

На першому етапі гетьманування Мазепа дотримувався політики добрих відносин з Москвою: доповідав про "витівки" запорожців, придушував народні рухи, посилав козацькі полки то в далекі північні райони, то в Польщу, то на південь. За рахунок України утримувалися не лише козацькі, а й російські війська. За все це Мазепа одержував щедрі подарунки від царя, Петро І довіряв українському гетьману.

Одним з найважливіших напрямків загальної державної політики Мазепи була культурно-просвітницька діяльність. У розвиток української освіти, науки, мистецтва, архітектури, літератури, книгодрукування гетьман вкладав величезні гроші з державної військової скарбниці та власні кошти, справедливо вважаючи, що лише в такий спосіб Україна може зрівнятися з європейськими державами. Щирим прихильником Москви гетьман залишався доти, доки метро І не почав ламати основи української автономії, Тоді Мазепа вирішив йти на союз зі Швецією. З 1700 р. Росія веде війну зі Швецією, що дістала назву Північної, за вихід до балтійського моря.

Взявши за мету звільнення Гетьманщини з-під влади Московії, І.Мазепа розпочинає таємні переговори зі шведським королем Карлом XII. Коли шведський король у ході військових дій просувався територією. України, гетьман перейшов на його бік. У квітні 1709 р. було підписано угоду з Карлом XII. У першому пункті договору Карл XII обіцяв захищати Україну й не укладати миру з царем, поки українці остаточно й назавжди не визволяться від Москви та не відновлять своїх давніх прав і привілеїв.

Та цим планам не судилося здійснитися. Після Полтавської катастрофи Мазепа опинився на чужині, де й помер 2 вересня 1709 р.

44. Відродження козацького устрою па Правобережній Україні. Семен Палій. Національно-визвольне повстан­ня 1702-1704 pp.

Після Руїни Правобережна Україна залишалася знелюднілою, і польський уряд, якому відійшла ця територія за Андрусівським, а згодом за Вічним ми­ром, вирішив поновити козацький стан у Польщі. У 1684 р. Яном III Собеським було офіційно відновлене Військо Запорозьке, очолюване запорож­цем Андрієм Могилою. Було створено чотири полки (Богуславський, Корсунський, Брацлавськии і Біло­церківський). Реєстр становив дві тисячі осіб. Того ж року в турецькій частині Правобережжя був обра­ний гетьман Теодор Сулименко, якого визнав султан. Боротьба між гетьманами закінчилася перемогою А. Могили і стратою його суперника. 3 1699 р. вся те­риторія Правобережжя відійшла Речі Посполитій. Людей закликали оселятися в слободах, де вони отримували податкові пільги, заново заселяти поки­нуті села. Заселяли навіть передбачену Вічним миром нейтральну зону на південь від Києва. Гетьману І. Самойловичу навіть довелося силоміць утримувати пе­реселенців з Лівобережжя на Правобережжя. Палїївщина (1700-1704 рр.) — національно-виз­вольне повстання на Правобережній Україні під про­водом білоцерківського полковника Семена Палія (Турка). Причини повстання: у зв' язку з переходом правобережних українських земель від Туреччини до Речі Посполитої (1699 р.) відпала потреба в козацтві, тому польський уряд розпустив козацькі формування; із заселенням спустошених земель Правобе­режжя селянами і козаками сюди повертається і польська шляхта, яка прагне відновити свої во­лодіння. Територія: Поділля, Брацлавщина, Київщина, Східна Волинь. Рушійні сили: передусім козацька чернь, селян­ство, міщани, українська шляхта. Перебіг подій: у 1700 р. козацька армія під проводом С. Палія відбила напади польського війська на Фастів; на підтримку козаків спалахнули селянські пов­стання; повстанці звернулися по допомогу до запорожців, Мазепи та Московського царства. Проте Росія була союзницею Польщі у Північній війні, тому допо­могу надати не змогла; армія Палія захопила Немирів, Бар, Вінницю, Брацлав, Білу Церкву. Було заявлено про намір звільнити Україну від польського панування; із 1703 р. перевагу здобувають польські війська; у 1704 р. московсько-козацьке військо зайняло територію Правобережжя, яке автоматично пе­рейшло під гетьманство І. Мазепи. Наслідки повстання: було жорстоко придушене спільними діями поль­ських і російських військ;до 1709 р. Україна була об'єднана під булавою І. Мазепи, який збільшив кількість полків, при­значав на посади полковників, вірних собі лю­дей та роздавав землі старшині й українській шляхті.

45. Становище Гетьманщини в умовах Північної війни 1700-1721 pp.

На початку XVIII ст. Україна була поділена між сусідніми державами:

Гетьманщина, Слобожанщина й Запорожжя входили до складу Росії;

Східна Галичина, Правобережжя і Поділля перебували під владою

Польщі; Північна Буковина — під Туреччиною; Закарпатська Україна —

під Угорщиною. Однак поступово ситуація змінювалася. Важливу роль

у цьому відіграла Північна війна, яка значно вплинула і на долю Украї-

ни, але особливо — на зміцнення могутності Московської держави та

зростання її ролі в Європі.

