ПРАКТИЧНЕ заняття №1. 2 страница

Дальшого розвитку у середині XVIII ст. набула початкова освіта в Запорізькій Січі. Крім загальноосвітніх на Січі існували і спеціальні школи (школа для підготовки полкових старшин, військових канцеляристів та ін.). Існувала також Головна Січова школа, яка за змістом і характером навчання прирівнювалась до кращих братських шкіл. Тут вивчали піїтику, риторику, математику, географію, астрономію, військову справу.

Важливу роль у поширенні грамоти в Україні у XVII-XVIII ст. відігравали народні школи грамоти (школи мандрівних дяків). Навчались тут рідною мовою і паралельно читали церковнослов’янські тексти. Зміст навчання був обмеженим: лічба, читання, письмо. З посиленням закріпачення селян і козаків, втратою Україною автономії і зруйнуванням Січі у другій половині XVIII ст. школи грамоти, полкові і запорізькі школи перестають існувати. Діяльність мандрівних дяків на Лівобережжі мала місце до 1786 р., коли у Росії пройшла шкільна реформа. За цією реформою школи-дяківки або закривалися, або перетворювались у церковнопарафіяльні.

Своєрідною формою поширення початкової освіти на Лівобережній Україні було домашнє навчання і виховання дітей панівної верхівки. Для цього запрошували або вихованців Києво-Могилянської академії чи якоїсь колегії, або вчителів-іноземців.

Прогресивну роль у розвитку освіти на Україні, у підготовці педагогічних кадрів відігравали колегії – навчальні заклади середнього типу, що почали виникати на початку XVIII ст. Робота у них організовувалась за зра­зком Києво-Могилянської академії, адже в усіх існуючих на той час середніх навчальних закладах вчителями працювали її вихованці, переносячи в колегії стиль і методику освітньої роботи, традиції Київської академії.

Вища освіта у другій пол. XVII-XVIII ст. на Лівобережжі була представлена лише Києво-Могилянською Академією. Українська молодь із заможних верств населення – вищого духівництва, багатих міщан, князів, дворян здобувала освіту у закордонних університетах, часто там і залишаючись. Наприклад, Юрій Дрогобич став доктором філософії і медицини Болонського університету.

Протягом всього XVIII ст. українське дворянство, козацька старшина порушували клопотання про відкриття університету на Україні. Створювались проекти університетів у Батурині, Києві, Чернігові, Катеринославі, Сумах, Новгороді-Сіверському, Харкові. Проте жоден з них у XVIII ст. реалізований не був. У XVIII ст. в Україні виникають спеціальні школи. Серед них музична школа, відкрита 1738 року у Глухові, яка пізніше була переведена до Переяслава, а потім – до Києва. Вона готувала співаків, скрипалів, бандуристів, музикантів для хорових оркестрів. Школа проіснувала близько 40 років.

Серед інших фахових шкіл діяли медико-хірургічна академія в Єлисаветграді, сільськогосподарська школа в Миколаєві, музична школа в Катеринославі та ін. В цілому українське шкільництво на Лівобережжі протягом XVIII ст. занепадає, що входило у плани уряду Катерини II.

6. Розвиток педагогічної думки.

Важливе значення має українська педагогічна думка епохи українського відродження, яка з’являлася у той час, у літературно-художніх, полемічних, історичних творах письменників, просвітителів і, передусім, діячів братських шкіл Л.Зизанія і С.Зизанія, у творах І.Вишенського, К.Ставровецького, І.Борецького, П.Беринди, у трактатах професорів і вихованців Києво-Могилянської колегії Є.Славинецького, С.Полоцького і ін.

Подією, що сприяла розвитку педагогічної думки та розповсюдженню навчальної літератури в Україні, став початок вітчизняного книгодрукування, основоположником якого є Іван Федоров (1510-1583 рр.). Він заснував у Львові першу в Україні типографію. Тут 1574 року видав «Апостол», у післямові до якого пише про те, як його прогнали з Москви і як він не знайшов підтримки серед львівських багатих міщан. У Львові 1574 року Федоров видав першу друковану східнослов’янську навчальну книгу «Азбука», а 1578 року ‑ нове видання цієї книги під такою самою назвою. Це було зроблено в Острозі, де він заснував свою наступну типографію.

