Тадеуш Костюшко (1746-1817) 1 страница

Син польського поміщика середнього стат­ку, навчався в школі при монастирі ордена піарів, потім у Царському Селі під Петербур­гом у ліцеї.

Брав участь у війні за незалежність у США на боці колоністів, 1777 року відзначився в битві під Саратогою. Перебуваючи на службі в американській армії, отримав посаду бри­гадного генерала. Наприкінці 70-х років по­вернувся до Польщі, де з 1789 року брав участь у роботі Чотирирічного сейму.

1793 року почалося повстання під лозунга­ми возз'єднання земель, що увійшли до скла­ду Росії, Австрії та Пруссії після першого поділу Польщі. 24 березня 1794 року в Кра­кові Т. Костюшко виголосив Акт повстання та зачитав текст своєї присяги як диктатора й го­ловнокомандувача національних збройних сил. 7 травня 1794 року видав Поланецький універсал, у якому обіцяв селянам свободу в разі перемоги польських волонтерів. До по­чатку вересня на теренах Литви й Галичини повстання було придушене. 20 жовтня п'д Мацієвцями був поранений і взятий у полон.

61. Літопис Самійла Величка - джерело з історії України XVII ст.

Літопис Самійла Величка (роки народження і смерті невідомі) — наймонументальніший твір української історико-мемуарної прози XVII—XVIII ст., який разом з Літописом Самовидця, Літописом Григорія Грабянки й "Історією Русів" творить комплекс козацької історіографії. Сам літопис не дійшов до нас у належному вигляді – дуже знищений перший том, значно менше другий. Цілком ймовірно, що книга не закінчувалася 1700 роком, бо і в заголовку, і в багатьох місцях третього тому згадуються події принаймні до 1720 року. Тому, є думка, що втрачені й прикінцеві сторінки літопису. Самійло Величко для створення свого Літопису не обмежився вузькими локальними матеріалами та власними спогадами. Навпаки, він використав різноманітні іноземні джерела. Але за найправдивіше джерело для Величка правили діаріуш (Щоденник) козацького літописця Самійла Зорки, особистого писаря гетьмана Богдана Хмельницького та дрібні козацькі «кронички». Літопис Величка написаний українською літературною мовою 18 століття з елементами народної мови. Літопис є одним з найголовніших і найбільш вірогідних творів української історіографії 2-ї половини 17 — початку 18 століття. Літопис складається з 4 частин:
перша — «Сказание о войне казацкой з поляками через Зеновія Богдана Хмельницького…» — змальовує події 1648—1659 років, окремими епізодами сягаючи у 1620 рік, Описуючи війну Якова Остряниці 1638 року, Величко додає до автентичного джерела, яким користувався, — щоденника польського хроніста Шимона Окольського — власний коментар;
друга і третя частини, які охоплюють 1660—1686 та 1687—1700 роки, названі «Повествования летописная с малороссийских и иных отчасти поведениях собранная и зде описанная», містять значну кількість власних спостережень Величка і ґрунтуються на документах гетьманської канцелярії;
у 4-й частині зібрано додатки з різних документів 17 століття.

Вперше опублікований Київською Археографічною комісією у 1848—1864 роках під назвою «Летопись событий в юго-западной России в 17 в.», тт. I—IV.

62. Літопис Григорія Грабянки — козацький літопис 2-ї половини XVII — початку XVIII століття, складений гадяцьким полковником Григорієм Грабянкою. Користувався популярністю серед старшини Війська Запорозького, поширювався у багатьох списках. В центрі уваги Літопису події Хмельниччини 1648—1654 рр. та Руїни. Літопис Грабянки — одна з найвидатніших пам'яток української історіографічної прози кінця XVII — початку XVIII ст. Твір Грабянки значною мірою компілятивний. Серед своїх головних джерел автор називає спогади сучасників подій, а також твори вітчизняних та іноземних історіографів. Найбільше Грабянка користувався літописом Самовидця; «Синопсисом», який був вперше виданий 1674 р., довгий час служив свого роду підручником історії і витримав близько 30 видань; латиномовною працею «Польські аннали» офіційного історіографа польских королів Веспасіана Каховського, 3 томи якої вийшли у Кракові 1683, 1688 та 1698 рр.; а особливо поемою поляка Самійла Твардовського «Громадянська війна», виданою в Калішу 1681 р. Крім того, Грабянка посилається на твори Мартина Кромера, Мартина та Йоахіма Бєльських, Мацея Стрийковського, Олександра Гваньїні, Самуїла Пуфендорфа та Йоганна Гібнера. Але літопис не є простим механічним зведенням відомостей, взятих з різних джерел. Це самостійний твір, в якому відчутне виразне авторське начало. "Літопис Григорія Грабянки" описує історію з часів виникнення козацтва і до 1709 року. У тексті літопису подається багато державних документів, гетьманських універсалів, актів, грамот.

