Тадеуш Костюшко (1746-1817) 2 страница

74. Петро Дорошенко в історіографії. Вперше зробив спробу з’ясувати роль П.Дорошенка у бурхливих подіях третьої чверті XVII ст. анонімний автор «Історії Русів». В його зображенні гетьман виступає борцем за права і свободу українського народу, рішучим противником впровадження російських порядків у Лівобережжі. Не випадково приписує йому лист (1667 р.) до лівобережного гетьмана Івана Брюховецького. А відтак, на думку автора, мета діяльності П. Дорошенка полягала в тому, щоб «визволити народ з кормиги Воєводської і зробивши йому тим велике добро, привернувши його на свій бік і стати Великим Гетьманом на всю Малоросію». Автор різко критикував дії П. Дорошенка, спрямовані на збереження влади

у 1669–1671 рр. На його думку, «гетьманство Дорошенкове і воїнство його не що інше було, як велика розбишацька ватага».

Д. Бантиш-Каменський у праці «Історія Малої Росії» чимало уваги приділив висвітленню діяльності П. Дорошенка, котрого зображував владолюбним, підступним, віроломним, діяльним. зухвалим і гоноровитим володарем Правобережного гетьманату, котрий прийшов до влади «на згубу Украйні і шкоду Росії.» й перетворився у»порушника загального спокою».

Дуже суперечливо оцінив дії гетьмана М.Маркевич. З одного боку показує його хоробрим й далекоглядним полководцем, хитрим й розумним політиком, з другого – надзвичайно честолюбним і жорстоким:

Психологічно правдивіший образ П. Дорошенка витворив М. Александрович у праці «Андрусівський договір і П. Дорошенко». Слушно вважаючи, що гетьман намагався

возз’єднати «Південну Росію» (козацьку Україну. – Авт.) й домогтися для неї незалежності.

Вперше на основі аналізу різноманітних джерел дослідив політичну діяльність П.Дорошенка видатний історик М.Костомаров. Зокрема, дослідник звернув увагу на той факт, що гетьман не хотів визнавати над Україною не лише московської, але й тим паче польської влади. Позитивну характеристику постаті гетьмана дав й інший видатний історик – В. Антонович, котрий присвятив його життю й діяльності короткий біографічний нарис.

З кінця ХІХ ст. зростає інтерес до вивчення ролі особи П. Дорошенка у соціально-політичній історії гетьманату. Зокрема, Д. Яворницький зобразив його «людиною видатних здібностей», палким патріотом, котрий «стояв вище особистих і станових інтересів, хотів служити з користю батьківщині, врятувати її від внутрішніх чвар і поставити на шлях політичної автономії». Відома дослідниця О. Єфименко зараховувала гетьмана до найбільш свідомих діячів тієї трагічної епохи української історії. Це був «один з тих небагатьох діячів цієї важкої

епохи, які були висунуті наверх не випадковою грою стихійних сил, а природним потягом своїх особистих достоїнств. Він прагнув об’єднати Україну під своєю владою й домогтися її цілісності й самостійності. Однак припустився великої помилки, прийнявши протекцію Туреччини.

О. Целевич, торкнувшись висвітлення проблеми відносин П. Дорошенка з Річчю Посполитою у 1670–1672 рр., висловив міркування, що його світогляд був далеко ширшим за ідеї Б. Хмельницького.

В. Волк-Карачевський, досліджуючи боротьбу козацької України з Річчю Посполитою у другій половині XVII ст., дійшов висновку, що П. Дорошенко хотів домогтися для неї «політичної самобутності», перетворення у «самостійне васальне князівство» під протекцією Порти. Помилку гетьмана історик вбачав і в тому, що пішов на союз з мусульманами, який займав стосовно них непримиренно ворожу позицію.