1609 року Львівським Ставропігійським братством надруковано книгу невідомого автора «О воспитании чад». Це був перший друкований педагогічний твір в Україні. У книзі обґрунтовується думка, що позитивні і негативні якості людини не вроджені, а є результатом виховання. Автор також вказує на відповідальність батьків за виховання і навчання дітей, про їх обов’язок віддати дитину в «науку», висуває ідею, що виховання слід починати з раннього віку.

Стефан і Лаврентій Зизанії (Кукіль) – вчені, просвітителі, вони були серед засновників Львівської братської школи, працювали там учителями. Лаврентій Зизаній відомий як педагог, працював крім Львівської у братських школах Бреста, Вільно. Педагогічні погляди Лаврентія Зизанія викладені у його полемічних і навчальних творах, серед яких слід відзначити «Граматику словенську» (1569 р). Це була друга після «Адельфотесу» (1591 р.) слов’янська граматика. Заслуга автора полягає у тому, що він висунув твердження про можливість пізнання всього союзу наук слов’янською мовою через створення її граматики.

Кирило Ставровецький Транквіліон – відомий український письменник, педагог. Його педагогічна діяльність проходила у Львівській братській школі та братській школі Вільно. Педагогічні думки К.Ставровецького відображені у творах «Зерцало богословіі», «Євангеліє учительноє», «Перло многоценное». Він висунув ідею загальної рівності людей. Причину існуючого зла в суспільстві вбачав у приватній власності, у багатстві. У творах закликає до гуманності й добра, до діяльності. Прагнення до знань – природна властивість людини, тому кожен повинен збагачувати свої знання і передавати їх іншим людям. У поширенні знань велику роль відводив учителю, до якого ставив високі вимоги: не лінуватися у навчанні інших, бути наполегливим, терпеливим, сприяти розвитку талантів.

Герасим Смотрицький – перший ректор Острозької академії, українсь­кий і білоруський письменник, талановитий полеміст, громадський діяч. Був надзвичайно освіченою людиною. Г.Смотрицький є автором гостро полемічного твору «Ключъ царства небеснаго», де він гостро критикує єзуїтів, виступає проти католицької експансії, закликає до боротьби з нею. Політику католицького духівництва він також засуджує у своєму творі «Календарі римському новому». Г.Смотрицький є прихильником дос­туп­ності загальної освіти як для чоловіків, так і для жінок.

Іов Борецький – ректор Львівської, потім Київської братських шкіл, навчався в Острозькій школі, згодом – у Краківській академії. Прекрасно володів слов’янською, грецькою, латинською й польською мовами. 1620 року, коли Київське братство здобуло право ставропігії, тобто автономії щодо вищих церковних властей, Івана Борецького під іменем Іова було обрано київським митрополитом. Вся його діяльність підпо­рядковувалась визволенню Вітчизни від чужоземного гніту, багато дбав про національну освіту і школи. З його ініціативи Київський собор реко­мендував створювати по Україні братства і школи при них. Його зусиллями були відкриті братські школи в Луцьку, Немирові, Рогатині. І.Борецький – автор багатьох творів. Вони проникнуті почуттям любові до рідної землі, народу. Йому приписують твір «О воспитании чад». Відомий його гострополемічний твір «Пересто­рога», спрямований проти католицизму і унії.

Мелетій Смотрицький – син Г.Смотрицького, ректор Київської братської школи. Працював викладачем у Києво-Могилянській академії. Написав 18 творів, де звучать ідеї патріотичного виховання, боротьби проти національного і соціального гноблення, поширення освіти серед народу.

Найбільше значення серед його праць має «Граматика словенська». Автор вніс великі зміни у ряд граматичних правил слов’янської мови, зокрема, встановив систему її відтінків, вказав на зайві букви, що не відповідають типовим звукам слов’янської мови, дав цінні вказівки щодо віршування. Все це сприяло зближенню слов’янської і народної української мов, внаслідок цього виникла книжна українська мова. Тут також дано ряд рекомендацій щодо свідомого засвоєння навчального матеріалу. «Граматика...» Мелетія Смот­рицького – третя друкована східнослов’янська граматика після «Адельфотесу» (1591, Львів) та «Граматики...» Л.Зизанія.

