Кольорова символіка Візант. мистецтва

Іконопис, загалом, не підходить для самовираження художника, але в той же час кожний іконописець вносить дещо своє у створені ним ікони. Це зумовлено й тим, що ікони не можна копіювати, списки ікон не є точними копіями прототипів, у них обов’язково повинна бути присутня оригінальність (але в межах правил). Вважається, що не повинно бути двох однакових ікон. Ікони давніх святих і свят пишуться за традиційними церковними зразками. Ікони, написані за строгими правилами з наслідуванням давніх зразків, зі збереженням символіки, називаються канонічними іконами.

Іконопис

Візантійському мистецтву характерні не тільки висока техніка, витончена й одноманітна майстерність, панування канону, абстрактна духовність образів, але і таємнича людяність. Це найбільше проявлялося в іконописі. У композиції ікони головне місце займає людина, її фігура, обличчя. Чудовими зразками іконопису є ікона Григорія Чудотворця (ХІІ ст.), що зберігається в Ермітажі м. Санкт-Петербурга, та ікона Володимирської Богоматері, яка ще у ХІІ ст. була привезена в Київську Русь із Візантії. Незважаючи на ідеалістичний характер цього образу, Володимирська Богоматір справляє враження глибокої людяності та емоційності. Вона стала зразком для іконописців пізніших часів. Пам’яток живопису періоду раннього Середньовіччя збереглось надзвичайно мало. Це ікони VІ ст., написані восковими фарбами, такі, як «Христос Пантократор» (зберігається на Синаї), «Богоматір з немовлям» (Музей імені В. і Б. Ханенків у Києві). Майстрам Константинопольської художньої школи, окрім пафосу духовності, характерна вишукана старанність, ювелірність, відчувається дуже прихильне ставлення до «святого ремесла».

Варто відмітити, що на процес розвитку живопису, особливо іконопису, негативно вплинуло іконоборство та павлікіанство (VІІІ – ІХ ст.). Павлікіани виступали проти соціальної нерівності, вимагали відміни церковної ієрархії та іконовшанування. Рух іконоборців був спрямований проти ікон, зображення Бога та святих у людських образах як пережитку ідолопоклонства. Вважалося, що неможливо зобразити божество у матеріальній формі, що образ людини не міг передати духовну природу Христа і святих. У Візантії та її провінціях спеціальним едиктом були заборонені ікони та будь-які антропоморфні зображення божества. Також заборонена була кругла скульптура, яка розглядалася як мистецтво, прославлення тілесної, а не духовної краси. Її замінило мистецтво плоского рельєфу. Боротьба іконоборців була спрямована на захист суворо спірітуалістичного мистецтва. Період іконоборства тривав сто років. За цей час було знищено багато ікон та пам’яток нерелігійного мистецтва.

У ІХ ст. іконовшанування було поновлено. Разом з тим утвердилась ідея відтворення в іконі «божественного прообразу», «архетипу». Стиль візантійського мистецтва ставав більш суворим та канонічним. Саме у Візантії були вироблені іконографічні схеми, від яких не дозволялося відступати при зображенні релігійних, священних сюжетів. В іконі головна увага зверталась на образ (лик), щоб відтворити у ньому «безтілесне уявне споглядання». Художник повинен був зобразити не тільки тіло, а і душу, внаслідок чого обличчя набуло оригінальної трактовки. Очі уважні, великих розмірів, губи тонкі, ніби безтілесні, нечуттєві, ніс у вигляді вертикальної, або легко вигнутої лінії, лоб підкреслено високий. Ці схеми перейшли пізніше до давньоруського живопису та частково до західного середньовічного мистецтва. Візантійській іконі характерний глибокий психологізм, утвердження переваги духу над матерією, у ній найповніше втілена духовна символіка.

Головною особливістю мистецтва Візантії була його барвистість. Барвистими тканинами прикрашали головні вулиці столиці під час святкових процесій. Багатоколірні тканини відрізнялися гармонійним підбором кольорів - на темно-зеленому фоні вишивався або ткався жовтий орнамент, на пурпурному полі застосовувався малюнок жовто-білого або синьо-чорного тонів. Шовк, забарвлений в пурпур, як відомо, був привілеєм імператора і вищих чинів знаті. Шедеври візантійського золототканого мистецтва були кращими дарами іноземним правителям, вивозилися в багато країн.