Певну увагу приділив з’ясуванню діяльності цього видатного діяча гетьманату М. Грушевський. Він добачав у ньому одного із продовжувачів політики Богдана Великого, спрямованої на виборення козацькою Україною самостійності. В його уявленні П. Дорошенко був «чоловік великого духа, душею і тілом відданий визволенню України і приймаючи булаву з рук ханських

».

Позитивно характеризував державотворчу діяльність П. Дорошенка О. Терлецький, котрий вбачав причини загибелі Правобережного гетьманату у відсутності глибокого проникнення ідеї держави «в українську масу» та спротиві олігархії зміцненню його влади.

М. Андрусяк відтворив картину боротьби гетьмана проти зазіхань на булаву П. Суховія, підтримуваного кримською елітою.

І. Крип’якевич зобразив П. Дорошенка послідовним борцем за соборність і незалеж- ність держави в етнічних межах проживання українців, уважним «до голосу народу», творцем постійного війська з найманих частин, обережним дипломатом, котрий прагнув поставити існування держави «на ширших міжнародних основах. Найважливішим його кроком був союз з Туреччиною».

75. Постать Івана Мазепи в українській і зарубіжній історіографії. Слід віддати належне праці Уманця Ф.М. (Гетьман Мазепа.), де вперше (після 1709 р.) дається правдива оцінка діяльності гетьмана І.Мазепи. Своєю працею він не ідеалізує постать гетьмана, а передає його настрої, погляди та діяння з об'єктивної точки зору. В книзі просліджується життєвий шлях І.Мазепи до гетьманської булави, причини переходу до Карла ХП, а також зображено Полтавську битву.

Позитивну оцінку полководцю і громадському діячеві дають український історик і літературознавець І.Борщакта французький історик і публіцист Р.Мартель (Іван Мазепа.). Цінний і вагомий вклад в українську та зарубіжну історіографію внесла праця Т. Мацьківа (Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687-1709 рр.). Автор критично аналізує матеріали про І.Мазепу в іноземній мемуаристиці, дипломатичних звітах і тогочасній пресі. Особлива цінність книги полягає в тому, що в ній зібрано чимало невідомих досі, але важливих джерел, які стосуються діяльності українського гетьмана.
В.Січинський (Чужинці про Україну.), працюючи над стародавніми пам'ятками, статтями і працями, написав цікаву і важливу книгу. Саме із його книги ми дізнаємося про те, що І.Мазепа володів декількома іноземними мовами, захоплювався колекціонуванням зброї, а також зібрав велику бібліотеку. Саме дані такого характеру дають можливість розглянути постать гетьмана як людини, політика та державного діяча.

Праця французького історика Проспера Меріме (Українські козаки та їх останні гетьмани.) дає загальну характеристику всім гетьманам України, в тому числі звертає увагу на гетьмана І.Мазепу, де зображує його як борця, що прагнув відвоювати своєму народові незалежність.

Повість В.Готвальда (Мазепа) з відверто антимосковською, позначеною емоційністю працею В.Будзиновського (Гетьман І.Мазепа) допомагають збагнути, хто ж такий І.Мазепа - чи ворог України, чи її вірний син і заступник, чи йшов він проти України, чи проти московського царя.

Про самого Мазепу Вольтер пише, що «Одного разу, як Мазепа був у Москві, звернувся до нього цар, щоб він (Мазепа) поміг зробити козаків більш залежними. Мазепа відповів, що становище України і характер її нації є непереможні для здійснення царських планів. П'яний цар назвав Мазепу зрадником і загрозив, що посадить його на паль. Повернувшись на Україну, вирішив Мазепа повстати. Він хотів стати незалежним володарем і створити могутнє королівство з України та відламків Росії. Це була відважна людина, далекозора, невтомна в праці, хоч поважного віку». Торкаючись невдачі Мазепи і шведських військ, Вольтер зауважує, що Мазепа «одначе приніс королеві (Карлу XII) надію на підтримку своїм розумом у тій невідомій битві.