Памва Беринда освіту здобув у Львівській братській школі, потім працював у друкарнях м. Стрятина поблизу Бережан, Львова, Перемишля, а також – у друкарні Києво-Печерської Лаври. Найбільш відомою працею П.Беринди є словник «Лексікон словено-руський і імен толкованіє», виданий у Києві в типографії Лаври (1627 р.). Його використовували у братських школах як навчальний посібник. Словник містив 7000 слів, серед яких багато термінів, присвячених педагогічній темі, що дає змогу проана­лізувати педагогічну і психологічну термінологію XVII ст. Наприклад, науку про виховання Беринда називає «пестунство», «педагогія»; є тлумачення слів «освіта», «вчитель», «вихователь» і ін. Все це дає підставу вважати, що в Україні вже на початок XVII ст. сформулювалось чітке поняття про педагогіку як науку про виховання.

Іван Вишенський – український полеміст, демократ, борець проти національного і соціального гноблення. Йому належать твори «Викриття диявола-самодержавця», «Послання князю Острозькому», «Суперечка мудрого латинника з немудрим русином», де автор розглядав проблеми освіти і виховання у взаємозв’язку з іншими соціальними і політичними проблемами. Він пропагандист ідеї рівності всіх людей, доводив, що і бідний, і багатий мають від природи однакову будову тіла, дихають тим самим повітрям.

Єпіфаній Славинецький – перекладач нав­чальної літератури з медицини, географії, мистецтва, автор багатьох під­ручників. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Працював у Москві: виконував доручення царя по перекладанню іноземної літератури на слов’янську мову (виправляв помилки перекладачів). Був дуже освіченою людиною. Серед його праць найбільший інтерес для педагогіки становить твір «Громадянство звичаїв дитячих». Це збірник правил, що визначають поведінку у школі, вдома, в церкві, на вулиці, під час обіду, в грі, а також вимог до мови, до зовнішності і одежі дитини тощо (всього 164 правила). Твір написаний у катехізичній формі (у формі запитань і відповідей). Дослідники вказують на подібність цього твору до «Правил поведінки...» Я.Коменського.

Феофан Прокопович – український церковний, громадський і державний діяч, письменник, учений, педагог, викладач і певний час ректор Києво-Могилянської академії. Закінчив Києво-Могилянську та Римську католицьку академії. За викликом Петра І виїхав до Петербурга, де був радником з питань освіти, науки та культури та главою Російської православної церкви.

У своїй діяльності виступав як палкий прихильник петровських реформ, боровся за народну освіту, вважаючи, що суспільний прогрес залежить передусім від поширення освіти. Про це писав у багатьох своїх творах. Зокрема, у творі «Володимир» та інших доводить перевагу знань над «темнотою». Він написав твори «Поетика» та «Риторика». Цінними для педагогіки є думки, висловлені Ф.Прокоповичем у книзі «О риторическом искусстве» щодо ораторського хисту вчителя, який розповідаючи про будь-який предмет повинен, передусім, впливати на почуття своїх слухачів, зачіпати найтонші струни серця людини так, щоб образ з’явився перед очима слухачів. Збереглися згадки, що риторичний клас, який вів Ф.Прокопович, студенти відвідували дуже охоче. Це, звичайно, зумовлювалося і його особистісними якостями.

У розвитку вітчизняної педагогіки, освіти і школи помітну роль відіграв «Духовний регламент» Ф.Прокоповича. У ньому автор ставив питання про відкриття духовних шкіл, шкіл для простого народу, дав розгорнутий план організації академії і духовних семінарій, висловив передові думки щодо методів навчання, режиму учнів. Актуальні для того часу педагогічні ідеї Ф.Прокопович пропагує у написаному ним букварі «Первое учение отрокам». Подібно до Я.А.Коменського він вимагав свідомого, наочного, доступного, систематичного вивчення матеріалу. Вважав, що підручники і книги для широкого загалу читачів повинні бути написані простою, доступною мовою.

ЛІТЕРАТУРА

Основна

Додаткова

7; 22; 25;27; 30, інформаційні ресурси

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Опрацювати питання

1. Перші навчальні книги. Українське книгодрукування.

2. Розвиток гуманістичної педагогічної думки вчителями братських шкіл (К.Ставровецький, Л.Зизаній, П.Беринда, І.Борецький, Г.Смотрицький, М.Смотрицький та ін.).

3. Школи в Запорізькій Січі.

4. Провідні діячі та випускники Києво-Могилянської академії (П.Могила, І.Галятовський, І.Гізель, Л.Баранович та ін.).

Контрольні запитання

1. Які культурно-освітні осередки існували на Україні та в чому полягала їх просвітня діяльність?

