ПРАКТИЧНЕ заняття №1. 3 страница

Стан освіти на Буковині був низьким. Діти вивчали німецьку, польську або румунську мови, а українською мовою навчалися лише закону божого. У 40-х роках XIX ст. на Буковині діяла всього одна гімназія у Чернівцях.

У поганому стані перебували школи і на Закарпатті. У 1791-1792 рр. було видано закон, за яким усі школи Закарпаття переводилися на угорську мову навчання. Тут було всього кілька гімназій німецькою або угорською мовами викладання, зокрема в Ужгороді.

У першій половині XIX ст. вища освіта на західноукраїнських землях зосереджувалася у Львівському університеті, реальній і технічній академіях Львова та Чернівецькому ліцеї. В університеті діяло чотири факультети: філософський, юридичний, теологічний і медичний. Викладання велося латинською, польською і німецькою мовами. Вступ українців до університету всіляко обмежувався.

Під тиском поляків 1813 року в Галичині було відмінено обов’язкову освіту. Парафіяльні школи майже занепали. Це було викликано, передусім, тим, що батьки-українці не бажали віддавати своїх дітей до школи, оскільки до війська забирали, перш за все, грамотних людей. Важливою причиною була також відсутність вчителів, які могли б навчати українською мовою.

1816 року канонік Іван Могильницький під заступництвом митрополита Михайла Левицького заснував у Перемишлі «Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письма, просвіти і культури серед вірних». Метою товариства було поширення віри і моральності шляхом видання шкільних книг народною українською мовою. З метою підготовки вчителів для українських шкіл 1817 року у тому ж Перемишлі було відкрито дяко-вчительський інститут. Його директором став І.Могильницький. Інститут працював впродовж XIX ст. Для відродження музичної справи єпископ Іван Снігурський заснував у Перемишлі 1828 року першу в Галичині музичну школу. З 1848 р. у розвитку освіти в Галичині, Буковині і Закарпатті сталися певні зміни. Вони були викликані революційними подіями, що охопили всю Австро-Угорщину, у тому числі і західноукраїнські землі.

3. Розвиток педагогічної думки.

Григорій Савич Сковорода (1722-1794 рр.) –український педагог, поет, мандрівний філософ, представник етико-гуманістичного напрямку вітчизняного просвітительства. Народився на Полтавщині. Навчався в Києво-Могилянській академії, згодом поглиблював свої знання за кордоном. Повернувшись на батьківщину, працював викладачем піїтики в Переяславській семінарії, а згодом – у Харківській колегії. Після звільнення з колегії Сковорода до кінця свого життя залишається мандрівним філософом і учителем.

Г. Сковорода вважав, що саме освічена людина може бути щасливою. У центрі його філософських поглядів стояли проблеми людини, її природа, щастя, яке людини ставить у пряму залежність від її діяльності. Висунув концепцію про «сродну працю». Людина щаслива тоді, коли її життя відповідає своєму призначенню. Щастя полягає в «сродній праці», яка відповідає внутрішнім здібностям людини та приносить користь суспільству.

Шлях до щастя, на думку мислителя, лежить через самопізнання людиною своїх здібностей і нахилів до певного виду діяльності, кожен повинен пізнавати себе. По суті, принцип «сродної праці» і вчення про щастя фактично є двома сторонами етико-філософської концепції Сковороди.

Притчі, у яких піднімаються проблеми виховання: «Благодарний Еродій», «Убогий Жайворонок», «Харківські байки» тощо.

Г. Сковорода був прихильником гуманізму, його виховним ідеалом була людяність, благородство і вдячність. Г. Сковорода висунув ідею природного виховання. Виховання людини, за його переконанням, повинно бути спорідненим з її природою. Ідеї Сковороди про виховання, мають чимало спільного з поглядами Руссо про вільне виховання, за що його називали українським Руссо. Він першим у вітчизняній педагогіці поставив у центр уваги почуття дитини, її стосунки зі світом, її справи, її щастя. На відміну від французького просвітителя, Сковорода не розглядав природу, як засіб ізоляції дітей від розтлінного суспільства. Передбачав розвиток природних задатків шляхом самовдосконалення.

Новим в українській педагогіці прозвучало застереження батькам і вихователям про наслідки навчання без урахування природних можливостей дитини. У байці «Жайворонок» читаємо: «Багато людей без природи починають великі справи та погано закінчують».

