У візантійській філософіїVIII—IX ст.виділився важливий період, що дістав назву іконоборства

Іконоборці, поклавши в основу свого вчення головний догмат християнства про єдність у Трійці трьох божественних іпостасей, висували тезу про невимовність та незбагненність Бога, неможливість уявити триєдиного Бога в людській подобі.

Релігійно-філософські суперечки. привели до необхідності систематизації християнської теології. Це було зроблено у творах Іоанна Дамаскіна (675—753), який у своїй праці «Джерело знань» дає наукове визначення філософії й окреслює шість її основних рис, та Федора Студита (759—826), який узагальнив аргументацію іконошанувальників проти їх ідейних противників.

Для богословсько-філософської думки характерними є раціоналістично-догматична та релігійно-містична тенденції розвитку.

Серед містичних спрямувань найвідомішим є ісихазм (від грец. ісихія — спокій, тиша, усамітнення). Ісихасти зосереджувалися на внутрішньому світі людини, метою духовної діяльності в них поставало придушення пристрастей людини шляхом аскези, самовиховання, а розуміння істини було можливим через містичне злиття з Богом шляхом надчуттєвого просвітлення й досягти цього спроможні були лише благочесні ченці-аскети. Особливу увагу слід звернути на дискусію між главою ісихастського руху Григорієм Паламою (1295—1359) та калабрійським філософом-гуманістом Варлаамом (1290—1348), який критикував ісихазм з позицій розуму.

Відомими виразниками раціоналістичних віянь у XI ст. були Михаїл Пселл, Іоанн Італ та їхні послідовники, які відстоювали самостійну пізнавальну цінність філософії, намагалися прикласти логіку до богослов'я, розглядаючи її як засіб пізнання Бога. Незважаючи на те, що представників раціоналізму та релігійного вільнодумства засудила церква, їхня діяльнісгь не пропала марно. Вони підготували ґрунт для гуманістичних ідей у пізній Візантії.
Однак раціоналістичні тенденції візантійської філософії, не отримавши необхідного розвитку у XII ст., поступилися ідеям християнського містицизму. Християнський містицизм впливав на зростання пасивно-споглядальної свідомості візантійців і давав надію всім, хто не знаходив її у реальному житті, зміцнюючи духовний авторитет церкви у середньовічній Візантії.

В перше десятиліття XIII століття Константинопіль зруйнува­ли хрестоносці, але відродження Візантійської імперії починається за панування династії Палеологів. Період з 1261 до 1453 року отримав назву «палеолозький. Атмосфера творчого пошуку позначилася й на мистецтві. З XIV століття у візантійській художній культурі поширюються реалістичні тенденції, пробуджу­ється щирий інтерес до життєвих спостережень, почуттів людини, її проблем. Проте, залишаючись і в період свого найбільшого піднесення в межах середньовічної художньої культури, ці реалістичні тенденції не позбулися умовностей феодального мистецтва.

У цей заключний період історії візантійського суспільства застій у ньому зумовлювався кризою середньовічно-ортодоксального світогляду. Це посилювалося внутрішніми незгодами і зовнішніми бідами. Вони викликали духовне бродіння. Йшлося не про завершену культуру гуманізму, а лише про гуманістичні тенденції, пов'язані з відродженням античної освіченості. Проблема протистояння, віри і знання, номіналізму і реалізму не стала головною у візантійській філософії, як у західноєвропейській. Центр її пошуків становило лише питання причинності розвитку, необхідності та випадковості, що знайшли конкретний вияв у осмисленні проблеми величі Візантії та її занепаду.
Поняття "візантійський гуманізм" стосується насамперед того духовно-інтелектуального потенціалу ерудитів Візантії у XIV—XV ст., що певною мірою передував італійському гуманізму і сприяв його формуванню. Енциклопедичні знання таких уславлених візантійських мислителів, як Георгій Геміст Плифон, Дмитро Кидоніс, Емануїл Хрисолор та Віссаріон Нікейський, викликали захоплення італійських гуманістів, багато з яких стали їхніми учнями і послідовниками. Саме вони відкрили західним гуманістам чудовий світ греко-римської культурної спадщини.

Дата добавления: 2015-05-23