При внутрішньому оздобленні храмів візантійські майстри використовували мозаїку із золотим фоном. Золото є найбільш світлоносним матеріалом, воно створює магію світла, що посилює божественність інтер’єру храму. Поряд із золотом, особливе місце займали неяскраві сірі і білі кольори із різнокольоровими тінями. Білий колір займає особливе місце у системі кольорового спектру і відображає аспект універсального, асоціюючись з духовним Абсолютом.

Самі кольори здавалися візантійцям символічними, і це відносилося не лише до білого і чорного, кольорам порятунку і загибелі. У візантійців була вироблена свого роду ієрархія кольорів, на вершині якої стояли білий, золотий і пурпурний, а далі йшли синій і зелений. Пурпурний і золотий були специфічними кольорами імператора: було поганою ознакою василевсу вийти на поле битви в одязі кольору жовчі: він як би вивертає навиворіт символіку золотого імператорського кольору. Якщо василевс підписував свої грамоти пурпурним чорнилом, то вищі титуловані особи, діти і брати государя, мали право на синій підпис, тоді як вельможі наступного рангу, протосевасти і кесарі, користувалися зеленим кольором. Коли ж государ виходив до підданих в дні поста, він, прагнучи підкреслити своє упокорювання, вставав не на червону роту, як це було звичайно, але на роту зеленого кольору.

Візантійська канонічність виявляється і в ієрархії кольорів. Існує християнська символіка кольору, основи якої розробив візантійський письменник Діонісій Ареопагит в IV ст. Кожен колір, разом із словом, виступав важливим виразником духовної суті і виражав глибокий релігійний сенс.

− Вище місце займав пурпурний колір - колір божественної і імператорської гідності.

− Наступний за значенням колір - червоний, колір полум'яності, вогню (як караючого, так і очищаючого); це колір життєдайного тепла, отже і символ життя.

− Потім слідує білий колір. Він часто протистоїть червоному як символ божественного кольору. Одяг Христа у візантійському живописі, як правило, білий. Вже з часу античності білий колір мав значення чистоти і святості, відчуженості від усього мирського, тобто кольорового.

− Далі розташовується чорний колір, як протилежність білому, як знак кінця, смерті.

− Потім, зелений колір, який символізує юність, цвітіння.

− І, нарешті, синій і блакитний які сприймалися у Візантії як символи трансцендентного світу.

В ієрархії кольорів перше місце займає золотий. Це одночасно колір і світло. Золото означає сяйво Божественної слави, в якій перебувають святі.

Золото в системі християнської символіки займає особливе місце. Золото принесли волхви Спасителеві, що народився. Порятунок і перетворення людської душі також порівнюється із золотом, переплавленим і очищеним в горнилі. Золото як найдорогоцінніший матеріал на землі служить вираженням найбільш цінного у світі духу. Золотий фон, золоті німби святих, золоте сяйво навколо фігури Христа, золотий одяг Спасителя - усе це служить вираженням святості і приналежності до світу вічних цінностей.

Найбільш близьким по семантиці до золота стоїть білий колір. Він також виражає трансцендентну і також є кольором і світлом одночасно. Але застосовується білий колір набагато рідше за золотий. Золото у своєму роді єдиний колір, як єдине Божество. Усі інші кольори вишиковуються за принципом дихотомії - як протилежні (білий - чорний) і як додаткові (червоний - синій).

Білий колір (він же - світло) - з'єднання усіх кольорів, символізує чистоту, непорочність причетність божественному світу. Йому протистоїть чорний як що не має кольору (світла) і що поглинає усі кольори. Чорний колір, так само як і білий, вживається в іконописі рідко. Він символізує пекло.