Сковорода – прихильник принципу народності у вихованні. Виховання повинно відповідати інтересам народу, живитися з народних джерел і зберігатися в житті кожного народу. Г. Сковорода наголошує на доступність навчання і виховання, безоплатність, охопленість всіма верствами населення: «виховання й убогим потрібне».

Важливими засобами виховання Г. Сковорода називає рідну мову, народну педагогіку. Він виступає за гармонійне виховання, розуміючи його як єдність розумового, фізичного, морального і естетичного виховання.

Розумове виховання – важливий елемент педагогічної системи Сковороди. Розум – головний регулятор людської діяльності. Спираючись на знання, людина спроможна пізнати добро і зло, оцінити явища навколишньої дійсності.

Він радив повсякчас займатись наукою: «Коли не любити всією душею корисних наук, то всякий труд буде марним». Засвоювання знань забезпечується серйозними заняттями.

Поряд з лекціями у навчанні він високо цінував доповіді, бесіди, розмови з учнями. Особливого значення надає самостійним практичним заняттям учнів у навчанні, серед них називає такі форми як перекладання на рідну мову іноземних авторів, віршовані перекази прозових творів, листування тощо. Цінуючи лекційну форму навчання, він критично ставився до розповсюджених тоді диспутів, які мали у колегіях схоластичний характер і викликали відразу у студентів.

Сковорода підкреслював важливе значення морального виховання. Головним завданням морального виховання вважав виховання людяності, благородства і вдячності. Сковорода був прихильником трудового виховання, вказуючи на визначальну роль «сродної праці» у житті людини. Саме через працю, на його думку, лежить моральне удосконалення людини. Важливим є положення Сковороди про корисність і почесність будь-якої праці, професії, аби лише вона відповідала покликанню людини і приносила користь суспільству. Гідність людини визначається результатами її праці.

Висловлює важливі думки щодо сімейного виховання. Мислитель схвалює батьків, котрі вчать дітей життєвій мудрості, заохочують до працелюбства. Водночас він критикував батьків, які не вчать своїх дітей життєвій мудрості, а то й заохочують їх до неробства, чванливості, егоїзму («Вбогий Жайворонок»). Тих батьків, хто передоручав виховання своїх дітей нянькам, називав «напів-батьками», порівнював їх із зозулями, що підкидають яйця в чужі гнізда.

Ставив питання про вчителя, високо цінував учительську працю. Ви­сував високі вимоги до вчителя, визначав його керівну роль у навчальному процесі. Серед основних рис вчителя виділяв любов і повагу до особистості учня, гідність, безкомпромісність, чесність, служіння добру. Безмежна лю­бов до вихованців в нього поєднувалась з великою вимогливістю до них.

Отже, студентам варто звернути увагу на те, як знайшли свій подальший розвиток педагогічні ідеї Г.С.Сковороди у працях О.В.Духновича, К.Д.Ушинського, А.С.Макаренка, В.О.Сухомлинського та інших.

Іван Петрович Котляревський (1769-1838) – письменник, педагог і громадський діяч, якого Т.Шевченко вважав своїм попередником. Народився у Полтаві, де закінчив семінарію. Він зробив перший крок до створення української національної літератури й педагогіки. У поглядах Котляревського на виховання втілені гуманні риси вітчизняної класичної педагогіки. Він вірив у велику силу виховання. Мету виховання вбачав у підготовці громадян, корисних батьківщині і народу, освічених патріотів. Перебував на посаді попечителя Будинку для виховання дітей бідних дворян у Полтаві. Займаючись педагогічною діяльністю, проявляв себе як гуманіст і демократ. Він приязно ставився до дітей, через твори літератури й мистецтва прагнув виховати у них кращі моральні якості. Його педагогічні думки були пройняті духом народності, формувалися на основі кращих традицій народної педагогіки.

Цікаві погляди Котляревського стосовно сімейного виховання. Він підкреслював обов’язки батьків перед дітьми, відповідальність за їх майбутнє. В «Енеїді» він гнівно засудив батьків, які недбало ставляться до виховання своїх дітей.

Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) – український письменник, поет, художник, громадський діяч. Народився в с. Моринці на Черкащині. Він вірив у велику силу виховання. У повісті «Близнецы» показав, яка може бути різниця між двома хлопчиками завдяки вихованню. Він змалював образи двох братів-близнюків, один з яких навчався в гімназії та університеті і зробився корисною людиною, а інший виховувався в кадетському корпусі, де з нього витруїли все людське.

Шевченко піддав гострій критиці станову систему освіти в царській Росії. Він вказував на недостатню кількість навчальних закладів на Україні, а з тих закладів, що існували, виходили духовно скалічені молоді люди. У повісті «Княжна» він описав недоліки початкового навчання. Учителями були малограмотні дячки, які вчили за церковними книжками. Навчання зводилось до того, щоб навчити дітей читати релігійні книжки і виховати їх в дусі покори. Шевченко мріяв про справжню народну школу, побудову якої пов’язував, передусім, з революційною перебудовою суспільства. Народну школу уявляв як школу, де панує рідна мова. Ставив також питання про необхідність освіти для жінок нарівні з чоловіками.

Т. Шевченко гаряче вболівав за відкриття недільних шкіл, підтримував їх ма­теріально. Його велика заслуга полягає в написанні підручника українсь­кою мовою, призначеного для недільних шкіл («Букваръ Южнорусский», 1861 р.). Підручник відрізнявся від всіх попередніх букварів тим, що ті орієнтувалися на читання незрозумілих складів, а цей мав на меті спочатку навчити літер, а потім вже читати зв’язні тексти. Випустив тиражем у 1000 примірників, всі виручені гроші віддав на недільну школу.

Пантелеймон Куліш (1819-1897) – українсь­кий письменник, педагог, історик, фольклорист і громадський діяч. Наро­див­ся на Сумщині, навчався у Новгород-Сіверській гімназії. Здобував вищу освіту у Київському університеті. Тривалий час вчителював у дворянських училищах у Києві, познайомився з Костомаровим, Шевченком і через них став членом Кирило-Мефодіївського Братства. Короткий час (у 1844 р.) був учителем у дворянській школі у Рівному, звідки переїхав до Петербурга і там знову працював учителем у гімназії, згодом – викладачем Петербурзь­кого університету. Одночасно друкувався у ж. «Современник». Академією наук Куліш був спо­ряджений за кордон для здобуття вченого звання професора слов’янсь­ких літератур. Але після викриття Кирило-Мефодіївського братства Куліша заарештовують і висилають до Тули. Після трирічного заслання повернувся на Україну, де займався освітньо-пропагандистською діяльністю.

П. Куліш у творі «Записки о Южной Руси» вперше вжив новий український правопис, який пізніше дістав назву «кулішівка» і став початком стабільного українського правопису. До цього правопис нашої мови через належність українських територій до різних держав був строкатим і неуніфікованим. Куліш написав українську «Граматку». З метою розширення сфер вживання української літературної мови і залучення її до передової світової культури здійснив переклади українською мовою Біблії, творів Гомера, Гете, Гейне, Шекспіра, Байрона, Шіллера і ін.

Визначне місце у розвитку прогресивної педагогічної думки в Західній Україні у I пол. XIX ст. належить Маркіяну Шашкевичу (1811-1843), Івану Миколайовичу Вагилевичу (1811-1866), Якову Федоровичу Головацькому (1814-1888). Навколо них у Львівській семінарії, де вони навчались, об’єдналась у гурток під назвою «Руська трійця» передова українська молодь, яка стала в умовах австрійського, угорського і польського гніту на захист мови і культури рідного народу. «Руська трійця» була першим провісником національного відродження 40-х років XIX ст. Гуртківці взялися за реалізацію ідеї створення в Галичині національної української літератури. 1833 року гуртківці на чолі з Шашкевичем впорядкували рукописну збірку «Син Русі», до якої входили головним чином поетичні твори учасників гуртка (всього 14 віршів). Автори збірки звертались до галицької молоді із закликом: «Досить спати, прокидайтесь. Разом к світлу, други жваві!» Це був перший вогник національного відродження. 1834 року «Руська трійця» підготувала другу збірку – фольклорно-літературний альманах «Зоря», куди ввійшли народні пісні, думи, власні твори гуртківців. Вона відкривалась портретом Богдана Хмельницького та нарисом Шашкевича про нього. Але галицька цензура заборонила друкувати цю збірку. Вона була надрукована 1837 року в Будапешті під назвою «Русалка Дністрова». Більшу частину тиражу урядом було конфісковано. Але велика справа була зроблена. Це була перша на західноукраїнських землях книжка народною українською мовою, видрукувана українським алфавітом.

