Гайдамацьке повстання 1750 року 2 страница

ослабленій гетьманській армії 10 тис. регулярних російських військ

Петро І відповів: «Не тільки 10 тисяч, але й десять чоловік не можу дати;

як можете, самі бороніться». Для гетьмана це означало, що Переяс-

лавська угода — підстава його васальної вірності своєму сюзерену,

царю, більше не зв’язувала його.

В пошуках шляхів збереження

української державності і своєї влади вони йдуть на союз з Карлом XII. Цей крок спирався на історичну традицію: Богдан Хмельницький

намагався створити шведсько-український союз для боротьби з Поль-

щею, і цей блок вів успішну боротьбу проти Речі Посполитої, хоч це і

йшло врозріз з політикою Московської держави. Швеція як держава,

що не мала спірних питань з Україною і не межувала з нею, була най-

вигіднішим, найзручнішим союзником. Тепер Швеція знову виступає як

вірогідний союзник саме в критичний момент, коли перед Україною

постало грізне питання: бути чи не бути? В цей час перемога кожного

з могутніх противників у Північній війні несла Українській державі заги-

бель: у разі перемоги шведсько-польського союзу (Карла XII — С. Ле-

щинського) Україна б стала здобиччю Польщі, а перемога Петра І вела

до скасування її автономії, як це показали перші роки війни.

Під тиском цих обставин Іван Мазепа вступив у таємні переговори

з прошведською групою польської шляхти, очолюваної С. Лещинським,

а через неї — з Карлом XII. На початку 1708 р. Мазепа і Лещинський,

який в той час був королем польським, уклали таємний договір, за яким

Україна як Велике князівство мала входити до складу Речі Посполитої.

Однак головним для України був її союз з Карлом XII, укладений у 1708 р.

47. Воєнно-політичні акції Росії проти українців після укла­дення українсько-шведського союзу 1708 р. Полтавська битва 1709 p., її наслідки для України.

Воєнно-політичні акції московського царя проти українців. У відповідь на дії Мазепи Петро І звернувся до українців. У численних відозвах він звинуватив Мазепу у «зраді», у намірі віддати Україну Польщі, а православні церкви й монастирі — уніатам. Цар також наказував

старшині й полковникам терміново зібратись у Глухові для обрання нового гетьмана. Водночас Петро І наказав Меншикову зруйнувати гетьманську резиденцію — Батурин.

Отримавши царський наказ, московські війська рушили на столицю Гетьманщини. У Батурині знаходилися значні військові сили, було чимало продовольства та боєприпасів. Місто захищали міцні укріплення. Тому спроби швидко здобути Батурин виявилися безрезультатними: жителі були налаштовані захистити гетьманську столицю. Та через зраду полкового старшини Прилуцького полку Івана Носа, який указав на потаємний хід, московські вояки 2 листопада проникли до міста і влаштували в ньому криваву різанину — жорстоко вбили всіх його мешканців, навіть жінок і немовлят. Потім Батурин було вщент зруйновано.

Знищення Батурина та його мешканців не було лише помстою. Цим каральним актом Петро І намагався залякати українців та остаточно упокорити їх, позбавивши прагнень до волі.

Згідно з іншим наказом царя, 6 листопада в Глухові відбулася Старшинська рада. Щоправда, на неї прибули тільки чотири полковники: стародубський, чернігівський, переяславський та наказний ніжинський. Гетьманом було обрано стародубського полковника Івана Скоропадського. Виборам гетьмана передувала церемонія «покарання» Івана Мазепи.. Удосвіта 27 червня 1709 р. почалася знаменита Полтавська битва, що на багато десятиліть визначила долі Росії та України. Російська армія налічувала 76 тис. солдатів і офіцерів, у тому числі й 20 тис. українських козаків. Шведи мали під Полтавою 20-тисячну армію і, крім того, 1 тис. козаків на чолі з Мазепою, які не брали участі в битві, охороняючи шведський обоз. Карл XII, виїхавши напередодні на рекогонсцировку (огляд місцевості) з двома своїми гвардійцями, зустрівся з козачим пікетом і вирішив його атакувати. Король особисто бився з козаками і був при цьому серйозно поранений у ногу. Тому в день битви Карл не міг сидіти на коні або керувати своїми військами з носилок. Він передав командування фельдмаршалу Реншильду.