63. Літопис Самовидця — козацький літопис староукраїнською мовою, одне з фундаментальних джерел з історії Східної Європи XVII століття, зокрема періоду Хмельниччини і Руїни в Україні. Написана очевидцем подій, вихідцем з старшини Війська Запорозького. Літопис Самовидця складається із вступу, який оповідає про стан України перед Хмельниччиною, і двох головних частин: перша присвячена часам Хмельниччини й Руїни (до 1676 включно) й написана, правдоподібно, значно пізніше описуваних подій; друга — доведена до 1702 включно, становить Літопис у стислому розумінні цього слова, написаний на Лівобережжі, найповніше (з уваги на локальні новини) у Стародубі. Літопис Самовидця писаний доброю українською мовою того часу, близькою до народної. Автор літопису документально не відомий, належав до козацької старшини й посідав якийсь час видатне становище в українському уряді. Дослідники віддавна намагалися встановити його ім'я. Це стало можливе після праць Вадима Модзалевського про Романа Ракушку-Романовського. У 1920-их pp. низка авторів (Віктор Романовський; Олександр Оглоблин і особливо Микола Петровський) незалежно один від одного, на підставі аналізу автобіографічного матеріалу в Літописі, дійшли висновку (втім, вперше висловленого ще в 1846 істориком-аматором Д. Сєрдюковим), що автором Літопису Самовидця найправдоподібніше був Роман Ракушка-Романовський, генеральний підскарбій за Івана Брюховецького, а в останні десятиліття свого життя — священик у Стародубі. Ця думка була прийнята більшістю істориків (Дмитро Багалій, Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко, Іван Крип'якевич та інші й зокрема новітня історіографія), але деякі автори називали інших кандидатів на авторство Іван Биховець, військовий канцелярист (Л. Окіншевич), Федір Кандиба, полковник корсунський (М. Андрусяк, Михайло Возняк) та ін.Оригінал Літопису не дійшов до нас.

64. Хроніка Феодосія Сафоновича, написана 1672-1673 pp. Феодосій Сафонович був ігуменом Київського золотоверхого Михайлівського монастиря. Це свідчить заголовок твору: "хроніка із стародавніх літописців». Рік написання (1672) - це рік падіння гетьмана Дем'яна Многогрішного і початок гетьманування Івана Самойловича, коли в українському суспільстві зароджувалася автономістських ідеологія.
За літописної традиції Ф.Сафонович починає свою розповідь з легенди про потоп, про поділ світу праотцем Ноєм між його синами, розповідає тоді пояснення про те, звідки походить назва слов'ян; звідки назва росіян, ототожнює ім'я слов'ян з іменем сарматів, повторює легенду про запрошення трьох князів - Рюрика, Сінеуса і Трубода, які з собою і назва рус принесли.
Весь твір складається з трьох книг та програм: "Хроніка про Русь», «Хроніки про початок і прізвисько Литви", "Хроніки про землю Польську".
Хроніка "Ф.Сафоновича у багатьох відношеннях повторює південноруські літописи за Іпатським списком. Одночасно в загальний української літописний сюжет Ф.Сафонович вносить багато історичної інформації, взятої з інших хронік, у тому числі польських та інших зарубіжних.
Цікавою в "Хроніці" є інформація про родовід українських князівських родин, зокрема князів Вишневецьких.
Крізь весь твір Ф.Сафоновича чітко проступає позиція патріота, захисника честі й традицій Русі і православної церкви. Вихваляв Сафонович галицько-волинських князів Романа Мстиславича і Данила Романовича, якого називає королем. Симпатії автора - на боці тих литовських князів, які залишалися вірними православ'ю.