М.Шашкевич, І.Вагилевич і Я.Головацький вважали народну освіту «найпершою потребою всього народу». Про це писав Шашкевич у виданій ним 1836 року брошурі «Азбука і abecadlо». Тут же він виступав за використання в літературі українського алфавіту на відміну від вживаної тоді польської чи латинської транскрипції. Шашкевич написав першу в Україні «Читанку для малих дітей», (1850 р).

Олександр Духнович (1803-1865) – письменник, один із перших професійних вчених-педагогів у Західній Україні. Народився в с. Тополя на Пряшівщині у сім’ї священика. В Ужгороді закінчив гімназію, а потім духовну семінарію. Спочатку працював домашнім учителем, потім нотаріусом в єпископській канцелярії. Протягом 1844-1865 рр. був священиком і каноніком Пряшівської єпархії, одночасно викладав російську мову у Пряшівській гімназії. Духнович брав активну участь у культурно-просвітницькій діяльності: співпрацював у газетах «Вісник», «Заря Галиц­кая», «Церковная газета»; зіграв важливу роль у відкритті більше 70 почат­ко­вих народних шкіл на За­карпатті. Заснував товариство «Литературное заведение Пряшевское», яке під­готу­вало до видання 12 букварів, багато шкільних підручників, альма­нахів, календарів.

Духнович є автором першого на Закарпатті народного букваря – «Книжи­ца читальная для начинающих» (1847), склав перші на Закарпатті шкільні підручники з географії та історії «Краткий землепис для молодых русинов», з російської мови «Сокращенная грамматика письменного русского языка». Він написав перший у Західній Україні підруч­ник з педагогіки «Народная педагогия в пользу училищ и учителей сельских» (1857). Книга побудована у формі коротких запитань й розгорнутих відпові­дей. Вона складається з «Передмови для батьків», «Вступу», 12 розділів та «Додатку».

У системі педагогічних поглядів О.Духновича чільне місце займає ідея народності виховання. Він, як і Я. Коменський, проповідував принцип природовідповідності у вихованні. Духнович особливо наголошував на вихованні працелюбності, оскільки розглядав працю важливим фактором становлення особистості. Праця є засобом фізичного й інтелектуального виховання. Духнович розробив систему трудового виховання і навчання, він висунув ідею поєднання навчання з сільськогосподарською працею. Як необхідна умова виховання і підготовки дітей до праці, на думку Духновича, є їх фізичне виховання. Він розробив систему фізичних вправ, яка включає: природні вправи (біг, стрибки, купання, лазіння й ін.); спільні ігри, де розвиваються тіло і розумові здібності; трудові ігри (збирання ягід, грибів тощо), спеціальні фізичні вправи. У процесі розумового виховання Духнович радив не тільки розширювати у дітей коло знань, а й розвивати їх пізнавальні здібності. Він визначав предмети, які треба вивчати у початковій школі: географію, ботаніку, зоологію, сучасні іноземні мови, землеробство, садівництво, бджільництво.

У «Педагогії...» Духнович велику увагу приділяв розробці дидактичних проблем. На перше місце у навчанні ставив наочність, потреба в якій випливає, на його думку, з конкретності мислення Духнович одним із перших обґрун­товував принцип активності. Він також обстою­вав принципи свідомості, доступності та ґрунтовності засвоєння знань.

Вирішальну роль у формуванні особистості О.Духнович відводить учителю: «Кто дал тебе воспитание, тот больше тебе дал, чем тот, кто дал тебе жизнь». До вчителя ставив високі вимоги, адже він будує не якусь «ломкую вещь, но человека»: повинен мати справжнє покликання до професії, добре знати свій предмет, бути високоморальним, уміти працювати з дітьми, не повинен замикатися у рамках своєї професії, а поширювати знання серед усього народу.

ЛІТЕРАТУРА

Основна

Додаткова

1; 7; 22; 23; 25;27; 30, інформаційні ресурси

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Опрацювати питання

1. Особливості розвитку школи на західноукраїнських землях наприкінці ХУШ – на поч. ХІХ ст.