76. Історія Лівобережної Гетьманщини в історіографії. Оцінка лівобережних гетьманів. О. Лазаревський — автор близько 450 праць і статей переважно з історії Лівобережної України 17-18 ст. Головну увагу історик приділив дослідженню історії селянства — «Малоросійські посполиті селяни 1648-1788» (1866), козацької старшини і Шляхти — «Нариси дворянських родів Чернігівської губернії» (1868), «Нариси малоросійських фамілій» (1875-76), «Люди старої Малоросії» (1882-88), колонізації та землеволодіння — «Опис старої Малоросії» (1888-1902), адміністративно-судового устрою Гетьманщини — «Суди в старій Малоросії» (1898) та ін. Лазаревський видав важливі документальні публікації: «Щоденник М. Ханенка» (1884), «Сулимівський архів» (1884), «Мотижинський архів» (1890), «Щоденник генерального підскарбія Якова Маркевича» (1893-97), «Любецький архів графа Милорадовича» (1898) та ін.
Заслугою Лазаревського є те, що він ввів у наукове користування велику кількість документів, архівних матеріалів, які мають велике значення у вивченні історії Лівобережної України другої половини 17-18 століть. Зосереджуючись в основному на соціально-економічних проблемах, Лазаревський менше уваги звертав на політичний занепад Гетьманщини, внаслідок колоніальної політики російського уряду.

Деякі історики (М. Костомаров, І. Теличенко, А. Шликевич) дотримувалися погляду, що вирішальну роль у заведенні кріпосницьких порядків в Україні відіграла політика царського уряду, зокрема Катерини II, яка своїм указом 1783 р. юридично оформила кріпосне право в Лівобережній Україні.
Ще в другій половині XIX — на початку XX ст. у своїх працях історики О. Лазаревський («Малороссийские посполитые крестьяне.), Д. Міллер (Превращение козацкой старшины в дворянство.), В. Мякотін (Очерки социальной истории Украины в XVII — XVIII вв.), В. Барвінський (Крестьяне в Левобережной Украине в XVII — XVIII вв.), О. Єфименко (Малорусское дворянство и его судьба) та інші навели значний конкретний матеріал і довели, що самі козацькі старшини правдами й неправдами зосереджували в своїх руках землі й багатства, обезземелювали й поступово ставили в залежність від себе селян і рядових козаків. Говорячи про розвиток кріпосницьких порядків у самій Гетьманщині, що їх насаджувала старшина, М. Драгоманов у своїй праці «Чудацькі думки про українську національну справу» писав: «Тільки ж треба пам'ятати, що в цьому Катерина II тільки вивершила й припечатала політику, яку проводила вся козацька старшина українська, починаючи з самих часів Богдана Хмельницького...».
Досить широко проблеми соціально-економічного розвитку в Лівобережній Україні в другій половині XVII — XVIII ст. досліджувалися і в радянські часи. З цих питань написали, зокрема, праці історики М. Слабченко (Организация хозяйства Украины от Хмельнищины до мировой войны.), М. Ткаченко (Нариси з історії селян на Лівобережній Україні в XVII — XVIII ст.), В. Борисенко (Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині XVII ст.), О. Гуржій (Эволюция феодальных отношений на Левобережной Украине в первой половине XVIII в.), О. Путро (Левобережная Украина в составе Российского государства во второй половине XVIII века) та ін.

