Особливості соціалізації особистості в сучасних освітніх системах

ТЕМА 7

Орієнтовний перелік тем творчих робіт

1. Гуманізація відносин у підсистемах „учитель-учень”, „учень-учень”, „учитель-батьки” як проблема вітчизняної та зарубіжної шкіл.

2. Гуманізація навчального спілкування: порівняльна ефективність вітчизняних і зарубіжних шкіл.

3. Дистанційне навчання як актуальна проблема порівняльної педагогіки.

4. Педагогічні засади виховання в особистості толерантності (на прикладах вітчизняного та зарубіжного досвіду).

5. Педагогічна ефективність технічних засобів навчання (на прикладі вітчизняної і зарубіжної шкіл).

1. Поняття „соціалізація особистості” та „соціальне виховання”

2. Сучасні зарубіжні педагогічні виховні парадигми та концепції

3. Виховання громадянськості

4. Правове виховання

5. Виховання молоді у дусі миру

6. Екологічне виховання

7. Моральне виховання

8. Трудове виховання та професійне самовизначення учнів

9. Позаурочна діяльність та самоврядування школярів

1. Поняття „соціалізація особистості” та „соціальне виховання”

Під соціалізацією розуміють процес соціального розвитку людини під впливом усієї сукупності факторів соціального життя, процес засвоєння людиною соціальних ролей, норм поведінки у суспільстві [15].

Соціалізація відповідно до мети, змісту, засобів і технологій являє собою складний процес взаємодії людини з різними факторами, починаючи від природи й закінчуючи собою. Соціалізацію здійснюють суспільство в цілому та держава зокрема, що покликані постійно в різних формах і на різних рівнях здійснювати регулювання вказаної взаємодії. При цьому педагогічна взагалі й соціально-педагогічна діяльність зокрема виступають як найважливіший компонент процесу включення різних поколінь суспільства, його соціальних прошарків й індивідів у систему соціальних цінностей і ролей, систему суспільних відносин в цілому. І це не випадково. Кожне суспільство й держава прагнуть сформувати певні соціальні типи особистості, що визначаються віковими і соціальними групами відповідно з соціальними ідеалами та рівнем культури. Тому ними здійснюється процес соціалізації особистості з допомогою проведения її через різні види (правова, економічна, виробнича, політична тощо) і рівні (елементарний, середній та ін..) культури.

Соціалізація – довготривалий, багатогранний, неперервний процес інтегративної властивості: будь-яке суспільство і держава формують систему суспільних відносин, виробляють принципи матeріальних і духовних цінностей, за допомогою яких і здійснюють регуляцію цих відносин, вплив на своїх громадян і молодь у процесі їхнього становлення й виховання. Держава зацікавлена у тому, щоб громадяни їх прийняли, засвоїли і керувалися ними у своїй життєдіяльності, адже цим визначається її соціальна стабільність, динамічність економіки, історична перспектива суспільства. У свою чергу, особистість також зацікавлена в цьому, оскільки створюються умови для її розвитку і самореалізації, що задовольняє ключові потреби людської природи.

Соціалізація – безупинний процес, який триває протягом усього життя і подiляється на три етапи: адапта­цiю, iнтерiоризацiю, iнтеграцiю, кожний з яких вирiшує певнi завдання.

Розрізняють кілька видів соціалізації: стихійну (відбувається внаслідок впливу на особистість різноманітних, спеціально не створюваних обста­вин суспільного житгя); відносно спрямовану (має на меті створення в суспільстві певних економічних, законодавчих та інших передумов, які впливають на розвиток та життєвий шлях особистості); соціально контрольовану (це процес спеціально організованої передачі соціального досвіду особистості та розвитку її потенційних можливостей, що здійснюється в різних державних і недержавних організаціях (школа, позашкільні заклади, дитячі та молодіжні орга­нізації та ін.).

Соціалізація особистості залежить від величезної кількості різноманітних умов, що з різною інтенсивністю впливають на її розвиток. Ці умови називаються факторами соціалізації. Останні умовно можна об’єднати в чотири групи. Перша – мегафактори (мега – дуже великий, загальний) – космос, планета, світ, – що певною мірою через різні групи факторів впливають на соціалізацію всіх жителів планети Земля. Друга – макрофактори (макро – великий) – країна, етнос, суспільство, держава, – що впливають на соціалізацію всіх, хто проживає в певних країнах. Третя – мезофактори (мезо – середній, проміжний) – умови соціалізації великих груп людей, класифікованих: за місцевістю і типом поселення, де вони мешкають (регіон, місто, селище, село); за належністю до аудиторії тих чи інших, мереж масової комунікацїї (радіо, телебачення і т. п.); за належністю до певних субкультур. Мезофактори впливають на соціалізацію як прямо, так і опосередковано через четверту групу – мікрофактори. До них належать сім’я, сусіди, групи однолітків, державні, релігійні та приватні організації, мікросоціум.

Соціалізація поділяється на три основні етапи:

- дотрудовий – період життя людини до початку трудової діяльності, здо­буття освіти і професії;

- трудовий – зріла, свідома діяльність людини на благо своє та суспільства;

- післятрудовий – переважно, пасивний спосіб життєдіяльності (пенсіонери,

- тощо).