Битва почалася атакою шведської кавалерії та піхоти. Росіяни, побудувавши заздалегідь п'ять редутів, за допомогою козацької кінноти відбили цю атаку. Разом із Мазепою до Молдавії втекли близько 50 представників козацької старшини, 500 козаків і більше 4 тис. запорожців. У 1710 р. емігранти обрали своїм гетьманом Пилипа Орлика, який навіть склав власну конституцію, на випадок повернення до України. На початку 1711 р. Орлик із запорожцями і татарами вступив на територію України, але незабаром був розбитий і втік. Гетьманська резиденція була перенесена до міста Глухова, ближче до Росії. На чолі української козацької армії був поставлений російський командувач, козацькі полки також очолили російські офіцери

48. Пилип Орлик - гетьман в еміграції. "Пакти і Конститу­ція законів і вольностей Війська Запорозького". Похід українських військ очолюваних П.Орликом на І Іравобс-режну Україну в 1711 р.

1708 - взяв участь у виступі Івана Мазепи проти Петра I і перейшов на бік Карла XII.

27 червня 1709 року (після Полтавської битви) емігрував в Османську імперію.

За І.Мазепою до Бендер пішли близько 50 провідних представників старшини, майже 500 козаків із Гетьманщини та понад 4 тис. запорожців. Ці «мазепинці», як їх часом називають історики, були першою українською політичною еміграцією. Вони і обирають 5 квітня 1710 р. (через півроку по смерті І.Мазепи) П.Орлика гетьманом України (у вигнанні). Обрання відбулося в присутності запорожців, генеральної старшини, козацтва а також турецького султана і шведського короля.

Крім Орлика кандидатами на гетьманську булаву були Андрій Войнаровський (близький родич Мазепи) та Дмитро Горленко (прилуцький полковник). Але цих людей на козацькій раді майже ніхто не підтримав. Сам Карл ХІІ спочатку прихильніше ставився до родича Мазепи Андрія Войнаровського, але потім підтримав Пилипа Орлика.

Після поразки в битві під Полтавою гетьман Іван Мазепа зі своїми найближчими прибічниками з числа козацької старшини разом із залишками українсько-шведської армії опинились на території Османської імперії, рятуючись від російської армії. Тут, не витримавши великих потрясінь року, помер Іван Мазепа. Найімовірнішим наступником був близький до гетьмана генеральний писар — Пилип Орлик. При його обранні на раді старшин було прийнято документ, що визначав права і обов'язки гетьмана.

Конституція.

Таким чином, конституцію було прийнято 5(16) квітня 1710 року на зборах козацтва біля містечка Тягина на правому березі річки Дністер (турецька назва — Бендери, нині це територія Молдови). Тому її інколи називають ще Бендерською конституцією.

У тексті документа її автори називають територію держави Малою Руссю, Військом Запорозьким, Україною.

Найвищу виконавчу владу мав гетьман, влада якого була довічною. У період між сесійними зборами Генеральної Ради виконував її повноваження. Можливості гетьмана і його владні повноваження було значно обмежені статтями 6, 7 і 8. Відповідно до цих положень гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику..

Похід на правобережжя.

За підтримки Карла XII Орлик вступає в союз із кримськими татарами та Оттоманською Портою, і 8 листопада 1710 року остання, підтримуючи гетьмана Орлика, оголошує війну Московії.

На початку 1711 р. Орлик розпочинає спільний похід запорожців, буджацьких татар, шведів і поляків (прихильників Станіслава I Лещинського) проти росіян в Україні. Шведський король брав на себе зобов'язання вести війну доти, поки Україна не буде визволена від московського панування, а турки і татари обіцяли свою допомогу у цій боротьбі. Пилип Орлик дуже добре підготувався до походу. Він розсилав листи-універсали в яких закликав до повстання народу проти влади російського царя. Народ же підтримав Орлика і один за одним міста Правобережжя переходили під владу гетьмана. П.Орлик також надіслав листа із закликом до боротьби гетьману Лівобережжя Івану Скоропадському, що дуже налякало російський уряд і Петра І.

