Виховання громадянськості

Провідним завданням соціалізації в сучасному шкільництві є фор­мування громадянськості як інтегрованої ціннісної орієнтації, що ви­значає ставлення індивіда до малої і великої батьківщини, до регіону проживання, з яким єднає спільність історичного коріння, до Землі, що є спільною батьківщиною для всього людства.

Виховання громадянськості спрямоване на усвідомлення людиною себе членом суспільства, представником народу, країни, громадянином. Громадянин країни означає, що людина бере на себе відповідальність за дотримання законів цієї країни й користується всіма правами, що надає їй Конституція.

Громадянськість є почуття і стан приналежності до країни, в якій народилася, виховується, живе людина; це знання основних законів країни, розуміння їх ролі в розвитку суспільства й обов’язку їх дотримання. Сформоване із раннього віку в родині почуття громадянськості людини, цілеспрямовано розвивається освітнім середовищем, всією системою суспільно-історичних і правових навчальних дисциплін, позашкільною та позааудиторною роботою.

Виховання громадянськості означає прищеплювання людині із самого раннього віку інтересу до історії своєї країни, її життя, до її народу. Стрижнем громадянського виховання є патріотизм. Організація освоєння культури своєї країни в загальному контексті світової культури, розуміння й повага народних традицій і звичаїв наповнюють конкретним патріотичним змістом виховання громадянськості в освітньому процесі. Крім того, важливо відзначити, що виховання громадянськості співвідноситься з формуванням політичного мислення і політичної культури з одного боку, і правової свідомості й правової культури – з іншого.

Загальна декларація прав людини (проголошена 10 грудня 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН на ІІІ сесії, що відбулася в Парижі) є міжнародним документом, що необхідно враховувати при формуванні громадянськості. У 30 статтях Декларації проголошено громадянські, соціальні, політичні, економічні, культурні права і свободи людини, що мають демократичний характер. У Преамбулі Загальної декларації прав людини визначено її завдання „щоб кожна людина і кожний орган суспільства прагнули шляхом освіти сприяти повазі до цих прав і свобод і забезпеченню, шляхом національних і міжнародних прогресивних заходів, загального і ефективного визнання”. Стаття 1 стверджує, що всі люди,,народжуються вільними і рівними у своїх гідностях та правах”. Статті 6­-11 декларують рівність перед законом кожної людини. Про право кожної людини на громадянство і право на те, що ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадянства, йдеться у статті 15. Стаття 19 визнає право кожної людини на свободу переконань, а у 26 статті вказано, що освітa повинна сприяти взаєморозумінню, терпимості й дружбі між усіма народами [19].

Декларація принципів толерантності держав-членів Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури, що зібралася в Парижі на двадцять восьму сесію Генеральної конференції 25 жовтня – 16 листопада 1995 р. зазначає, що виховання є найефективнішим засобом запобігання проявам нетерпимості, а формувати толерантність необхідно з прищеплення громадянам знань про їхні права та свободи, з метою забезпечення їх реалізації та зміцнення прагнення кожного до захисту прав інших. Виховання в дусі толерантності необхідно розглядати як невідкладне завдання, у зв’язку з чим потрібно сприяти розробці навчальних методик для формування толерантності на систематичній і раціональній основі. Виховання в дусі толерантності має бути націлене на протидію негативним впливам, що викликають страх та відособлюють від інших і повинне розвивати в молоді здібності до незалежного мислення, критичної оцінки, формувати високі моральні якості. Необхідно приділяти особливу увагу питанням підвищення рівня педагогічної підготовки, навчальних планів, змісту підручників та занять, удосконалення інших навчальних матеріалів, застосовуючи нові освітні технології з метою виховання чуйних і відповідальних громадян, відкритих до сприйняття інших культур, здатних цінувати свободу, поважати людську гідність та індивідуальність, запобігати конфліктам та розв’язувати їх ненасильницькими засобами [19].