А.В. Петровський виокремлює три фази соцiального роз­витку особистостi людини до включення її в трудову дiяль­ність:

- вік дитинства – адаптацiя iндивiда (оволо­дiния нормами соцiального життя);

- пiдлiтковий вік – iнди­вiдуалiзацiя (потреба iндивiда в максимальнiй персоналiзацiї, прагнення „бути особистістю”);

- юнацький вік – iнтeгpa­цiя (набуття рис i властивостей особистостi, що вiдповiдають потребам групового i власного розвитку).

Однiєю з основних функцiй соцiалiзацiї є розвиток осо­бистостей, здатних передавати свою духовнicть iншим. Отри­мані знання і набутi особистicнi якостi та сутності є не лише iндивiдуальним, а й суспiльним надбанням.

Вихован­ня являє собою частину процесу соцiалiзацiї i розглядається як цiле­спрямована i свiдомо контрольована соцiалiзацiя (сiмейне, шкiльне, релiгiйне виховання). Це своєрiдний механiзм прискорення процесу соцiалiзацiї. За допомогою виховання долаються або послаблюються негативнi наслiдки соцiалiзацiї, їй надається гуманicтична орiєнтацiя.

Як інструмент прискорення і коригування соціалізації ви­ховання ґрунтується на загальних принципах, до яких нале­жать:

- гуманізм – припускає визнання самооцін­ки особистості, створення умов для її гармонійного саморозвит­ку та реалізації внутрішньої і зовнішньої свободи;

- культуродоцільність – потребує створення такого соціо­культурного середовища розвитку особистості, в якому вияв­лялася б органічна єдність можливостей народної культури (мови, мистецтва, релігії, побуту тощо) і досягнень світової цивілізації;

- природодоцільність – означає став­лення до людини як частини природи і створення для її роз­витку відповідного біологічного, психологічного та екологіч­ного середовища;

- цілісність – зумовлює єдність соціально-морального, загальнокультурного й професійного розвитку особистості, орієнтує на творчість, самобутність, інди­відуальність кожної людини і спрямований на інтеграцію діяльності всіх соціальних інститутів;

- неперерв­ність – забезпечує послідовність і наступність у розвитку особистості та передбачає варіативність, динамічність змін у соціально-педагогічній системі відповідно до вимог сьогодення і прогнозу на майбутнє [5].

Соціальне виховання – цілеспрямовано керований процес соціального розвитку, соціального формування особистості: допомога людині в засвоєнні та прийнятті нею моральних норм, що склалися в сім’ї та суспільстві, прийнятті правових, економічних, громадянських і побутових відносин; цілеспрямоване виховання людини з урахуванням її собистісно-соціальних проблем і відповідно до соціаль­них потреб середовища, що її оточує в процесі життєдіяльності.

Соціальне вихованяя здійснюється в ході участі особистості в різних, відносно автономних сферах життєдіяльності: освіта, набуття соціального досвіду, індивіду­альна допомога одне одному.

Соціальне виховання забезпечується суспільством і державою в організаціях, що спеціально створюються для його здійснення (школа, мережа позашкільних закладів, дитячі та молодіжні організації), а також там, де виховання не вважається провід­ною функцією (армія, виробництво, громадські об’єднання). Роль держави в оргa­нізації соціального виховання полягає не тільки у створенні його інфраструктури, а й у формулюванні завдань соціального виховання, закріплених у дер­жавних програмах та документах (наприклад, Національна доктрина розвитку освіти у ХХІ столітті, Національна прогpама „Діти України” тощо), визначенні його структури та змісту. Провідним завданням соціального виховання в кожному суспі­льстві є створення оптимальних умов для повноцінного розвитку особистості.

Здійснення соціалізації молоді, що належить до провідної функції школи, відбувається в надзвичайно складних і суперечливих умовах, для яких характерна одночасно як глобалізація, інтернаціоналізація різних сфер матеріального і духовного життя людства, так і локалізація, загострення протиріч, поглиблення розбіжностей між різними країнами та геополітичними регіонами.

Відмова від старої комуністичної концепції у вихованні не призвела автоматично до появи нової, швидше, можна стверджувати про кризу освіти й виховання в країні. Її прояв полягає у припиненні більшістю шкіл і позашкільних установ цілеспрямовано займатися виховною роботою з дітьми та підлітками. Багато суспільних дитячих і молодіжних організацій теж перестали існувати. Молодь виявилася в моральному вакуумі, дезорієнтована, позбавлена визначальних життєвих ідей. Ситуація ускладнюється непростою соціально-культурною обстановкою і агресивним середовищем, де одне з провідних місць посідають засоби масової інформації, шоу-культура й сама молодіжна субкультура з численними неформальними об’єднаннями, захопленнями, що граничать із психічними епідеміями. До останніх можна віднести масове паління тютюну та споживання пива. Сім’я і сімейне виховання теж перебувають у кризі й найчастіше не в змозі вирішити ці болючі питання. Таким чином, всі зазначені фактори виховання (родина, школа, вулиця) виявилися нездатні ефективно виконувати свої функції.

Ні педагогічна теорія, ні практика не знайшли поки досить прийнятних і обґрунтованих підходів, концепцій виховання в країні. Наслідком загальної кризи в країні, та й у світі взагалі, у її системі освіти, виховання став ріст (вибух!) бездоглядності неповнолітніх, посилення злочинності серед молоді, алкоголізм, наркоманія, дитяча проституція, молодіжний вандалізм та інші відхилення в поведінці. І це відбувається на тлі досить тривожної ситуації у вихованні в усьому світі, у тому числі в розвинених країнах, до яких ми себе зараховуємо й/або хочемо належати.

Дата добавления: 2015-05-23