У травні 1711 року розпочався наступ московських військ під проводом Бориса Шереметьєва. Протягом наступних років Орлик із невеликою групою прибічників шукав підтримки своєї справи у різних європейських володарів.

. 49. Правління гетьмана Івана Скоропадського в Україні-Гетьманщині. Наступ царату на автономні права Геть­манщини за правління російського царя Петра І.

Іван Скоропадський

Після об'єднання І.Мазепи зі шведським королем Петро І наказав старшині, яка залишилася на його боці, обрати нового гетьмана. Ним став 62-річний безвольний Іван Скоропадський (1708— 1722). Раніше він служив у військовій канцелярії, виковував різні дипломатичні доручення, за правління Мазепи досяг посад генерального бунчужного, генерального осавула, стародубського полковника. Після обрання новий гетьман звернувся до московського царя з "Просительними статтями" — проханням про підтвердження прав і вольностей Гетьманщини. У відповідь були прислані т. зв. Решетилівські статті, які ще більше посилювали залежність України від Москви: 1) гетьманові без дозволу царя заборонялося змінювати старшину, надавати і відбирати маєтності; 2) встановлювався російський контроль за збиранням податків та витратами на утримання козацького війська, старшинського адміністративного апарату тощо; 3) українське військо мало знаходитися під командуванням російських генералів, а гармати, забрані царськими воєводами у Батурині, залишалися за росіянами як військовий трофей. Водночас із відповіддю гетьманові цар призначив при ньому свого наглядача — міністра Ізмайлова, який мав право втручатися у міжнародні, майнові, управлінські справи Гетьманщини, стежив за гетьманом і старшиною. Гетьманську резиденцію було перенесено з Батурина до Глухова, ближче до російського кордону. Тут мали стояти два російські полки, які перебували у розпорядженні царського міністра.

На долю гетьмана Скоропадського випало важке завдання порятунку автономних прав України, які Москва намірилася звести нанівець.

Українську економіку дуже виснажували постійне перебування в Україні великої кількості російських військ (часом понад 10 тис. чол.), яких утримували здебільшого за рахунок простого люду, а також швидке зростання податків. Так, тільки з Лівобережжя в царську скарбницю 1722 р. надійшло 45,6 тис. крб., 1723 р. — 86,9 тис, а вже 1724 — 241,3 тис. крб. Тривожним симптомом було масове роздавання великих земельних маєтків, конфіскованих у прихильників Мазепи, ряду російських генералів та вельмож, що прагнули впровадити в Україні такі кріпацькі порядки, які вже давно існували в Росії. Значно підривала українську економіку політика московського уряду щодо збуту в Україні "лихих " мідних грошей, щоб срібні й золоті монети залишались по можливості в обігу в Росії й зосереджувалися у державній скарбниці.

Обмеження української культури. Цілеспрямовано звужувалося вживання національної мови (особливо в офіційних установах, великих містах і т. д.), були накладені обмеження на видання книг, зокрема, з 1721 р. Києво-Печерській і Чернігівській друкарням було заборонено друкувати всі інші книги, крім церковних, здобуття освіти було взято під нагляд дуже підозрілої й неприязної до "інородців" державної цензури. За наказом Петра І з Києва за кордон було вислано всіх студентів Києво-Могилянської академії, які були родом з українських земель Речі Посполитої, внаслідок чого з майже 1000 студентів там залишилося всього 161. Посилювалася залежність української церкви від московської патріархії, що викликало невдоволення і протест не тільки серед українського духовенства, ай серед мирян. Починаючи з 1721 p., навіть Святе письмо заборонялося передруковувати з давніх книжок, виданих в Україні. Це дозволялося робити ТІЛЬКИ з " московських ".

50. Створення та діяльність Першої Малоросійської колегії. Боротьба козацької старшини за відновлення гетьмана­ту. Павло Полуботок.