77. «Істо́рія Ру́сів» — твір української національно-політичної думки кінця XVIII — початку XIX століття, де подано яскраво, часом у художній формі, картину історичного розвитку України від найдавніших часів ще до 1769 року. Перша згадка про «Історію Русів» зустрічається в 1825 році. Цей твір добре знали кирило-мефодіївці, і насамперед, Тарас Шевченко. Вперше видана Осипом Бодянським в Москві в 1846 році в «Чтениях Общества Истории и Древностей Российских», а також окремим виданням. Багато уваги приділено Козаччині, Хмельниччині, Гетьманщині. Історична концепція твору продовжує традиції козацьких літописів. По суті, це перша політична історія України. «Історія Русів» — це перша своєрідна політична історія України. Цей політичний памфлет характеризується не тільки яскравістю викладу, оригінальністю стилю, емоційністю, патріотизмом, йому притаманні й тенденційність, недостатня документальна обґрунтованість тверджень, неточності, відверті фантазії автора (вигаданість дат, кількості військ, числа загиблих тощо). Безумовно, у цьому творі надзвичайно багато суб'єктивного, але його автор стоїть на патріотичних, демократичних позиціях і його думку рухає гаряче бажання не тільки розібратися в хитросплетіннях національної історії, а й допомогти своєму страждаючому народові. Не випадково, критично оцінюючи «Історію Русів», Д. Дорошенко зазначав, що ця праця «прислужилася дуже мало науковому дослідженню українського минулого, але допомогла пробудженню національної думки». Книга складається з ІІІ частин: Частина І-ша складається з Передмови і Розділів І — V. Описується історія України від першого гетьмана Лянцкоронського до гетьмана Богдана Хмельницького і походу польського короля Яна II Казимира до України; Частина ІІ-га складається з Розділів І — V. Описується історія України від підписання Зборовського трактату і до посилання до Сибіру гетьмана Самойловича; Частина ІІІ-тя складається з Розділів І — V. Описується історія України від обрання Івана Степановича Мазепи гетьманом України до царювання цариці Катерини ІІ і ліквідації козацтва.

78. Д.Бантиш-Каменський, М.Маркевич, їх роль в дослідженні історії України середини 16-18 ст. Дмитро Миколайович (1788–1850) – російський державний діяч і історик. У Полтаві в 1822 р. видає 4-томну "Историю Малой России". Б.-К. перше для висвітлення української історії широко залучив актові документи – дипломатичне листування, жалувані грамоти та маніфести, гетьманські універсали й тексти договірних статей. Крім цього, він залучив документи приватних архівів, картографічні, етнографічні та епіграфічні джерела, а також широке коло праць своїх попередників – козацьких літописців, російських істориків, західноєвропейських авторів. відповідності з тодішніми традиціями російської культури Б.-К. ставився до України як до "землі предків". Історія України в його зображенні нічим не відрізнялася від історії будь-якої з великоруських губерній. Він розглядав Україну як частину Росії, одвічне "российское достояние", що було насильно загарбане Литвою, а саме входження України до складу Російської держави трактував як повернення "блудного сина" під батьківську руку. Його "История Малой России" охоплює період від розселення слов'янських племен у Східній Європі до ліквідації царизмом автономії Лівобережної України наприкінці 18 ст. Щодо походження українського козацтва у першому виданні своєї праці дав цілком правильні пояснення. Однак під впливом Карамзіна перейшов на точку зору про кавказьке походження козацтва (від касогів чи черкесів). Постійно проводив чітку межу між запорожцями і т.зв. "малоросійськими" (реєстровими) козаками; про перших цілком у дусі свого оточення він відзивався негативно. Багато місця відвів Визвольній війні 1648–1654 рр. Б.-К. створив цілу галерею колоритних портретів українських гетьманів і старшин: тут і "честолюбивый и лукавый" Іван Виговський, і "малодушный" Юрій Хмельницький, і "мстительный и свирепый" Іван Брюховецький, і "храбрый, властолюбивый, но малодушный, неосновательный" Петро Дорошенко та їхні антиподи, які орієнтувалися на Росію: Мартин Пушкар, Яким Сомко, Дем'ян Многогрішний, Іван Самойлович. Основним критерієм в оцінці українських політичних діячів служила їх вірністьПереяславській угоді. Розповідаючи про події 18 ст., Б.-К. зміщує акценти на проблеми політичного становища українських земель у складі Росії. Причиною обмеження влади лівобережних гетьманів Б.-К. вважає виключно "зради" гетьманів і старшин, а також численні зловживання старшини владою. З іншого боку, автор критично оцінює "кротких, но слабых" Івана Самойловича та Івана Скоропадського за їх надмірну поступливість царському уряду і протиставляє їм тих, які змогли поєднати абсолютну лояльність до уряду з піклуванням про збереження політичного самоврядування України (Д.Апостола, К.Розумовського, П.Полуботка). Внесок М.Маркевича в розвиток української історичної науки та в осмислення вітчизняного минулого полягає, насамперед, в тому, що він написав фундаментальну п’ятитомну "Історію Малоросії", видану у Москві 1842-1843 рр. і частково перевидану 2003 року за редакцією Ю.Шемшученка в Києві. "Історія Малоросії" – одна з перших в українській історіографії праць, в якій здійснено спробу відтворення історії України й українського народу від найдавніших часів до кінця ХУІІІ століття як цілісного процесу з особливим акцентом на виявленні його внутрішньої логіки та змістової домінанти. Автор стоїть на міцних проукраїнських позиціях. Його важко звинуватити у надмірному русофільстві або, навпаки, у прихильності до польського вектора братньо-дружніх відносин та стратегічного партнерства. М.Маркевич виходить з автохтонного походження українців, росіян та білорусів, розглядаючи Київську Русь як їхню спільну державницьку спадщину. Історію східних слов’ян він пов’язує з боротьбою цих народів за лідерство та роль провідного інтеграційного центру в регіоні. Річ Посполиту автор "Історії Малоросії" трактує як рівноправну федерацію трьох народів (польського, литовського, українського), наголошуючи, що на певному етапі її існування "у всіх трьох об’єднаних народів був дух єдності та братерської згоди; не чутно було спорів ні про порядок, ні про релігії".