65.Українське козацтво в українській та зарубіжній історіографії. В 1857 р. два історики – польський Михайло Грабовський і український – Пантелеймон Куліш умістили в однім українськім виданні по статті на одну й ту саму тему. Обидві статті носили титул «Про причини взаємної ворожнечі поляків і українців в XVIIст.». Обидва вчені неоднаково пояснювали ці причини. Грабовський підносить заслуги польського елементу в ділі колонізації й оборони краю: він підкреслював дух релігійної толеранції з польського боку; брак адміністративного та панського гніту над українцями. Козаччина, на його думку, виросла й розвинулась на грунті повної політичної свободи, не польський уряд був винен в конфліктах, які виникли між козаками і поляками,а насильства польських жовнірів і суворі спроби приборкання незадоволених козаків. Куліш відповідав у своїй статті, що причиною боротьби були шляхтянські погляди на народ,козаків і селян вважали за нижчі стани, над ними шляхта й пани могли знущатись, скільки хотіли.Треба зазначити, що пізніше Куліш змінив свої погляди на козаччину, в значній мірі під впливом польської історіографії.Він став дивитись на козаччину, як на силу, що виявила більш руйнівних. Антидержавних настроїв,ніж творчих, він обвинувачував її в руйнуванні культури на Україні, а польських панів готовий був вважати за культур-трегерів,що старались приборкати козаччину, як перешкоду для міцної праці й для успіхів цивілізації.

Визначний археограф і історик Д.Бантиш-Каменський говорив про козаків як «о безстрашних,отчаянних воинах, прославивших хоробрими справами себе і свою вітчизну.»

Російський вчений С.М. Соловйов оцінював козацтво як антидержавний руйнівний елемент суспільства в середині XVII ст.

Польський шляхетський історик Марцін Бельський у своїй праці «Хроніка Польська» показав козаків воїнами-служебниками, які перебували при місцевій адміністрації.

Український вчений П.Г.Клепатський у своїх працях підкреслював побутовий характер козакування на степових теренах. Він зробив висновок, що до Люблінської унії 1569 р. козацтво являло собою вільне не осіле населення без міцної організації, що займалися мирними промислами.

66. Українське козацтво у свідченнях сучасників Г.-Л. Де Боплан та його робота «Опис України». Її значення як джерела з історії України.

Унікальна праця французького дослідника ХVII Г.-Л. де Боплана є джерелом цінних знань про тогочасну Україну. Козацтву Боплан присвячує чи не найбільше уваги. Весь матеріал можна поділити на наступні підрозділи:

хто такі козаки; військове мистецтво козаків (на морі, на суші); вибори отамана. Розділ "Ремесла козаків" доцільно віднести до селянства, адже козаками француз називає запорожців, а говорячи про ремесла, посилається на селянський спосіб життя і козацьке жіноцтво. Таким чином, мова йде про реєстрове осіле козацтво, а по суті – особисто вільне селянство. Дослідник часто плутається, особливо в особистих оцінках – на початку називає козаків "благородним людом", пізніше називає їх підступними, недовірливими, зрадливими, подає неправдиві відомості щодо слабкого вміння козацької кавалерії. Втім, оцінка козацтва Бопланом здебільшого позитивна.

Особливу увагу Боплана як військового інженера привернуло військове мистецтво козаків (навіть у назву книги було винесено "... разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн"). В той час "москітний флот" (термін військової історії) запорожців був один з найсильніших у чорноморському басейні, тож не дивно, що саме йому Левассер приділяє увагу. Отже, Боплан як фаховий військовий приділяє значну увагу козакам, характеризуючи їх з різних боків – світогляд, віра, бойові дії (тактика та стратегія) та морі та на суші. Питання походження козацтва не розкрито. Отже, Праця Боплана була базовою для його сучасників. Він точно характеризує національних склад населення України, розповідаючи про три народи, що жили на цій території: українці, поляки, татари.