2. Хто був ініціатором об'єднання школи при Києво-Печерській лаврі з Київською братською школою?

3. Ким, де і коли було видано одну з перших книжок для навчання дітей грамоти церковнослов'янською мовою?

4. На основі якого методу навчання грамоти побудовано «Азбуку» І. Федоровича, в чому полягає структурна побудова її змісту?

5. Хто такий І. Борецький та в чому полягає сутність його педагогічних поглядів?

6. Хто такий М. Смотрицький та в чому полягає його вклад в українську педагогічну й філологічну науку?

7. Хто такий Л. Зизаній та в чому полягає сутність його педагогічного вчення?

8. Опишіть основні типи шкіл в Запорізькій Січі.

9. Назвіть провідних діячів та випускників Києво-Могилянської академії

10. Розробіть одну із форм виховання (свято, конкурс, вікторину тощо) з використанням засобів козацької педагогіки.

Завдання для вивчення документів та першоджерел

1. Проаналізуйте уривки з праць Єпіфанія Славинецького й знайдіть відповіді на запитання: Якими правилами культури поведінки повинні володіти учні?

2. Проаналізуйте уривки з праці Павла Алепського «Освіта і виховання українців з опису іноземних мандрівників». Який рівень розвитку освіти на козацьких землях засвідчують іноземці?

«...Починаючи цим містом, себто по всій козацькій землі, ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть здебільшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби й церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях...

«.. Серед монастирських (Київської Лаври та ін.) наставників с люди вчені, правники, промовці, знають льогіку й фільософію та працюють над глибокими питаннями...» (див.: Січинський В. Чужинці про Україну / В. Січинський. –Львів: Слово, 1991. – С. 25–35).

Тема 10. РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ПЕДАГОГІКИ У ДРУГІЙ ПОЛ. XVIII — ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.

1. Система освіти в Україні під Російською імперією

2. Розвиток освіти на Правобережній та Західній Україні

3. Розвиток педагогічної думки.

На допомогу студенту

1.Система освіти в Україні під Російською імперією.

Для студентів важливо з’ясувати, що перемога французької буржуазної революції позначилася у всіх державах Європи. Педагогічні ідеї науковців Західної Європи мали вплив на подальший розвиток народної освіти в царській імперії. В галузі освіти у ХVІІІ ст. не було єдиної системи, не було вищого державного органу управління школами, фінансування шкіл покладалося на місцеві органи і залежало від приватного пожертвування. В умовах кризи кріпосництва в Російській імперії, посиленого формування капіталістичних відносин, загострення класових суперечностей, зростання заколотів, антифеодальних і національно-визвольних рухів царській уряд мусив ставати на шлях різних обіцянок і формального проведення реформ, в тому числі освітніх. У ХІХ ст. чимала частина України входила до складу Російської імперії (крім Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, які перебували під владою Австро-Угорської монархії), тому і реформи, які проводив царській уряд в галузі освіти мали безпосереднє відношення до України

Студентам варто наголосити на тому, що остання чверть XVIII ст. у розвитку початкової освіти в Україні позначилась впливом загальнодержавної шкільної реформи, яку проводив уряд Катерини II. 1786 р. було затверджено «Статут народних училищ у Російській імперії» згідно якого у губернських містах запроваджувались головні народні училища (чотирикласні з 5-річним курсом навчання), а в повітових – малі народні училища (двокласні з 2-річним курсом навчання). Навчальна програма малих училищ відповідала першим двом класам головних училищ. Зміст навчання мав загальноосвітній і реальний характер. Навчання у цих школах було безоплатним.

Дана реформа 1786 р. мала на меті дати освіту, перш за все, міському населенню, що диктувалось потребами виробництва, розвитком торгівлі, а також намаганням царського уряду і церкви підпорядкувати собі третій стан, який народжувався. Завдяки Статуту 1786 р. відкривались нові школи у Ніжині, Новгород-Сіверському, Полтаві, Прилуках, Глухові, Охтирці та ін. Однак ці школи не охоплювали навчання всю Лівобережну Україну і не стали поширеними. У цих школах заборонялась українська мова, вони носили антинародний характер.

Реформа не заборонила народні початкові школи, але їх було обмаль. Вони функціонували, хоч і значно в меншій кількості. Вони працювали за програмами малих народних училищ. Дітям заборонялось ходити до шкіл-дяківок, які згідно реформи перетворились у парафіяльні.