Після смерті І.Скоропадського Петро І заборонив вибори наступного гетьмана. Тому старшина призначила наказним гетьманом Лівобережжя чернігівського полковника Павла Полуботка (1722— 1724). Він походив із козацько-старшинського роду Сіверщини, навчався у Києво-Могилянській колегії, був одним із претендентів на гетьманство ще в 1708 p., але через недовіру Москви його кандидатура була відхилена. Ставши наказним гетьманом, П.Полуботок намагався чинити опір російській політиці ліквідації української автономії. Щоб нейтралізувати втручання Малоросійської колегії у внутрішнє життя Гетьманщини розпочав реорганізацію суду, спрямовану на викорінення хабарництва та волокити, погрожував суворими карами старшині за утиски простого населення, вимагав нещадно розправлятися з ініціаторами різних заколотів. Одночасно відправляв до царя численні петиції та делегації з проханням розпустити Малоросійську колегію та відновити гетьманство.

У народній пам'яті Павло Полуботок залишився зразком героя мученика, який у період загального занепаду національної гідності кинув звинувачення в обличчя російському самодержцеві Малоросійська колегія створювалась як заміна Малоросійському приказу (який знаходився в Москві) під час загальноімперської реформи органів управління (Територіально вона знаходилася у резиденції українських гетьманів, місті Глухові. У цивільних справах підкорялася Сенату, який мав право розширювати, за необхідності, її повноваження, а у військових - головнокомандуючому військами в Україні. Колегія була найвищою установою в Україні, вище гетьмана. Гетьман мав лише дорадчий голос Всі питання державного життя Гетьманщини український уряд повинен був вирішувати за погодженням з колегією. Повноваження Малоросійської колегії були викладені в «Інструкції президенту Малоросійської колегії бригадриу С.Вельямінову» від 16 травня 1722 року (с.49-53). До них належали:

1. Колегія розглядала скарги на генеральнийсуд та ратушні суди, військову Канцелярію, полкові та всі інші Канцелярії, була своєрідним апеляційним органом (пункт 1, с. 51).

2. Також вона мала спостерігати за своєчасним збором та спрямуванням в царську казну хлібних, грошових та інших зборів, «...смотреть чтоб в сборе делали правду... и от описей ничего не брали» (пункт 2, с.51-52).

3. Із зібраних грошей колегія мала роздавати платню Гетманській раді, Сердюкам і Компанійцям «...по их окладам... безволокитно и не удерживая ничего». Також одним із обов`язків колегії було вести прибуткові і видаткові книги, надсилати відомості про прибутки і витрати кожну третину року, а кожен рік надсилати прибуткові книги з Прокурором в Сенат (пункт 3, с.52).

4. Якщо виникали скарги на генеральну старшину і полковників через те, що вони «...козаков и посполитых людей впредь отягощать станут работами и прочими трудностями», то колегії слід було «пристойным образом отвращать, а поспольству в том помогать по истине» (пункт 4, с.52).

5. Колегія мала спостерігати за розподілом військового постою на так званих «вінтер-квартирах», а також, якщо виникнуть скарги на когось з цих військових, то в повноваженнях колегії було чинити суд

51. Відновлення гетьманства в Україні. Правління Данила Апостола (1727-1734 pp.). «Решительные пункты» 1728 року.

Гетьман України (1727—1734 рр). Походив з козацько-старшинського роду Апостолів. Народився в с. Великі Сорочинці на Полтавщині. Як мирго­родський полковник у 1683—1727 рр. брав участь у походах проти турків і татар, зокрема здобував фортеці Кизи- Кермен та Очаків, під час Північної війни відзначився в боях під Ересто- фером у Лівонії в 1701 р. та в битві під Варшавою в 1705 р. Був не просто прихильником незалежницької політи­ки гетьмана І. Мазепи, але й одним з найактивніших учасників вироблення положень українсько-шведського сою­зу. 1708 р. разом з українськими пол­ками приєднався до шведської армії, але вже в листопаді, проаналізувавши причини перших воєнних невдач швед­ських військ в Україні, перейшов на бік Петра І. У 1722 році, очоливши 10-тис. козацькі загони, брав участь у поході російської армії проти Персії.

Ставши одним з найближчих спів­робітників наказного гетьмана П. По­луботка, Д. Апостол разом зі значною частиною генеральної старшини ви­ступав проти обмеження державних прав України Малоросійською коле­гією. Виступив ініціатором вироблен­ня Коломацьких петицій. 1 жовтня 1727 року в Глухові новим гетьманом України був обраний 70-річний миргородський полковник Данило Апостол.