Червоний і синій колір виступають разом. Червоний і синій символізує милість і істину, красу і добро, земне і небесне, тобто ті начала, які у світі розділені і протиборствують, а в Богу з'єднуються і взаємодіють. Червоним і синім пишеться одяг Спасителя. Звичайно це хітон червоного (вишневого) кольору і синій гіматій. Через ці кольори виражена таємниця Боговтілення: червоний символізує земну, людську природу, кров, життя, мучеництво, страждання, але одночасно це і царський колір (пурпур); синій колір передає початок божественний, небесний, незбагненність таємниці.

Кольори одягу Богоматері ті ж - червоний і синій, але розташовані вони в іншому порядку: одіяння синього кольору, поверх якого червоний (вишневий) плат, мафорій. Небесне і земне в ній сполучені інакше. Якщо Христос - Передвічний Бог, що став людиною, то вона - земна жінка, що народила Бога. Боголюдство Христа якби дзеркально відбите в Богоматері. У поєднанні червоного і синього в образі Богородиці відкривається ще одна таємниця - з'єднання материнства і дівування.

Поєднання червоного і синього можна бачити в іконах, які так чи інакше торкаються таємниці Боговтілення. Червоний і синій зустрічається в зображенні ангельських чинів. Наприклад, нерідко архангел Михайло зображається в такому одязі, що передає символічно його ім'я "Хто, як Бог". Червоним кольором палають образи серафимів ("серафим" - означає вогняний), синім пишуться херувими.

Червоний колір зустрічається в одязі мучеників як символ крові і вогню, залучення жертві Христовій, символ вогняного хрещення, через яке вони отримують нетлінний вінець Царства Небесного.

1. Світське і церковне мистецтво (4-7 ст.).

Культура Візантії поділялася на релігійну та світську. Це, безперечно, одна з важливих особливостей розвитку культури цього періоду.

Дуже велике значення для розвитку візантійської культури мало православ'я. Монополія у розвитку візантійської культури до кінця її існування належала духовенству. Православ'я стало визначальним фактором згуртування візантійської середньовічної народності, Православна Церква — головним носієм культури Візантії. Церква була головним замовником художніх творів.

Від епохи Середньовіччя збереглися в основному культові пам'ятники, а більшість світських творів загинули. Ця обставина малює багато в чому односторонню картину художнього життя цього часу. Важливо враховувати і ту обставину, що діячі церкви нерідко поєднували церковні і світські посади: у Візантії вони були вихідцями з великої аристократії, що не цуралася світської вченості і це не могло не накладати певного відбитку на характер творів, що замовлялися ними.

На вигляді храмів відбилося те значення, що вони одержали в державному і громадському житті. Соборний храм столичного міста був для людей того часу архітектурним утіленням могутності і величі держави.

Візантійські архітектори й художники, які протягом багатьох віків обслуговували християнську церкву, створили у відповідності з релігійними догматами струнку і відшліфовану систему мистецтва. Особливий тип храму, що склався у Візантії, названий хрестовокупольний. У візантійському церковному живописі починає складатися іконографічний канон - суворі правила зображення усіх сцен релігійного змісту і образів святих, а також стійкий канон в зображенні людини. Затверджується єстетика споглядального спокою, неземної впорядкованості.

Неперевершеним шедевром візантійської архітектури став побудований в 532-537 рр. храм св. Софії в Константинополі. Він утілив з надзвичайною силою і оригінальністю усе краще, що було в архітектурі Сходу і Заходу. Споруджений на високому пагорбі, далеко видимий з моря і суші, храм св. Софії став головною святинею християнського Сходу.

Візантійська естетика багато в чому спиралася на античні переконання, проте переосмислювала їх у дусі християнської ідеології. Відмінною рисою візантійської естетики був її глибокий спіритуалізм. Вона віддавала перевагу духу перед тілом. Не заперечуючи краси, візантійські мислителі ставили набагато вище красу душі, доброчесність, моральну досконалість.

У церковному живописі VI - першої половини VII ст. поступово кристалізується візантійський стиль. Для столичної школи характерні прекрасна якість виконання, витончений артистизм, живописність і барвиста різноманітність, трепетність і переливчастість колористичної гамми. Одним з найдосконаліших творінь столичних майстрів були мозаїки в куполі церкви першого Пречистого в Нікеї (VII ст.). Інші напрями в мистецтві Візантії утілилися в мозаїках Равенни, Сіная, Фессалоніки, Кіпру, Паренцо. Образи стають більш аскетичними. Чуттєвому, емоційному моменту в такому мистецтві вже немає місця, зате духовність досягає надзвичайної сили.