Розуміючи необхідність повернення російських міст на Балтійському

побережжі і завоювання частини Балтики, Петро І у серпні 1700 р. ого-

лошує війну Швеції, яка володіла цими містами за умовами Столбовсь-

кого миру 1617 р. Його союзниками стали Польща, королем якої на той

час був курфюрст Саксонії Август II, і Данія. Польща і Данія планували

досягти у цій війні (вона дістала назву Північної) проти Швеції перемогу

в результаті раптового нападу. Вони розраховували на те, що Швеція, на

чолі якої стояв ще зовсім молодий король Карл XII, не підготовлена до

війни. Війну почали у кінці 1700 р. одночасно Данія і Саксонія. Однак

шведський король несподівано для союзників захопив столицю Данії

Копенгаген і схилив її до сепаратного миру та виходу з коаліції.

Після цього він з восьмитисячною армією під Нарвою розбив мос-

ковське військо, яке налічувало 40 тис. чоловік. Розгром був повний:

майже вся армія, артилерія, військовий скарб потрапили у полон до

шведів

новий корпус українського війська кількістю до 7 тис. чоловік.

Карл XII розгромив саксонські війська в Лівонії і вступив до Литви,

що призвело до війни з Польщею. Вона вимагала від Петра І компен-

сації за рахунок відторгнення від Гетьманської держави кількох міст на

Правобережжі, недалеко від Києва. Ця звістка дуже стурбувала Мазе-

пу, і він протестує проти всіляких поступок полякам коштом України.

Однак незабаром гетьман одержав наказ вирушити з військом на

допомогу польським союзникам у Білорусію. Поряд з цим значні

військові сили під командуванням полковника Апостола на півночі При-

балтики разом з руським військом розбили кілька шведських частин.

Там українці захопили велику військову здобич, але руські офіцери

відібрали її. Українські козаки не раз були ображені і пограбовані, хоча

клали своє життя за чужі інтереси. Водночас війна зруйнувала економічні

зв’язки українських старшин, купців з балтійськими портами, підрива-

ла економічне життя. В Росію з України вивозилася велика кількість хліба

та інших продуктів. Поряд з цим сільське населення примусово виганя-

ли на довгий час на фортифікаційні роботи, що важко відбивалося на

стані селянського господарства. Все це робило цю війну непопуляр-

ною, викликало серед населення невдоволення.

Скарги сипалися з усіх прошарків українського суспільства. Селяни

і міщани найчастіше протестували проти поведінки руського війська.

Протягом 1705–1708 рр. і до гетьмана, і до царя йшов безперервний

потік скарг на те, що російські офіцери дозволяють своїм солдатам

ображати і бити українських селян, ґвалтувати їхніх жінок і дочок, руй-

нувати хати, забирати худобу, а подекуди й убивати.

Стривожений цим становищем Петро І наказав своїм генералам в

Україні призначити спеціальних офіцерів, які мали право застосовува-

ти смертну кару, щоб запобігати таким діям московських військ. Однак

ситуація ще більше загострилася, коли з 1708 р. руське військо, відсту-

паючи перед шведами, почало вдаватися до тактики «спаленої землі».

Погіршувалось становище козаків. Вони тепер воювали не з традицій-

ними ворогами — поляками, татарами і турками, а з найбільш сучас-

ними шведськими арміями в далеких землях Лівонії, Литви, Централь-

ної Польщі, до того ж власним коштом. Стало зрозуміло, що козацькі

частини вже не можуть змагатися з європейськими регулярними пол-

ками, краще навченими і озброєними. Щоб змінити становище, Петро

І призначив у козацькі частини німецьких і російських офіцерів. Ново-

призначені поводилися з козаками жорстоко і зневажливо. Не було

захищене від кривд і образ навіть найвище козацьке керівництво. Сам Мазепа виявив, що фаворит царя Олександр Меншиков постійно ви-

користовував наймане військо, якому платив гетьман, жодного разу не

сповістивши його. Особистий друг Мазепи князь Борис Шереметьєв

застерігав гетьмана, що Меншиков «риє яму» під Мазепу, сам сподіва-

ючись стати гетьманом.

46. Становлення укр.-шведського союзу. Станіслав Лещинський і Мазепа

Ставало дедалі зрозуміліше, що цар розглядає Україну як свою

вотчину, може в перший-ліпший момент пожертвувати нею заради інте-

ресів Москви, потреби українського народу зневажає й ігнорує. У 1704 р.

армія Івана Мазепи за наказом Петра І увійшла в Правобережну Украї-

ну, а потім разом з військами прибічника Петра І польського короля

Августа II воювала в Познані та інших містах Речі Посполитої проти

шведів та військових частин ставленика Карла XII Станіслава Лещинсь-

кого. Козацькі війська окупували Правобережжя, Галичину, і старшина

на чолі з Мазепою вже вважала українські землі возз’єднаними в єдиній

українській державі. Однак незабаром виявилося, що за участь поль-

ських військ у боротьбі проти шведів цар погоджувався передати Польщі

Правобережну Україну та інші українські землі. У зв’язку із загрозою

вторгнення військ Карла XII і Станіслава Лещинського в Росію та Украї-

ну важливим для гетьмана і української старшини залишалося питання

про захист Московською державою України згідно з Переяславським

(1654 р.) і наступними договорами. Але і тут їх чекало гірке розчару-

вання. У відповідь на прохання Івана Мазепи виділити на допомогу

Дата добавления: 2015-05-23