Значну увагу розробці Концепції виховання європейської громадянськості приділяє Рада культурного співробітництва РЄ. Документи, що розробляє дана інституція, торкаються усіх аспектів проблеми. Зокрема, це розкриття сутності понять „громадянськість”, „демократія”, „навчання де­мократичній громадянськості”; особливостей шкільної практики у відповідній сфері у різних країнах регіону тощо. У документах, що стали наслідком тривалої роботи спеціалістів, поняття гро­мадянськість розглянуто у політичному, юридичному, соціальному та культурному аспектах й означає інтегрова­ність індивіда у структуру суспільства та прийняття ним норм закону. З позицій держави громадянськість пе­редбачає прояв лояльності, слугування інтересам суспільства в цілому. З позицій індивіда – свободу, незалежність та політичний контроль над вла­дними інститутами. Разом окреслені позиції складають одне нерозривне ціле [18].

Формування громадянина держави-нації, на думку експертів РЄ, має спільні риси, що сприяє утворенню нової – європей­ської громадянськості. Така спільність стосується трьох провідних її складових: знань, цінностей та практичних навичок.

До знань, необхід­них для повноцінного життя як в умовах демократичної держави, так і єди­ної Європи, були віднесені відомості про: функціонування демократії та її інститутів; політичні, юридичні й фінансові аспекти життя держави, регіону; громадянські права, свободи та обов’язки у визначенні державних і міжнародних документів; розуміння поняття „демократичне громадянство” у суспільстві, в якому живуть громадяни; європейський (міжнародний) контекст демократичного громадянства.

Найважливішими спільними цінностями громадянського ви­ховання, що випливають з філософії прав людини, були названі: рівноцінність кожного людського життя; повага до себе та інших; свобода; солідарність; етнічна, расова, політична, культурна та релігійна толерантність; взаєморозуміння; громадянська мужність.

Кож­ному громадянину Європи необхідні навички для того, щоб: розв’язувати конфлікти у неагресивній манері; аргументувати та захищати власну точку зору; інтерпретувати аргументи іншого; розуміти та приймати відмінні погляди; робити вибір, піддавати моральному аналізу альтернативні позиції; нести спільну відповідальність; розвивати конструктивні стосунки з іншими людьми; вміти критично осмислювати, порівнювати позиції та істини.

Радою культу­рного співробітництва РЄ був розроблений кодекс виховних цінностей, схвалений як керівництво до дії в умовах мультикультурного суспільс­тва. Кодекс стосується таких аспектів громадянського виховання: ставлення людини до себе, стосунки з іншими людьми, ставлення до суспільства, до навколишнього середовища [17].

Декларація і програма виховання громадян у дусі демократії, заснованої на усвідомленні ними своїх прав та обов’язків (прийнята на 104 сесії Комітету Міністрів Ради Європи, яка відбулася з нагоди 50-річчя організації, 6-7 травня 1999 р. у Будапешті) визначає, що,,виховання громадян в дусі демократії, заснованого на усвідомленні ними своїх прав та обов’язків, є справою всього життя і становить процес, який передбачає безпосередню участь в ньому кожного і який розвивається в різних умовах: у родині, в навчальних закладах, на робочому місці, в межах професійних, політичних і неурядових організацій, в місцевих общинах, під час проведення різних культурних заходів, через засоби масової інформації”, виховання громадян у дусі демократії повинно стати „найважливішим компонентом усіх політичних програм і практичних дій стосовно сфери освіти, професійної підготовки, культури молоді” [19].

До загальнодержавних нормативно-правових документів, які відображають засади державного устрою, правове регулювання відносин в українському суспільстві, права та обов’язки громадян України відносять:

- Декларація про державний суверенітет України (Прийнята Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р.) відображає проголошення Верховною Радою УРСР державного суверенітету України „як верховенства, самостійності, повноти і неподільності влади Республіки”, прагнучи створити демократичне суспільство та виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України. У Декларації вказано, що народ України становлять громадяни Республіки всіх національностей;

- 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України проголосила Незалежність України, що підтверджує „Акт проголошення Незалежності України”;