«Рішительні пункти». Маючи значний автори­тет серед козаків, Д. Апостол одразу після обран­ня розпочав активну роботу щодо відродження автономії України. Під час коронації молодого імператора Петра II гетьман подав йому петицію з проханням повернути права, закріплені в Берез­невих статтях Б. Хмельницького. На гетьман­ський запит цар дав відповідь у вигляді докумен­та з 28 статей, відомого під назвою «Рішительні пункти». Цей документ став законодавчою ос­новою діяльності адміністрації Гетьманщини аж до її ліквідації. За цим документом:

• гетьман позбавлявся права на дипломатичні відносини з іноземними державами без згоДй Петербурга;

• гетьманська столиця залишалася в Глухові;

• українське військо обмежувалося трьома поЛ" ками (крім реєстрових козаків) і підпоряД^⁰ вувалося російським воєначальникам;

• генеральну старшину и полководців обира*⁸ з-поміж себе козацька верхівка, але затвер джував їх імператор тощо.

«Рішительні пункти» ще більше обмежували права українців, але царський уряд мусив визна­ти, хоча й дуже обмежену, автономію України.

52. Діяльність «Правління гетьманського уряду».

Зі смертю Д. Апостола в 1734 році закінчилася недовга відлига, що настала в політичному житті Гетьманщини після петровського терору. Цариця Анна Іоанівна, серйозно побоїв, ючись посилення державницьких тенденцій в Україні, дорУ⁴⁰' ла управління краєм новоствореному органові — Правлінь¹⁰ гетьманського уряду — видозміненій Малоросійській коле гії. До цього керівного органу входило шестеро осіб, половина на з яких була українцями, а половина — росіянами. Пр^оТ^ ця кількісна «рівність» сторін була примарною, адже гоЛОвою Правління був призначений російський князь Шаховськой, який ретельно виконував усі таємні інструкції царського уряду віДвеРто вважав Щ° «російський уряд надто панькається з українцями».

Крім О' Шаховського, членами Правління були також князь І. Баратинський, який з 1737 року очолив цей орган, додковник Гур'єв та представники козацької старшини — генеральний обозний Я. Лизогуб, генеральний підскарбій д. Маркович та генеральний осавул Ф. Лисенко. Проте сто­совно українських представників не все так однозначно. Історики, посилаючись на деякі джерела, стверджують, що замість одного з двох останніх названих представників коза­цтва до Правління гетьманського уряду міг уходити гене­ральний суддя М. Забіла.

Не тільки Україна потерпала в ті роки від жорстокого режиму цариці Анни (1730-1740 рр.), а, фактично, її фаво­рита, жорстокого й брутального німця Бірона. Діяльність «Таємної канцелярії», численні переслідування, арешти та страти на колесі (колесування) стали чорною сторінкою в історії російського народу.

Позитивні зрушення в ставленні до України почалися тільки після смерті імператриці Анни 1740 року, з прихо­дом до влади дочки Петра І Єлизавети. Щасливий збіг обста­вин зробив простого українського козака Олексія Розума спочатку близькою людиною, а згодом і чоловіком нової О.Розумовський російської імператриці. Під прізвищем Розумовського він став одним з найвищих сановників Російської імперії.

53. Відновлення гетьманату у 1750 р. Гетьман Кирило Розумовський, його діяльність.

Кирило Розумовський (1728-1803) Останній гетьман України (1747— 1764). Народився в с. Лемеші в сім'ї ко­зака Григорія Розума. Отримав домаш­ню початкову освіту, а 1743 року цари­ця Єлизавета Петрівна відправила його на навчання до Європи в супроводі академіка графа Г. Теплова. У 1743- 1745 рр. слухав лекції математика Ейлера в Берліні, навчався в універси­тетах Геттінгена, Кенігсберга та Страс­бурга. Після повернення до Петербурга в 1745 р. став дійсним камергером, у 18-річному віці був призначений прези­дентом Петербурзької АН (перебував на цій посаді майже 20 років, підтримував наукові дослідження М. Ломоносова).

Завдяки протекції О. Розумовського по щаб­лях влади швидко просувався його молодший брат іСйрило. Здобувши добру європейську освіту, він _став улюбленцем царського двору, а 1746 року, у 18-річному віці, — президентом Петербурзької академії наук.