79. Роль М.Костомарова в дослідженні історії України періоду Національної революції XVII ст.. Одним із видатних істориків XIX ст. був М. І. Костомаров (1817—1885). Він займався історією як України, так і Росії, написав багато праць з історії України: «Богдан Хмельницький і повернення Південної Русі до Росії» (1857), «Гетьманство Виговського» (1861), «Гетьманство Юрія Хмельницького» (1868), «Павло Полуботок» (1876), «Руїна. Історія гетьманства Брюховецького, Многогрішного і Самойловича» (1881), «Мазепа» (1882), «Мазепинці» (1884) та ін. Більшість праць Костомарова видані у зібранні його творів «Історичні монографії та дослідження». Головною заслугою Костомарова є те, що він, на противагу історикам, які в історії бачили діяльність лише царів, гетьманів, полководців та інших видатних осіб, один із перших у вітчизняній історіографії почав вивчати історію народу, його життя і рухи, протиставляючи народ державі. Ввівши до наукового обігу величезну кількість історичних джерел, Костомаров дав блискучі описи народних рухів — народних повстань в Україні, визвольної війни 1648— 1654 pp. та ін.
Костомаров виступав за республіканський лад, відстоював право українського народу на вільний національний розвиток, ставав на захист української мови і культури. Вагомий внесок у дослідження революційної доби зробив М. Костомаров. Увівши до наукового обігу величезний джерельний матеріал, він присвятив подіям кінця 40-х — першої половини 70-х рр. XVII ст. кілька своїх фундаментальних монографій («Богдан Хмельницький», «Гетьманство Виговського», «Гетьманство Юрія Хмельницького», «Руїна»), в яких, акцентуючись переважно на політичних аспектах, обґрунтував масовий характер боротьби й провідну роль у ній козацтва, а також показав визначну роль Б. Хмельницького як політика й дипломата. Водночас він започаткував вивчення соціально-економічної політики гетьманського уряду, впливу геополітичного фактора на хід боротьби, зумів побачити у визвольних змаганнях народу прагнення до «політичної самостійності України», звернув увагу па появу ідеалу «самобутнього незалежного існування».

