Канон - добуток, що служить нормативним зразком. Канон - сукупність строго встановлених правил і прийомів для витворів мистецтва цього виду

Канонічність, як і ряд інших характеристик візантійської культури, була найтіснішим образом зв'язана із системою світорозуміння візантійців. В його основі лежала ідея образа, знака, сутності.

Так які ж значення характерні для канону в середньовічній культурі?

Канон біблійний - сукупність книг Біблії, визнаних церквою "боговдохновенними", застосовуваних у богослужінні в якості "священного писання".

Канон церковний - правила в області догматики, культу, організації церкви, зведені християнською церквою в закон.

Канон - жанрова форма візантійської гімнографії, що склалася до VIII в., що витиснула кондак як зі сфери літературної творчості, так і з церковного побуту, має складну структуру (він складається з дев'яти пісень, кожна з яких членується на ірмос і трохи тропарей).

Канон - форма багатоголосної музики, заснованої на строгій імітації -проведенні у всіх голосах однієї і тієї ж мелодії, у кожному наступному голосі виступаючої до того, як вона закінчилася в попередньому.

Канон в образотворчому мистецтві - система стилістичних і іконографічних норм, що панують у мистецтві якого-небудь періоду або напрямку. Імовірно, тут мається на увазі поняття "художній канон.

У X - XII вв. у мистецтві Візантії склалася струнка художня система, стійкий канон художніх образів, стабільна ієрархія основних духовних цінностей. Завдяки своїй універсальності візантійське мистецтво набуло деякого надетнічого характеру, ввібравши культуру багатьох народів. Це послужило основою його широкої експансії в різні країни. Візантійське мистецтво стало незаперечним еталоном для мистецтва православного.

Створюється ціла система декору храму, при якій дотримуються порядку розташування біблійних сцен на його стінах та зводах, що мали ілюструвати основні догмати християнства. За цією системою в куполі або в апсиді (якщо не було купола) завжди розміщувалось велике поясне зображення Христа Пантократора (Вседержителя), в апсиді – фігура Божої Матері, частіше за все у вигляді Оранти, що молиться, піднявши до неба руки. По обидві сторони від неї, як охоронці – фігури архангелів. У нижньому ярусі – апостоли, на парусах (елементи купольної конструкції у формі сферичного трикутника) – Євангелісти. На стовпах – Благовіщення, на стінах трансепта – сцени із життя Христа та Марії, на західній стіні – страшний суд та ін.

Візантійські архітектори й художники, які протягом багатьох віків обслуговували християнську церкву, створили у відповідності з релігійними догматами струнку і відшліфовану систему мистецтва. Особливий тип храму, що склався у Візантії, названий хрестовокупольний.

До X ст. у візантійському живописі остаточно складається іконографічний канон - суворі правила зображення усіх сцен релігійного змісту і образів святих, а також стійкий канон в зображенні людини. Затверджується єстетика споглядального спокою, неземної впорядкованості. На відміну від мусульманського Сходу, де примат духовного початку над плотським привів до панування в образотворчому мистецтві геометризма і орнаментальних форм, що витіснив зображення людини, в мистецтві Візантії людина все ж залишилася в центрі художньої творчості. Якщо язичницький світ оспівував в людині тілесну красу, то візантійське мистецтво прославляло його духовну велич і аскетичну чистоту.

Теоретичною основою візантійської системи були праці ранньохристиянських філософів, де вони вперше зробили висновки щодо зовнішнього вигляду Христа як звичайної людини. Саме ці твори стали початком розвитку іконографії Бого-Людини в візантійському мистецтві. Отже, на їх думку християнський моральний ідеал не повинен наділятись зовнішньою красою, що протиставлялося естетичним принципам античності.

У стінних розписах, в мозаїках і іконах і навіть в книжковій мініатюрі голова як зосередження духовного життя стає домінантою людської фігури, тіло ж соромливо ховається під складками одягу, лінійна ритміка змінює чуттєву експресію. У зображеннях людської особи на першому плані натхненність, внутрішня велич, глибина душевних переживань. Величезні очі з розширеними зіницями, пильний погляд яких зачаровує глядача, високий лоб, тонкі позбавлені чутливості губи - ось характерні риси портрета у візантійському мистецтві класичного середньовіччя.

Віднині художник повинен зображувати не лише тіло, але і душу, не лише зовнішній вигляд, але і внутрішнє духовне життя свого героя. У цьому важлива відмінність візантійського мистецтва від західноєвропейської, де скульптурні зображення Христа, мадонн святі придбали щонайширше поширення.

Канони іконопису складалися поступово, протягом багатьох століть. Поступово античні образи придбавали новий, символічно-алегоричний сенс. Наприклад, образ чарівної дівчини Псіхеї став тлумачитися як зображення християнської душі. Пальмова гілка - символізувати райське блаженство. Амури перетворилися на ангелів. На фресках з'являються фігури, що моляться - із здійнятими вгору руками - оранти. Особливого сенсу набули виноградна лоза і гроно - вони стали символом головного таїнства - хліба і вина (Тіло і Кров Христові) (євхаристії).

Початок канонізації іконопису поклав видатний богослов, поет, церковний діяч Іоанн Дамаскін.

Згідно його теорії:

Дата добавления: 2015-05-23