Для студентів важливим є той факт, що на початку XIX ст. царський уряд Олександра I і надалі реформував освіту Росії («Статут університетів» і «Статут навчальних закладів, підпорядкованих університетам» 1804 р.). Даними реформами регламентували структуру і принципи побудови народної освіти в країні і які стосувались і українському шкільництва. Згідно вищезгаданих статутів у Росії вперше запроваджувалась державна система народної освіти. Країна поділялась на шість учбових округів, два з яких Харківський і Віленський були на території України.

Згідно реформи в освіті були такі типи навчальних закладів у кожному окрузі: парафіяльні училища (1-рік навчання); повітові училища (2-роки навчання); гімназії (4-роки навчання); університет. Навчальні заклади в окрузі підпорядковувались університету.

Загалом дані реформи 1804 р. були прогресивними (проголошувались безстановість і наступність всіх типів навчальних закладів, державність освіти (безплатність на всіх ступенях)). До негативних аспектів реформи відносимо багатопредметність навчання при його обмежених термінах, декларативність програм, недостатнє фінансування навчальних закладів. Добре фінансувались лише гімназії і університети, де навчались, як правило, діти вищих станів.

Згідно додаткових пояснень до статуту оголошувалось, що доступ в університети та гімназії кріпакам і вихідцям із нижчих станів є закритим. Нерозв’язаним залишалося питання про надання права на вищу освіту жінкам.

У Віленському окрузі навчальні заклади хоч і діяли за новими статутами, але з деякими особливостями, які випливали з того, що дані території перед цим були під Польщею. Зокрема, викладання велось польською мовою (російська мова була окремим предметом навчання). Після польського повстання 1830-1831 рр. у всіх школах округу запроваджувалося викладання лише російською мовою. У губерніях Харківського навчального округу освіта розвивалася нерівно­мірно. Тут було створено всього 18 повітових училищ і 8 гімназій. Перші гімназії відкрито у Харкові, Чернігові, Новгород-Сіверському, Полтаві, Херсоні, Катеринославі.

Вища освіта на Лівобережжі представлені Харківським університетом (1805 р.), який став центром освіти, наукової і педаго­гічної думки на Лівобережжі. У ньому були історико-філологічний, фізико-математичний, медичний, юридичний факультети. З 1811 р. при університеті утворено педагогічний інститут, а з 1852 р. – кафедра педагогіки.

Окрім підготовки студентської молоді університет проводив просвітницьку діяльність (сприяв проведенню вчительських з’їздів) та наукову (в стінах університету створювалися наукові товариства). Вихованцями університету були: М.І.Костомаров, І.І.Мечников, О.О.Потебня, П.П.Гулак-Артемовський, М.В.Лисенко та ін.

У 1834 р. було відкрито Київський університет, який став науково-навчальним і культурним центром України. Спочатку в університеті існувало лише три факультети: філософський, юридичний, медичний.При університеті працював ряд комісій, серед них Археологічна комісія, у роботі якої брав участь Т.Г.Шевченко (1845-1846). Велику наукову роботу проводили різні наукові товариства.

У 1817 р. в Одесі був заснований Рішельєвський ліцей. У 1865 р. з ініціативи М.І.Пирогова, попечителя Одеського учбового округу, на базі Рішельєвського ліцею було засновано Новоросійський університет, який став центром вищої освіти Півдня України.

Крім університетів, в Україні, на правах вищого навчального закладу у 1805 р. була заснована Ніжинська гімназія вищих наук.

Згідно статуту 1804 р. уряд дозволив відкривати дво­рянські пансіони і гімназії (дво­рянська гімназія у Харкові, комерційна гімназія в Одесі, вищі гімназії у Кременці та Ніжині). У цей час працювали інститути шля­хет­них дівчат - перші середні школи для жінок (м. Харків, 1818 р.).

Середня жіноча освіта була представлена ще й жіночими єпархіальними школами, які відкривало духовне відомство, та жіночими гімназіями, що відкривалися міністерством народної освіти. Перша на Україні жіноча гімназія - Фундукліївська (1859 р.) відкрита у Києві. Існували також середні дівочі школи відомства імператриці Марії.