2. Розвиток вищої освіти на українських землях наприкінці ХУШ ст. – в першій половині ХІХ ст. (Львівський, Харківський, Київський університети) Освітні програми «Руської трійці».

3. Педагогічні погляди та просвітницька діяльність видатних діячів другої половини ХІХ- початку ХХ ст.(Б.Грінченко, Х.Алчевська, М.Коцюбинський, Леся Українка, С.Васильченко, О. Духнович, Г.Врецьона, О.Партицький та ін.)

Контрольні запитання

1. Які найважливіші умови і характерні ознаки розвитку освіти і педагогічної думки в Україні у другій половині XVIII – першій половині XIX ст.

2. Яка роль вищої освіти на українських землях наприкінці ХУШ ст. – в першій половині ХІХ ст. (Львівський, Харківський, Київський університети)?

3. Дайте розгорнуту характеристику цим університетам.

4. Проаналізуйте педагогічні погляди і визначте внесок у справу освіти, навчання й виховання Б.Грінченка, Х.Алчевської, М.Коцюбинського, Лесі Українки, С.Васильченка, Г.Врецьони, О.Партицького та ін.

Завдання для вивчення документів та першоджерел

1. Проаналізуйте основні літературні та педагогічні твори Лесі Українки, С.Васильченка, Г.Врецьони, О.Партицького та ін. та заповніть таблицю.

Назва твору	Дата написання	Педагогічний зміст	Цитати

2. Напишіть міні- есе за даним висловом О. Духновича. «Кто дал тебе воспитание, тот больше тебе дал, чем тот, кто дал тебе жизнь».

Тема 11. РОЗВИТОК ОСВІТИ І ПЕДАГОГІЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ у середині XIX- поч. XX ст.

1. Освіта на територіях підросійської України

2. Освіта на західноукраїнських землях

3. Боротьба українського народу за національну освіту й рідну мову в школі

4. Розвиток педагогічної думки

На допомогу студенту

1.Освіта на територіях підросійської України.

Шкільництво в підросійській Україні у другій пол. XIX – поч. XX ст. визначалося впливом російських освітніх реформ. Зміни відбулися у початковій, середній, вищій освіті.

Початкова освіта з 1864 р. регламентувалась «Положенням про початкові народні училища». До початкових народних училищ відносились елементарні школи всіх відомств (церковнопарафіяльні, міністерські, земські, залізничні і ін.), міські і сільські, ті, що утримувались казною, товариствами або приватними особами).

Новим, згідно положення, було те, що початкові училища дозволялось відкривати органам місцевого самоврядування (земствам, містам), товариствам і приватним особам. Запроваджувались колегіальні органи керівництва школами – повітові і губернські училищні ради. Де не було належних умов для відкриття окремих шкіл для хлопчиків і дівчаток, дозволялось їх спільне навчання.

Вчителями могли бути або церковники або світські особи. На кінець XIX ст. у порівнянні з його серединою початкових шкіл на Україні стало в 12 разів більше. Але потреби народу в початковій освіті вони не задовольняли. Рівень елементарної грамотності в кінці XIX ст. у різних губерніях України коливався 15-20%. Якість навчання у народних школах була низькою. Із всіх існуючих початкових шкіл найкращими були земські школи, де вчителі використовували більш прогресивні методи навчання, а зміст навчання у них був дещо ширшим, що передбачав ознайомлення дітей з відомостями з географії, історії, природознавства.

Реформа середньої освіти регламентувалась прийнятим у 1864 р. «Статутом гімназій і прогімназій». Встановлювались класичні і реальні гімназії, обидві із 7-річним терміном навчання, а також класичні і реальні прогімназії (замість повітових училищ) – неповні середні заклади, програма навчання яких дорівнювала першим чотирьом класам гімназій. Гімназії і прогімназії були окремо чоловічими і жіночими. Перша жіноча гімназія (Фундукліївська) в Україні почала роботу 1859 року в Києві. 1872 року реальні гімназії були замінені реальними училищами, 1873 року в Україні такі училища було створено в шістьох містах – Києві, Кременчуці, Миколаєві, Одесі, Сумах, Харкові.

Право вступу до університету давали лише класичні гімназії, а реальні відкривали шлях тільки в технічні і сільськогосподарські вузи. У гімназіях були відмінені тілесні покарання. Для всіх учнів запроваджувалась єдина форма одежі.