67. Оцінка Люблінської унії в історіографії

Якщо для поляків Люблінська унія є подією зі знаком плюс, то наші українські історики трактують її переважно як подію негативну. Адже в результаті Люблінської унії значна частина українських земель, передусім Волинь та Київщина, відійшли до Корони Польської. Враховуючи сильні антипольські настрої, які існували в українському суспільстві в період національного відродження, не дивно, що чимало українських істориків сприймали Люблінську унію в негативному плані. І все ж ситуація з оцінкою Люблінської унії в українській історіографії не є вже такою однозначною. Звісно, Люблінська унія – непросте явище, непросто вона укладалася. Політичною елітою України-Русі кінця ХУІ ст. унія сприймалася, радше, негативно, ніж позитивно. Проте якщо звернутися до документальних пам’яток кінця ХУІ – початку ХУІІ ст., що з’явилися в Україні, то в них ми майже не знаходимо згадок про Люблінську унію. Якщо вони зустрічаються, то носять фрагментарний або маргінальний характер. Українські шляхтичі та інтелектуали того часу, в силу певних обставин, не вважали цю подію важливою, такою, що заслуговує на особливу увагу. На Люблінську унію не звертається увага й у т.з. «козацьких літописах» ХУІІ-ХУІІІ ст. Показово, що в «Історії русів», яка є їхнім своєрідним продовженням, згадки про Люблінську унію взагалі немає. Даний твір був виданий у 1846 р., проте з’явився у кінці ХУІІІ ст. і поширювався у рукописних копіях. Він справив помітний вплив на формування української національної свідомості. Зокрема, під впливом «Історії русів» знаходився Тарас Шевченко. На Люблінську унію почали звертати увагу українські історики кінця ХІХ – початку ХХ ст., осмислюючи політичну історію України в національному дусі. Тут варто звернути увагу на трактування цієї події М.Грушевським. У своїй «Історії України-Руси» та інших своїх роботах він негативно оцінював Люблінську унію, звертаючи увагу на те, що вона стала актом політичного насильства польської політичної еліти над представниками інших народів що ввійшли пізніше до складу Речі Посполитої. Погляди М.Грушевського на Люблінську унію були прийняті українськими істориками. Тому в багатьох їхніх працях дана подія розглядалася як акт насильства, який започаткував інтенсивну експансію поляків на українські землі. Наприклад, у навчальному посібнику В.Ю.Короля «Історія України», виданому в 2005 р., Люблінська унія трактується в «кращих» радянських традиціях. Ця подія розглядається в контексті «експансії польських феодалів на українські землі». Зокрема, там можемо прочитати таке: «Після укладення унії різко посилився феодальний, національно-культурний, релігійний гніт українського народу. Землі почали роздавати шляхті»

68. Переяславська рада в українській та зарубіжній історіографії..

Події, пов’язані з Переяславською Радою і укладенням українсько-російської угоди 1654р. вже давно привертають увагу зарубіжних дослідників. Це зумовлено рядом важливих причин, насамперед необхідністю вивчення того значення, що його мав договір для подальшого розвитку не тільки України і Росії, а й багатьох інших європейських держав. Як справедливо підкреслює французький історик Р.Мартель відокремлення України від Речі Посполитої і приєднання до Московії завдало смертельного удару польському пануванню й одночасно сприяло перетворенню Росії на велику європейську державу, змінивши таким чином увесь статус Східної Європи1.