Урочисте «обрання» молодшого Розумов­ського гетьманом України відбулося 22 лютого 1750 року в Глухові без його присутності. Лише в березні 1751 року він склав у Петербурзі при­сягу на вірність імператриці й одержав від неї гетьманські клейноди:

Використовуючи свої зв'язки, гетьман у 1752 році до­ мігся царського указу, який забороняв поширювати хо­лопство на українців. Досягненням гетьмана було й те, що відтепер проб­леми, пов'язані з Україною, спрямовувалися на розгляд не до Сенату, а до Колегії закордонних справ. Це засвідчило хоча б формальне визнання політичної самостійності Гетьманщини. Окрім цього, гетьманській адмі­ністрації були підпорядковані Київ і Запорізька Січ, а з України виведені російські військові підрозділи.

З 1760 року К. Розумовський жив переважно в Україні, де серйозно

дбав про державні справи.

У 1762 році К. Розумовський брав активну участь у двір­ському заколоті на користь Катерини II. Запевнений гаслами нової цариці про загальне «благоденствіє», гетьман скликав у Глухові генеральний з'їзд козацької старшини для затвердження проведених реформ. Старши­на звернулася до Катерини II з проханням повернути Україні колишні права й створити в Гетьманщині парламент на зразок польського сейму.

54. Створення Другої Малоросійської колегії. Діяльність П.Рум'янцева на Лівобережній Україні.

Після остаточної ліквідації інституту гетьманства управління Лівобе­режною Україною було доручене другій Малоросійській колегії. До її складу увійшли чотири російських чиновники й чотири представники ко­зацької генеральної старшини. Новостворену Малоросійську колегію очолив відомий політик і полководець граф Петро Рум'янцев (Рум'янцев-Задунайський).

У «секретній» інструкції П. Рум'янцеву щодо управління краєм Катерина II наполегливо рекомендувала:

• знищити всі залишки української автономії;

• закріпачити селян;

• здійснювати пильний нагляд за розвитком економіки; '

у сіл яко збільшувати збір податків з населення.

Для успішного виконання цих директив новопризначеному генералові' губернатору Лівобережжя радилося діяти дуже обережно, «щоб не викл# кати ненависті до росіян», «уміло вивертатися» та водночас «мати і вов^і зуби, і вовчий хвіст». Президенту колегії пропонувалося наполегливо реконувати українських селян у тому, що погіршення їхнього станови^ є наслідком відсталості «малоросійських звичаїв».

Щодо козацької старшини П. Рум'янцеву рекомендувалося вясива випробуваний і надійний метод «батога й пряника» — жорстоко караті всі вияви автономістських прагнень і водночас пропонувати українській ^рщині привабливі урядові посади. Катерина II писала, що П. Рум'янцев мусить ^_старатися викоренити серед українців фальшивий погляд на себе як на народ, цілком відмінний від москалів».

Обіймаючи посади генерала-губернатора Малоросії та президента другої Малоросій­ської колегії, П. Рум'янцев проводив ак­тивну колоніальну політику російського уряду щодо Гетьманщини, спрямовану на остаточну ліквідацію її політичної автоно­мії. Так, за його розпорядженням були проведені реформи козацької служби, по­даткової системи (запроваджено подуш­ний податок) та поштової справи. Протя­гом,^правління цієї людини були зроблені дуже важливі кроки для ліквідації авто­номії України:

• 1781 року ліквідовано сотенно-полковий устрій Лівобережної Гетьман­щини та Слобожанщини — скасовано українські козацькі полки;

• протягом 1781-1783 рр. запроваджено загальноімперську систему адміністративно-політичного управління, тобто поділ на намісництва;

• замість козацьких полків створено регу­лярні карабінерські полки за російським зразком;

¹ 1783 року остаточно покріпачено укра­їнських селян;

1785 року на Україну поширено дію балуваної грамоти дворянству»; ¹ 1786 року проведено секуляризацію мо­настирських маєтків.

55. Остаточна ліквідація гетьманату в Україні за правління Катерини II. Адміністративні та військові реформи Ка­терини II. Заселення Південної України.