Реформувалась і вища освіта. 1863 року було видано «Статут університетів», який виявився найбільш прогресивним із всіх університетських статутів дореволюційної Росії. Університетам дозволялась певна автономія: право вибору вченою радою ректора, вибір на конкурсній основі професорів тощо. Крім університетів існували вищі технічні, сільськогосподарські, економічні навчальні заклади. Стан вищої освіти в Україні був вкрай незадовільним, на початок XX ст. ВНЗ зосереджувалися у чотирьох великих містах: Києві, Харкові, Одесі і Катеринославі.

Поширення гімназій на Україні йшло повільно, їх не вистачало, щоб задовольнити навіть половини бажаючих у них навчатися. У гімназії поступали переважно діти дворян і високооплачуваних чиновників. Для трудящих мас середні школи були майже недоступні. Не тільки через малу їх кількість, але й через відповідну політику царського уряду.

Щоб обмежити середню освіту серед простого народу, у 70-х роках за міністра освіти Дєлянова було збільшено платню за навчання. Цей міністр відзначився і тим, що видав циркуляр, відомий в історії як «Циркуляр про кухарчиних дітей», за яким заборонялося приймати до гімназій дітей простого народу. Також створюються початкові школи, у яких усувалася наступність змісту освіти стосовно середніх навчальних закладів. До таких шкіл-тупиків відносилися міські училища, які постали 1872 року замість повітових, а 1912 року були реорганізовані у вищі початкові училища. У них навчалися діти дрібних службовців, ремісників, торговців. До шкіл-тупиків належали і двокласні початкові училища. До речі сказати, що тупиковою в Росії була й педагогічна освіта, адже вчительські інститути давали середню освіту і не давали виходу в університет.

В підросійській Україні у всіх початкових і середніх школах навчання велося російською мовою за навчальними планами й програмами, що діяли по всій Росії. На розвиток освіти на цих територіях значною мірою впливала русифікаторська політика російського царизму.

1863 року міністр внутрішніх справ Валуєв видав циркуляр, де вказу­валося, що ніякої особливої малоросійської мови не було, нема і бути не може, а та мова, яку використовують малороси є російською, але дуже зіпсованою через вплив Польщі. Циркуляр забороняв видавати українською мовою навчальні книги для шкіл. Вихід циркуляра відобразився на «Положенні про початкові народні училища» 1864 р., де вказувалось, що навчання у всіх школах має проводитись лише російською мовою. 1876 року було видано Закон про повну заборону української мови не тільки в школах, але і в суспільному житті взагалі. Наприклад, в Миргородській гімназії (Полтавщина) висіла табличка: «В стенах гимназии воспрещается воспитанникам говорить на молорусском языке». У другій половині ХIХ ст. у всіх початкових і середніх учбових закладах навчання проводилось лише російською мовою. Українська мова не вивчалася навіть як навчальний предмет. Однак, репресії не могли придушити прагнення педагогів і простих людей до навчання дітей рідною мовою.

Наприкінці 50-х років виникають недільні школи для дорослих і підлітків. Ініціаторами їх відкриття були демократично настроєні студенти і професори Київського університету. У жовтні 1859 р. у Києві на Подолі почала роботу перша недільна школа. У період 1862-1870 рр. недільні школи були заборонені і тільки деякі з них існували нелегально. Відомою є жіноча недільна школа Х.Алчевської у Харкові. Починаючи з 70-х років кількість недільних шкіл зростає, на кінець XIX ст. вони нараховували більше 3-х тисяч слухачів.

У другій половині XIX виникає багато нових типів навчальних закладів, як державних, так і приватних. Поширеними в кін. ХIХ- поч. ХХ ст. були приватні освітні заклади. Серед них найбільш відома колегія Павла Галагана, відкрита у Києві в 1871 р. Вона проіснувала до 1920 р. На початку XX ст. в Росії і на територіях підросійської України склалася заплутана система народної освіти: понад 20 типів різних шкіл (державні і приватні, платні і безплатні, конфесійні і світські, чоловічі і жіночі). Ця система характеризувалася неузгодженістю навчальних планів початкових і середніх шкіл, наявністю шкіл-тупиків.

3. Освіта на західноукраїнських землях.