80. Антонович Одним з найбільш видатних істориків України був В. Б. Антонович (1834—1908). Його діяльність як історика проходила в київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів і в Київському університеті. Будучи ряд років (1863—1880) головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, Антонович займався збиранням архівних документів і видав 9 томів «Архива Юго-Западной России» з своїми великими вступними статтями. Він написав понад 300 праць з історії, археології і етнографії України. Найбільш значними є його праці: «Дослідження про козацтво за актами з 1500 по 1648 рік» (1863), «Останні часи козацтва на правому березі Дніпра за актами 1679—1716 pp.» (1868), «Дослідження про міста в Пів-денно-Західній Русі за актами 1432—1798 pp.» (1870), «Дослідження про гайдамацтво за актами 1700—1768 pp.» (1870), «Нарис історії великого князівства Литовського до смерті великого князя Ольгерда» (1877—1878), «Київ, його доля і значення в XIV — XVI ст.» (1882) та ін. Цими працями, заснованими переважно на нових архівних документах, Антонович зробив великий внесок у дослідження багатьох важливих питань, зокрема ввів у науковий обіг немало невідомих до нього фактів, почав вивчати нові проблеми (про міста, міщанство, промисловість, гайдамаччину та ін.), розвінчував польсько-шляхетські історичні концепції щодо минулого України

81. Яворницький Найвидатнішим істориком запорізького козацтва став Д. І. Яворницький (1855—1940). Закінчивши у 1881 р. історико-філологічний факультет Харківського університету, Яворницький все життя невтомно працював над збиранням писемних та матеріальних пам'яток з життя Запорізької Січі, створив Музей старожитностей Катеринославської губернії, для якого зібрав 85 тисяч експонатів, написав численні праці з різноманітних проблем історії, археології, фольклору, етнографії, мистецтва, літератури. Переважна більшість цих праць присвячена історії запорізького козацтва. Це «Історія запорізьких козаків» (т. 1—3, 1892—1897), «Вольності запорізьких козаків» (1898), «Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман війська запорізьких низових козаків» (1894), «Джерела для історії запорізьких козаків» (т. 1—2, 1903) та і

Учений одним із перших в історіографії здійснив комплексне дослідження цієї проблеми, що здобула багатоаспектне висвітлення в його працях, передусім у фундаментальній тритомній «Історії запорозьких козаків», що по праву вважається енциклопедією запорозького козацтва, в історичній праці «Як жило славне запорожське низове військо», у двотомній народознавчій праці«Запорожжя в залишках старовини і переказах народу» та альбомі «З української старовини».

Особливу увагу питанню повсякденного життя і побуту запорожців учений приділив у першому томі монографії «Історія запорозьких козаків». Саме тут знайшли висвітлення питання історії і топографії Запорозької Січі, устрою запорозького низового війська, його складу, чисельності, військового поділу й адміністративно-судової влади. Вдало охарактеризовані питання присвячені церковному ладу, освіті та зовнішнім стосункам запорожців із сусідами. Звичайно, значну увагу історик приділяє характеристиці збройних сил і бойових здібностей запорозьких козаків, їх заняттям хліборобством, скотарством, рибальством, мисливством, садівництвом, торгівлею, різними промислами і ремеслами. Характеризуючи Запорозьку общину, – Д. Яворницький стверджував, що вона «доходила до повного ідеалу рівності, невідомого ні в стародавньому світі, ні в середніх віках; пануючі там засади рівності проходили скрізь: під час загальних зборів, при виборах військових старшин, у січовому і паланочному управлінні, в усіх запорізьких школах, на загальній трапезі, при розподілі майна і в приватному житті по куренях».