Разом з тим, українсько-московська угода належить до найскладніших проблем національно-визвольної війни українського народу під керівництвом Б.Хмельницького. Недостатність джерельної бази і різночитання юридично-правових документів тут поєднуються з гострою ідеологічно-політичною боротьбою, що накладає значний емоційний відбиток на дослідників. З цієї точки зору гостро відчувається необхідність порівняльного аналізу здобутків вітчизняних і зарубіжних учених, скрупульозних джерелознавчих студій. Добрим орієнтиром тут можуть бути публікації сучасних українських дослідників О.Апанович, М.Брайчевського, М.Ковальського, Ю.Мицика, В.Смолія, В.Степанкова, В.Ульяновського та інших авторів, які прагнуть дати об’єктивну відповідь на суперечливі питання українсько-російських відносин у середині та в другій половині XVII ст. В працях зарубіжних дослідників містяться цікаві думки і спостереження, а також такі концептуальні підходи, які дають можливість на належному рівні спростувати фальшиві твердження і створюють добру основу для переосмислення історичних уроків та історіографічної спадщини різних наукових шкіл. Для прикладу можна назвати праці В.Липинського, О.Оглоблина, Н.Полонську-Василенко, А.Яковліва та інших учених світового рівня. Сміливе і неординарне рішення Б.Хмельницького про союз з Кримським ханством також викликало неоднозначну оцінку в українському суспільстві та історіографії. Частина дослідників бере за основу лише військові фактори (забезпечення тилу, ліквідація переваги польської кінноти, можливість здійснення швидких наступальних операцій тощо), інші ж акцентують увагу на політичних наслідках такого союзу і приходять до думки про його шкідливість і фатальність для України.Щоправда розглядаючи відносини між козацьким урядом та його південними сусідами, зарубіжні дослідники інколи приходять до суперечливих і недостатньо обгрунтованих висновків. Наприклад, В.Дубровський висуває версію, що Б.Хмельницький був у 1648-1652рр. васалом кримського хана, а потім до кінця життя (1657р.) – васалом турецького султана. Щоправда, розглядаючи відносини між козацьким урядом та його південними сусідами, зарубіжні дослідники інколи приходять до суперечливих і недостатньо обгрунтованих висновків. Наприклад, В.Дубровський висуває версію, що Б.Хмельницький був у 1648-1652рр. васалом кримського хана, а потім до кінця життя (1657р.) – васалом турецького султана.Спроби (чи загрози) спертися на Туреччину не були безпідставними. Як відзначає О.Субтельний, турецький султан був достатньо могутнім, щоб відбивати у поляків бажання нападати на українські землі і в той же час знаходився надто далеко, щоб понад міру втручатись у внутрішні справи козацької держави. Окремої розмови заслуговують студії українсько-польських стосунків. Збірник, який вийшов з цієї проблеми в Канаді8, привернув увагу науковців як актуальністю вміщених у ньому статей, так і високим рівнем їх підготовки.

Отже, аналізуючи українсько-російські відносини з точки зору інтересів козацької держави, дослідники особливий наголос роблять на різниці в поглядах і традиціях обох держав, що вже з самого початку Визвольної війни призводило до непорозуміння і підозри. Звичайно, найбільше уваги приділяється тим конфліктним ситуаціям і проблемам, що не знайшли відображення у радянській історіографії. Показовим тут є висвітлення перебігу переяславських подій у січні 1654р. Не мають дослідники й єдиної думки щодо часу проведення так званої таємної ради гетьмана з генеральною старшиною та полковниками, що відбулася перед козацькою радою. Тут, очевидно, обговорювалися як козацькі вимоги, так і питання, пов’язані з процедурою прийняття присяги.

69. Постать Богдана Хмельницького в історіографії.

Автор першої спеціальної монографії про Хмельницького - Микола Костомарів - не дав ясної оцінки діяльності гетьмана, його постать заслонена образом стихійного народного руху, яким, на думку вченого, вичерпувалася доба "Хмельниччини " Антонович, хоч і зазначав, що в Хмельницького не було "ніякого політичного виховання, і що він був сином свого часу і свого народу, а народ український, хоч мав змогу скинути з себе пута, але не знав, що робити далі", визнавав проте за ним великі заслуги: "залишаючись на історичному особливо яскраво висвітлив постать Хмельницького Вячеслав Липинський. У вчинках гетьмана та його планах він угледів не вагання між різними політичними орієнтаціями, а свідоме намагання відновити українську державність в усій її широті. М.Грушевський у своїй праці "Історія України-Русі" дав ревізію не тільки взагалі дотеперешніх оцінок Хмельницького, але й власних на нього поглядів. Дослідивши діяльність гетьмана так докладно, як іще ніхто перед ним, вчений прийшов до висновку, що Хмельницький був "великим діячем, людиною дійсно великою своїми індивідуальними здібностями і можливостями. Але цих здібностей не вистачило йому для розв'язання історичного вузла українського життя. Всупереч Липинському, Грушевський не бачить у Хмельницькому ані сліду послідовної розбудови української державної ідеї, а його політику щодо Москви вважає за незручну і нерозважну. Для українського філософа XVIII ст. Григорія Сковороди був Хмельницький "героєм і батьком вольності". Таким був він узагалі для цілого старого письменства українського. Воно яскраво відбило в собі пошану й любов, з яким ставилася до великого гетьмана Україна.

70. Постать Івана Виговського в історіографії.