Розвиток педагогічної освіти в Галичині /кінець ХІХ – поч. ХХ ст. Ідея національної школи в педагогічній думці Галичини кінця ХІХ –поч. ХХ ст. Роль професійних учительських товариств у розвитку українського шкільництва в краї на початку ХХ ст. Роль товариства «Просвіта» у розвитку українського шкільництва в краї. Товариство «Рідна школа» і розвиток національного шкільництва в Галичині. Внесок духовенства у розвиток українського шкільництва в Галичині.

В середині XIX ст. структура початкових шкіл залишалася такою ж, як і раніше: парафіяльні, тривіальні і головні. Середня освіта представлена гімназіями та реальними школами.

1848 року всю Австро-Угорщину охопила революція. Австрійський уряд змушений був запровадити конституцію і дати ряд полегшень народам, що населяли монархію.

Народ Галичини одержав політичні і громадянські права. 1848 року створено у Львові Головну Руську Раду, яку було проголошено офіційним представником українського населення Галичини у Відні. Серед головних напрямків роботи Ради виступав розвиток української мови й шкільництва. Було проголошено ряд законів, що передбачали певні зміни у шкільництві Галичини, Буковини і Закарпаття. 1848 року відкрито кафедру української мови у Львівському університеті, її першим професором став Я. Головацький.

Австрійські освітні реформи 1848 і 1869-1872 рр. певною мірою сприяли вирішенню потреб дошкільних закладів. Н. Кобринська в 1891 р. оприлюднила ідею українських дошкільних закладів. Ця ідея знайшла обґрунтування і розвиток у проекті «Статуту товариства «Охоронка»» (1893 р.) Перші українські дошкільні заклади для дітей селян заснувало греко-католицьке духовенство. Серед організаторів суспільного виховання дошкільнят того часу виділились М.Білецька, М. Грушевська, Г. Шухевич та ін.

З 1848 р. переведено на українську мову парафіяльні та тривіальні школи міст і сіл, де мешкає більшість українців. У гімназіях українська мова вводилася як обов’язковий предмет вивчення. Після 1849 р. у Галичині наступає реакція, 1851 року розпущено Го­ловну Руську Раду. Українські прогресивні сили, не маючи досвіду полі­тичної боротьби, почали поступово втрачати завойоване. Створюються нові польські гімназії, скасовується обов’язкове вивчення української мови у гімназіях (1856), обмежується вступ українців до Львівського університету.

Важливу роль у розвитку шкільництва та визначенні змісту освіти відіграв конкордат 1855 р., за яким школа підпадала під повне підпорядкування церкві. У всіх державних і приватних школах вводилося релігійне виховання, все навчання повинно було узгоджуватись з католицькою вірою. Всі вчителі підлягали наглядові церкви, а ті, що «зійшли з праведної дороги», звільнялися з посади.

У 1856 р. царський уряд скасував обов’язковість викладання рідної мови у східно-галицьких школах. У всіх українських школах обов’язково з другого класу вчили польську мову, а з третього німецьку. Українці мали здебільшого одно – або двокласні школи, було декілька чотирикласних і жодної семикласної. У більшості міст існували класичні гімназії з грецькою і латинською мовами, та реальні – без класичних мов. Польська і німецькі мови були обов’язковими. Навчання тривало 8 років. Крім Львівської академічної гімназії були засновані гімназії в Перемишлі, Коломиї, Тернополі, Станіславі

1867 року в Галичині створюються шкільні ради. Спочатку галицький сейм прийняв закон про створення краєвої шкільної Ради, а в 1873 р. було створено окружні і місцеві шкільні ради. Шкільні ради брали на себе управління всіма навчальними закладами, які знаходились на їх терені. Введення шкільних рад різних рівнів було кроком до демократизації освіти, але сподівань українців вони не виправдали. У них в основному засіли поляки, які як могли проводили у школах польську мову і придушували українську.

1873 року було прийнято кілька краєвих шкільних законів, за якими в Галичині вводилося обов’язкове і безплатне навчання дітей віком від 6 до 12 років, а також створювалися виділові школи у містах, які давали можливість отримувати підвищену початкову освіту учням, що не ходили до середньої школи. Ці закони були прийняті на основі затвердженого в Австрії 1867 року відповідного закону про шкільництво.

Дата добавления: 2015-05-24