82. Грушевський Найвидатнішим істориком, який підвів своєрідний підсумок розвитку української історіографії і створив наукову схему національної історії України, став Михайло Сергійович Грушевський (1866—1934). За час своєї наукової діяльності Грушевський написав близько двох тисяч праць з історії України, історії української літератури, етнографії, фольклору, соціології. Найзначнішими є його зведені, синтетичні історичні праці: «Історія України-Руси»(ТОМ V. СУСПІЛЬНО-ПОЛЇТИЧНИЙ І ЦЕРКОВНИЙ УСТРІЙ І ВІДНОСИНИ В УКРАЇНСЬКО-РУСЬКИХ ЗЕМЛЯХ XIV-XVII В У п’ятому тому подається загальний огляд суспільно-політичної еволюції українських земель у XIV-XVII ст., розглянуто станові групи населення (шляхта і маґнати, селянство, міщанство, духовенство), історія місцевого та церковного врядування, виникнення уніатської церкви..; ТОМ VI. ЖИТЄ ЕКОНОМІЧНЕ, КУЛЬТУРНЕ, НАЦІОНАЛЬНЕ XIV-XVII ВІКІВ; ТОМ VIІ. КОЗАЦЬКІ ЧАСИ — ДО РОКУ 1625 Том завершує другий цикл фундаментальної серії, присвячений литовсько-польській добі. Простежується розвиток міського ремесла й сільського господарства, торгівлі, національних відносин, культури і побуту від часів інкорпорації українських земель до складу Великого князівства Литовського й Речі Посполитої до 20-х рр. XVII ст. — часів Козаччини. Особливу увагу приділено питанням освіти, створення братств, боротьби з унією., Сьомий том розпочинає третій цикл «Історії України-Руси», присвячений часам козацьким. У ньому розповідається про початки козацтва від кінця XIV ст. до початку XVII ст., коли воно перетворюється з чисто побутового явища у суспільно-політичний стан, стає на чолі національно-визвольних змагань українського народу. У томі висвітлюються ключові події першої чверті XVII ст., участь козаків у релігійній боротьбі, Хотинська війна і відновлення православної ієрархії 1620-1621 рр., морські походи та військові дії гетьмана Сагайдачного проти турок і татар. Йдеться про зв’язки козацтва з київським культурно-громадським рухом цього часу, який очолювали митрополити Й. Борецький і П. Могила.; ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650, Восьмий том «Історії України-Руси» М. Грушевського, присвячений другій чверті XVII ст., складається з трьох частин. Перша — охоплює 1626-1638 рр., від Куруківської кампанії, що не виправдала планів і надій козаків перших десятиліть цього століття, до поразки під Кумейками. У другій частині розповідається про українське життя за часів так званого золотого спокою (1638-1648) та початок Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. В третій частині висвітлюється перебіг подій у перші два роки Хмельниччини (1648-1650), дається оцінка Зборівської угоди між Україною і Польщею.; ТОМ IX. РОКИ 1650-1657, Дев’ятий том висвітлює події Хмельниччини 1650-1657 років. Перша половина цього тому охоплює період від 1650 р. (похід на Молдову) до 1654 р. (Переяславська умова). Друга половина цього тому висвітлює події Хмельниччини від 1654 р. (після Переяславської умови) до 1657 р. (смерть Б. Хмельницького); ТОМ X. РОКИ 1657-1658, Це остання книга десятитомника «Історія України-Руси» Михайла Грушевського. В ній охоплено період від 1657 р. (після смерті Б. Хмельницького) до подій 1658 р. (Гадяцька угода). Простежується історія оформленні шведсько-українського союзу, висвітлюється бунт Пушкаря, розповідається про відновлення кримсько-українського союзу, про конфлікт з Москвою і Гадяцьку унію.; (т. 1 — 10 в 13 кн.) (1898—1936), в якій історія України досліджується з давніх часів до 1658 p., «Нарис історії українського народу» (1904), «Ілюстрована історія України»(Багато місця відведено тут українсько-російським та українсько-польським зв’язкам, козацтву та козацькій республіці, демократичні підвалини якої стали основоположним принци-пом першої в Європі української Конституції 1710 р., створеної гетьманом П. Орликом.) (1911 —1917), «Початки громадянства» (1921), «Культурно-національний рух на Україні в XVI — XVII ст.» (Праця присвячена висвітленню українсько-польських відносин в період з XVI по XVII ст. та впливу цих зв'язків на становлення Української держави. Розглядається занепад українського світського та церковного життя у XV-XVI ст., поступовий розквіт польської культури та її розповсюдження на території України. Описуються події часів Реформації, розвиток найголовніших наукових центрів України (таких як Острозька академія) тощо.)(1912), «Історія української літератури» (т. 1—5, 1923— 1927) та ін.