Ліквідація решток автономного устрою Гетьманщини. Після закінчення російсько-турецької війни Петро Рум'янцев повернувся в Україну й продовжив свої реформи. Так, 1781 р. на землях Лівобережної Гетьманщини було утворено Малоросійське генерал-губернаторство, що складалося з трьох намісництв, згодом губерній — Київської, Чернігівської та Новгород-Сіверської. Кожна губернія поділялася на 11 повітів. Глухів утратив статус столиці. У губернських і повітових містах створювалися такі самі адміністративні та судові установи, які діяли скрізь у Російській імперії. Малоросійську колегію було скасовано. З ініціативи Рум'янцева здійснювався перепис населення, кількість вільних селян знову було зменшено. Врешті, 1783 р. вийшов імператорський указ, який прикріпляв усіх українських селян до того місця, де вони були записані під час останнього перепису, й забороняв переходити на нові місця. Цим указом у Лівобережній та Слобідській Україні запроваджувалося кріпацтво.

Спеціальним указом від 1783 р. було ліквідоване й козацьке військо.

Скасування козацького устрою на Слобожанщині. Справі остаточного підкорення України служили заходи російського уряду, здійснені на Слобожанщині. Влітку 1765 р. Катерина II підписала маніфест про скасування на цих землях козацького устрою. Слобожанщина перетворювалася на Слобідсько-Українську губернію з адміністративним центром у Харкові. Її територія поділялася на п'ять провінцій: Ізюмську, Охтирську, Острогозьку, Сумську та Харківську. Головним органом управління стала губернська канцелярія. Козацькі полки перетворювалися на гусарські. Старшини отримували російські військові чини, а козаки перетворювалися на «військових обивателів». Заборонялися вільні переходи селян від одного пана до іншого.

12 лютого 1785 року через загострення російсько-турецьких відносин за наказом Катерини ІІ з колишніх козаків Ново-вербованого полку й арнаутів було сформовано 1550-й козацький полк, який протягом 1785-1786 рр. офіційно дістав назву Бузького. Полк одержав печатку за зразком старих козацьких: у центрі воїн, який тримав списа з прапором, по краях напис "Печать Бугского казачьего войска".

У 1795 р. була проведена "ревізія", тобто перепис населення, що стала підставою царського указу від 12 грудня 1796 р., який заборонив селянам Південної України, яку офіційно названо - Новоросією, Прикріплення селян до землі було вигідне поміщикам Південної України, бо позбавляло поміщиків центральних губерній права вимагати повороту своїх кріпаків, якщо вони не зуміли віднайти їх до ревізії з 1795 р. Цей указ ще не вводив кріпацтва в повному знаменню, та на ділі був першим важливим кроком у тому напрямку, бо селянам заборонялося покидати поміщицькі маєтки, у котрих вони перебували на час ревізії 56. Зруйнування Запорозької Січі. Петро Калнишевський. Доля запорожців після ліквідації Січі. Запорожці на те­риторії Російської імперії. Задунайська Січ.

Зруйнування Запорізької Січі було од­нією з найтрагічніших сторінок в історії України XVIII ст. З політичної арени зі­ йшла грізна сила, яка більш як три сто­ліття захищала народ від жорстоких воро­гів, сприяла економічному та культурному піднесенню України. Січ була впливовою організацією, що десятиліттями стримува­ла процес закріпачення селян в Україні. На її теренах збиралися втікачі з внутріш­ніх українських земель, чужих країв. Зав­ дяки Запорізькій Січі на Лівобережжі крі­пацтво було запроваджене лише 1783 року, у той час як на Правобережжі кріпосниць­ кий лад існував задовго до цього часу. Запоріжжя активно протистояло царській експансії на українській землі, боронило її від польських маг­ натів і турецько-татарських феодалів. Тому Запорізька Січ залишилися в народній пам'яті краєм, де кожний знаходив захист і волю. Задунайська Січ Після зруйнування російським урядом Запорізької Січі в 1775 Р°^ц1 значна частина запорожців, намагаючись уникнути переслідувань і ³⁰ кріпачення, переселилася в пониззя Дунаю, у Добруджу, на підвладну ТУреччині територію

Дата добавления: 2015-05-23