Християнська церква прагнула замінити світські видовища церковними святами. У соціальній психології мас відбувається поворот на користь способу життя, що насаджується церквою.

Але разом з тим у Візантії при усе зростаючому впливі християнства ніколи не затухала світська художня творчість. Надзвичайний розквіт Константинополя- цього "палладіума мистецтв і наук" - сприяв збереженню світської культури, а культ імперії і імператора давали імпульси її розвитку. Творцями творів світської культури різних жанрів були представники інтелігенції і середніх верств населення міських центрів імперії. Пам'ятників світського мистецтва Візантії збереглося на жаль, не так вже багато. Адже при нашесті зовнішніх ворогів саме палаци імператорів і багаті будинки знаті в першу чергу піддавалися руйнуванню і розграбуванню, багато що загинуло в полум'ї пожеж.

Ще в IV - V вв. Константінополь прикрасився палацами імператорів і будинками знаті. На самому березі Мармурового моря виріс Великий імператорський палац - цілий комплекс розкішних будівель - чудовий архітектурний ансамбль палаців з парадними залами, оточений садами і фонтанами. Закриті переходи сполучали його з іподромом і вели безпосередньо в імператорську ложу - кафісму. Вхід в палац вів через урочисту купольну залу – халку, інтер'єри і стіни палацу були оздоблені мозаїками, що прославляють перемоги Юстініана над варварами. Центром палацу з другої половини VI ст. стала тронна "Золота" зала, де відбувалися урочисті прийоми іноземних послів. Великий столичний іподром, осередок громадського і культурного життя, був прикрашений античними пам'ятниками. Вулиці міста були забудовані палацами знаті, громадськими будівлями, портиками, будинками городян.

Шедевром світського живопису раннього періоду були мозаїки підлоги Великого палацу в Константинополі. На них були зображені сцени сільського життя і праці, боротьба диких звірів, сцени полювання. Перед глядачем проходить панорама живих, порою наївних образів, створених з вражаючою художньою правдивістю невідомими візантійськими майстрами. Розкішними палацами і шедеврами світського мистецтва славилися також Антіохия, Александрія, Афіни і інші міста імперії.

Найбільш знаменитими творами світського живопису раннього періоду є зображення урочистої процесії Юстініана і Феодори в базиліці Сан-Вітале в Равенні (середина VI ст.). Від ранньої Візантії збереглося немало і інших творів світської портретної скульптури, серед яких є справжні шедеври. Передусім це ціла галерея імператорів - від Костянтина до Іраклія.

Світове визнання отримали твори художнього ремесла і прикладного мистецтва Візантії - дивовижної краси ювелірні прикраси із золота і коштовних каменів, диптихи із слонової кістки, прикрашені різьбленням і інкрустаціями, вишиті химерними малюнками шовкові тканини, витончені вироби з кольорового скла - посудини, намиста, світильники. Візантійські художники в області живопису, мозаїки, дрібної пластики, ювелірної справи, емалей і тканин книжкової мініатюри довгий час залишалися законодавцями смаків. Їх твори служили свого роду еталонами, на які орієнтувалися і яким прагнули наслідувати.

7. Філософсько-естетичні ідеї і Візантійська ікона. (12-15 ст.)

Серед найважливіших осередків середньовічної художньої культури Європи було мистецтво Візантії. Візантія пройшла складний шлях історичного розвитку, котрий позначився на долі й специ­фіці її мистецтва.

У процесі формування середньовічного світогляду прин­ципово змінювалися художнє мислення, система художніх образів. Середньовіччя розглядає релігійність як найважли­вішу якість художнього твору, й усе, що намагається від­творити митець, має бути пройняте духовною експресією. Ця тенденція найпослідовніше втілилася у візантійській іконі, адже для візантійця церква виконувала важливу ідейно-виховну роль.

Дата добавления: 2015-05-23