- Закон України „Про національні меншини в Україні” (підписаний Президентом України 25 червня 1992 р.). Стаття 1 цього Закону гарантує громадянам незалежно від їх національного походження рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення. У 3 статті визначено належність до національних меншин, за якою це групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою. Право на національно­-культурну автономію всім національним меншинам гарантується державою, про що йдеться у статті 6;

- Конcтиryцiя України (прийнята на 5 сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р.) – основний Закон держави. Знання і дотримання його дає можливість громадянину своєї країни почувати себе рівноправним членом держави, з правами та обов’язками, зазначеними у цьому документі. Зазначимо, що в Основному Законі України містяться методологічні засади формування громадянськості особистості;

- Закон України „Про громадянство України” (січень 2001 р.) визначає правовий зміст громадянства України (статті 1-5), підстави і порядок його набуття та припинення (статті 6-21), повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України (статті 22-25), оскарження рішень з питань громадянства (статтi 26-29). Законодавство України про громадянство ґpунтується на принципах: єдиного громадянства, запобігання виникненню випадків бeз громадянства, неможливості позбавлення громадянина України громадянства України, визнання права на зміну громадянства, рівності перед законом громадян України, збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина;

- Програма діяльності Кабінету Міністрів України „Назустріч людям” (2005 р.) – найвищими цінностями тут було задекларовано: людський розум і гідність, духовність і свободу, рівність і солідарність, громадянське суспільство та демократію, єдність і правову державу, міжнаціональну і міжконфесійну злагоду, взаємну повагу й толерантність, справедливість і добро. Пріоритетами визначено захист прав і свобод людей та гapaнтовaно участь кожного громадянина у суспільно-політичному житті. У центрі уваги – людина, задоволення її культурних, духовних та освітніх потреб, забезпечення реалізації демократичних прав і свобод [19].

За час Незалежності України в державі сформувалася значна нормативно-правова база, спрямована на захист інтересів молоді. За 10 років було прийнято 477 нормативно-правових документів, що стосуються молоді. Серед основних – Закон України „Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” (від 5 лютого 1993 р.)., Указ Президента України „Про заходи щодо розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян” (27. 04. 1999 р.), Розпорядження Президента України „Про заходи щодо подальшого вдосконалення системи патріотичного виховання молоді” (29 червня 2001р.), Указ Президента України „Про Національну програму правової освіти населення” (18 жовтня 2001 р.), Указ Президента України „ Про додаткові заходи щодо посилення турботи про захисників Вітчизни, їх правового і соціального захисту, поліпшення військово-патріотичного виховання молоді” (21 лютого 2002 р.), Закон України „Про Загальнодержавну програму підтримки молоді на 2004-2008 роки” (18 листопада 2003 р.).

Нормативно-правові документи, що безпосередньо належать до галузі освіти і відповідно визначають пріоритетні напрями у навчанні та вихованні громадянськості молоді в Україні:

- Закон України,,ІІро освіту” (23 травня 1991 р.) мeтoю освіти визначає всебічний розвиток людини як особиcтoсті та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями. Освіта в Україні базується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями і народами;

- Державна національна програма „Освіта” (Україна ХХІ століття) (Затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 3.11.1993 р.) визначає головною метою національного виховання,,набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональниx взаємин, формування в молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадян Української держави”. Пріоритетними напрямами реформування виховання визначено формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовності її захищати; формування високої мовної культури. Оволодіння українською мовою; прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій усіх народів, що населяють Україну; виховання духовної культури особистості: створення умов для вільного вибору нею світоглядної позиції; утвердження принципів загальнолюдськoї моралі, правди, справедливості, працелюбності, інших доброчиннocтей; формування творчої, працелюбної особистості, виховання цивілізованого господаря; виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки; формування глибокого усвідомлення взаємозв’язку між ідеями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю; формування екологічної культури людини, гармонії її відносин з природою;

- Концептyальні засади гуманітарної освіти в Україні (27 грудня 1995 р.);

- Концепція виховання дітей та молоді у національній системі освіти (28 лютого 1996 р.);

- Національна доктрина розвитку освіти (від 17 квітня 2002 р.) та ін. [19].

