Однією з важливих ознак мистецтва Середньовіччя є становлення активного, дієвого зв'язку естетичної теорії з художньою практикою

Завдання іконопису - втілення божества в тілесному образі. Само слово " ікона" означає по грецьки "образ", "зображення". Вона повинна була нагадувати про той образ, який спалахує у свідомості того, що молиться. Це "міст" між людиною і божественним світом, священний предмет. Християнським іконописцям вдалося виконати складне завдання: передати живописними, матеріальними засобами нематеріальне, духовне, безтілесне. Тому для іконописних зображень характерна гранична дематеріалізація фігур зведених до двовимірних тіней на гладкій поверхні дошки, золотий фон, містичне середовище, не площина і не простір, а щось хистке, мерехтливе у світлі лампад.

Для передачі духовності, божественності земних образів в християнському мистецтві склався особливий, строго визначений тип зображення того або іншого сюжету, названий іконографічним каноном. Канонічність, як і ряд інших характеристик візантійської культури, була найтіснішим чином пов'язана з системою світобачення візантійців. Ідея образу, знаку, що лежать в її основі, вимагали постійного споглядального поглиблення, що привело до організації культури за стереотипним принципом.

Особливий прояв в мистецтві Візантії знаходить спіритуалізм. Спіритуалізм — філософське учення, що визнає суттю світу духовну першооснову і розглядає матеріальне як творіння духу (Бога) і протилежне за своїм змістом матеріалізму. Окремі учені ототожнюють спіритуалізм з ідеалізмом. У цьому з ними згоден «Кишеньковий словник атеїста» (1985), що стверджує, що «спіритуалізм — необхідний компонент всякої ідеалістичної філософії».Основна концепція спіритуалізму полягає в тому, що явища матеріального порядку зводяться до духовних.

Філософська думка у Візантії формувалась під впливом неоплатонізму, який справив велике враження на одного з видатних мислителів Візантії Псевдо-Діонісія Ареопагіта, котрий спробував інтерпретувати християнську догматику в термінах та поняттях неоплатонізму.

Новий етап відродження античної культури на візантійському ґрунті тісно пов'язаний із зародженням раціоналістичних ідей у філософській думці. На основі спільності грецької мови і культурного зв'язку зі світом еллінської античності візантійці-ромеї почали відчувати себе греками.

Візантійські мислителі XI —XII ст. сприйняли від античних філософів повагу до мудрості. В їхніх дослідженнях прагнення поєднати віру з розумом.

Дата добавления: 2015-05-23