Микола Костомаров оцінював Виговського як борця за незалежність своєї батьківщини від московського панування. На думку історика гетьман початково був вірний союзу із Москвою, але згодом перейшов на антимосковські позиції через відмову царського уряду допомогти приборкати опозицію. Також історик відзначав вплив Юрія Немирича, що переорієнтував Виговського на союз із Варшавою.

На думку історика Валерія Степанкова Виговський був талановитим адміністратором, воєначальником і дипломатом. Він став першим гетьманом української козацької держави, що був страчений за участь у боротьбі за її незалежність. Історик Наталя Яковенко ставить Виговському в заслугу створення Генеральної військової канцелярії — адміністративного і дипломатичного штабу Хмельницького, мозкового центру козацької революції. Дмитро Дорошенко в «Нарисі історії України» писав про Виговськго як про наймолодшого гетьмана, але був не менш гідний ніж його попередники.

А от Грушевський характеризував Виговського так: «Чоловік дуже освідчений, розумний, бувалий, не кепський політик, при тім без сумніву - патріот український…»

71. Оцінка Гадяцької угоди 1658 р. в історіографії.

В українській історіографії Гадяцький трактат, а в зв'язку з ним і сам гетьман Виговський, знайшли дуже неоднакову оцінку. Не кажучи про старих істориків, які стояли під впливом суґестії про «зраду» московського царя (Самовидець, Величко, автор «Исторіи Русовъ», пізніше Бантиш-Каменський), із новіших Костомарів уважає, що Гадяцька унія впала через те, що вона «пускала панувати на Україні шляхетський лад, ненависний для черні... народ не знав іще гаразд, до чого воно йде в тій спілці, але йому досить було того, що Україна злучилася з Польщею: яку б форму не мала ця злука, народ не хотів того, бо спомини про минуле були ще занадто свіжі». В. Вовк-Карачевський підкреслює, що гадяцька умова була дуже вигідна для старшини, але «про народ ні слова... з безконтрольної влади польських панів народ попадав у неменш безконтрольну владу своїх панів». Автор спеціяльної монографії про гадяцьку унію М. Стадник також відкидає її «з погляду української демократичности» і вважає її за «один із темніших пунктів у розвитку політичної думки на Україні». Так само неґативно — «з ретроспективного становища» осуджує унію й М. Грушевський, уважаючи неможливим, щоб польська шляхта примирилася з утратою свого панування над Україною, а щоб народ український примирився з новим поворотом під панську кормигу.Але далеко більша частина істориків нового часу ставиться до гадяцької унії інакше і вважає її за видатний твір української політичної думки. Орест Левицький каже, що Гадяцький трактат, виходячи понад рівень понять тодішньої козаччини, не був для неї зрозумілий, а через те й не був як слід оцінений, навіть старшиною. Але згодом його оцінили, і козаки раз-у-раз почали повертатися до гадяцької умови, як до певного політичного ідеалу. Гадяцька умова, каже Левицький, зробилася на значно довший час, ніж кілька десятків літ, Українською національною програмою. Прихильно оцінювали гадяцьку умову й її творців М. Драгоманів і В. Антонович.

72.Юрій Хмельницький в українській та зарубіжній історіографії. В історичній науці єдина монографія, присвячена гетьмануванню Ю Хмельницького, була написана у другій половині ХІХ ст. М.Костомаровим. Вчений показав процес руйнації суспільно-політичного устрою козацької України під кутом зору внутрішніх процесів. Позитивно оцінив Жердівські статті; відзначив, що статті Переяславського договору 1659 р. обмежували права козацької України, висвітлив картину безчинств вояків іноземних підрозділів на її території. Зображений М. Костомаровим портрет Ю.Хмельницького як недолугої історичної постаті надовго став усталеним в історіографії.

Досліджуючи суспільно-політичне становище козацької України історики В.Антонович, О.Єфименко, О.Левицький, М.Грушевський наприкінці ХІХ-початку ХХ ст. відзначали основними факторами занепаду держави за гетьманування Ю.Хмельницького несприятливу зовнішньополітичну ситуацію, посилення боротьби за владу й загострення соціальних протиріч.