У переважній більшості країн громадянське виховання здійснюється засобами навчального процесу, його змістом. Вибір форм визначається концепцією побудови навчального плану.

Зокрема, виховання громадянськості може здійснюватися через засвоєння нормативних курсів. Наприклад, „Навколишнє середовище”, „Людина і суспільство”, „Демократія”, „Громадянознавство”, „Громадянсь­ка освіта”, „Соціальне навчання”, „Політична освіта”, „Громадянські права”, „Права людини”, „Суспільство”, „Лю­динознавство”, „Навколишній світ”, „Європейський дім”, „Демократія, держава та суспільство” і т. п. Вони викладаються в середній школі й на їх ви­вчення відводиться 1-4 години на тиждень. Проводять такі заняття вчителі соціальних чи гуманітарних дисциплін. Показовим в означеному плані видається досвід Франції, де громадянська освіта здійснюється обов’язково у початковій і у середній школі.

Для виховання почуття громадянськості використовують і міжпредметну основу. За таких умов зазначеним напрямом виховання переймаються всі вчителі-предметники, але найбільшим є внесок учителів історії, соціальних та політичних наук, економіки. За такого підходу соціалізації передбачається активна співпраця укладачів навчальних програм та безпосередньо самих вчителів-практиків.

Найефективнішою формою соціалізуючого впливу є позаурочна діяльнос­ть, зокрема так звані соціальні проекти, оскільки вони спрямовані на набуття соціального досвіду за межами класу.

Цікавий досвід соціалізуючого впливу на особистість здійснюється у Словенії, що являє собою поєднання різних форм: до основного навчального предмета „Етика і суспільство” (7-8 класи) додається ще й пра­ктика виконання індивідуальних проектів (9-12 класи), метою яких є співвіднесення конституційних прав і обов’язків громадянина зі специ­фічною політичною ситуацією в країні. Деякі навчальні заклади США організовують стажування підлітків на різних гілках влади.

У багатьох країнах світу у громадянському вихованні чільне місце посідає прищеплення учнівській молоді поваги до державної символіки (герб, прапор, гімн). Крім ретельного вивчення ідейного змісту державних символів у процесі навчання, прийнято, щоб у кожній класній кімнаті висів портрет президента країни, щоденно навчальний процес розпочинати урочистим підйомом державного прапора та виконанням учнями державного гімну (США, Куба та ін.).

З огляду на те, що мова є основною етнічною ознакою націй, її розглядають як найважливіший засіб формування високої мовної культури, а повагу до державної мови – важливий аспект громадянського виховання.

У мовному законодавстві держав сучасного світу домінують три підходи до розв’язання мовної проблеми, що виникає при поліетнічному населенні:

- державним засобом спілкування приймається мова найбільш численної національності (США – англійська, Іспанія – іспанська);

- йдеться про тотожність державної і офіційної мови; загальнонаціональними засобами спілкування визнаються всі мови, що презентують етнічний склад населення країни (але це на рівні офіційних органів влади країна „поділена” за офіційною ознакою, якою виступає „перша” мова), наприклад, у Бельгії (французька, нідерландська, німецька мови, але в країні існує розподіл на три „лінгвістичні” частки), у Канаді (англійська, французька мови); у Фінляндії (фінська, шведська мови); тобто усі основні мови виступають одночасно і державними, і офіційними;

- розрізняють „національну (державну) й „офіційну” мови; найбільш показовою в цьому плані є ситуація в Індії, в якій функціонує офіційно 1600 мов і діалектів та реалізовано принцип „єдності у багатоваріантності”. Наприклад, штат Шихар „налічує” 153 мови, на 27 з них розмовляє понад 10 тис. населення, але лише шість з цих мов використовують як мови навчання учнів початкової і середньої шкіл (у приватних, елітних школах домінує навчання англійською мовою).

Цікаво, що у досвіді США відбито концепцію-програму „культурного об’єднання”, провідна ідея якої ­культурний плюралізм, культурна інтеграція (на відміну від тимчасового компромісу в цих питаннях) [12].

