Ікони чудотворні, оскільки несуть в собі частину божественної сили того, хто на них зображений

Можна писати Христа в тому виді, в якому він перебував на землі, але не можна писати образ Бога-батька.

Можна і треба зображувати те, що було насправді (сцени зі Священного писання, Житія Святих).

Зображувати святих можна, але в символічному і алегоричному виді.

4. Зображення святих потрібні - вони прикрашають храми, замінюють книги безграмотним, постійно нагадують про подвиги в ім'я віри. Проте ікона - не картина, а священний образ, поклоняючись іконі, ми поклоняємося тому, що на ній зображене ("прототипу"), а не майстерності художника - ікони мають бути анонімні.

Останній аргумент він підкріплював прикладом з власного життя. Халіф запідозрив Іоанна-Мансура в шпигунстві на користь Візантії і наказав відрубати йому кисть правої руки. Іоанн приклав відрубану кисть на місце, всю ніч старанно молився про зцілення іконі Богоматері. На ранок кисть приросла. Дамаскін прикріпив до срібного окладу чудотворної ікони на знак вічної вдячності руку, відлиту з чистого срібла. Ця ікона зображена ліворуч. Так виник один з канонічних образів Богоматері - Богоматерь-Триручица.

Візантійський іконографічний канон регламентував:

− круг композицій і сюжетів священного писання

− зображення пропорцій фігур

− загальний тип і загальний вираз обличчя святих

− тип зовнішності окремих святих і їх пози

− палітру кольорів

− техніку живопису.

До канонів відноситься і зворотня перспектива, що має точки сходу не позаду, усередині зображення, а в оці людини, тобто перед зображенням. Кожен предмет, таким чином, при видаленні розширюється, як би "розгортається" на глядача. Зображення "рухається" до людини, а не від нього. Існує й символіка кольору, основи якої розробив візантійський письменник Діонісій Ареопагіт в IV в.

Дотримання усіх канонічних правил неминуче призводило до ігнорування лінійної перспективи і світлотіні.

Можна простежити наступні теоретичні основи візантійської естетики, що сприяли створенню системи іконографічних канонів:

− необхідність створення на землі певного образунебесного світу;

− трактування образу як єдиної об’єднуючої ланки, що наближує людину до незбагненної суті небесного світу;

− орієнтація мистецтва на відображення не мінливого, а вічного;

− передбачення обов’язкової взаємодії образу і глядача;

− виявлення не індивідуального, а абсолютного.

Виходячи з цього, Бого-Людину (Христа) слід було зображувати як ідеальну істоту, що належить обом світам і невідривно поєднує їх. Таким чином, людина стає найвищою цінністю у світі тому, що в кожній можна відкрити Бога. Проблема розробки богословського ідеалу Бого-Людини зумовила формування іконографічних вимог до христологічних зображень.

У процесі пошуку стрункої цілісної системи були вироблені основні типи іконографічних зображень Христа:

− Христос-Пантократор;

− Христос на престолі;

− Нерукотворний Образ;

− Преображення;

− Христос у Славі;

− Христос-Емануїл;

− Розп’яття та ін.

Передбачалися певні художні засоби, які були суворо регламентовані і спирались на текст Біблії, при зображенні того чи іншого сюжету. Це стосувалося самої постаті Христа, його атрибутів, написів тощо.

Образ Христа-Пантократора став найбільш розповсюдженим у монументальних розписах і мозаїках. Як центр усієї теологічної системи, він розміщувався у центральному куполі. Розміщення персонажів у монументальних розписах храмів було регламентованим. Зображення могло бути оглавним, оплечним, поясним або на повний зріст.

Усі ці зображення мають однакову схему: композиція у колі, фронтальність, закрите Євангеліє у лівій

руці, права рука піднесена, благословляючого жесту немає. Голова Христа дещо збільшена в пропорціях. Центр композиції трохи зміщений праворуч через те, що права рука піднесена і зміщено центр тяжіння. За допомогою цих засобів досягається урочистість і монументальність образу.

У вівтарній частині частіше зустрічається образ Христа на престолі. Основні вимоги до цієї канонічної схеми можна окреслити так: Христос сидить на багато прикрашеному престолі і благословляє правицею, закрите Євангеліє розміщено на лівому коліні, ноги опираються на підніжжя - символ землі. Важливими ознаками образу Христа на престолі є пропорційне збільшення голови, урочистість постаті.

У цьому виді канонічної схеми Христос завжди був у білому одязі. Постать Христа, як основного носія художньо-естетичних ідей, зображувалася у повний зріст в смисловому і формальному центрі композиції.

Розглянувши найпоширеніші канонічні схеми зображень Христа у візантійському мистецтві, можемо на підставі їх аналізу зробити такі висновки:

1. Іконографічні схеми у христологічних зображеннях розпочинають свій розвиток з монументальних розписів і мозаїк у церковних спорудах і поступово займають певні закріплені за ними місця.

2. Починаючи з XI століття ті ж самі канонічні зображення зустрічаються у витворах прикладного церковного мистецтва – камеях, емалях, хрестах та ін.

3. XI – XIV cт. – період поширення іконописної левкасної техніки. Іконографічні схеми монументальних розписів використовуються в іконах.

4. Одним із ключових моментів візантійського мистецтва є цілісність формально-змістової системи усіх видів христологічних зображень.

5. У візантійському мистецтві зберігається наслідування усталеного естетичного ідеалу, що зумовлює єдність стилістичної мови окресленого періоду.

Серед мистецьких засобів, які сприяли цьому, можна окреслити наступні:

− зображення Христа займає основний простір ікони, все інше має значення середовища і відображається у більш умовних формах;

− фігура Христа окреслює основну вертикальну вісь композиції, яка підпорядковує усі інші зображення;

− усуваються випадкові елементи і композиція набуває органічності побудови.

Висновки. Процес формування і розвитку засобів вираження художнього ідеалу складний і не може обійтися без певної системи. Іконографічні канони – необхідна структура в релігійному мистецтві. Відбір в ньому зображувальних засобів був втіленням естетичного ідеалу і пройшов складний шлях теоретичних і практичних пошуків. Образ Христа, як Бого-Людини, уможливлював з максимальною повнотою окреслити духовний зміст сакрального мистецтва.

Завдяки працям Іоанна Дамаскина стало ясно, що можна зображувати на іконі, і що не можна. Залишилося з'ясувати і регламентувати те, як слід зображувати зовнішність святих і божественні сюжети.

Дата добавления: 2015-05-23