Із-поміж монографій 50-х–середини 80-х рр. слід відмітити праці В.Борисенка, В.Дядиченка, О.Компан, Г.Швидько, Ф.Шевченка, у яких вчені відзначають зростання тенденцій до посилення феодальної залежності селян, інтенсивної диференціації міщанства та православного духовенства на початку 60-х рр. XVII ст. Політичну історію України даного періоду досліджували О.Апанович, М.Брайчевський, В.Голубуцький, К.Стецюк. Зокрема, О.Апанович вважає, що міжусобна боротьба за владу серед старшини розпочалася вже з перших днів гетьманування Ю.Хмельницького. Утвердження в сучасній українській історичній науці нових методологічних підходів обумовило появу в 90-х рр. низки робіт, в яких автори з’ясовують важливі проблеми вітчизняного державотворення середини і другої половини XVII ст. Першою працею, в якій було поставлене завдання комплексного дослідження періоду гетьманування Ю.Хмельницького стала робота Ю.Мицика. У створеному ним політичному портреті Ю.Хмельницького висловлюється думка, що гетьман проводив політику, яка привела до посилення влади старшини і загострення соціальних суперечностей в суспільстві. Поступове обмеження російським урядом прав Української держави у другій половині XVII ст. простежують В.Горобець, Л.Мельник, Т.Чухліб.

73.Павло Тетеря в українській та зарубіжній історіографії. У першій половині ХІХ ст. з'явилися праці Д.Бантиша-Каменського та М.Маркевича. Характерною їх рисою було переважно негативне ставлення до П.Тетері, що призвело до "усунення" його на другий план у порівнянні з І.Брюховецьким. У другій половині ХІХ ст. в українській історіографії утвердився народницький напрям. Його ознакою була постановка на перше місце інтересів народу, яким, на думку істориків, мали підпорядковуватися інтереси всіх суспільних груп. Як наслідок - критична оцінка будь-яких політичних дій, що суперечили прагненням більшості українського населення, навіть за умови, коли вони йшли в руслі державних інтересів. Тож політика П.Тетері, спрямована на об'єднання та зміцнення держави, але яка суперечила демократичним ідеям рядового козацтва й селян, зазнала негативної оцінки. Зокрема, це проявилося в працях В.Антоновича. Його безумовною заслугою було те, що він вперше у вітчизняній історіографії здійснив спробу створення політичного портрета гетьмана. Негативно оцінював політику П.Тетері М.Костомаров. Проте його праці стали важливим кроком у дослідженні політичного життя козацької України 1663 - 1665 рр. Він вперше визначив хронологічні рамки Руїни (1663 - 1687 рр.). З кінця ХІХ ст. розпочалося формування державницької школи, коли акцент історичного дослідження став робитися на вивченні різних аспектів державного будівництва. Її риси виявилися вже в працях М.Грушевського. У своїй "Історії України-Руси" він висловив міркування щодо політичної позиції "головного промотора" підготовки Гадяцької угоди 1658 р. П.Тетері. Історик відзначив, що його головною метою було утвердження сильної й тривкої старшинсько-шляхетської держави. Проте, на його думку, козацька старшина автономістського спрямування, до якої належав і П.Тетеря, залишила без уваги потреби та інтереси народних мас і погодилася на відновлення в Україні шляхетського режиму, що й викликало "великий народний рух".Остаточного оформлення державницька концепція набула в працях В.Липинського. Він першим звернув увагу на важливу роль у творенні козацької держави саме дрібної української шляхти, до якої належав і П.Тетеря. У його працях спостерігається відхід від однозначно негативної оцінки гетьмана, про якого писав, що "...ця людина може не стільки погана, як хитка й дуже слабкого характеру ". Слід відзначити дослідження Л.Окиншевича, М.Петровського, пізніше М.Марченка. У працях західноукраїнських істориків продовжував розвиватися державницький напрям української історіографії. Проте в них домінував традиційно негативний погляд на діяльність П.Тетері. Так, І.Крип'якевич зазначав, що "...він не розумів потреби й значення Української держави, його бажання й змагання були зв'язані з Польщею У 50-80 рр. ХХ ст українська історична наука переживала важкі часи. Ідеологічний тиск партійно-державного апарату не давав змоги розвиватися об'єктивним поглядам на українську історію. Непохитно панувала єдина концепція історії СРСР. Така ситуація вплинула і на вивчення питань, що стосувалися гетьманування П.Тетері

Дата добавления: 2015-05-23