Вивчення іноземних мов є необхідною умовою повноцінної соціалізації особистості у полікультурному, багатонаціональному середовищі. Цей напрям активно реалізується з початку 90-х років через введення іноземної мови як обов’язкового предмета у по­чатковій школі. Така практика найбільш популярна в Бельгії, Люксембурзі, Швейцарії, де офі­ційною або державною є більше ніж одна мова. У більшості полікультурних країн вивчається дві, три, чотири іноземні мови. Особлива увага в процесі ви­вчення іноземних мов зосереджується на розвиткові комунікативних нави­чок і вмінь учнів.

Переймаючись проблемою співробітництва у сфері вивчення іноземних мов, Рада з культурного співробітництва Ради Єв­ропи започаткувала проект у галузі шкільної освіти на 1998-2000 рр. „Політика у ставленні до мов у багатомовній і полікультурній Єв­ропі”, що є логічним продовженням тривалої плідної співпраці в означеній сфері. Метою проекту визначено полегшення спілкування між майбутніми громадянами Європи, сприяння їх мобільності, виховання поваги до самобутності та культури інших, забезпечення більш легкого доступу до інформації.

Досить велика робота здійснюється Ра­дою Європи у реалізації нового комунікативного підходу у викла­данні сучасних мов. Цьому сприяють укладені фахівцями і надруковані 14 мовами методичні посібники для початкового рівня навчання. З метою порів­няння цілей викладання іноземної мови та професійної кваліфіка­ції вчителя-мовника підготовлене видання „Загальноєвропейські ра­мки викладання мов”. У європейському центрі сучасних мов (м. Грац (Австрія), 1994 р.) проходять підготовку і підвищення кваліфікації викла­дачі педагогічних навчальних закладів, укладачі навчальних планів і програм, методисти, автори підручників з різних країн тощо. Україна є активним учасником системи співробітництва з питань вивчення сучасних мов.

Відповідно до того, що вивчення історія є найважливішим засобом формування навичок життя у полікультурному просторі, громадянському суспільстві, зупинимося на аспектах її опанування у світі.

У 1993-1996 рр. Радою Європи здійснена програма „Викладання іс­торії у новій Європі”, завданням якої було зробити зміст історичної освіти в країнах Європи об’єк­тивнішим, заповнити „білі плями”, стерти стереотипи, виправити помилки, апелювати до фактів і джерел. До реалізації програми були залучені й представники країн Центральної та Східної Європи, у тому числі й Укра­їни. Зміст інтеграційних процесів у галузі викладання історії полягає в обміні досвідом щодо розробки навчальних програм і підручників, єдиних підходів з питань змісту викладання історії країн Європи, її регіонів, насамперед, до суперечливих моментів. Підкреслюючи важливість історії у вихованні особистості, експерти РЄ радять вивчати історію на всіх рівнях освіти. Об’єктом викладання та засвоєння історії повинні бути всі аспекти життя минулого: духовні, соціальні, економічні, культурні, наукові, технічні тощо. Метою вивчення історії повинно стати формування вмінь та навичок самостійного історичного мислення.

Із вересня 1996 р. РЄ розпочала новий проект з викладання історії Європи XX ст. Активну участь у його здійсненні бере „Євро­пейська конференція учителів історії” – „Єврокліо”. Провідними пріори­тетами у змісті історичної освіти, згідно з висновками цієї організації, повинні стати: історія власної країни, історія Європи як спільного регі­ону проживання; загальні події і явища, що вплинули на розвиток біль­шості країн Європи; історія країн-сусідів; історія національних меншин своєї країни, що повинна бути інтегрована як у зміст національної історії, так і в історію країн-сусідів. Зміст навчального курсу має будуватися на основі широкого порів­няння явищ і процесів, що відбувалися на загальноєвропейському та ре­гіональному рівнях, з наданням переваги спільним рисам даних проце­сів; європейська історія повинна викладатися з позицій взаєморозумін­ня, толерантності, пріоритету загальнолюдських цінностей. Виховання історією як одне з завдань історичної освіти має сприяти усвідомленню школярами своєї належності не тільки до нації, народу, держави, а й до європейської спільноти [18].

Дата добавления: 2015-05-23