Після війни 1812 р внаслідок поширення вільнодумства серед селян. російський уряд проводив зміни у народній освіті Росії: у парафіяльних і повітових училищах та в гімназіях було скасовано безплатність навчання (1819 р.), заборонено природознавство, збільшувався час на вивчення закону божого тощо.

Після розправи з декабристами царський уряд провів 1828 року контрреформу освіти, видавши «Статут гімназій і училищ, підпорядкованих університетам». Школи у Росії поверталися «до начал, які ґрунтуються на «чистоті віри, на вірності і обов’язку перед государем і вітчизною». Головне завдання школи Микола I визначив так: підготовка людини до виконання своїх станових обов’язків.

За статутом 1828 р. на території підросійської України діяли такі ж типи шкіл, але узаконювались становість, монархізм і релігійність освіти. Порушувалась наступність між навчальними закладами (крім гімназій і університетів, які ставали дворянськими навчальними закладами). Новий статут насаджував у школах зубріння, дозволяв тілесні покарання у всіх типах шкіл (у гімназіях лише у молодших класах). Навчальне навантаження учнів збільшувалось, заборонялись зустрічі учнів великими групами. Встановлювалась система суворого нагляду.

2. Розвиток освіти на Правобережній та Західній Україні.

Для студентів важливо наголосити, що на території згідно першого поділу Польщі (1772 р.) західноукраїнські землі перебували під владою Австро-Угорщини, де освіта почала розвиватися за австрійськими стандартами. Волинь і все Правобережжя до останнього поділу Речі Посполитої (1795 р.) залишалися під польським впливом.

У 70-х роках XVIII ст. у Польщі теж було проведено освітні реформи. Зокрема, згідно шкільної реформи у1773 р., у віданні створеної Едукаційної комісії (першого у Європі міністерства народної освіти) зосереджувалась вся шкільна освітня діяльність. Згідно поділу едукаційної комісії, яка поділила територію Польщі на 10 округів, два з них розміщувались на територіях західної України: Волинський і Український (Вінниця).

Система народного шкільництва у Польщі була такою:

· шестикласні окружні школи з 7-річним курсом навчання;

· трикласні підокружні школи з 6-річним курсом навчання;

· парафіяльні школи: у містах – вищі, у селах – нижчі.

Щодо середніх шкіл, то більшість єзуїтських шкіл з їх майном (1773 року орден єзуїтів було скасовано) Едукаційна комісія передала Василіанам. Метою Едукаційної комісії було створення системи освіти для дітей польської шляхти. 1789 року Едукаційна комісія видала розпорядок про закриття «руських» церковних шкіл та про усунення з усіх шкіл «руської мови». Українці були позбавлені можливості навчати своїх дітей рідною мовою. Комісії були не до вподоби не лише православні школи, але й рештки греко-східного обряду в уніатських школах. Учням-українцям заборонялось святкувати релігійні свята за грецьким календарем, учнів православної віри примушували відвідувати костели.

Едукаційна комісія припинила свою діяльність у 1795 р. після третього поділу Польщі і приєднання Правобережної України до Росії, а створені нею навчальні заклади було перебудовано.

Освіта і школа в Східній Галичині, на Буковині і Закарпатті опинилися під юрисдикцією Австрії. Найкращим засобом насадження й утвердження своєї політики в галузі шкільництва австрійський уряд вважав германізацію школи.

Освіта простого населення була на рівні вивчення церковного катехізису. Однак у сільській місцевості зберігались школи, де священики і дяки вчили дітей азбуку, лічбу, Псалтир, Апостол.

У 1774 р. імператриця Марія Терезія видала розпорядження про прискорену організацію державних початкових шкіл. Мовою перших шкільних підручників для цих шкіл була «словеноруська» («Читанки» (1786 р.), «Катехізиса» (1788 р.), «Буквара» (1790 р.);

У 1777 році в Австрії пройшла ще одна реформа, згідно якої у селах відкривались однокласні церковнопарафіяльні, у невеликих містах – тривіальні, у великих – нормальні школи. На реалізацію реформ не вистачало ні вчителів, ні підручників, ні коштів

У 1781 р. Цісар Йосиф ІІ проголосив обов’язковість початкової освіти. У цей час у Галичині почали створювати головні і тривіальні школи німецького типу, а по селах – парафіяльні школи. У 1783 р. - заснована україномовна греко-католицька духовна семінарія у Львові, яка згодом стала дієвим осередком національного відродження галицьких українців. Такі ж духовні семінарії діяли з перервами у XVIII-XIX ст. у Перемишлі та Станіславі.