У цих працях узагальнені наслідки досліджень попередніх істориків, археологів, етнографів, філологів, зібрано великий фактичний матеріал, використано нові численні документи з багатьох архівів як нашої країни, так і Швеції, Польщі та інших країн, висвітлено історичний шлях українського народу.

83.В’ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ

Перше дослідження Липинського “Шляхта в Україні” виходить друком 1909р.у Кракові. Відтоді він проймається питаннями осмислення ролі шляхетських верств для долі України. В. Липинський став одним з лідерів прибічників державної незалежності, опонентом федераліст таких як М.Грушевський, В. Винниченко, С.Петлюра та ін.., що групувалися навколо партій Українських національних демократів та Української народної партії. Він очолив групу “Вільна Україна”. Як захисник суверенітету України, прихильник збереження приватної власності на землю, він стає одним із організаторів української демократично – хліборобської партії, що була заснована влітку 1917р. На з’їзді в Лубнах. робить спробу сформувати українську кавалерійську частину, але це не знайшло підтримки у секретаріаті Центральної Ради.
У 1920р. у Відні друкується його історичне дослідження “Україна не переломі. Замітки до історії українського державного будівництва у ХVIIст.”, де головним предметом аналізу постають проблеми української державності, роль еліт, громадських та військових інститутів в історичному процесі. Досліджуючи історію української держави часів Богдана Хмельницького в книзі “Україна на переломі 1657 – 1659” В. Липинський на відміну від М. Грушевського, Антоновича та інших вчених, розглядає Хмельниччину як процес будування української державності, а Богдана Хмельницького вважає найбільшим генієм української політичної думки, своєрідним будівничим української держави.
Аналізуючи політику Б. Хмельницького, її досягнення та прорахунки, вчений доходить висновку, що Хмельницький прагнув створити незалежну гетьманську державу, але цьому заважали ідеї й хаос в політиці, брак організації і дисципліни.
В історії українського народу Липинський вирізняє два періоди під час правління гетьмана Богдана Хмельницького, коли виникла можливість появи спадкоємного гетьманства. Виборне гетьманство для Липинського — це неможлива за своєю сутністю демократична диктатура, це ідея українського Наполеона. Виборність не дасть можливості гетьману бути над класовими і партійними зіткненнями, залишатися незалежним у своїй політиці від групового інтересу.
Суперечності В.Липинського з П. Скоропадським були пов’язані з їх різною орієнтацією на моделі монархізму: європейського, конституційного (як в Англії), та східного, деспотичного (як у Росії). Гетьман схилявся до східної моделі, що було не прийнятним для Липинського.
В.Липинський прагне створити нову організацію – “Братство українських класократів - монархістів”, пише програмну статтю для “Збірника хліборобської України”, що вийшла друком вже після смерті. Помер він у санаторії біля Відня у 1931р.
Творення національної української державності було змістом життя та найвищою політичною цінністю для В’ячеслава Липинського. Він жив у той час, коли ідея національної державності була на периферії політичних інтересів української інтелігенції.

Дата добавления: 2015-05-23