У якості середніх шкіл австрійський уряд запроваджував гімназії, які влаштовувалися за німецьким зразком. З 1784 р. вони стають державними і платними. Такі гімназії працювали у Стрию, Бережанах, Бучачі, Дрогобичі Львові, Перемишлі, Станіславі, Збаражі та інших містах, проте були доступними для дітей заможних батьків.

З 1785 року в усіх навчальних закладах вводиться німецька мова навчання, а відкрити школи з українською мовою навчання було складно. Такими школами були церковнопарафіяльні, серед міських українських шкіл можна назвати нормальну школу Василіян у Дрогобичі та школу при львівському братстві. Крім того, починається підготовка вчителів для шкіл з німецькою мовою, зокрема у Львові відкрито учительські курси, хоч українці доступу до них не мали. Але в зв’язку з тим, що грамотну молодь забирали в рекрути в першу чергу, селяни не бажали віддавати своїх дітей на навчання, що дуже стримувало поширення освіти серед населення.

З 1790 р. - навчання українською мовою у школах Галичини всіляко обмежувалося. Українські тривіальні школи можна було відкривати тільки там, де не було шкіл польських чи німецьких.

На Буковині, яка тривалий час перебувала під владою Туреччини, лише після захоплення її 1774 року Австрією було відкрито кілька шкіл з румунською і німецькою мовами. Перша згадка про існування шкіл на Закарпатті належить до 1400 р. З XVII ст. в Ужгороді функціонувала єзуїтська гімназія, в Мукачевому – духовна семінарія. Школи відкривались і у XVIII ст., але у дуже обмеженій кількості. Західноукраїнські землі (Східна Галичина, Буковина, Закарпаття) внаслідок першого поділу Польщі (1772) потрапили під владу австро-угорської монархії. Тому з другої пол. XVIII ст. освіта на цих землях пішла дещо іншим шляхом, ніж на інших територіях України.

Австрія об’єднала західноукраїнські землі з частиною польських в одну адміністративну одиницю. Закарпаття залишилось у складі Угорського королівства. Такий устрій зберігся майже без змін аж до розпаду Австро-Угорської монархії 1918 року. Австрія дозволила польській шляхті брати участь в управлінні краєм. Як наслідок, український народ потрапив під подвійний гніт і змушений був боротися з германізацією та полонізацією, а в Карпатській Україні – з мадяризацією.

Важливу роль у розвитку шкільництва в Галичині у першій пол. XIX ст. відігравав австро-угорський шкільний закон «Політична устава шкільна» від 1805 р., за яким запроваджувалась обов’язкова освіта У кожній парафії, де був священик, повинна була існувати однокласна парафіяльна школа.

Початкова освіта була також представлена триві­альними (у малих містах) і головними (у великих містах) школами. Тривіальні школи були трикласними: підготовчий, перший і другий.

Головні школи закла­далися мали переважно чотири класи: підготовчий, пер­ший, другий і третій.

У парафіяльних школах весь курс навчання зводився до вивчення елементарної грамоти і «святого письма». Учні тривіальних і головних шкіл навчалися читання, письма, арифметики, практичних вправ, закону божого, а головним було опанування німецькою мовою. Деякі головні школи мали четвертий двохрічний спеціалізований клас, де учні здобували практичну підготовку. В окремих таких школах проводилися щороку трьохмісячні педагогічні курси для підготовки вчителів (препаранди). Ці школи називали нормальними.

Середня освіта була представлена гімназіями або реальними школами, влаштованими за німецьким зразком. Мовою навчання у всіх навчальних закладах визначалась німецька мова, крім парафіяльних шкіл, де діти могли вчитися рідною мовою. За шкільним законом всі народні школи віддавалися під нагляд духівництва і в Галичині вони поступово переходять у відання консисторій: римо-католицької і греко-католицької. Майже всі народні школи виявились під опікою переважаючої римо-католицької консисторії, яка забороняла викладати українською мовою і поряд з німецькою поширювала й польську мови. У тих школах, якими відала греко-католицька консисторія, навчання переважно проводилось німецькою мовою. Єдиними школами, де не забороняли української мови, були парафіяльні. У шкільництві Галичини запанували фактично німецька і польська мови, хоч церква формально і закликала забезпечити навчання у парафіях рідною мовою.

Дата добавления: 2015-05-24